• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ПОЛІТИЧНІ ПРАВА ТА СВОБОДИ

Право на громадянство

Відповідно до ст. 25 Конституції України, право на гро­мадянство включає в себе:

1) право мати громадянство України;

2) право не бути позбавленим громадянства;

3) право змінити громадянство;

4) право не бути вигнаним за межі України;

5) право не бути виданим іншій державі;

6) право на піклування та захист своєї держави під час перебування за її межами.

Крім того, згідно зі ст. 33 Конституції України, грома­дянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Відповідно до ст. 4 Конституції України, в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення грома­дянства України визначаються законом.

Основним нормативно-правовим актом, який визначає правовий статус громадян України, є Закон України «Про громадянство України». При його розробці були врахо­вані норми Загальної декларації прав людини, Конвенції, що регулює деякі питання, пов'язані з колізією законів про громадянство, Конвенції про статус апатридів, Кон­венції про скорочення безгромадянства, Конвенції про громадянство заміжньої жінки, Європейської конвенції про скорочення випадків багатогромадянства та про вій­ськовий обов'язок у випадках багатогромадянства, Кон­венції про права дитини та інших з метою приєднання України до тих із них, які відповідають її національним інтересам.

Під громадянством розуміється правовий зв'язок між фізичною особою і відповідною державою, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках. Водночас громадянство - це самостійний конституційно-правовий інститут: відносини з приводу громадянства регулюються сукупністю окремих конституційних норм, а також норм спеціальних та інших законів і підзаконних нормативно-правових актів.

Громадянство ґрунтується на певній системі принци­пів - керівних ідей, засад, в яких відображаються сутність і характер громадянства як цілісного правового інституту. Це принципи: єдиного громадянства і запобігання виник­ненню випадків безгромадянства; неможливості позбав­лення громадянина України громадянства України; визнан­ня права громадянина на зміну громадянства; неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України; рівності громадян України незале­жно від підстав, порядку і моменту набуття ними грома­дянства України; збереження громадянства України неза­лежно від місця проживання громадянина України. Перелі­чені принципи визначені безпосередньо у Законі «Про громадянство України».

Крім того, можна виділити принципи громадянства, які стосуються окремих його підінститутів. Це, скажімо, прин­ципи «права землі» і «права крові», які стосуються поло­жень про набуття і втрату громадянства України, принцип невидачі громадян України іноземній державі.

Відповідно до Закону «Про громадянство України», громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент прого­лошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України - з 24 серпня 1991 р.;

2)особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політич­них, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця прожи­вання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були гро­мадянами інших держав - з 13 листопада 1991 р.;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті гро­мадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внут­рішніх справ України внесено напис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття - з моменту внесення вказаного напису;

4)особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Документами, які підтверджують громадянство України, є паспорт громадянина України, свідоцтво про належність до громадянства України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, тимчасове посвідчення громадянина України, проїзний документ дитини, дипломатичний і службовий паспорти, посвідчення особи моряка, посвід­чення члена екіпажу, посвідчення особи на повернення в Україну.

Станом на 5 грудня 2001 року загальна кількість постій­ного населення України складала 48 млн. 241 тис. осіб (За повідомленням Державного комітету статистики України, станом на 1 листопада 2003 р. загальна кількість постійного насе­лення України становила 47 млн. 690 тис. осіб, тобто за неповних два роки скоротилась на 551 тис), при цьому кількість громадян України становила 47 млн. 950 тис. осіб, громадян інших країн - 168 тис. осіб, у т. ч. Громадян країн СНД - 151 тис. осіб. Осіб без громадянства в Україні налічувалося близько 83 тисяч, а тих, хто не вказав грома­дянство - 40 тис. осіб.

Згідно із Законом «Про громадянство України», підста­вами набуття громадянства України є: 1) народження; 2) те­риторіальне походження; 3) прийняття до громадянства; 4) поновлення у громадянстві; 5) усиновлення; 6) встанов­лення над дитиною опіки чи піклування; 7) встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; 8) пере­бування у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; 9) встановлення батьківства; 10) інші підстави, передбачені чинними міжнародними договорами України.

Громадянство України згідно із Законом «Про громадян­ство України» припиняється: 1) внаслідок виходу з грома­дянства України; 2) внаслідок втрати громадянства України; 3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Громадянин України, який виїхав на постійне прожи­вання за кордон, може вільно вийти з громадянства Украї­ни за його клопотанням. Датою припинення громадянства України у цих випадках є дата видання відповідного указу Президента України.

Проте, право вийти з громадянства України обмежується певними умовами. По-перше, вихід з громадянства Укра­їни не допускається, якщо особу в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі, або стосовно неї в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню. По-друге, вихід з громадянства України дозволяється лише тоді, коли особа набула громадянст­во іншої держави або отримала документ, виданий повно­важними органами іншої держави, що набуде її громадян­ство, якщо вийде з громадянства України.

Специфічні підстави й умови виходу із громадянства України встановлюються законом для дітей.

Громадянство України втрачається, якщо:

1) громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави;

2) іноземець набув громадянство України і не подав у встановленому порядку документ про припинення інозем­ного громадянства або декларацію про відмову від нього;

3) іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

4) особа була прийнята до громадянства України внаслі­док подання свідомо неправдивих відомостей або фальши­вих документів;

5) громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи місцевого самоврядування іншої держави.

З метою запобігання випадкам безгромадянства Закон «Про громадянство України» передбачає, що громадянство України не може бути втрачене, якщо внаслідок цього гро­мадянин України стане особою без громадянства. Виняток із цього правила стосується тільки осіб, які були прийняті до громадянства України внаслідок подання свідомо неправ­дивих відомостей або фальшивих документів.

Положення про те, що громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій дер­жаві, відтворюють зобов'язання, прийняті на себе Украї­ною у зв'язку з ратифікацією Протоколу № 4 до Європей­ської конвенції про захист прав і основних свобод людини і Європейської конвенції про видачу правопорушників та приєднанням до Європейської конвенції про передачу засу­джених осіб.

Відповідно до ст. З зазначеного Протоколу, жодна лю­дина не може бути вислана з території держави, громадя­нином якої вона є, шляхом застосування індивідуальних або колективних заходів, а також не може бути позбавлена права в'їзду на територію держави, громадянином якої вона є. У Законі України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» зазначено, що грома­дянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну.

