Злочини, що ставлять у небезпеку життя та здоров’я особи

Злочини у медичні сфері діяльності, що ставлять у небезпеку життя і здоров’я особи

Стаття 131. Неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

1. Неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, -
карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
2. Те саме діяння, якщо воно спричинило зараження двох чи більше осіб, -
карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Об’єктом злочину є встановлений порядок надання медичної допомоги. Додатковим об’єктом виступає життя та здоров’я людини.
Основи законодавства України про охорону здоров’я передбачають право громадян України на кваліфіковану медико-санітарну допомогу і відповідні обов’язки медичних і фармацевтичних працівників надавати своєчасну і кваліфіковану медичну і лікарську допомогу.
2. Про вірус імунодефіциту людини (ВІЛ), СНІД та інші невиліковні інфекційні хвороби, що є небезпечними для життя людини, див. п.2 коментаря до ст.130.
3. З моменту виявлення СНІД у 1981 р. тільки від цього захворювання у світі померло 23 млн. людей, при цьому за даними міжнародних експертів у світі 0,5-1% всього населення інфіковано ВІЛ. Значна кількість заражень ВІЛ-інфекцією, у тому числі в Україні, відбувалася з вини медичних працівників.
Згідно з чинним законодавством (ст.38 Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня 2000 р. № 1645-ІІІ) службові особи закладів охорони здоров’я та медичні працівники у разі виявлення хворого на інфекційну хворобу зобов’язані вжити заходів щодо його тимчасової ізоляції, організувати госпіталізацію хворого, надати йому невідкладну медичну допомогу.
4. Об’єктивна сторона злочину полягає в неналежному виконанні медичними, фармацевтичними або іншими працівниками своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, небезпечної для життя людини (ч.1 ст.131), чи двох або більше осіб (ч.2 ст.131).
Під неналежним виконанням професійних обов’язків розуміють бездіяльність особи, коли вона не виконує деяких дій, які входять в коло її професійних обов’язків, або виконує їх не в повному обсязі чи без додержання певних правил (наприклад, переливання крові людини, інфікованої ВІЛ-інфекцією, без проведення необхідних для цього тестів на наявність такої інфекції та ін.).
5. Обов’язковою ознакою за ч.1 ст.131 є настання злочинних наслідків - зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, небезпечної для життя людини, а за ч.2 ст.131 - зараження двох або більше осіб.
6. Суб’єктивна сторона цього діяння характеризується необережною виною (злочинною недбалістю або злочинною самовпевненістю).
Умисне зараження такою інфекційною хворобою підпадає під ознаки злочину, передбаченого ч.4 ст.130.
7. Суб’єктами злочину, передбаченого ст.131, є медичні, фармацевтичні або інші працівники.
Медичною та фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам (див. ст.74 Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. № 2801-ХІІ).
Суб’єктом злочину можуть бути й інші особи: працівники, які роблять лабораторну діагностику таких інфекційних захворювань; проводять лабораторні дослідження на наявність ВІЛ-інфекції в крові, вивчення отриманої від донорів крові та інших біологічних рідин, клітин, тканин та органів людини; здійснюють наукові дослідження з використанням інфікованого матеріалу чи працюють у сфері виробництва біологічних препаратів для діагностики СНІДу, інших захворювань - якщо внаслідок неналежного виконання своїх професійних обов’язків помилково діагностують відсутність інфекції у особи, яка є її носієм, що призвело до зараження інших осіб.
До суб’єктів злочину відносяться і працівники дипломатичних та консульських установ України за кордоном, які не виконали вимог ст.11 Закону України “Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення” про видачу особам візи на в’їзд в Україну на строк понад три місяці, за умови не пред’явлення ними документа на відсутність у них ВІЛ-інфекції; а також працівники місць позбавлення волі, які не забезпечили недопущення контактів між хворими на вказані хвороби та іншими особами, що також відбувають покарання. Це можуть бути й суб’єкти, до кола службових обов’язків яких входить вчинення дій, спрямованих на недопущення зараження такими невиліковними інфекційними хворобами, та профілактика цих захворювань.
Відповідальність за вчинення злочину настає з 16 років.

Стаття 132. Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його результатів, що стали їм відомі у зв’язку з виконанням службових або професійних обов’язків, -
карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

1. Об’єктом злочину є встановлений порядок надання відомостей щодо проведення та результатів медичних обстежень людини у зв’язку з перевіркою на зараження невиліковними інфекційними хворобами.
Конституція України гарантує охорону честі та достоїнства особи, недоторканність особистого життя, право на охорону здоров’я. Відповідно до ст.40 Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. № 2801-ХІІ медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних та службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.
2. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають або на законних підставах тимчасово перебувають на території України, мають право на медичний огляд з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини, на одержання офіційного висновку про результати такого огляду та кваліфікованих рекомендацій щодо запобігання розповсюдженню СНІДу (див. ст.7 Закону України “Про запобігання захворювання на СНІД та соціальний захист населення”).
Про вірус імунодефіциту людини (ВІЛ), СНІД та інші невиліковні інфекційні хвороби, що є небезпечними для життя людини, див. п.2 коментаря до ст.130.
Умови і порядок медичного обстеження, з метою виявлення ВІЛ-інфекцій, визначені Правилами медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними, які затверджені постановою КМУ від 18 грудня 1998 р. № 2026.
3. Відомості про факт проведення медичного огляду на зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби та про результати такого огляду є конфіденційними і становлять лікарську таємницю. Передача їх дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, або її законним представникам, а також у випадках, передбачених законодавством України, закладам охорони здоров’я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду.
4. Об’єктивну сторону злочину утворюють дії особи, яка була зобов’язана зберігати в таємниці відомості про медичний огляд на виявлення зараження вірусом імунодефіциту чи іншої невиліковної інфекційної хвороби та про його результати, але розголосила їх - тобто незаконно ознайомила інших осіб з вказаними відомостями або створила умови, за яких сторонні особи мали можливість з ними ознайомитись. Це може бути розголошення відомостей стороннім особам під час розмов, на лекціях (у навчальному процесі), у наукових статтях або ознайомлення з ними сторонніх осіб внаслідок недбалого зберігання чи втрати документів з такими відомостями.
5. Злочин вважається закінченим з моменту, коли відомості про проведення медичного огляду з виявлення зараження вірусом імунодефіциту чи іншої невиліковної інфекційної хвороби та про його результати стали відомі сторонній особі, яка не повинна була їх знати.
6. З суб’єктивної сторони розголошення відомостей про факт проведення медичного огляду та його результати може бути вчинено як умисно, так і з необережності.
7. Суб’єктом злочину можуть бути службові особи лікувального закладу (головний лікар, завідуючий відділенням або лабораторією та ін.), медичні працівники (лікар, фельдшер, медсестра та ін.), яким такі відомості стали відомі внаслідок виконання ними своїх службових або професійних обов’язків.
До суб’єктів злочину відносяться і допоміжні працівники, які самочинно здобули інформацію щодо самого факту обстеження або його результатів стосовно конкретних осіб. Йдеться про лаборантів, прибиральниць, технічних працівників реєстратур лікувальних закладів, які отримали такі дані не у зв’язку з виконанням своїх професійних обов’язків, а здобули їх, оскільки мають якесь відношення (працюють як допоміжні працівники) до закладу, де проводились огляди конкретної людини або необхідні дослідження на предмет виявлення зараження інфекційною хворобою (аналізи крові та ін.).
Кримінальній відповідальності за цей злочин підлягають особи, яким виповнилося 16 років.
8. Розголошення зазначених відомостей службовими особами, які не входять у вищевказане коло медичних працівників або службових осіб лікувальних закладів, - наприклад, працівниками органів дізнання, слідства, суду та деякими іншими, яким такі дані стали відомі у зв’язку з виконанням ними своїх професійних чи службових функцій і які зобов’язані були зберігати їх у таємниці, - кваліфікується як зловживання владою або службовим становищем (ст.364) або як службова недбалість (ст.367).

