• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Українські землі в складі СРСР

План:

1). Характерні ознаки міжвоєння.

2). Україна і утворення СРСР. Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні.

3). Соціально-економічні перетворення в Україні на основі НЕПу

4). Українське національно-культурне відродження 1920-х рр.

5). Індустріалізація України кінця 1920 – поч. 1930-х рр.

6). Колективізація українського села. Голодомор 1932-1933 рр.

7). Сталінські репресії 1930-х рр.

8). Особливості історичного процесу другої половини ХХ ст.

9). Українські землі в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму (1945-1953 рр.)

10). Україна в добу десталінізації (1953-1964 рр.). Хрущовська «відлига».

11). Українські землі у період загострення кризи радянської системи (середина 1960-х – середина 1980-х рр.).

1).Історичний період, який отримав назву «новітня історія» заведено датувати зламом ХІХ-ХХ ст. Головні риси світового розвитку в 1914-1939 рр. це економічний, технічний та інтелектуальний прогрес, національно-визвольні та соціальні рухи, протистояння демократії та тоталітаризму. Зокрема відбувалося становлення та розвиток нових галузей (автомобілебудування, верстатобудування, електротехнічної промисловості тощо), розвивалися засоби масової інформації та зв’язку завдяки технічному прогресу. Разом з тим, багато держав стали на шлях соціальних реформ та перетворень. У багатьох країнах світу утверджувалася демократія, відбувалося становлення громадянського суспільства та правової держави. Доба абсолютних монархій та імперій завершилася. Разом з тим, проходило піднесення національно-визвольних рухів за суверенітет та незалежність в країнах Європи, Азії, Латинської Америки, Африки.

Водночас посилювався вплив ліворадикальних сил, які наполягали на здійсненні соціалістичних революцій та встановленні диктатури пролетаріату. У Італії до влади прийшов фашист Б.Мусоліні, у Німеччині – конституційним шляхом до влади прийшов нацист Адольф Гітлер, фашисти прийшли до влади і в Іспанії. Тоталітарний режим було встановлено в СРСР. Комунізм, фашизм, нацизм мали ряд спільних ознак. Зокрема – охоплення всіх сфер життя суспільства тотальним державним контролем, культ особи вождя, узурпація тоталітарними лідерами всієї влади в своїх руках. Авторитаристські тенденції мали місце і в Іспанії (диктатура Прімо де Рівери, диктатура Франко), Польщі (режим Ю.Пілсудського), Угорщини (авторитарний режим М.Хорті), Румунії (диктатура Іона Антонеску). За схожим сценарієм відбувалися події і в Болгарії, Югославії та інших країнах.

У царині культури мало місце підвищення значущості освіти в умовах швидкого зростання промисловості та нового технічного рівня виробництва. Спостерігався масовий характер освіти: стимулювання розвитку освіти державою; прийняття у більшості розвинених країн законів про загальну обов’язкову освіту; безкоштовне навчання у державних школах, тощо. Намітилася ідеологізація освіти та мистецтва, намагання поставити її на службу тоталітарним режимам в Німеччині та в СРСР.

1920-і рр. – початок науково-технічної революції (НТР) – масове виробництво і використання електроенергії, розвиток автомобілебудування, спорудження автомагістралей, прискореними темпами розвивалося телебачення і радіомовлення: поширення звукового кіно, загального радіомовлення, поступове входження в повсякдення технічних новинок: радіоприймачів, холодильників, пральних машин, пилососів тощо.

2). 18 березня 1921 р. між Польщею, Радянською Росією і Радянською Україною був підписаний Ризький мир:

- Польща визнала існування Радянської України;

- До Польщі відійшли Східна Галичина, Волинь, Холмщина, Підляшшя.

Впродовж 1920-о року Червона армія, витіснивши білогвардійців з території України, остаточно утвердилася на її території. Боротьба за незалежність України завершилася поразкою: Галичина відійшла до Польщі, Буковина – до складу Румунії, Закарпаття – Чехословаччини. Решта ж української території потрапило до сфери впливу більшовиків.