Конвенція про видачу правопорушників (ст. 6) прямо передбачає, що договірна сторона має право відмовити у видачі своїх громадян. У ст. 2 Закону України «Про ратифі­кацію Європейської конвенції про видачу правопорушни­ків, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції» прямо за­значено: «Україна не буде видавати іншій державі грома­дян України. Для цілей цієї Конвенції громадянином України вважається будь-яка особа, котра відповідно до законів України на час прийняття рішення про видачу є громадянином України».

Відповідно до ст. З Конвенції про передачу засуджених осіб, особу, засуджену на території однієї сторони, може бути передано на територію іншої сторони для відбування призначеного їй покарання, але тільки за умови, якщо така особа є громадянином держави виконання вироку.

Гарантії забезпечення права громадян на піклування та захист своєї держави під час перебування за її межами передбачені нормами багатьох законів України.

Так, згідно із ст. 14 Закону України «Про туризм», держа­ва гарантує захист законних прав та інтересів громадян України, які здійснюють туристичні подорожі за кордон.

Пенсійне забезпечення громадян України, які прожива­ють за її межами, здійснюється відповідно до міжнародних договорів. На сьогодні такі договори укладені з Литовсь­кою Республікою, Республікою Грузія, Азербайджанською Республікою, Республікою Білорусь, Республікою Молдо­ва, Естонською Республікою, Королівством Іспанія, Лат­війською Республікою та іншими державами.

Окремими нормами деяких законів та інших норматив­но-правових актів України визначені конкретні обов'язки дипломатичних та консульських установ для захисту прав громадян України, що перебувають за кордоном.

Так, ст. 287 СК України передбачено, що нагляд за ме­жами України за дотриманням прав дітей, усиновлених іно­земними громадянами, здійснюється за дорученням Мініс­терства закордонних справ України відповідними консуль­ськими установами, в яких діти перебувають на обліку до досягнення ними 18-літнього віку.

Іноземці, які перебувають в Україні на законних підставах. У зв'язку з цим виникає питання: якими правами і свобо­дами користуються іноземці, які перебувають в Україні не на законних підставах? На нашу думку, вони за жодних підстав не можуть бути позбавлені тих прав і свобод, які належать кожній людині (природних прав).

Закон України «Про правовий статус іноземців» перед­бачає такі підстави перебування іноземців в Україні: 1) ім­міграція в Україну на постійне проживання; 2) імміграція в Україну для працевлаштування на визначений термін; 3) тимчасове перебування на території України, у тому числі транзитний проїзд; 4) надання іноземцям притулку; 5) на­буття іноземцями статусу біженця, а також визначає випа­дки, за яких в'їзд в Україну іноземцю не дозволяється (в інтересах забезпечення безпеки України, охорони громад­ського порядку, охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні, та ін.).

Вказаний Закон також передбачає, що іноземець може отримати дозвіл на імміграцію, іммігрувати на постійне проживання та отримати посвідку на постійне проживання, якщо він: а) має в Україні законне джерело існування; б) перебуває у близьких родинних відносинах (батько, ма­ти, діти, брат, сестра, подружжя, дід, баба, онуки) з грома­дянами України; в) перебуває на утриманні громадянина України; г) має на своєму утриманні громадянина України; д) в інших передбачених законами України випадках.

Аналіз відповідних положень Конституції України та Закону України «Про правовий статус іноземців» показує, що іноземці не обмежуються в праві: займатися інвести­ційною та підприємницькою діяльністю (якщо інше не ви­пливає із законів України); на приватну власність; на від­починок; на соціальний захист (як правило, відповідно до міжнародних договорів України); на користування досяг­неннями культури; на свободу совісті; на свободу і особис­ту недоторканність, недоторканність житла, захист від втручання в особисте і сімейне життя, таємницю листуван­ня, телефонних розмов і телеграфних повідомлень; на пова­гу до гідності; на звернення до суду та, якщо інше не пе­редбачено міжнародними договорами, до інших державних органів для захисту їх майнових та немайнових прав.

Законами України встановлені також особливості здійс­нення іноземцями та особами без громадянства права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, права вільно залишати територію України. Відповідно до Закону «Про правовий статус іноземців», іноземці можуть пересуватися на території України і обирати місце прожи­вання в ній тільки в порядку, встановленому Кабінетом Мі­ністрів України.

Як випливає із Конституції і законів України «Про пра­вовий статус іноземців», «Про об'єднання громадян», «Про державну службу», «Про загальний військовий обов'язок та військову службу», «Про адвокатуру», «Про аудиторську діяльність», «Про нотаріат», «Про приватизацію державно­го майна», «Про власність», «Про селянське (фермерське) господарство», Земельного кодексу України, іноземці не мають права: бути засновниками і членами політичних партій. Проте можуть бути засновниками і членами гро­мадських організацій; обирати і бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах; бути державними службовцями, у тому чис­лі військовослужбовцями; бути адвокатами, аудиторами і нотаріусами; отримати частку державного майна за прива­тизаційні папери; вести селянське (фермерське) господар­ство; одержувати у власність земельні ділянки.

На відміну від громадянина України, іноземця (особу без громадянства), відповідно до закону, може бути вид­ворено за межі України, якщо: а) його дії суперечать інте­ресам забезпечення безпеки України або охорони громад­ського порядку; б) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; в) він грубо порушив законодавство про правовий статус іно­земців.

Щодо окремих прав іноземців у законодавстві України встановлені деякі обмеження, наприклад: а) іноземці-священнослужителі, релігійні проповідники, наставники та інші можуть займатися проповідуванням релігійних віро­вчень чи іншою канонічною діяльністю лише в тих релігій­них організаціях, за запрошенням яких прибули, і за офі­ційним погодженням з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної ор­ганізації (Закон «Про свободу совісті та релігійні організа­ції»); б) іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаш­тування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю тільки на підставі дозволу на працевлаштування (Закон «Про правовий статус іноземців»); в) іноземцям та особам без громадянства, які прибувають в Україну настрок понад три місяці, віза на в'їзд в Україну видається, як правило, за умови пред'явлення ними документа про від­сутність у них ВІЛ-інфекції (Закон «Про запобігання захво­рюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення»); г) в'їзд на територію Украї­ни іноземців з країн, де зареєстровано особливо небезпеч­ні хвороби, дозволяється лише за наявності документів, передбачених міжнародними угодами і санітарним законо­давством України (Закон «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»).

