Лекція 7

Тема 7. Україна на сучасному етапі (2 години)

План:

1). Світ на зламі тисячоліть. Глобалізаційні процеси.

2). Україна в умовах національної державності.

1). У розвитку людства на сучасному етапі взаємодіє чимало різноманітних тенденцій. На першому місці серед них – процеси, що сумарно можуть бути позначені поняттям «глобалізація». Однак певні труднощі виникають при визначенні цього поняття. Деякі дослідники визначають цей феномен як гранично широкий процес розширення контактів суспільств, країн, людей, що посилюється завдяки досягненням науково-технічного прогресу. Звісно, що глобалізація максимізує економічну, науково-технічну і культурну взаємодію різних країн незалежно від їхньої цивілізаційної приналежності, рівня розвитку і місця розташування. Немає заперечень і проти того, що ця взаємодія в основі своїй пов’язана з науково-технічним прогресом, особливо з розвитком засобів інформації і комунікації. Великі можливості процесів обробки, накопичення і передачі інформації, які виникли в результаті злиття інформаційної та комунікаційної технологій – це являється ключовим аспектом глобалізації. Ці технології є тим базисом, на якому виникли й набули подальшого розвитку всі тенденції, що характеризують її.

Глобалізація – це процес збільшення взаємозалежності країн в економічній, соціальній, культурній, військовій, екологічній та іншій сферах. Після розвалу біполярної системи цей процес набув всесвітнього характеру. Ера глобалізації у відносинах держав стала заміняти еру «холодної війни». Теперішій світ стає все більше взаємопов’язаним і взаємозалежним. Прихильники глобалізації уважають, що цей процесс сприяє підвищенню загального добробуту окремих індивідуумів, суспільств і держав та допомагає менш розвиненим країнам забезпечити сталий економічний розвиток і соціально-політичну стабільність. Проте це не означає, що зникають міжнародні й міждержавні суперечності, оскільки у світі існують і ще довго будуть існувати держави з різним рівнем соціально-економічного, політичного і культурного розвитку, із різними ідеологією, релігією, менталітетом.

Наприкінці 1980-х рр. співробітник Європейського центру ядерних досліджень у Женеві Т.Бернес-Лі висунув ідею створення гіпертекстового мереженого середовища, спочатку для спілкування між географічно віддаленими групами фізиків-ядерників. Під час розробки цієї ідеї виникла система, відома нині як Всесвітня Мережа Інтернет. Робота над нею закінчилася навесні 1991 р., тоді ж почалася поступова її практична реалізація, що відкриває шлях до проникнення Інтернету в життя сотень мільйонів людей. Власне було відкрито нову сторінку в історії людства. Інтернет став знаменною подією в розгортанні цих процесів, його поява означила ще небачений в людському бутті віртуальний вимір історії. Перед людством відкрилися неосяжні потенційні світи формоутворень віртуальної реальної дійсності. Адже віртуальна реальність позначає нові «материки» спілкування людей, задає безмежне поле творчих зусиль та актів підприємливості та пасіонарності.

Наростає інтенсивність історичного процесу. Кількість історичних подій, що припадають на порівняльний період від сторіччя до сторіччя збільшується. Ця тенденція пояснюється насамперед зростанням чисельності і густоти населення, збільшенням числа «дійових осіб» на історичний арені. Додається вплив і багатьох інших факторів, серед яких важливе місце займають прискорення темпів науково-технічного й економічного прогресу. Щодня засоби масової інформації повідомляють про безліч подій, які відбулися в усьому світі. Наступного дня ці події минулого, перетворюються у факти історії.

Відомий американський науковець Е. Тоффлер запропонував розглядати історію як послідовне накочування хвиль змін. До першої хвилі змін частина людства жила невеликими групами, що часто мігрували й годувалиcя збиранням їстівних рослин, рибною ловлею, полюванням або випасом тварин. Коли у Європі почалася промислова революція, світом покотилася Друга хвиля. Третя хвиля – постіндустріальна.