Стаття 138. Незаконна лікувальна діяльність

Заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу, здійснюване особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого, -
карається виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є життя або здоров’я особи, додатковим об’єктом є встановлений порядок заняття лікувальною діяльністю.
2. Об’єктивна сторона злочину складається з трьох обов’язкових ознак:
- діяння у вигляді заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу, здійснюване особою, яка не має належної медичної освіти;
- спричинення такою діяльністю тяжких наслідків для хворого;
- причиновий зв’язок між діянням і наслідками.
3. Лікувальна діяльність включає медичну і фармацевтичну практику. Відповідно до Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики, затверджених наказом Держкомпідприємництва та Міністерства охорони здоров’я України від 16 лютого 2001 р., медична практика - це діяльність, пов’язана з комплексом спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров’я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, на діагностику, допомогу особам з гострими і хронічними захворюваннями й реабілітацію хворих та інвалідів, що здійснюється особами, які мають спеціальну освіту. Медична практика як вид господарської діяльності підлягає ліцензуванню і здійснюється суб’єктами господарювання на підставі ліцензії на певний вид медичної практики за умови виконання ними кваліфікаційних, організаційних та інших спеціальних вимог, установлених Ліцензійними умовами.
Медична практика ліцензіатами здійснюється за спеціальностями, які зазначаються в ліцензії відповідно до Номенклатури лікарських спеціальностей, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України “Про подальше удосконалення атестації лікарів” від 19 грудня 1997 р. № 359 та номенклатури спеціальностей молодших спеціалістів з медичною освітою, яка затверджується Міністерством охорони здоров’я України, та відповідно до обсягів, визначених кваліфікаційними характеристиками, які затверджуються Міністерством охорони здоров’я України (пункт 2.3.3 в редакції наказу Держкомпідприємництва № 23/57 від 15 лютого 2002 р.).
Господарська діяльність з певних видів медичної практики здійснюється суб’єктами господарювання на підставі ліцензії.
4. Заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу (ліцензії) - це заняття такою діяльністю особою, яка взагалі не отримала у встановленому законом порядку дозволу (ліцензії), а також заняття такими видами лікувальної діяльності, на здійснення яких згідно з ліцензією особа не має права.
Якщо незаконна лікувальна діяльність здійснюється забороненими засобами або методами, вчинене слід кваліфікувати за ст.138 і, залежно від конкретних обставин, за ст.141, 142, 143, 314, 315, 324 тощо. Якщо особа займається лікувальною діяльністю за підробленим документом про наявність медичної освіти, то відповідальність настає за сукупністю злочинів - підробка документів (ст.358) та заняття незаконною лікувальною діяльністю.
5. Злочин, передбачений ст.138, є злочином з матеріальним складом і вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків для хворого.
Під тяжкими наслідками для хворого слід розуміти смерть потерпілого, заподіяння йому тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження.
6. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину є причиновий зв’язок між незаконною лікувальною діяльністю і тяжкими наслідками для хворого. Для відповідальності особи за ст.138 необхідно встановити, що вказані суспільно небезпечні наслідки настали саме від незаконного лікування. Заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу особою, яка не має належної медичної освіти, що не спричинило тяжких наслідків для хворого, тягне за собою відповідальність за ст.203.
7. Суб’єкт злочину - фізична осудна особа, яка досягла 16 років і не має належної медичної освіти.
Згідно зі ст.74 Основ законодавства України про охорону здоров’я медичною діяльністю можуть займатись особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Такі вимоги встановлені наказом Міністерства охорони здоров’я України “Про подальше удосконалення атестації лікарів” від 19 грудня 1997 р. № 359 (із змінами та доповненнями) та зазначені в переліку вищих навчальних закладів I-IV рівнів акредитації, що затверджується Міністерством охорони здоров’я України (абзац перший п.2.2.1 в редакції наказу Держпідприємництва № 23/57 від 15 лютого 2002 р.). Як виняток, за спеціальним дозволом Міністерства охорони здоров’я України або уповноваженого ним органу охорони здоров’я особам без спеціальної освіти дозволяється діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини.
Відповідність спеціальним освітнім та кваліфікаційним вимогам засвідчується:
- дипломом державного зразка про медичну освіту;
- сертифікатом лікаря-спеціаліста, виданим вищими медичними навчальними закладами, закладами післядипломної освіти III-IV рівнів акредитації відповідно до Положення про порядок проведення атестації лікарів, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України від 19 грудня 1997 р. № 359;
- посвідченням про присвоєння (підтвердження) відповідної кваліфікаційної категорії за спеціальністю, виданим відповідно до Положення про порядок проведення атестації лікарів, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України від 19 грудня 1997 р. № 359;
- свідоцтвом про проходження підвищення кваліфікації та перепідготовки молодших медичних та фармацевтичних працівників, виданим вищими медичними навчальними закладами (закладами післядипломної освіти) I-III рівнів акредитації відповідно до Положення про Свідоцтво про проходження підвищення кваліфікації та перепідготовки молодших медичних та фармацевтичних спеціалістів, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України від 7 вересня 1993 р. № 198;
- документом, що підтверджує стаж роботи за спеціальністю на момент подачі заяви (копія трудової книжки з наявністю даних за останні п’ять років або виписка з неї). Єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються певними видами медичної і фармацевтичної діяльності, у тому числі в галузі народної і нетрадиційної медицини, встановлюються Міністерством охорони здоров’я України. Відповідальність за дотримання зазначених кваліфікаційних вимог несуть керівники закладу охорони здоров’я і ті органи, яким надано право видавати дозвіл (ліцензію) на заняття індивідуальною підприємницькою діяльністю в галузі охорони здоров’я.
Особи без спеціальної освіти, які хочуть отримати ліцензію на медичну практику в галузі народної та нетрадиційної медицини, повинні відповідати кваліфікаційним вимогам, що встановлені наказом Міністерства охорони здоров’я України “Про надання спеціального дозволу на медичну діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини” від 16 лютого 2001 р. № 38/63 (пункт 2.2.2 із змінами, внесеними згідно з наказом Держпідприємництва від 15 лютого 2002 р. № 23/57).
Лікарі, які не працюють понад три роки за конкретною лікарською спеціальністю, допускаються до медичної практики після проходження стажування відповідно до наказу Міністерства охорони здоров’я України “Про порядок направлення на стажування лікарів і їх наступного допуску до лікарської діяльності” від 17 березня 1993 р. № 48.
Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності після перевірки їх кваліфікації у порядку, встановленому Міністерством охорони здоров’я України, якщо інше не передбачено законодавством або міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.
Суб’єктом злочину може бути і особа, яка здійснює незаконну лікувальну діяльність шляхом застосування методів народної та нетрадиційної медицини.
8. Суб’єктивна сторона злочину характеризується необережною формою вини щодо спричинення тяжких наслідків хворому і умислом щодо самих дій. Даний злочин, як правило, вчиняється з корисливою метою.
9. Заняття медичною практикою без державної реєстрації як суб’єкта підприємницької діяльності особою, яка має спеціальну медичну освіту і відповідає кваліфікаційним вимогам щодо здійснення нею певних видів медичної практики, кваліфікується за ч.1 ст.202 за наявності інших ознак передбаченого нею злочину.
10. Якщо особа видає себе за медичного працівника, застосовує такі методи і форми лікування, які завідомо для неї не принесуть користі хворому, і бере за це певну плату, вчинене слід кваліфікувати за ст.190 як шахрайство, а якщо це спричинило тяжкі наслідки хворому - за сукупністю злочинів, за ст.138 і ст.190.