КК України містить два склади злочинів, суб'єктами яких можуть бути тільки іноземці або особи без громадян­ства. Це шпигунство (ст. 114) і незаконні дослідження, роз­відування, розробка природних багатств та інші роботи на континентальному шельфі України (ч. 2 ст. 244).

Свобода пересування і право на вільний вибір місця проживання

Свобода пересування і право на вибір місця перебування вперше було передбачене статтями 13 і 14 Загальної декла­рації прав людини, згідно з якими кожна людина має право на свободу пересування і обрання собі місця проживання в межах кордонів кожної держави, право залишати будь-яку країну, включаючи також її власну, і повертатися до своєї країни, право шукати притулок від переслідувань (за винят­ком таких, які викликані вчиненням неполітичного злочину або діяннями, що суперечать цілям і принципам ООН) вінших країнах і користуватися цим притулком. Відповідно до ст. З Протоколу № 4 до Європейської конвенції про за­хист прав і основних свобод людини, жодна людина не мо­же бути позбавлена права в'їзду на територію держави, громадянином якої вона є.

Згідно зі ст. 33 Конституцією України, свобода пересу­вання і право на вільний вибір місця перебування нале­жать кожній людині, яка на законних підставах перебуває на території України, і включають в себе:

1) свободу пересування територією України;

2) право на вільний вибір постійного чи тимчасового
місця проживання на території України;

3) право вільно залишати територію України;

4) право громадянина України в будь-який час поверну­тися в Україну.

Перші три складові права на вибір місця перебування можуть бути обмежені законом (але не підзаконним актом). Четверта будь-яким обмеженням не підлягає.

Але два таких обмеження у законодавстві України існу­ють і відповідність їх Конституції України нами ставиться під сумнів. По-перше, згідно зі ст. 29 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», в'їзд на територію України громадян України з країн (місцевостей), де зареєстровано особливо небезпечні інфекційні хвороби, дозволяється тільки за наявності доку­ментів, передбачених міжнародними угодами і санітарним законодавством України. По-друге, відповідно до ст. 331 КК України і ст. 204-1 КупАП, громадяни України підля­гають притягненню до кримінальної або адміністративної відповідальності у випадках незаконного перетинання дер­жавного кордону України не тільки при вибутті із України, а й при прибутті до неї (за винятком прибуття в Україну без встановленого документа її громадян, які стали жертвами злочинів, пов'язаних з торгівлею людьми). Отже, громадя­нин України, який був жертвою інших злочинів, не пов'язаних з торгівлею людьми, та/або через певні причини повертається в Україну шляхом перетинання кордону поза пунктами пропуску, хоча і не позбавляється права поверну­тися в Україну, але використання ним цього права обумов­люється попереднім притягненням до кримінальної чи ад­міністративної відповідальності.

Що стосується інших існуючих обмежень свободи пере­сування і права на вільний вибір місця перебування, то, відповідно до Протоколу № 4 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, здійснення пра­ва на вільне пересування, свободу місця проживання в ме­жах території будь-якої держави і право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, не підлягає жодним обме­женням, за винятком тих, які запроваджуються згідно із законом і є необхідними в демократичному суспільстві, а саме: в інтересах національної або громадської безпеки; з метою підтримання громадського порядку або запобігання злочинам; для захисту здоров'я чи моралі; з метою захисту прав і свобод інших людей.

Чинне законодавство України передбачає значну кіль­кість обмежень розглядуваного права.

Так, у ст. 313 ЦК України вказано, що законом можуть бу­ти встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей. Відповідно до ст. 23 Закону України «Про державний кордон України», у прикордонній смузі встановлюється прикордонний режим, який регламентує правила в'їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування громадян України та інших осіб. Дозвіл на в'їзд, тимчасове перебування, проживання, а також пропуск у прикордонну смугу та в прикордонні райони, що контролюються, дає і здійснює Державна прикордонна служ­ба України разом з органами внутрішніх справ. Забороняється пересування берегом і на льоду прикордонних річок, озер та інших водойм поза встановленими для цього шляхами, стеж­ками або з порушенням правил пересування.

Згідно із законодавством України, визначається також порядок перебування і пересування всіх осіб у межах тери­торії прикордонних залізничних і автомобільних станцій, морських і річкових портів, аеропортів і аеродромів, від­критих для міжнародного сполучення.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про адміністратив­ний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі», особи, щодо яких встановлено адміністративний на­гляд, зобов'язані прибути в обране ними місце проживання і зареєструватися в органі внутрішніх справ, повідомляти працівників міліції, які здійснюють адміністративний на­гляд, про зміну місця проживання, а також про виїзд за ме­жі району (міста) у службових справах. За постановою на­чальника органу внутрішніх справ, до них можуть частково або у повному обсязі застосовуватися такі обмеження, як заборона перебування у визначених місцях району (міста), заборона виїзду чи обмеження часу виїзду в особистих справах за межі району (міста) та деякі інші.

Законом України «Про статус і соціальний захист гро­мадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катаст­рофи» (ст. 4 та ін.), передбачене обов'язкове відселення населення, яке проживає у відповідній зоні.

Статті 106, 148 КПК України передбачають обмеження права підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на вибір місця перебування, яке полягає у відібранні письмо­вого зобов'язання не відлучатися з місця постійного про­живання (місця постійного перебування) без дозволу слід­чого (прокурора, суду), або у затриманні підозрюваного чи взятті під варту (арешті) підозрюваного, обвинувачено­го чи підсудного.

Обмежується це право і у зв'язку з виконанням грома­дянами України військового обов'язку, у тому числі у зв'язку з необхідністю дотримання ними правил військово­го обліку, проходженням військової, а також альтернатив­ної (невійськової) служби, що передбачено законами України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу». Від­повідно до ст. 17 Закону України «Про Збройні Сили України» військовослужбовці і працівники Збройних Сил України, можуть бути обмежені у свободі пересування, вільному виборі місця проживання відповідно до закону.

Певні обмеження свободи пересування і права на віль­ний вибір місця проживання можуть бути застосовані в умовах воєнного або надзвичайного стану, що передбачено відповідними законами України.

Право громадян України вільно залишати територію України і будь-які винятки із нього детально регламенту­ються Законом «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України». Але громадяни України мають можливість виїхати за кордон тільки на підставі документа, що посвідчує їх особу (паспорта громадянина України для виїзду за кордон, проїзного документа дитини, дипломати­чного чи службового паспорта тощо).