Світ людей протягом останніх століть зазнав істотних змін. Насамперед це стосується його чисельності. Протягом першого тисячоліття нашої ери вона становила приблизно 200 млн. осіб і практично не змінювалася. Приблизно з ХУ ст. – від рівня в 375 млн. – вона почала зростати стабільно і з постійним прискоренням. Час від середини ХУІІІ ст. до кінця ХХ ст. вчені назвали часом демографічної революції, а останню третину ХХ ст. – періодом «демографічного вибуху». Після 1950 р. населення земної кулі зросло значно більше, ніж за всю попередню історію, – від появи перших людей розумних аж до 1900 р. Так, 26 лютого 2006 р. було досягнуто рівня 6,5 млрд., а восени 2011 р. народився 7 мільярдний житель Землі. Усього на планеті за всю історію народилося 106 млрд. осіб.

До тих сфер життєдіяльності суспільства, які зазнають значної трансформації, належать сфери відносин між статями, а також шлюбу і родини. Значимість змін, що відбуваються, знайшла свій відбиток у появі поняття «гендер». Гендер є одним із центральних і фундаментальних питань сучасного суспільства. Саме слово не має в українській мові адекватного перекладу. Сьогодні гендер розуміється як одна з найважливіших граней соціальних відносин і включає в себе три групи характеристик: біологічна стать, стереотипи статевих ролей, поширені в суспільстві, а також запропоновані суспільством норми чоловічої і жіночої дії і взаємодії у всьому різноманітті їхніх проявів. Поняття «гендер» введено в соціальні науки Е.Оклей у 1970-ті рр. Відтоді воно перетворилося на найважливішу складову сучасного громадського життя.

У житті сучасного світу надзвичайно важливу роль також зіграла так звана «сексуальна революція» або «революція статі» і продовжують відгравати її наслідки. Уважається, що на Заході вона почалася у 1960-х рр. Адже, протягом тисячоліть лад і уклад життя історичної людини визначався насамперед релігією і Церквою. Сучасна людина, навіть віруюча, не дозволяє релігії і Церкві бути надмірно обтяжливими у сексуальній сфері. Технологічно-комунікативна революція призвела зрештою до виникнення «суспільства масово виробництва», у якому головний настрій – спожити якнайбільше всього, «узяти від життя все», а бажання і задоволення – важливіші, ніж норми й умовності. Крім того поєднана із розвитком індустріалізму, урбанізація практично звела нанівець моральний контроль з боку громадськості, дуже дієвій у традиційному суспільстві.

Падіння ролі релігії у західній цивілізації було викликане кількома чинниками. Це і потужний розвиток науки, який підірвав християнське пояснення світобудови, і викриття погрішностей Церкви впродовж європейської історії французькими просвітниками, протестантами та марксистами, і зміна соціально-економічного життя суспільства, яке виявило неспроможність християнських церков швидко пристосовуватися до умов сучасного світу, і процес урбанізації, який відривав індивідів від релігійних груп, і врешті-решт, процес секуляризації, що охопив усі сфери людського життя. Досить переконливо показав останній процес відомий соціолог П.Сорокін, який дослідив процес звільнення моралі від релігії. Наприклад, у сфері мистецтва «середньовічний живопис та скульптура були переважно релігійними». Так, у Х – ХІ сторіччях твори сакрального змісту становили 94, 7 %, у ХІІ – ХІІІ ст. – 97 %. Вже у ХУІ сторіччі релігійних витворів мистецтва було 64, 7 % від загальної їх кількості, а ХІХ та ХХ сторіччях – відповідно 10 % та 3,9 %. По суті сучасне західне секуляризоване суспільство має власну, вільну від релігійних цінностей етику. По суті, секулярна та релігійна етики мають різне, діаметрально протилежне розуміння блага. Благо з релігійної позиції є досягненням вічного життя, подоланням смерті та гріха. Секулярне ж розуміння блага інтерпретує його як право і свободу «тлінної й гріховної людини робити те, що вона вважає за потрібне для себе». Поступово йде підміна гуманістичної етики замість релігійних цінностей.