Стаття 139. Ненадання допомоги хворому медичним працівником

1. Ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов’язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого, -
карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років.
2. Те саме діяння, якщо воно спричинило смерть хворого або інші тяжкі наслідки, -
карається обмеженням волі на строк до чотирьох років або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

1. Відповідно до ст.78 Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. № 2801-ІІІ фармацевтичні і медичні працівники зобов’язані надавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу та безоплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях. Згідно зі ст.37 Основ медична допомога у невідкладних та екстремальних ситуаціях забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчими лікувально-профілактичними закладами.
2. Об’єктом злочину виступає життя або здоров’я особи.
3. Об’єктивна сторона злочину характеризується бездіяльністю - невиконанням обов’язків медичним працівником (лікарем, фельдшером, акушером, медсестрою), зобов’язаним надати медичну допомогу хворому, при наявній можливості надати таку допомогу. Відповідальність за ст.139 настає лише у разі, коли медичний працівник зобов’язаний був надати допомогу хворому і, з урахуванням конкретних обставин, фактично мав таку можливість.
4. Відповідальність за ст.139 виключається, якщо у спеціалістів не було можливості надати допомогу. Поважними причинами ненадання допомоги хворому слід вважати обставини, які перешкоджали медичному працівнику надати таку допомогу. Ними можуть бути нездоланна сила, стан крайньої необхідності, стихійні лиха, тяжка хвороба самого медичного працівника, відсутність необхідних ліків або медичного обладнання, відсутність необхідної для конкретного виду допомоги кваліфікації і знань. Питання про поважність причин, на які посилається медичний працівник, вирішуються у кожному конкретному випадку на основі вивчення об’єктивних обставин справи.
5. Ненадання допомоги може полягати у відмові від надання медичної допомоги взагалі або від надання її в певному обсязі, необхідному у даних конкретних умовах. Воно може полягати у відмові прийняти хворого на розміщення в лікувально-профілактичний заклад або лікувати в ньому, у наданні допомоги не в повному обсязі відповідно до клінічного стану хворого, неявці до хворого за викликом, у формальному обстеженні хворої людини, яка потребує серйозної медичної допомоги, та ін.
Не є поважною причиною відсутність згоди хворого чи його законних представників на медичне втручання, оскільки відповідно до ч.2 ст.43 Основ законодавства України про охорону здоров’я “у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна”.
6. У випадках, коли ненадання необхідної допомоги хворому є результатом невиконання або неналежного виконання медичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них, вчинене за наявності підстав кваліфікується за ст.140.
7. Можливість того, що для хворого настануть тяжкі наслідки, повинна бути реальною. Це такий стан хворого, при якому невтручання медичного працівника і ненадання необхідної допомоги може призвести до смерті хворого чи інших тяжких наслідків.
8. Злочин, передбачений ст.139, є закінченим з моменту ненадання допомоги хворому медичним працівником, якщо він мав можливість надати таку допомогу.
9. Про суб’єкт злочину див. п.7 коментаря до ст.138.
Відповідальними за ст.139 можуть бути працівники медичних закладів, установ, незалежно від того, безоплатно чи за плату вони надають допомогу хворим, та особи, які займаються у встановленому законом порядку індивідуальною медичною діяльністю.
10. З суб’єктивної сторони ненадання допомоги хворому характеризується умисною формою вини: медичний працівник усвідомлює, що ненадання допомоги хворому може спричинити тяжкі наслідки для хворого, але не надає необхідної допомоги.
11. Кваліфікуючі ознаки - ч.2 ст.139 передбачає відповідальність за ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, зобов’язаним згідно з встановленими правилами надати таку допомогу, якщо діяння спричинило смерть хворого або інші тяжкі наслідки.
12. Під іншими тяжкими наслідками слід розуміти тривалий розлад здоров’я потерпілого, тілесні ушкодження тощо.
13. Обов’язковим елементом об’єктивної сторони у даному випадку є причиновий зв’язок між ненаданням допомоги і настанням смерті або інших тяжких наслідків. Якщо такий зв’язок відсутній і буде встановлено, що наслідки настали неминуче і надання допомоги не могло їх відвернути, відповідальність настає за ч.1 ст.139.
14. Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч.2 ст.139, характеризується необережною формою вини щодо наслідків. Якщо винна особа усвідомлювала можливість настання смерті або інших тяжких наслідків для хворого і бажала чи свідомо допускала можливість їх настання, то її дії повинні кваліфікуватися як умисний злочин в залежності від наслідків, які настали.