Громадянинові України, як зазначено у ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», може бути тимчасово відмовлено у ви­дачі паспорта, а громадянинові України, який має паспорт, у виїзді за кордон у випадках, якщо: він обізнаний з відо­мостями, які становлять державну таємницю; він ухиляєть­ся від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням; проти нього порушено кримінальну справу; він свідомо сповістив про себе неправдиві відомості; він підля­гає призову на строкову військову службу та в деяких ін­ших випадках. Усі ці обмеження мають тимчасовий харак­тер, але вони можуть мати різну тривалість.

Порушення Закону щодо підстав для обмежень у праві виїзду громадян України за кордон може бути оскаржено громадянином до суду за місцем проживання. Прийняте судом рішення негайно виконується відповідним підрозді­лом паспортної служби. Однак відмова у виїзді за кордон у зв'язку з порушенням щодо особи кримінальної справи, її засудженням за вчинення злочину, ухиленням від виконан­ня зобов'язань, покладених на особу судовим рішенням, перебуванням її під адміністративним наглядом оскаржен­ню не підлягає.

Права біженців

Відповідно до ст. 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулок від пересліду­вань в інших країнах і користуватися цим притулком. Це право не може бути застосоване у випадку переслідування, яке насправді викликане вчиненням неполітичного злочину або діянням, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй.

На підставі даної норми резолюцією Генеральної Асамб­леї ООН від 14 грудня 1967 р. була прийнята Декларація про територіальний притулок. Згідно з нею на право корис­туватися притулком не може посилатися особа, щодо якої існують серйозні підстави вважати, що вона вчинила зло­чин проти миру, військовий злочин або злочин проти люд­ства. Щодо інших осіб не повинні застосовуватися такі за­ходи, як відмова від дозволу перетинання кордону, а якщо вони вже перейшли кордон - вислання або примусове по­вернення до будь-якої країни, де такі особи можуть бути піддані переслідуванню.

Конституція України (ст. 26) містить положення, згідно з яким іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом. Але такого закону в Україні ще не прийнято. Згідно з пунктом 26 ст. 106 Конституції України, рішення про надання при­тулку в Україні приймає Президент України. При цьому щодо кожної окремої особи таке рішення приймається пер­сонально. Словосполучення «може бути надано» не слід розглядати як диспозитивне чи колізійне. Оскільки в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України), праву людини на притулок чітко ко­респондує обов'язок держави надати такий притулок, що є гарантією неповернення людини в обстановку, за якою об­межуються її права та свободи, і є основою міжнародних стандартів системи захисту біженців. Вказане словосполу­чення сформульоване саме таким чином лише для того, щоб підкреслити той факт, що розглядуване право не є абсолютним і має свої винятки, зокрема ті, що пов'язані із вчиненням особою неполітичного злочину або діяння, що суперечить цілям і принципам ООН.

Відповідно до ст. 331 КК України і ст. 204-1 КУпАП, які передбачають кримінальну та адміністративну відповідаль­ність за незаконне перетинання державного кордону Украї­ни, чинність цих статей не поширюється на випадки при­буття в Україну іноземців чи осіб без громадянства для ви­користання права притулку відповідно до Конституції України, а також з метою набуття статусу біженця, навіть у тих випадках, коли згодом з'ясується, що права отримати притулок або набути статусу біженця ці особи не мають.

Фактичний притулок іноземцям та особам без громадян­ства в Україні надається також відповідно до Закону Украї­ни «Про біженців».

Під біженцем у цьому Законі (ст. 1) розуміється особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрун­тованих побоювань стати жертвою переслідувань за озна­ками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захис­том цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попере­днього постійного проживання, не може чи не бажає пове­рнутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно зі ст. З Закону, біженець не може бути висланий або примусово повернутий до країн, де: його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, віросповідання (релігію), національність, громадянство (підданство), належність до пев­ної соціальної групи або політичні переконання; він може за­знати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, або з якої він може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, релігію, національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переко­нання. Проте дія цієї статті не поширюється на біженця, засу­дженого в Україні за вчинення тяжкого злочину.

Особи, які мають намір набути статус біженця, повинні звернутися до відповідного органу міграційної служби України із заявою про надання їм статусу біженця.

Статтею 10 Закону «Про біженців» визначено перелік осіб, яким не надається статус біженця. Зокрема, це осо­ба, яка: вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння від­несено КК України до тяжких злочинів; винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єд­наних Націй.

Відповідно до ст. 18 Закону особа, стосовно якої при­йнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, має право на: тим­часове працевлаштування, навчання, медичну допомогу у порядку, встановленому законодавством України; прожи­вання у родичів, у готелі, піднайом житлового приміщення або користування житлом, наданим у пункті тимчасового розміщення біженців; правову допомогу.

Крім прав, які гарантуються в Україні кожній людині, особа, якій надано статус біженця, має рівні з громадяна­ми України права на пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, за винят­ком обмежень, які встановлюються законом, працю, під­приємницьку діяльність, яка не заборонена законом, охоро­ну здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування; відпочинок; освіту, свободу світогляду і віросповідання, направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної вла­ди, органів місцевого самоврядування, посадових і службо­вих осіб цих органів, володіння, користування і розпоря­дження своєю власністю, результатами своєї інтелектуаль­ної, творчої діяльності; оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; правову допомогу; відповідні пра­ва у шлюбних та сімейних відносинах; право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального за­безпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці прожи­вання.

Право на участь в управлінні державними справами

Відповідно до ст. 21 Загальної декларації прав людини, воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля має виявлятись у періодичних і нефальсифікованих вибо­рах, які необхідно проводити за умови загального і рівного виборчого права шляхом таємного голосування або через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосу­вання.

У ст. 5 Конституції України зазначено, що Україна є рес­публікою. Відтак, носієм суверенітету й єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосеред­ньо і через органи державної (законодавчої, виконавчої і судової) влади та органи місцевого самоврядування. Ніхто не може узурпувати державну владу.

Влада народу здійснюється передусім шляхом видання законів, які є виразом загальної волі. Тому всі громадяни мають право брати участь у створенні законів особисто або через своїх представників.

Як випливає із ст. 38 Конституції України, змістом права громадян на участь в управлінні державними справами є, зокрема:

1) право брати участь у всеукраїнському та місцевих ре­ферендумах;

2) право вільно обирати і бути обраними до органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування;

3) право рівного доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Кожне з цих прав є самостійним і має свої особливості.