2). Першочерговою задачею незалежної України стало державне будівництво. У січні-лютому 1992 р. Верховна Рада затвердила державну символіку Україну: Державний герб (тризуб), Державний прапор (синьо-жовтий), державний гімн (муз. М. Вербицького на слова П.Чубинського).

Після проголошення Акту про державну незалежність Україна вперше стала суб’єктом у міжнародних відносин. Першими Україну визнали Польща і Канада – (2 грудня 1991 р.), 3 грудня – Угорщина, 4 грудня – Латвія, Литва. У листопаді 1995 р. Україна стала членом Ради Європи. Водночас на початку 1990-х рр. незважаючи на те, що Україна вступила до СНД, доволі непростими були взаємини України з Росією. Взаємовідносини ускладнилися такими питаннями як: статус м. Севастополя, взаємини Києва і Криму, статус Чорноморського флоту. Президент Криму Ю. Мєшков дотримувався проросійських поглядів. Зрештою 1997 р. президенти України і Росії Л.Кучма і Б. Єльцин підписали «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією».

На економіку України поч. 1990-х рр. руйнівний вплив справила загальноекономічна криза, що охопила весь пострадянський простір. В момент проголошення незалежності 95 % підприємств підпорядковувалися Москві, майже 80 % усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу тощо. Те, що сталося з економікою України в той час по суті не має історичних аналогів. З 1990-1994 р. валовий національний продукт скоротився на 44 %, національний дохід впав на 54 %. Для порівняння, спад виробництва у роки «великої депресії» у США не перевищував 25 %. За даними Світового банку у другій половині 1993 р. рівень інфляції в Україні був найвищим у світі. Відбулося нечуване для мирного часу падіння рівня життя – близько 64 % населення опинилося за межею бідності. Криза охопила промисловість і сільське господарство. Впродовж 1990-1994 рр було змінено чотири уряди – В. Масола, В. Фокіна, Л. Кучми, Ю. Звягільського.

Надзвичайно складним і тривалим виявився процес формування трьох гілок влади. Незавершеність розподілу функцій, неузгодженість дій між гілками влади спричинили протистояння між ними. Особливо гострого характеру набули відносини між Президентом і Верховною Радою. Це протистояння на тлі економічної кризи і соціального протесту, що зростав, закінчилося рішенням сторін про дострокове припинення їх повноважень

У березні-квітні 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради. Новим її головою (1994-1998 рр.) став О. Мороз. Майже третину мандатів у парламенті контролювало ліве крило. У червні – липні 1994 р. відбулися вибори президента України. Перемогу у другому турі здобув Л. Кучма, за якого віддали голоси понад 52 % виборців. У час його каденції, Україна прийняла Конституцію – 28 червня 1996 р.

У березні 1998 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради України, які вперше проводилися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. У 1999 р. відбулися президентські вибори. Серед 13 кандидатів найбільш реальними виглядали два – Л. Кучма і П. Симоненко. У другому турі зрештою переміг перший – 36 % проти 22 % .

Деструктивні тенденції у суспільно-політичному житті України розпочалися з часу другого строку президентства Леоніда Кучми. Виборці голосували за Кучму як за менше зло, порівняно з П. Симоненком. Поступово в Україні створювалася нова суспільно-політична ситуація, появлялася реальна опозиція. Суспільство було не задоволене цілком формальними результатами референдуму 2000 р., а головне поступовим формуванням в Україні авторитарного режиму Кучми, згортанням демократії, підвищенням рівня корумпованості. Резонансною подією стало зникнення опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе (осінь 2000 р.). Згодом широкого розголосу набув касетний скандал, адже виявилося, що Л. Кучма має відношення до зникнення журналіста. 9 березня 2001 антагонізм владних структур і опозиції набув небезпечних форм. Під час святкування річниці від дня народження Т.Шевченка у Києві сталися вуличні сутички опозиції і правоохоронних органів. У квітні 2001 р. було зміщено з посади прем’єр-міністра популярного в народі В. Ющенка. По суті, країна отримала нового лідера опозиції. Парламентські вибори 2002 року показали, що опозиційна «Наша Україна» поступово набирає сили. За результати виборів 2002 р. «Наша Україна» отримала понад 23 % голосів, КПУ – 20 %, блок «За єдину Україну» – близько 12 %; БЮТ – понад 7 %, СПУ і СДПУо – обидві понад 6 %. Утім за мажоритарними округами перемогу святкували кандидати проурядового напряму.