Стаття 140. Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником

1. Невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого, -
карається позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п’яти років або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.
2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки неповнолітньому, -
карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Об’єктом злочину виступає життя та здоров’я людини і встановлений порядок виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків.
2. Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. № 2801-ІІІ медичні і фармацевтичні працівники зобов’язані:
- сприяти охороні та зміцненню здоров’я людей, запобіганню і лікуванню захворювань, подавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу;
- безплатно подавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях;
- поширювати наукові та медичні знання серед населення, пропагувати, у тому числі власним прикладом, здоровий спосіб життя;
- дотримувати вимоги професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю;
- постійно підвищувати рівень професійних знань та майстерності;
- подавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим працівникам охорони здоров’я. Медичні та фармацевтичні працівники несуть також інші обов’язки, передбачені законодавством.
3. Об’єктивна сторона злочину полягає:
- у діянні (дії або бездіяльності), яке зводиться до невиконання чи неналежного виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення;
- у наслідках у вигляді тяжких наслідків для хворого;
- у причиновому зв’язку між діянням і наслідками.
4. Невиконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків полягає в утриманні від здійснення передбачених цими обов’язками дій, спрямованих на надання медичної допомоги, що спричинило тяжкі наслідки для хворого. Це, наприклад, відмова від проведення невідкладної операції, від госпіталізації хворого, який потребує негайної допомоги, залишення хворого без належного нагляду та ін.
5. Під неналежним виконанням професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником слід розуміти виконання цих обов’язків при наданні ними медичної допомоги не в повному обсязі, недбало, поверхово або з порушенням встановлених правил правового або деонтологічного характеру, що спричинило тяжкі наслідки для хворого. Зокрема, це може бути недбале проведення операції, медичного огляду та діагностики хворого, застосування неправильного лікування, неправильне застосування лікарських препаратів, порушення правил виготовлення ліків та ін.
6. Відповідальність за ст.140 виключається у випадках, коли медичний або фармацевтичний працівник не мав об’єктивної можливості виконати свої обов’язки належним чином і тяжкі наслідки, що настали для хворого, не пов’язані з невиконанням чи неналежним виконанням медичним працівником своїх професійних обов’язків, а мали місце через інші обставини. Наприклад, потерпілий пізно звернувся за медичною допомогою, непереборна сила, стан крайньої необхідності тощо.
7. Злочин, передбачений ст.140, є злочином з матеріальним складом і вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків для хворого. Під тяжкими наслідками слід розуміти смерть хворого, заподіяння тяжких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, суттєве погіршення стану його здоров’я, самогубство, інвалідність або інше ускладнення хвороби.
8. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони даного злочину є причиновий зв’язок між діянням медичного працівника і наслідками. У кожному конкретному випадку необхідно встановлювати, які саме професійні обов’язки покладалися на медичного або фармацевтичного працівника і які з них не виконані взагалі чи виконані неналежним чином, що спричинило тяжкі наслідки для хворого.
9. Про суб’єкт злочину див. п.7 коментаря до ст.138.
Відповідальними за ст.140 можуть бути медичні та фармацевтичні працівники, які займаються приватною практикою як одним із видів підприємницької діяльності.
10. Суб’єктивна сторона злочину характеризується необережною формою вини щодо тяжких наслідків для хворого і умислом або необережністю щодо самого діяння.
11. Кваліфікуюча ознака злочину - невиконання або неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо воно спричинило тяжкі наслідки неповнолітньому.
Неповнолітнім є особа, якій на момент вчинення злочину не виповнилося 18 років.
12. Даний злочин необхідно відрізняти від злочину, передбаченого ч.2 ст.139, яка встановлює відповідальність за ненадання взагалі допомоги хворому медичним працівником, якщо це спричинило смерть хворого або інші тяжкі наслідки. Heнадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником є невиконанням ним своїх професійних обов’язків. Тобто склад злочину, передбачений ч.2 ст.139, є спеціальним щодо складу злочину, передбаченого ст.140, якщо злочин було вчинено шляхом невиконання взагалі покладеного обов’язку по наданню допомоги хворому, а тому дії винного слід кваліфікувати у подібних випадках за ч.2 ст.139. Ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником завжди є умисним діянням, а невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків може бути вчинено і з необережності. Суб’єктом злочину, передбаченого ст.139, є лише медичний працівник, а передбаченого ст.140, - також і фармацевтичний працівник.