Своє право на безпосереднє здійснення влади громадяни України можуть реалізувати переважно під час виборів та референдумів.

Згідно із Законом України «Про всеукраїнський та міс­цеві референдуми», референдум є способом прийняття громадянами України шляхом голосування законів Украї­ни, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Ст. 70 Конституції України обмежує у праві брати участь у референдумі лише громадян України, які не досягли вісімнадцятирічного віку або визнані судом недієздатними.

Ст. 71 Конституції України встановлено, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рів­ного і прямого виборчого права шляхом таємного голосу­вання. Виборцям гарантується вільне волевиявлення. Поря­док проведення виборів в Україні регулюється розділом III Конституції України, а також Законами України «Про ви­бори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, місь­ких голів», «Про вибори народних депутатів України», «Про вибори Президента України».

Загальність виборів, відповідно до ст. 70 Конституції України, означає, що обмеження щодо виборчого права стосуються лише тих громадян, які не досягли вісімнадцяти років або визнані судом недієздатними. Усі інші громадяни України мають активне виборче право (право обирати). На­явність активного виборчого права означає не тільки право голосу (юридичну можливість обирати), а й право висувати кандидатів на виборні посади, бути їх довіреною особою, агітувати за них тощо.

Пасивне виборче право (право бути обраним) означає та­кож право висувати свою кандидатуру на виборну посаду і право бути висуненим, право бути зареєстрованим як кан­дидат на таку посаду й організовувати зустрічі з виборцями та іншим чином проводити виборчу кампанію. Як правило, це право може бути обмежене віковим цензом, цензом осі­лості і мовним цензом. Наприклад, при виборах Президента України пасивне виборче право мають громадяни України не молодші 35 років, які проживають на території України не менше десяти (в тому числі п'яти останніх) років і воло­діють державною мовою.

Інколи пасивне виборче право обмежується й іншими умовами. Так, народними депутатами України не можуть бути обрані громадяни України, які мають судимість за вчи­нення умисного злочину, що не погашена і не знята в уста­новленому законом порядку (ст. 76 Конституції України). Не можуть балотуватися в депутати або на виборні посади в державні органи особи, які вчинили корупційні діяння, пе­редбачені Законом України «Про боротьбу з корупцією».

Таким чином, вибори в Україні є загальними, а також: рів­ними (громадяни беруть участь у виборах на рівних засадах; кожний виборець має один голос); прямими (Президент Ук­раїни і депутати обираються безпосередньо виборцями); таєм­ними (контроль за волевиявленням виборців не допускається).

Конституційний Суд України у своєму рішенні у справі про сумісництво посад народного депутата України і міського голови від 6 липня 1999 р. дійшов висновку, що поло­ження частини першої статті 38 Конституції України, за яким громадяни мають право «вільно обирати і бути обра­ними до органів державної влади та органів місцевого са­моврядування», в контексті положень частини другої стат­ті 78 Конституції України треба розуміти так, що грома­дянина України надано право вільно бути обраним до будь-якого органу державної влади, зокрема до Верховної Ради України, до органу місцевого самоврядування - сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, а також бути обраним сільським, селищним, міським головою, але реалі­зувати набутий представницький мандат громадянин може тільки в одному з цих органів чи на посаді сільського, се­лищного, міського голови.

Відповідно до статей 140-145 Конституції України, од­нією з форм участі громадян в управлінні державними справа­ми є місцеве самоврядування - форма «локальної» демокра­тії, яка передбачає право територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жите­лів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати пи­тання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування є одним з ефективних за­собів обмеження центральної влади в інтересах окремого регіону, міста чи місцевості, кожен із представників яких, звичайно, усвідомлює себе не тільки як людину і жителя планети Земля, не тільки як громадянина України, а переду­сім як жителя певного міста, селища, села. Тому місцеві ін­тереси для нього можуть бути значно важливішими.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосе­редньо, так і через органи місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Орга­нами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є ра­йонні та обласні ради.

Більш детально система та гарантії місцевого самовря­дування в Україні, засади організації та діяльності, право­вого статусу і відповідальності органів місцевого самовря­дування та їх посадових осіб визначені у Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Перешкоджання здійсненню виборчого права або участі у референдумі, деякі інші діяння, які порушують право громадян на участь в управлінні державними справами, визнаються злочинами. Відповідальність за їх вчинення пе­редбачена статтями 157-160 КК.

Порядок доступу громадян України до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та її

проходження регулюється Законами України «Про держав­ну службу», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про службу в органах місцевого самоврядування» та деякими іншими актами законодавства.

Відповідно до законів України «Про державну службу» і «Про службу в органах місцевого самоврядування», право на державну службу і на службу в органах місцевого само­врядування мають громадяни України незалежно від похо­дження, соціального і майнового стану, расової і націона­льної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановлено­му порядку конкурсний відбір (або за іншою процедурою, передбаченою законодавством України).

Слід зазначити, що в Конституції України не міститься спеціальних положень щодо обмеження права громадян на рівний доступ до державної служби і до служби в органах місцевого самоврядування. Лише ст. 64 Конституції Украї­ни допускає можливість тимчасового обмеження цього права в умовах воєнного або надзвичайного стану. Отже, тут діють загальні обмеження. Закони України «Про дер­жавну службу» і «Про службу в органах місцевого само­врядування» встановлюють обмеження щодо прийняття на державну службу, що стосуються осіб, які: визнані у вста­новленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади; у разі прийняття на служ­бу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі осо­бам, які є їхніми близькими родичами. Перелік винятків не є вичерпним. Крім того, Законом України «Про боротьбу з корупцією» передбачена заборона займати посади в дер­жавних органах та їх апараті протягом трьох років від дня звільнення осіб, які вчинили корупційні діяння.

Відповідно до ст. 124 Конституції України, громадяни України також мають право брати участь у здійсненні правосуддя. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Більш детально це право регламентується законодавством Украї­ни про судоустрій і кримінально-процесуальним законо­давством.

Свобода асоціації

Як зазначено у ст. 11 Конвенції про захист прав і основ­них свобод людини, «кожен має право на свободу мирних зібрань та на свободу об'єднання з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захис­ту своїх інтересів.

Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом в інтересах націона­льної або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб і є необхідними в демократичному суспільстві. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління».

