Політична думка України ХІХ-ХХ ст.ст.

Та козацько-гетьманську добу

Політична думка в період від Люблінської унії

Уперше принцип демократизму знайшов своє юридичне оформлення в надзвичайно важливому історичному документі "Договори й Конституції", що підписали 16 квітня 1710 р. у м.Бендери Гетьман П.Орлик і Кошовий отаман К.Гордієнко. І хоча ця конституція не була реалізована, вона, при всій своїй обмеженості, має величезне значення як документ, що уперше в історії України юридично зафіксував положення, які регламентують взаємини гетьмана й народу, закріплюють соціальні й політичні "вільності'' запорожців і старшини. Всі інші стани українського народу знаходяться нижче козацтва, що відокремлює в собі збройну силу й виконавчу владу.

Активними творцями соціально-політичної доктрини української Освіти XVIII ст. були Я.Козельський, С.Десницький, П.Лодій. Вони проголошували феодально-кріпосницькі відносини несправедливими, такими, що суперечать нормам права. Просвітня ідеологія стала ідеологією "природних, природжених прав" людини.

Важливе місце в ній займала договірна теорія держави й суспільства (теорія суспільного договору), де народ і державна влада - рівноправні сторони.

Вони думали, що рівність складається у визнанні рівності людей перед законом, виступали за знищення класових і станових привілеїв, але не самих класів. Політична воля й рівність органічно пов'язане із правом власності. Порушення права волі або рівності приводить до порушення права власності й навпаки.

Позиції просвітителів мали специфічні особливості, але вони всі сходилися на тому, що вирішальну роль у суспільстві грають закони, спрямовані на досягнення загального добра. Не має особливого значення державна форма правління - монархія або республіка, були б розумні, законні правителі. Тому вони вимагали створення досконалого законодавства й справедливого правосуддя, спрямованого проти свавілля й сваволі.

Криза феодально-кріпосницьких відносин і визрівання в їхніх надрах капіталістичних, обумовила появу в 40-і роки XIX століття нових соціально-політичних ідей. Наприкінці 1845 р. - початку 1846р. в Україні виникло таємне Кирило-Мефодіївське братерство, організоване М.Костомаровим, М.Гулаком, В.Бєлозерським, пізніше в нього ввійшли П.Кулиш, О.Маркович, Т.Шевченко. Всіх їх поєднувала ідея слов'янської республіканської федерації.

Товариство відстоювало ідеали волі, рівності й братерства для українського й інших слов'янських народів, що перебувають під соціально-економічним, політичним і національним гнітом. Воно відкидало всі форми гноблення, виступало проти царату й самодержавного ладу, кріпосного права й гноблення людини й народу. Здійснити свої ідеали Кирило-Мефодіївське товариство вважало за можливе шляхом реформ, мирної пропаганди, виховання, літературної діяльності.

Особливу позицію в цьому питанні займав Т.Шевченко, він першим в українській політичній філософії обґрунтував неминучість і необхідність селянської революції, кінцевою метою якої повинне бути встановлення демократичної республіки.

Видатне місце в історії суспільно-політичної думки в Україні другої половини XIX ст. займає діяльність М.Драгоманова (1841-1895р.). У його особі українське суспільство одержало мислителя, що вперше підняв українське питання на європейський рівень і тому може по праву вважатися "батьком української політології". М.Драгоманов успадкував традиції Кирило-Мефодіївського товариства, що знайшли відбиття в програмі "Громада" (1880р.), що підписали М.Драгоманов, С.Подолинський, М.Павлик. Всі вони стояли на автономно-федеративних позиціях у рішенні соціальних, економічних і політичних питань, вважаючи, що державна централізація несе багато зла й повинна поступитися місцем іншим, кращим формам суспільного ладу. Виступаючи за автономно-федеративний пристрій, М.Драгоманів підкреслював, що автономія політична й національна можлива й без державної відособленості. Він думав, що національні права можуть бути здійснені на основі політичних свобод" чим більше політичних свобод, тим більше національних прав". Протиставляючи ідеям сепаратизму ідею автономії й федерації, Драгоманов розробив програму національно-культурної автономії.