Ще під час війни більшовиків з білогвардійцями на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік – Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія. Формально ці республіки вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету у них не було. Після війни постало питання остаточного врегулювання відносин між республіками. Переміг план Володимира Леніна, за яким усі республіки, включаючи Російську Федерацію на рівних правах входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою право вільного виходу. Таким чином, утворювалася нова федеративна держава, у якій поряд з республіканськими передбачалося формування союзних органів влади.

Зрештою 30 грудня 1922 р. було створено СРСР. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія. Азербайджан). Формально кожна республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу розроблено не було. Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР. Формально СРСР був федерацією, але фактично – унітарною, централізованою державою. Україна, щоправда мала певні ознаки державності – територіальна цілісність, державний апарат, але це змінювало статусу її як частини єдиної держави.

У кін. 1920-х – на поч. 1930-х рр. політична система Радянського союзу, зберігаючи усі атрибути демократії, фактично перетворилася на тоталітарну систему. Тоталітарний режим базувався на цілій системі монополій: монополії більшовиків на політичну владу, на ідеологію, на керівництво економікою.

Монополія на владу – більшовики усунули з політичної арени всі інші політичні партії. Відбулося об’єднання комуністичної партії з державним апаратом: ключові посади у владних структурах могли належати лише членам правлячої комуністичної партії. Більшовики встановили повний контроль над усіма організаціями, громадськими об’єднаннями.

Монополія на ідеологію. У суспільстві утвердилася комуністичної ідеології: значну роль у насадженні офіційної ідеології відігравала цензура, завдяки якій більшовики контролювали усі засоби впливу на життя суспільства - пресу, радіо, освіту, культуру. Радянська влада переслідувала віруючих, релігійні конфесії.

Монополія на керівництво економікою. Відбулося одержавлення усіх форм власності, утвердження командно-адміністративних методів керівництва економікою.

Таким чином, у країні встановилася диктатура більшовицької партії, її органи перебрали на себе всі функції державної влади.

3).Наприкінці 1920- поч. 1921 рр. Росі і Україна опинилися в ситуації глибокої економічної, соціальної та політичної кризи, котра була викликана: воєнними діями, що велися майже безперервно сім років; політикою “воєнного комунізму, яка руйнувала основи економіки, паралізувала сільське господарство і викликала опір переважної частини населення, а особливо селян. Промисловість була в стадії розрухи. Так, в Україні на 1921 р. промисловість становила лише 1/10 частину довоєнного рівня. Ситуацію ускладнили катастрофічна посуха 1921 р. і голод, від якого загинуло 1 млн. чоловік. У галузі фінансів – повна інфляція грошей.” Тяжкий економічний стан, продовольчі нестатки викликали незадоволення радянською владою з боку робітників, що виливалося у різні форми протесту, зокрема страйки. Таким чином, загальна криза в країні змусила більшовиків з 1921 р. перейти від політики “воєнного комунізму”до нової економічної політики.

НЕП передбачав часткове повернення до ринкових відносин, різних форм власності, економічних методів управління народним господарством. Проте від самого початку більшовики розглядали НЕП як вимушений крок, за допомогою якого можна буде подолати поточні труднощі і знову перейти до соціалістичних постулатів.

Так, у сільському господарстві відбувалася заміна продрозкладки продподатком; дозволялася вільна торгівля надлишками продукції, оренда землі і використання найманої праці. У промисловості було дозволено продаж у приватні руки і передача в оренду дрібних і частину середніх підприємств. Багато підприємств переводилися на госпрозрахунок тощо. НЕП стимулював розвиток с/г і промисловості. У 1926 р. основні показники рівня розвитку легкої і харчової промисловості, яка знаходилася в руках підприємців були вищі на довоєнні. Натомість темпи розвитку важкої промисловості уповільнювалися.