Згідно зі ст. 36 Конституції України, громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціаль­них, культурних та інших інтересів; ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до по­літичних партій або громадських організацій.

Свободу політичної діяльності, крім того, гарантує і ст. 15 Конституції України. Без такої свободи неможливо додержуватися закладеного в цій же статті принципу, згідно з яким «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'яз­кова».

Свобода асоціації - а саме таку назву має право на об'єднання громадян в міжнародному законодавстві, - озна­чає право на об'єднання громадян для спільних дій і досяг­нення спільної мети на умовах дотримання певних правил поведінки (корпоративних норм). Таке об'єднання є необ­хідним для людини, коли вона сама не у змозі вчинювати вказані дії або досягти бажаної мети.

Основним актом законодавства, який регулює питання створення і діяльності формальних об'єднань громадян, визначає їхні права, встановлює порядок нагляду та конт­ролю за їхньою діяльністю тощо, є Закон України «Про об'єднання громадян».

Згідно з ним об'єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), можуть бути двох основних видів: 1) політична партія - об'єднання громадян-прихильників певної загальнонаціональної про­грами суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні орга­нів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі; 2) громадська організація — об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх за­конних соціальних, економічних, творчих, вікових, націо­нально-культурних, спортивних та інших інтересів.

Крім вказаного Закону, порядок створення та діяльності деяких специфічних об'єднань громадян: політичних пар­тій; релігійних організацій; кооперативних організацій; кредитних спілок; об'єднань, що мають основною метою одержання прибутків; комерційних фондів; органів місце­вого і регіонального самоврядування (в тому числі рад і комітетів мікрорайонів, будинкових, вуличних, кварталь­них, сільських, селищних комітетів); об'єднань співвласни­ків багатоквартирних будинків; органів громадської само­діяльності; творчих спілок, дитячих, молодіжних організа­цій, а так само профспілок,- визначається іншими актами законодавства.

Для вирішення своїх завдань зареєстровані об'єднання громадян користуються правом: виступати учасником ци­вільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права; представляти і захищати свої законні інтереси та за­конні інтереси своїх членів у державних та громадських органах; брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги тощо); ідейно, організаційно та матеріально підтримувати інші об'єднання громадян; створювати установи та організації; одержувати від органів державної влади і місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань та вносити їм свої пропозиції; поширювати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі; засновувати засоби масової інформації.

Крім того, політичні партії мають право брати участь у виробленні державної політики, у формуванні органів вла­ди, право доступу під час виборчої кампанії до державних засобів масової інформації тощо. Детальніше права полі­тичних партій визначені в Законі України «Про політичні партії в Україні». Громадські організації мають право за­сновувати підприємства, необхідні для виконання статутних цілей. Більш широкі права для окремих видів об'єднань можуть бути встановлені іншими законами України. Так, це характерно, скажімо, для громадських організацій спо­живачів, для профспілок, права яких передбачені, відповід­но, законами України «Про захист прав споживачів», «Про професійні спілки».

Про обмеження права на свободу асоціацій йдеться без­посередньо у ст. 36 Конституції України, відповідно до якої такі обмеження можуть бути встановлені, по-перше, тільки законом, і, по-друге, лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Крім того, у ст. 37 Конституції України уточнюється, що «утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на лік­відацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і терито­ріальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворож­нечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я насе­лення, забороняються. Політичні партії та громадські орга­нізації не можуть мати воєнізованих формувань. Не допус­кається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військо­вих формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і орга­нізаціях».

Проте у цій же статті Основного Закону зазначається, що заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.

Перешкоджання законній діяльності політичних партій, професійних спілок, громадських організацій тягне кримі­нальну відповідальність згідно зі ст. 170 КК України. Крім того, ст. 161 КК України передбачає кримінальну відпові­дальність за такі дії, як пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознакою політичних переконань чи за іншими ознаками.

Свобода асоціації передбачає свободу як формального, так і неформального об'єднання. Адже ні статті 36—37 Кон­ституції України, ні ст. 11 Європейської конвенції з прав людини, ні інші нормативні положення, які визначають обсяг і зміст цієї свободи, не обмежують її шляхом висунення вимоги про попередню реєстрацію. Вони і не можуть вису­вати таку вимогу. По-перше, діяльність незареєстрованого об'єднання сама по собі не створює загрози ні інтересам національної або громадської безпеки, ні інтересам запобі­гання заворушенням і злочинам, ні інтересам захисту здо­ров'я або моралі чи захисту прав і свобод інших людей. По-друге, вимога щодо обов'язкової реєстрації об'єднання як умови його законної діяльності рівнозначна вимозі обов'язкової реєстрації як умови здійснення будь-якого ін­шого права людини і громадянина. По-третє, у ст. 11 Євро­пейської конвенції з прав людини свобода асоціації і сво­бода мирних зборів розглядаються як права, на які повинні поширюватися однакові обмеження. Водночас, ст. 39 Кон­ституції України вимагає не реєстрації в органах виконав­чої влади або органах місцевого самоврядування, а лише сповіщення їх про намір провести мирні збори.

Згідно ж із Законом України «Про об'єднання грома­дян», їхня легалізація (офіційне визнання) є обов'язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. При цьому за реєстрацію стягується збір, роз­мір якого є вельми значним.

Законом України «Про об'єднання громадян» передба­чено, що не підлягають легалізації об'єднання громадян і забороняється у судовому порядку діяльність легалізованих об'єднань якщо: а) їх метою є пропаганда фашизму та нео­фашизму або створення незаконних воєнізованих фор­мувань; б) їх керівні органи чи структурні осередки розта­шовані за межами України; в) вони є структурними осеред­ками політичних партій в органах виконавчої та судової влади, у Збройних Силах та Державній прикордонній службі України, на державних підприємствах, в установах і органі­заціях, державних навчальних закладах.

Згідно зі ст. 36 Конституції України, членами політич­них партій можуть бути лише громадяни України. Обме­ження щодо членства у політичних партіях встановлюють­ся виключно Конституцією і законами України.

Закон України «Про політичні партії в Україні» встанов­лює, що членом політичної партії може бути тільки грома­дянин України, який, відповідно до Конституції України, має право голосу на виборах. Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії. Чле­нами політичних партій не можуть бути: 1) судді; 2) працівники прокуратури; 3) працівники органів внутрішніх справ; 4) співробітники Служби безпеки України; 5) війсь­ковослужбовці. Відповідне до Закону України «Про Упов­новаженого Верховної Ради України з прав людини», чле­ном політичної партії не може бути також Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Ці положення у цілому відповідають змісту ст. 11 Євро­пейської конвенції з прав людини, у якій зазначено, що «ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або державної адміністрації». Проте загалом позапартійності органів державної виконавчої вла­ди в Україні не існує.