Президентська кампанія 2004 р. завершилася виступами загальноукраїнського масштабу – «Помаранчевою революцією», переголосуванням виборів. У січні 2005 р. третім президентом України став Віктор Ющенко, прем’єром – Юлія Тимошенко. Втім парламентські вибори 2006 року продемонстрували реваншистські настрої – за їхніми результатами перемогла Партія регіонів, яка набрала понад 32 %. БЮТ (22 %) і «Наша Україна» 14 %, СПУ – 5,5 %, КПУ – 3.66 %. У результаті президентських виборів 2010 р., четвертим президентом України став Віктор Янукович.

В кожній царині культури намітилися провідні діячі. У музиці – Н.Яремчук, В. Зінкевич, П. Дворський, І. Білик, І. Братущик і О. Хома, І. Мацялко, І. Бобул Українська пісня не уявлялася без Н. Матвієнко, Р.Кириченко. Оперна пісня без А. Солов’яненка. В. Степової, Г. Циполи. Український кінематограф важко було уявити без О. Бійми, Ю. Іллєнка, Б.Нібеєрідзе – фільм «Роксолана», актора Богдана Ступки, Ади Роговцевої, Костянтина Степанкова. Українська література доби незалежності і надалі пов’язується з іменами О. Гончара П. Загребельного, Д. Павличка, Л. Костенко, М. Вінграновського поета І. Драча. У мистецтві відомим є прізвище художника І. Марчука, О. Заливахи. Зараз доба «культурних романтиків» минула, прийшла пора культурних прагматиків, ринкові умови запанували і в культурній сфері, де ключовий ефект відіграє вигода та інтерес. У результаті програє національна ідея. Можна хіба що виділити перемогу Р. Лижичко на конкурсі Євробачення 2004.

Помітну лепту в національне відродження України в роки національної незалежності внесли українські спортсмени. Популяризації України сприяли успішні виступи спортсменів на білій і літніх олімпіадах 1994, 1996, 1998, 2000, 2002, 2004, 2006 років. Далеко за межами України відомі імена українських спортсменів олімпійців: С. Бубки, Я. Клочкової, І. Кравець а ін. Прославили Україну футболіст А. Шевченко, Віт. і Вол. Клички. Безсумнівно успіхом слід вважати виграш Польщею і Україною тендеру на проведення чемпіонату Європи 2012 р.

За радянської доби релігія і Церква були під особливою пильною увагою комуністичної влади. За офіційною статистикою 1980-х рр. вірянами в Україні вважали себе не більше 15 % громадян. Згодом, за спеціальною анкетою М. Амосова (1997) 42, 5 % заявили, що вірять у Господа Бога, 18 % заявили, що вони являються атеїстами. В сучасних умовах, що дуже важливо, свобода совісті стала важливим елементом життя незалежної України.

З проголошенням незалежності намітилася інша проблема: формування поліконфесійності України. Наприкінці 1980-х рр. була легалізована УГКЦ, митрополитом якої став М. Любачівський, з 2001 року – Любомир Гузар, а з 2011 р. – С. Шевчук. Українська Православна Церква в процесі організаційного становлення виявилася розколотою на: Українську автокефальну православну Церкву, Українську православну церкву КП і Українську православну Церкву МП.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Українські землі в складі СРСР	\|	Семінарське заняття № 2

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.