Але НЕП міг бути тривалим, бо компартія із самого початку розглядала його як тимчасову поступку “капіталізмові”. Він був несумісним із політикою Й. Сталіна на встановлення тоталітаризму. Наприкінці 1920-х рр. сталінське керівництво відмовилося від НЕПу і перейшло до командно-адміністративної економіки.

4).Українізація – це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 1920-х рр. Українізація передбачала задоволення окремих національних вимог українського народу. Зокрема: українців почали частіше висувати на керівні посади; впроваджувалася українська мова у навчальні заклади, пресу, держані органи; тривав розвиток національної за формою і радянської за змістом культури. Більшовики змушені були піти на проведення політики українізації, оскільки перебували під впливом національно-демократичної революції в Україні і прагнули забезпечити собі підтримку усього населення України. Українізація мала дозований характер. Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 1920-х рр. керували прибічники національного відродження – Г.Гринько, О.Шумський, М. Скрипник.

Разом з тим, наслідки українізації були дуже серйозні. 1920-і рр. стали періодом справжнього національного відродження. Так у 1930-х рр. чисельність шкіл з українською мовою викладання становила 85 %, на українську мову було переведено 75 % діловодних матеріалів, 90 % газет і більше половини книг і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54 %. Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулося ряд відомих діячів, наприклад М. Грушевський. Відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, працювало 45 професійних театрів. Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М. Рильський, В. Сосюра, Л. Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка і багатьом іншим.

Але поступово українізація почала виходити за дозволені центром рамки. Вона поступово охоплювала все суспільно-культурне життя республіки, міцнів прошарок української інтелігенції, якій Сталін не довіряв, і бачив у ній ідейного конкурента партії, українізація сприяла зростанню національної свідомості тощо. З кін. 1920-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Активних учасників українізації невдовзі було репресовано.

5). У грудні 1925 р. 14 РКП більшовиків проголосив курс на індустріалізацію: передбачалося прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня розвитку країн світу. На думку Сталіна, країна повинна за 10 років пройти відстань, що країни Європи пройшли за 50-100 років. Індустріалізацію передбачалося здійснювати плановими методами (п’ятирічками). Курс на індустріалізацію був об’єктивно необхідним, оскільки СРСР залишався економічно відсталим і знаходився у ворожому зовнішньому оточенні.

Разом з тим, Радянський Союз міг розраховувати лише на внутрішні резерви фінансування індустріалізації. Не вистачало кваліфікованих інженерів, фахівців. Був дуже низьким рівень економічної освіти у радянського керівництва, відсутність досвіду здійснення планової індустріалізації.

До того ж, шляхи і методи індустріалізації були обрані невірно, суперечили об’єктивним економічним нормам. Якщо до 1929 р. індустріалізація здійснювалася прискореними темпами, то з 1929 р. – форсованими. Наприклад на 1930 і 1931 рр. було заплановано 45 % приросту промислової продукції. Ці плани були нереальними, волюнтаристськими, були наслідком політичного свавілля радянського керівництва. Радянське керівництво хотіло одночасно подолати економічну відсталість і побудувати соціалізм за декілька років, що було абсолютно нереальним. Врешті, заплановані показники не були досягнуті. Щорічний приріст промислового виробництва в ці роки в середньому складав 15, 7 %, а 1933 р. скоротився до 5 %. Найнеправильніше те, що індустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом – не за рахунок новітньої техніки і технологій, а за рахунок будівництва великої кількості підприємств і працюючих. Основним джерелом підвищення продуктивності праці повинен був стати ентузіазм народу. Щоб працюючих стимулювати використовували різні методи, серед яких – організація масового соціалістичного змагання тощо.