Свобода зборів, мітингів, походів і демонстрацій

Ст. 39 Конституції України надає громадянам «право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, по­ходи і демонстрації, про проведення яких завчасно спові­щаються органи виконавчої влади чи органи місцевого са­моврядування».

Норми приблизно такого ж змісту існують і в актах між­народного законодавства.

Збори, мітинги, походи і демонстрації громадян є фор­мами безпосередньої демократії. Вони можуть проводитися з метою: прилюдного обговорення та вираження свого став­лення до дій чи бездіяльності органів державної влади і мі­сцевого самоврядування; подій у соціально-політичному, економічному житті держави, суспільстві та світі в цілому; привернення уваги до вирішення нагальних соціально-полі­тичних, економічних та інших проблем держави, суспіль­ства, місцевої територіальної громади; прилюдного протес­ту проти рішень, заходів, здійснюваних державою, місце­вими органами самоврядування, проти окремих подій жит­тя держави чи світу в цілому або навпаки - їх підтримки.

Під зборами і мітингом слід розуміти організоване, мир­не, масове зібрання громадян в одному місці із зазначеною метою. Похід - це організований, довготривалий, з перер­вами для проведення мітингів, пікетувань, проїзду чи від­починку, мирний масовий рух громадян за певним маршру­том, а демонстрація - організоване, мирне масове проходження громадян тротуаром чи проїжджою частиною вулиці (дороги), бульвару, проспекту, площі.

Крім названих заходів, можуть також проводитися піке­тування - прилюдне виявлення громадянами своїх соціаль­но-політичних, економічних та інших інтересів, яке вібува-ється біля адміністративних будинків законодавчих, вико­навчих, судових, правоохоронних органів, органів місцевого самоврядування тощо, або інші мирні акції протестного (го­лодування, наметове містечко тощо) або непротестного ха­рактеру (велопробіг, виставка, конференція, фестиваль то­що) з метою привернення уваги органів державної влади, місцевого самоврядування, громадськості до вирішення пев­них проблем, які становлять приватно-індивідуальний, коле­ктивний, суспільний чи державний інтерес.

Відповідно до Закону України «Про місцеве самовряду­вання в Україні», вирішення питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, інших масових за­ходів, а також здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку покладається на вико­навчі органи сільських, селищних, міських рад.

Сам порядок здійснення права на свободу мітингів та інших масових заходів спеціальним законом України поки що не регулюється.

Конституційний Суд України у своєму рішенні у справі щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання від 19 кві­тня 2001 р., зазначив, що, «згідно з частиною третьою стат­ті 8 Конституції України норми Конституції України, є нор­мами прямої дії. Вони застосовуються безпосередньо неза­лежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні зако­ни або інші нормативно-правові акти.

Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене в стат­ті 39 Конституції України, є їх невідчужуваним і непоруш­ним правом, гарантованим Основним Законом України.

Це право є однією з конституційних гарантій права гро­мадянина на свободу свого світогляду і віросповідання, дум­ки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір, права на вільний розви­ток своєї особистості тощо. Проводити збори, мітинги, по­ходи і демонстрації громадяни можуть за умови обов'яз­кового завчасного сповіщення про це органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування. Таке сповіщення має здійснюватись громадянами через організаторів масових зібрань. Завчасне сповіщення відповідних органів про проведення тих чи інших масових зібрань - це строк від дня такого сповіщення до дати проведення масового зібрання.

Тривалість строків завчасного сповіщення має бути у розумних межах і не повинна обмежувати передбаченого статтею 39 Конституції України права громадян на прове­дення зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Такі стро­ки мають слугувати гарантією реалізації цього права гро­мадян. Упродовж цього строку зазначені органи мають здійснити і ряд підготовчих заходів, зокрема, для забезпе­чення безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингу, походу чи демонстрації, підтримання громадсь­кого порядку, охорони прав і свобод інших людей. У разі необхідності органи виконавчої влади чи місцевого само­врядування можуть погоджувати з організаторами масо­вих зібрань дату, час, місце, маршрут, умови, тривалість їх проведення тощо.

Строк завчасного сповіщення має бути достатнім і для того, щоб органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування могли визначитися, наскільки проведення таких зібрань відповідає закону, та в разі потреби, згідно з частиною другою статті 39 Конституції України, звернути­ся до суду для вирішення спірних питань».

Щодо визначення конкретних строків завчасного спові­щення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо, то Конституцій­ний Суд України зробив висновок, що воно «є предметом законодавчого регулювання».

Згідно з Законом України «Про свободу совісті та релі­гійні організації», публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії на вулицях, майданах та в інших гро­мадських місцях проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради. При цьому клопотання про видачу вказаного дозволу подається не пізніш як за де­сять днів до призначеного строку проведення богослужін­ня, обряду, церемонії чи процесії (крім випадків, які не тер­плять зволікання).

Проте, видається, що зазначений Закон не повністю відповідає нормі ст. 39 Конституції України, де встанов­лено, по-перше, реєстраційний, а не дозвільний порядок проведення відповідних акцій, і, по-друге, можливість об­меження розглядуваного політичного права лише за рі­шенням суду та виключно в трьох випадках, визначених безпосередньо Основним Законом. Тому виконуватися вони мають лише в тій частині, яка не суперечить Консти­туції України.

Незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, якщо це діяння було вчинене службовою особою або із застосуван­ням фізичного насильства, тягне кримінальну відповідаль­ність (ст. 340 КК України). Водночас, слід вказати на те, що за незаконне перешкоджання організації або проведенню будь-яких інших масових акцій, крім перелічених, законо­давством України юридичну відповідальність не встанов­лено, що позбавляє певних правових гарантій громадян, які організовують та проводять такі, наприклад, масові акції, як: паломництва, пікетування, голодування, наметове міс­течко, фестиваль тощо. З метою розв'язання цієї проблеми слід було б у ст. 39 Конституції України і ст. 340 КК Украї­ни слова «і демонстрації» («і демонстрацій») замінити сло­вами «демонстрації та інші масові акції» («демонстрацій та інших масових акцій»).