Стаття 141. Порушення прав пацієнта

Проведення клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітнього чи недієздатного, якщо ці дії спричинили смерть або інші тяжкі наслідки, -
карається обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є життя і здоров’я особи, додатковим - встановлені правила проведення клінічних випробувань.
2. Пацієнт - особа, яка піддається лікуванню.
3. Об’єктивна сторона злочину характеризується порушенням встановлених правил проведення клінічних випробувань лікарських засобів шляхом дії.
Обов’язковими елементами об’єктивної сторони злочину є:
- діяння у вигляді проведення клінічних випробувань лікарських засобів: а) без письмової згоди пацієнта чи його законного представника або б) проведення таких випробувань стосовно неповнолітнього чи недієздатного;
- наслідки у вигляді смерті або інших тяжких наслідків;
- причиновий зв’язок між проведеними випробуваннями лікарських засобів і смертю або іншими тяжкими для здоров’я пацієнта наслідками.
4. Відповідно до Закону України “Про лікарські засоби” від 4 квітня 1996 р. № 123/96-ВР лікарські засоби - це речовини або їх суміші природного, синтетичного чи біотехнологічного походження, які застосовуються для запобігання вагітності, профілактики, діагностики та лікування захворювань людей або зміни стану і функцій організму.
До лікарських засобів належать: діючі речовини (субстанції); готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти); гомеопатичні засоби; засоби, які використовуються для виявлення збудників хвороб, а також для боротьби із збудниками хвороб або паразитами; лікарські косметичні засоби та лікарські домішки до харчових продуктів; готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти) - дозовані лікарські засоби в тому вигляді та стані, в якому їх застосовують.
Також лікарськими є: наркотичні лікарські засоби - лікарські засоби, віднесені до наркотичних відповідно до законодавства; отруйні лікарські засоби - лікарські засоби, віднесені до отруйних Міністерством охорони здоров’я України; сильнодіючі лікарські засоби - лікарські засоби, віднесені до сильнодіючих Міністерством охорони здоров’я України; радіоактивні лікарські засоби - лікарські засоби, які застосовуються в медичній практиці завдяки їх властивості до іонізуючого випромінювання.
5. Відповідно до Закону України “Про лікарські засоби” від 4 квітня 1996 р. № 123/96-ВР клінічні випробування лікарських засобів проводяться за наявності письмової згоди пацієнта (добровольця) на участь у проведенні клінічних випробувань або письмової згоди законного представника неповнолітнього чи недієздатного пацієнта на проведення клінічних випробувань за його участю.
Пацієнт, який дає письмову згоду на проведення на ньому клінічних випробувань лікарських засобів, або його законний представник повинні отримати повну інформацію щодо суті та можливих наслідків випробувань, властивостей лікарських засобів, очікуваної ефективності, ступеня ризику. Замовник клінічних випробувань лікарського засобу зобов’язаний перед клінічним випробуванням укласти договір про страхування життя та здоров’я пацієнта в порядку, передбаченому чинним законодавством.
Керівник клінічних випробувань зобов’язаний зупинити випробування чи його окремі етапи в разі виникнення загрози здоров’ю чи життю пацієнта у зв’язку з їх проведенням, а також за бажанням пацієнта або його законного представника. Міністерство охорони здоров’я України або уповноважений ним орган приймають рішення про припинення клінічних випробувань лікарських засобів чи окремих етапів у разі виникнення загрози здоров’ю або життю пацієнта у зв’язку з їх проведенням, а також у разі відсутності чи недостатньої ефективності їх дії, порушення етичних норм. При невиконанні зазначених вимог винні особи несуть відповідальність за сукупністю злочинів, передбачених ст.141 та ст.364 (зловживання владою або службовим становищем), або, в залежності від обставин справи, дії винних слід додатково кваліфікувати за ст.365 (перевищення влади або службових повноважень) і ст.367 (службова недбалість).
Відповідно до ст.42 Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. № 2801-ІІІ медичне втручання, пов’язане з ризиком для здоров’я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров’я пацієнта іншими методами неможливе. Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування визнаються допустимими, якщо вони відповідають сучасним науково обґрунтованим вимогам, спрямовані на відвернення реальної загрози життю та здоров’ю пацієнта, застосовуються за згодою інформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта, а лікар вживає всіх належних у таких випадках заходів для відвернення шкоди життю та здоров’ю пацієнта.
6. У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна.
7. Клінічні випробування лікарських засобів - це їх перевірка з метою встановлення або підтвердження ефективності та нешкідливості. Випробування можуть проводитись у спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах, які визначаються Міністерством охорони здоров’я України або уповноваженим ним органом. Для проведення клінічних випробувань лікарських засобів підприємства, установи, організації або громадяни подають відповідну заяву до Міністерства охорони здоров’я України або уповноваженого ним органу. До заяви додаються матеріали, які містять загальну інформацію про лікарський засіб, результати його доклінічного вивчення, зразки лікарського засобу та проект програми клінічних досліджень. Рішення про клінічні випробування лікарського засобу приймається за наявності: позитивних висновків експертизи матеріалів доклінічного вивчення щодо ефективності лікарського засобу та його безпечності; переконливих даних про те, що ризик побічної дії лікарського засобу буде значно нижчим за очікуваний позитивний ефект. Порядок проведення експертизи матеріалів клінічних випробувань встановлюється Міністерством охорони здоров’я України або уповноваженим ним органом. Замовник клінічних випробувань має право одержувати інформацію про хід проведення клінічних випробувань лікарського засобу, знайомитися з результатами клінічної експертизи, порушувати клопотання про заміну спеціалізованого лікувально-профілактичного закладу, де проводяться клінічні випробування. Клінічні випробування лікарських засобів проводяться після обов’язкової оцінки етичних та морально-правових аспектів програми клінічних випробувань комісіями з питань етики, які створюються і діють при лікувально-профілактичних закладах, де проводяться клінічні випробування. Клінічні випробування лікарських засобів вітчизняного чи іноземного виробництва проводяться за повною або скороченою програмою з урахуванням норм, що застосовуються у міжнародній практиці. В окремих випадках за рішенням Міністерства охорони здоров’я України або уповноваженого ним органу клінічні випробування можуть не проводитися.
8. Злочин, передбачений ст.141, є закінченим з моменту настання наслідків у вигляді смерті потерпілого або інших тяжких наслідків.
Під іншими тяжкими наслідками слід розуміти заподіяння тяжких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень.
9. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є також причиновий зв’язок між діянням і наслідками, що настали.
10. Суб’єкт злочину - спеціальний. Ним може бути медичний чи фармацевтичний працівник, який безпосередньо проводить клінічні випробування лікарських засобів, або службова особа - керівник клінічного випробування чи службова особа Державного фармакологічного центру Міністерства охорони здоров’я України, яка прийняла рішення про проведення клінічного випробування лікарського засобу або про його продовження за відсутності письмової згоди пацієнта чи його законного представника.
11. Суб’єктивна сторона злочину характеризується необережною формою вини щодо наслідків (злочинна самовпевненість або злочинна недбалість) і умисною формою вини щодо самих дій. При умисній формі вини щодо наслідків злочину дії винного слід кваліфікувати як умисний злочин проти життя чи здоров’я особи (умисне вбивство, умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження).