Надзвичайно самобутнім й оригінальним мислителем був поет, письменник, філософ, революціонер-демократ І.Франко(1856-1916р.). У соціальній революції він бачив корінну зміну всієї системи соціально-економічних і політичних відносин. При цьому він припускав спокійний розвиток революції, відповідно матеріальної й духовної культури народу. Чим більше розвинений народ, тим менше можливостей для кровопролиття й насильства. Революція, по Франко, приведе до соціалізму, при якому держава в старому значенні слова, зникне. Державу й політику замінить діяльність самих громад. І.Франко відзначав, що цивільно-федеративний принцип охороняє й гарантує свободу особи й громади, визначає їхні права й обов'язки.

Концепція української державності у всій її історичній повноті була розроблена Михайлом Грушевським (1866-1934р.), якому призначено було стати і першим в історії президентом Української держави. Для його політологічних поглядів характерно:

- наукове (а не ідеологічне) обґрунтування правомірності українського народу мати свою

державу;

- не фетишизація державної самостійності, а розуміння її як способу в досягненні головної

мети "блага народу й кожного громадянина";

- державотворення як батьківщини всіх народів, які проживають на Україні;

- строге й постійне порівняння ідеалу (державного суверенітету) з умовами й можливостями його реалізації;

- державотворення, основна функція якого складається в забезпеченні суспільного блага й суспільної користі, це гуманістична держава людей і для людей.

Розвиток політичної науки в Україні пов'язаний з 20-ми роками та іменами В.Липинського, Д.Донцова, М.Хвильового, В.Віниченко. Концепція Липинського стверджувала, що тільки власна держава, створена українськими націями на своїй етнографічній території, урятує її від розвалу й правової анархії. Основна думка, що виражає його політичне кредо - ніхто не створить нам Української держави, якщо ми самі його не створимо, і ніхто не зробить нас націями, якщо ми самі націями не бажаємо бути.

Відповідно до концепції Липинського, тільки держава повинна об'єднати жителів території в органічну цілісність. Для консолідації націй необхідна сильна рука в особі однієї особистості (спадкоємного монарха), що персоніфікує в собі ідею суверенності й незалежності, очолює оборону й державну адміністрацію, але влада якої була б обмежена двома законодавчими палатами, де вищою була б палата - Трудова Рада держави. Ця концепція "трудової монархії" явно безперспективна, що підтвердилося в житті.

Одна з основних тез В.Липинського полягає в тому, що держава могла створюватися з ініціативи народної аристократії, під якою він розумів активні меншості, що поєднують найкращих членів всіх класів. Власна держава можлива, але на думку Липинського, тільки на ґрунті компромісу між класами українського суспільства в ім'я бажаного всіма законного ладу й спокійної праці.

Поряд з пошуком рішення проблеми національного, державного відродження на шляхах монархізму й націоналізму, були спроби розв'язати цю проблему й на ґрунті соціалістичних перетворень. Так М.Хвильовий всі свої зусилля направив на те, щоб додати комуністичному світогляду національний зміст. Для цього, вважав він, необхідно розбудити самосвідомість українців, яким був щеплений комплекс рабства. Щоб звільнити українську людину й українську культуру від нашарувань рабства, необхідно прагнути до ідеалу європейської людини - людини-громадянина, творця історії, творця культурних, суспільних і політичних цінностей. Звідси заклик до українців орієнтуватися на Європу, а не на Росію. Природним наслідком таких поглядів був висновок про необхідність створення національної культури й про боротьбу двох культур - російської й української.

На початку З0-х років паростки політичної думки були задушені. У країні на довгі роки встановився тоталітаризм, якому політологія як наука була не потрібна й розвивалася як ідеологія. Політологія як наука, у тому числі й українська, розвивалася тільки за межами СРСР у закордонних наукових центрах, створених українською діаспорою й еміграцією. Розпад СРСР і проголошення України суверенною республікою в 1991 р. створив якісно нові умови для розвитку вітчизняної науки про політику, з урахуванням усього світового досвіду в цій галузі знань.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політична думка перехідного періоду	\|	Сутність, об'єкт і суб'єкт влади

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.