Відповідно до ст. 39 Конституції України, обмеження щодо реалізації права на мирні збори та інші масові заходи може встановлюватися судом відповідно до закону і в інте­ресах національної безпеки та громадського порядку з ме­тою: а) запобігання заворушенням чи злочинам; б) для охо­рони здоров'я населення; в) для захисту прав і свобод ін­ших людей. Крім того, сам зміст розглядуваного права містить у собі певні обмеження, адже Конституція дозволяє збиратися лише мирно, без зброї.

З метою запобігання заворушенням, для захисту прав і свобод інших людей статтями 279, 293, 294, 341, 444 КК України встановлено кримінальну відповідальність, зокре­ма, за: блокування транспортних комунікацій та захоплення транспортних підприємств, групове порушення громадсь­кого порядку, організацію або активну участь у масових заворушеннях, захоплення державних або громадських бу­дівель чи споруд, напад на службові приміщення осіб, які мають міжнародний захист.

Як випливає із ст. 64 Конституції України, певні тимча­сові обмеження цього права можуть встановлюватися та­кож в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Право на звернення

«Усі мають право направляти індивідуальні чи колектив­ні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та по­садових і службових осіб цих органів, що зобов'язані роз­глянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встанов­лений законом строк»,- зазначено у ст. 40 Конституції Ук­раїни.

Право на звернення забезпечує громадянам можливість відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлен­ня їх у разі порушення, участі в управлінні державними і громадськими справами, впливу на поліпшення роботи ор­ганів державної влади і місцевого самоврядування, установ, підприємств, організацій.

Змістом права на звернення є право громадян:

1) клопотати про сприяння реалізації закріплених Кон­ституцією та чинним законодавством їх прав та законних інтересів;

2) оскаржувати дії (або бездіяльність) та рішення держа­вних органів, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, об'єднань громадян, підприємств, посадових осіб, якими порушено його права і законні інтереси, і вима­гати їх поновлення;

3) повідомляти про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, поса­дових осіб, а також висловити думку щодо поліпшення їх діяльності;

4) висловлювати поради і рекомендації тощо.

Законом України «Про звернення громадян» прямо за­бороняється: а) направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються; б) відмовляти в прийнятті та розгляді звер­нень, поданих у встановленому порядку і належним чином оформлених; в) відмовляти в прийнятті та розгляді звер­нення з посиланням на політичні погляди, партійну належ­ність, стать, вік, віросповідання, національність громадяни­на, незнання мови звернення.

Для об'єктивного і вчасного розгляду звернень Закон надає громадянам певні права (ст. 18), покладає на органи державної влади, установи, підприємства, організації, поса­дових осіб відповідні обов'язки (статті 19, 29), передбачає заходи юридичної відповідальності, які можуть застосову­ватися до суб'єктів, на яких покладено розгляд звернень громадян, у разі порушення ними законодавства про звер­нення (статті 24, 25). Ці права, обов'язки і заходи юридич­ної відповідальності є елементами механізму, що створює правові гарантії права на звернення.

Так, громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування, установ, організацій, об'єднань громадян, підприємств, за­собів масової інформації, посадових осіб, має право:

• особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви;

• знайомитися з матеріалами перевірки;

• подавати додаткові матеріали;

• користуватися послугами захисника;

• одержати письмову відповідь про результати розгля­ду заяви чи скарги;

• вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушень встановленого порядку розгляду звернень.

Органи державної влади і місцевого самоврядування, установи, організації незалежно від форм власності, об'єд­нання громадян, підприємства, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи, у свою чергу, мають відповідні обов'язки, визначені Законом України «Про зве­рнення громадян», зокрема: об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; скасовувати або змінювати оскаржувані незаконні рішення, невідкладно вживати захо­дів до припинення неправомірних дій; забезпечувати поно­влення порушених прав; письмово повідомляти громадяни­на про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийня­того рішення; вживати заходів щодо відшкодування матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянинові в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів.

Для певних категорій громадян закон передбачає відпо­відні обмеження щодо подання звернень, що нібито обумо­влюється специфікою їхньої службової діяльності. Так, згі­дно із Законом України «Про звернення громадян», війсь­ковослужбовці, працівники органів внутрішніх справ і державної безпеки мають право подавати лише такі звер­нення, які не стосуються їхньої службової діяльності. Інші звернення (тобто ті, які стосуються їхньої службової діяльності) подаються такими особами відповідному команду­ванню (начальникові) у порядку, встановленому дисциплі­нарними статутами. Таким чином, вказані особи у певних випадках позбавлені права на звернення до суду, прокура­тури, інших державних органів. Напевно, ці норми Закону суперечать ст. 40 Конституції України.

На нашу думку, будь-які подібні (за критерієм суб'єкта) обмеження права на звернення взагалі суперечать Консти­туції України. Ґрунтується така думка на тому, що: а) кож­ному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцево­го самоврядування, посадових і службових осіб незалежно від того, стосується це службових чи особистих інтересів особи (ст. 55 Конституції України); б) громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед за­коном (статті 21 і 24 Конституції України); в) право на звер­нення надається усім і не може бути обмежене в умовах воєнного або надзвичайного стану (статті 40 і 64 Конституції України).

Попри усі позитивні якості Закону України «Про звер­нення громадян», реалізація конституційного права людини на звернення залишається сьогодні справою не завжди про­стою й не завжди результативною. Пояснити це можна принаймні двома групами причин.

Перша - і основна з них - перебуває у сфері правозастосувальної та правореалізаційної діяльності адресатів звер­нень. Тут слід назвати передусім такі причини, що «лежать на поверхні», а саме: незнання (або недостатнє знання) цього, відносно нескладного, Закону всіма посадовими та службо­вими особами - адресатами звернень; професійні дефекти виконавців Закону - їхня необ'єктивність, упередженість при розгляді звернень, недостатня відповідальність, байдуже ставлення до людей, до їхніх запит

Читайте також:

1. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
2. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
3. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
4. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
5. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
6. Адміністративне право як галузь права
7. Адміністративно-правовий захист права інтелектуальної власності
8. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.
9. Акти застосування норм права в механізмі правового регулювання.
10. Аналіз доцільності фінансових інвестицій у корпоративні права.
11. Аналогія права - вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і значення законодавства.
12. Антропологія права в структурі філософсько-правового знання.

Переглядів: 1571