Стаття 142. Незаконне проведення дослідів над людиною

1. Незаконне проведення медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною, якщо це створювало небезпеку для її життя чи здоров’я, -
карається штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до чотирьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені щодо неповнолітнього, двох або більше осіб, шляхом примушування або обману, а так само якщо вони спричинили тривалий розлад здоров’я потерпілого, -
караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

1. Відповідно до ч.3 ст.28 Конституції України жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Згідно з Конвенцією про захист прав і гідності людини у зв’язку з використанням досягнень біології та медицини (Ов’єдо, 4 квітня 1997 р.), Гельсінською декларацією “Рекомендації для лікарів, які проводять біомедичні досліди на людині” (червень 1964 р.) досліди над певними категоріями громадян взагалі заборонені, а в тих випадках, коли вони можуть проводитись, то з великими обмеженнями. Проведення дослідів над людьми часто створює загрозу для їх життя та здоров’я.
2. Основним безпосереднім об’єктом злочину є життя і здоров’я особи, додатковим обов’язковим об’єктом є порядок проведення дослідів над людиною.
3. З об’єктивної сторони злочин характеризується:
- діянням у вигляді незаконного проведення медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною;
- наслідками у вигляді створення небезпеки для життя чи здоров’я людини;
- причиновим зв’язком між діянням і наслідками.
4. Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. № 2801-ІІІ застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається із суспільно корисною метою за умови їх наукової обґрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров’я або життя, гласності застосування експерименту, повної інформованості і добровільної згоди особи, яка підлягає експерименту, щодо вимог його застосування, а також за умови збереження в необхідних випадках лікарської таємниці. Забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих, ув’язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв’язку з метою досліду. Порядок проведення медико-біологічних експериментів регулюється законодавчими актами України.
5. Медичні експерименти, в залежності від їх призначення, поділяються на терапевтичні, тобто пов’язані з використанням нових методів і засобів для діагностування і лікування хворих, і науково-дослідницькі, які не мають прямого відношення до діагностичного або лікувального впливу на випробуваних.
Відповідно до Рекомендацій Ради Європи стосовно медичних досліджень, які проводяться на людині, під медичним дослідом слід розуміти дослід або експеримент, який ставиться над людиною з метою поповнення медичних знань. Будь-яке медичне дослідження повинно проводитись на підставі і в межах плану науково-дослідних робіт. При медичному дослідженні інтереси та благополуччя людини, що є об’єктом досліду, повинні завжди домінувати над всіма іншими інтересами. Ризик повинен бути мінімальним. Усі медичні досліди мають проводитися на підставі вільної і однозначно виявленої згоди особи, над якою проводяться досліди. Ця особа має бути проінформована про мету досліду та методику його проведення. Піддослідний має бути проінформований про можливий ризик і можливі наслідки, пов’язані з проведенням досліду та його результатами. Інформація про дослід повинна бути викладена доступно, для того щоб особа змогла правильно прийняти рішення про свою згоду чи незгоду щодо проведення досліду.
Одним із видів медико-біологічних експериментів є застосовування нових, науково обґрунтованих, але ще не допущених до загального застосування методів діагностики, профілактики, лікування та лікарських засобів в інтересах вилікування хворого та за його згодою, а щодо неповнолітніх та осіб, яких було визнано судом недієздатними, - за згодою їх батьків, опікунів або піклувальників.
Психологічний дослід має на меті дослідження психіки (психічної діяльності) людини з метою вивчення впливу на неї різних факторів чи модифікації її поведінки.
Щодо осіб віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаних судом обмежено дієздатними застосування таких методів та засобів проводиться за їх згодою та згодою їх батьків або інших законних представників.
6. Недієздатна особа може бути об’єктом досліду лише тоді, коли є реально обґрунтовані підстави для впевненості щодо настання для її здоров’я прямої і значної користі. Згоду на такий дослід має дати законний представник недієздатної особи.
7. Вагітні жінки та жінки в період лактації не можуть виступати як об’єкти проведення дослідів, за винятком випадків, коли метою досліду є принесення користі іншим жінкам та дітям і коли даний дослід може принести певні результати лише при проведенні його на вагітних жінках та жінках в період лактації. Особи, що знаходяться в ув’язненні, не можуть бути об’єктами дослідів, за винятком випадків, коли такі досліди можуть принести їхньому здоров’ю пряму і значну користь.
8. Незаконне проведення медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною полягає у проведенні таких дослідів:
а) над категоріями осіб, щодо яких є обмеження;
б) особами, які є неправомочними щодо проведення таких дослідів;
в) з порушенням встановленого законом порядку їх проведення;
г) у разі коли вони взагалі заборонені законодавством;
д) без згоди на це особи, яка бере у них участь, чи законного представника особи, якщо їх проведення пов’язане з можливістю спричинення особі шкоди.
9. У випадках крайньої необхідності проведення дослідів можливе без згоди особи, над якою вони ставляться, за наявності у сукупності таких умов:
- спланованість досліджень у критичній ситуації, що склалася;
- план проведення дослідження не повинен протирічити медичній етиці;
- дослідження повинно мати на меті досягнення прямої користі для здоров’я пацієнта.
10. Медичне дослідження повинно проводитись за умови повної відповідальності лікаря або іншої особи, яка може нести клінічну відповідальність, має відповідні знання і кваліфікацію, що дозволяли б справитися з будь-якими непередбаченими ускладненнями.
11. Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку і яка проводить досліди над людиною. Ним може бути як особа, яка проводить досліди над людиною у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків (лікар, вчений-дослідник тощо), тобто має право на їх проведення, так і особа, яка незаконно проводить такі досліди.
12. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною формою вини щодо самого діяння і необережністю щодо спричинення потерпілому тривалого розладу здоров’я. Щодо наслідків у вигляді створення небезпеки для життя і здоров’я особи, над якою проводилися досліди, злочин характеризується необережністю чи непрямим умислом.
13. Якщо незаконне проведення дослідів призвело до смерті потерпілого, то дії винної особи слід кваліфікувати за ст.119. Якщо ж такі дії призвели до настання тілесних ушкоджень різної тяжкості, то дії винного, в залежності від ступеня нанесених ушкоджень, слід кваліфікувати за ст.121 або 122.
14. Кваліфікованими видами злочину є незаконне проведення медико-біологічних або інших дослідів над людиною, вчинені щодо: 1) неповнолітнього; 2) двох або більше осіб; 3) шляхом примушування або обману, а так само 4) якщо вони спричинили тривалий розлад здоров’я потерпілого.
Неповнолітньою є особа, яка не досягла 18-річного віку.
Примушування - це застосування до людини фізичного (нанесення удару, побоїв, легких тілесних ушкоджень, позбавлення волі тощо) чи психічного насильства (погрози застосування фізичного насильства), або застосування погрози розголосити відомості, що ганьблять людину, знищити чи пошкодити майно, заподіяти шкоду її правоохоронюваним інтересам (звільнити з роботи, зменшити заробітну плату тощо). Мета примушування - добитися від людини, проти її волі, згоди на проведення дослідів.
Обман - це повідомлення потерпілому неправдивих відомостей щодо необхідності (доцільності) досліду чи справжньої (дійсної) мети такого досліду або замовчування важливої для прийняття рішення інформації.
Тривалий розлад здоров’я потерпілого може мати місце при спричиненні йому середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження.

Стаття 143. Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини

1. Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини -
карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
2. Вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів або тканин з метою їх трансплантації -
карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені щодо особи, яка перебувала в безпорадному стані або в матеріальній чи іншій залежності від винного, -
караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
4. Незаконна торгівля органами або тканинами людини -
карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.
5. Дії, передбачені частинами другою, третьою чи четвертою цієї статті, вчинені за попередньою змовою групою осіб, або участь у транснаціональних організаціях, які займаються такою діяльністю, -
караються позбавленням волі на строк від п’яти до семи років з позбавленням права обіймати певні посади і займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є життя і здоров’я потерпілого, додатковим - порядок трансплантації органів та тканин людини або торгівля органами чи тканинами людини.
2. Згідно зі ст.47 Основ законодавства України про охорону здоров’я застосування методу пересадки від донора до реципієнта органів та інших анатомічних матеріалів здійснюється у визначеному законодавством порядку за наявності їх згоди або згоди їх законних представників за умови, якщо використання інших засобів і методів для підтримання життя, відновлення або поліпшення здоров’я не дає бажаних результатів, а завдана при цьому шкода донору є меншою, ніж та, що загрожувала реципієнту.
Реципієнт - це фізична особа, для лікування якої застосовується трансплантація.
Донор - це повнолітня фізична дієздатна особа, у якої за життя або після смерті взято анатомічні матеріали для трансплантації чи для виготовлення біоімплантантів за наявності її згоди або згоди її подружжя чи родичів.
3. Предметом злочину, передбаченого ст.143, є лише такі анатомічні матеріали людини (гомотрансплантати), як органи і тканини.
Органи людини - це частини її організму, які виконують одну або кілька специфічних функцій. Органами людини, які можуть бути предметом трансплантації, є серце, легені, комплекс “серце - легені”, печінка, нирки, підшлункова залоза з 12-палою кишкою, селезінка (Перелік органів людини, дозволених до вилучення у донора-трупа, затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України від 25 вересня 2000 р. № 226).
Тканини людини - це система клітин і безклітинних структур, які характеризуються спільністю розвитку, будови та специфічних функцій. Перелік анатомічних утворень, тканин, їх компонентів та фрагментів і фетальних матеріалів, дозволених до вилучення у донора-трупа і мертвого плоду людини, затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України від 25 вересня 2000 р. № 226. У Переліку виділяються такі види тканин:
- м’які тканини (тверда мозкова оболонка і перикард);
- тканини опорно-рухового апарату (скроньова фасція, широка фасція стегна, надколінок, колінний суглоб, плечовий суглоб, фрагменти ребер, реберний хрящ та ін.);
- судини та клапани;
- інші тканини (слухові кісточки, барабанна перетинка, кістковий мозок, шкіра, рогівка, зуби, склера, трахея);
- фетальні матеріали (після штучних абортів та пологів).
4. Клітини людини, її кров, а також ксенотрансплантанти та біоімплантанти за змістом ст.143 не є предметом цього злочину.
5. Об’єктивна сторона злочину виражається в таких формах:
- порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ч.1);
- вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів або тканин з метою трансплантації (ч.2);
- незаконна торгівля органами або тканинами людини (ч.4);
- участь у транснаціональних організаціях, які займаються вилученням у людини шляхом примушування або обману її органів чи тканин з метою їх трансплантації чи (та) незаконною торгівлею органами або тканинами людини (ч.5).
6. Відповідно до Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” від 16 липня 1999 р. № 1007-ХІV під трансплантацією слід розуміти спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці реципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи тварини.
Трансплантація поділяється на аутотрансплантацію - пересадку людині її власного анатомічного матеріалу та гомотрансплантацію - пересадку органів і тканин від однієї особи іншій. Положення вказаного Закону не поширюється на аутотрансплантацію.
7. Порядок трансплантації регламентується ст.6 Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині”, в якій зазначено, що трансплантація як метод лікування застосовується виключно за наявності медичних показань та згоди об’єктивно інформованого дієздатного реципієнта лише у випадках, коли усунення небезпеки для життя або відновлення здоров’я реципієнта іншими методами лікування неможливе. Наявність у реципієнта медичних показань для застосування трансплантації встановлює консиліум лікарів відповідного закладу охорони здоров’я чи наукової установи.
У випадках, коли реципієнт не досяг п’ятнадцятирічного віку чи визнаний судом недієздатним, трансплантація застосовується за згодою об’єктивно інформованих його батьків або інших законних представників. Щодо осіб віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаних судом обмежено дієздатними трансплантація застосовується за згодою об’єктивно інформованих реципієнтів, об’єктивно інформованих їх батьків або інших законних представників.
У невідкладних випадках, коли є реальна загроза життю реципієнта, його згода або згода його законних представників для застосування трансплантації не потрібна.
Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для реципієнта наслідків, лікуючий лікар зобов’язаний йому це пояснити. Якщо і після цього реципієнт відмовляється від застосування трансплантації, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків. У разі, коли від застосування трансплантації відмовляється законний представник реципієнта, що може мати тяжкі наслідки для здоров’я реципієнта, лікуючий лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування.
Порядок застосування трансплантації як методу лікування встановлюється Міністерством охорони здоров’я України, а перелік органів та інших анатомічних матеріалів, що можуть використовуватися для трансплантації, затверджується Міністерством охорони здоров’я України за погодженням з Академією медичних наук України.
8. Трансплантацією можуть займатися лише державні та комунальні заклади охорони здоров’я і державні наукові установи, акредитовані для такого виду діяльності.
9. Живим донором може бути лише повнолітня дієздатна особа. У донора може бути взятий як гомотрансплантат лише один із парних органів, або частина органа, або частина іншого анатомічного матеріалу. Взяття гомотрансплантата у живого донора дозволяється на підставі висновку консиліуму лікарів відповідного закладу охорони здоров’я чи наукової установи після всебічного медичного обстеження донора і за умови, що завдана здоров’ю донора шкода буде меншою, ніж небезпека для життя, що загрожує реципієнту. Взяття гомотрансплантата (за винятком анатомічних матеріалів, здатних до регенерації) у живого донора допускається у випадках, коли реципієнт і донор перебувають у шлюбі або є близькими родичами (батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онука, брат, сестра, дядько, тітка, племінник, племінниця).
10. Не допускається взяття гомотрансплантатів у живих осіб, які:
- утримуються у місцях відбування покарань;
- страждають на тяжкі психічні розлади;
- мають захворювання, що можуть передатися реципієнту або зашкодити його здоров’ю;
- надали раніше орган або частину органа для трансплантації.
11. У живого донора може бути взято гомотрансплантат лише за наявності його письмової заяви про це, підписаної свідомо і без примушування після надання йому лікуючим лікарем об’єктивної інформації про можливі ускладнення для його здоров’я, а також інформації про його права у зв’язку з виконанням донорської функції. У заяві донор повинен вказати про свою згоду на взяття у нього гомотрансплантата та про свою поінформованість щодо можливих наслідків. Підпис донора на заяві засвідчується у встановленому законодавством порядку, а заява додається до його медичної документації.
12. Злочин, передбачений ч.1 ст.143, вважається закінченим з моменту порушення будь-якої умови проведення трансплантації органів або тканин людини, визначеної законом.
13. Вилучення у людини її органів або тканин - це їх видалення із організму людини чи відокремлювання від нього за допомогою хірургічного процесу або іншого втручання. Злочин, передбачений ч.2 ст.143, є закінченим з моменту вилучення у людини органа або тканини. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цієї форми злочину є спосіб його вчинення - обман або примушування особи дати згоду на вилучення у неї будь-якого органа або тканини, внаслідок чого вона позбавляється будь-якого органа чи тканини.
Примушування - це застосування до особи фізичного (нанесення удару, побоїв, легких тілесних ушкоджень, позбавлення волі тощо) чи психічного примусу (погрози застосування фізичного насильства), або застосування погрози розголосити відомості, що ганьблять людину, знищити чи пошкодити майно, заподіяти шкоду її правоохоронюваним інтересам. Мета примушування - це згода особи, проти її волі, на вилучення у неї будь-якого органа чи тканини.
Обман - це повідомлення людині неправдивих відомостей щодо необхідності (доцільності) вилучення у неї органа чи справжньої (дійсної) мети такого вилучення, або замовчування важливої інформації.
14. Вчинене кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ч.2 ст.143 та ч.1 ст.143, якщо незаконне вилучення органів або тканин у людини з метою їх трансплантації поєднане із порушенням встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини.
15. Незаконна торгівля органами або тканинами людини - це укладання взагалі угод, що передбачають їх купівлю-продаж. Відповідно до Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” укладання угод, що передбачають купівлю-продаж органів або інших анатомічних матеріалів людини, за винятком кісткового мозку, забороняється. Злочин, передбачений ч.4 ст.143, є закінченим з моменту фактичного укладання такої угоди.
16. Здійснення незаконної торгівлі органами чи тканинами особою, яка їх вилучила у людини шляхом примушування або обману, утворює сукупність злочинів, передбачених ч.2 чи ч.3 ст.143 та ч.4 ст.143.
17. Транснаціональні організації - це організації, систематична діяльність яких пов’язана з незаконним вилученням у людей органів або тканин з метою їх трансплантації шляхом примушування або обману та (або) з незаконною торгівлею органами або тканинами людини і яка поширюється на територію декількох країн, у тому числі і на Україну. Під участю у транснаціональній організації слід розуміти вчинення будь-яких дій, пов’язаних з вилученням у людини шляхом примушування або обману її органів або тканин з метою їх трансплантації та (або) незаконною торгівлею органами або тканинами людини.
18. Суб’єктом злочину, передбаченого ч.1 ст.143, є особа медичного персоналу, яка проводить діяльність з трансплантації органів або тканин людини і при цьому порушує встановлений законом порядок її проведення. Суб’єктом вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів або тканин з метою їх трансплантації (ч.2 ст.143) може бути як особа медичного персоналу, яка здійснює вилучення органів чи тканин, так і інша особа. Суб’єктом кваліфікованого виду цього злочину (ч.3 ст.143), крім того, може бути особа, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності. Суб’єктом злочину, передбаченого ч.4 ст.143, є будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 16 років.
19. Суб’єктивна сторона злочину характеризуються лише умисною формою вини, вид умислу - прямий. Частина 2 ст.143 передбачає ще і спеціальну мету: вилучення у людини шляхом примушування або обману органів або тканин з метою їх трансплантації. Незаконна торгівля органами або тканинами людини (ч.3 ст.143) передбачає наявність корисливих мотивів і мети.
Умисне вбивство з метою подальшого використання органів або тканин людини для трансплантації, незаконної торгівлі слід кваліфікувати як вчинене з корисливих мотивів за п.6 ч.2 ст.115 і додатково за відповідними частинами ст.143.
20. Кваліфікований вид злочину (ч.2 ст.143) - це вчинення вилучення органів або тканин з метою їх трансплантації у особи, що перебувала: 1) у безпорадному стані або 2) в матеріальній чи іншій залежності від винного.
Безпорадний стан особи - це такий стан, коли особа без сторонньої допомоги не має можливості вжити заходів для самозбереження. Причинами безпорадного стану можуть бути малолітство, старість, хвороба, каліцтво, а також втрата особою свідомості, перебування її у стані наркотичного, токсичного, алкогольного сп’яніння тощо.
Матеріальна чи інша залежність від винного означає повне чи часткове перебування потерпілої особи на утриманні винного, а також іншу майнову залежність, залежність службову, шлюбно-сімейну, підопічного від опікуна, пацієнта від лікаря тощо.
21. Особливо кваліфікованим видом злочину є вчинення дій, передбачених ч.2, 3, 4 ст.143, за попередньою змовою групою осіб.
Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб - це вчинення його двома і більше особами, які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про його спільне вчинення.

Стаття 144. Насильницьке донорство

1. Насильницьке або шляхом обману вилучення крові у людини з метою використання її як донора -
карається позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років, з штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян чи без такого.
2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені щодо неповнолітнього або особи, яка перебувала в безпорадному стані чи в матеріальній залежності від винного, -
караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
3. Дії, передбачені частинами першою і другою цієї статті, вчинені за попередньою змовою групою осіб або з метою продажу, -
караються позбавленням волі на строк до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину виступає здоров’я особи, додатковим - порядок надання донором крові та її компонентів.
2. Предметом злочину є кров живої людини та її компоненти.
3. Розвиток донорства крові та її компонентів є важливою соціально необхідною справою держави. Згідно зі ст.290 ЦК України донором крові, її компонентів може бути повнолітня дієздатна фізична особа. Донорство крові, її компонентів здійснюється відповідно до закону.
Відповідно до Закону України “Про донорство крові та її компонентів” від 23 червня 1995 р. № 239/95-ВР донорство крові та її компонентів - це добровільний акт волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях.
Забороняється взяття донорської крові

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Зараження соціальними хворобами	\|	Інші злочини, що ставлять у небезпеку життя та здоров’я особи

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.071 сек.