Політика прискореної індустріалізації призвела до важких соціально-економічних і політичних наслідків:

- Здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства призвело до посилення тиску на селян – заборонялася вільна торгівля, збільшився продподаток;

- Форсована індустріалізація обумовила перехід до насильницької колективізації, результатом якої мало стати забезпечення країни дешевими продуктами харчування, а промисловості – дешевою сировиною;

- Випереджаючий розвиток важкої промисловості спричинив посилення диспропорцій між промисловістю і сільським господарством, між важкою і легкою промисловістю;

- Відбувся перехід від НЕПу до командно-адміністративної економіки;

З індустріалізацією пов’язаний початок масових репресій. У аваріях, провалах планів почали звинувачувати “ворогів народу”, “шкідників” тощо. Показовим тут може бути Шахтинський процес 1928 р. над інженерами шахт Донецької області.

Були і позитиви. Україна з аграрної країни перетворилася на аграрно-індустріальну. У 1940 р. рівень промислового потенціалу у порівнянні з рівнем 1913 р. збільшився у сім разів. За обсягом виробництва важкої промисловості Україна випереджала ряд розвинених західноєвропейських країн. З’явилися сотні нових заводів-гігантів: Дніпрогес, “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”. Але українцям довелося заплатити за ці результати дуже високу ціну.

6).Курс на колективізаціюбув проголошений 15 з’їздом ВКП(б) у 1927 р., а з 1929 р. почалося її насильницьке форсоване впровадження. Згідно з більшовицькою доктриною, шлях до соціалізму був пов’язаний з переходом селянства до колективного виробництва. Беручи курс на колективізацію, сталінське керівництво прагнуло:

- завдяки колгоспам повністю підпорядкувати с/г державі;

- забезпечити населення дешевими продуктами харчування і сировиною, отримати кошти для індустріалізації;

- ліквідувати дрібнотоварний селянський улад, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі.

Жахають темпи, адже в Україні колективізацію (70 %) передбачалося завершити до кінця 1930-ого року. Такі нереальні темпи можна було забезпечити лише насильницькими методами. Для того щоб зламати опір заможних селян, в Україні проводилася політика “ліквідації куркульства як класу”. Жертвами репресій стало понад 1 млн. чоловік, особливо трагічною була доля тих селянських родин, які були виселені у Сибір.

У зв’язку з цим наростали кризові явища в сільському господарстві: зниження продуктивності праці, падіння валових зборів зерна та виробництва іншої сільськогосподарської продукції. Наприклад у 1932 р. план хлібозаготівлі Україна виконати не змогла, він просто був нереальним. З метою забезпечення виконання плану, проти колгоспів і індивідуальних селянських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих запасів аж до сухарів, солінь і фруктової сушки. Райони, які не виконували план переводилися на блокадне положення – підвезення будь-яких продуктів харчування до них заборонялося. Хлібозаготівлею в Україні керувала спеціальна комісія на чолі з В.Молотовим – одним із головних винуватців геноциду українського народу. 7 серпня 1932 р. радянські органи влади прийняли злочинну постанову згідно якої “розкрадання” колгоспного майна каралося розстрілом або строком ув’язнення не менш ніж 10 років. До кінця 1932 р. (за 5 місяців) засудили 55 тис. чоловік. Серед засуджених було багато жінок і дітей, які отримали покарання за жменю зібраних колосків. Жорстокість з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 р. стала безпосередньою причиною голодомору 1932 –1933 рр. Прямі втрати від голоду становили 3,5 – 5 млн. чоловік. Однієї трагедії голоду достатньо аби назавжди засудити сталінізм, тоталітарний режим радянської влади. Людські втрати голодомору 1932-1933 рр. перевершують усі відомі в новітній історії випадки геноциду.

7).Невід’ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищувати будь-які прояви інакомислення, опозиції. Знаряддям здійснення репресій були каральні органи підпорядковані Народному комісаріату внутрішніх справ (НКВС). Органи НКВС розгорнули масові жорстокі репресії проти всіх прошарків населення. Масові репресії були захисною реакцією тоталітарного режиму, оскільки при наявності широкої опозиції цей режим про не зміг би існувати. Ідейним обґрунтуванням масового терору стала теорія Сталіна про неминуче загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму, наявність великої кількості “ворогів народу”, яких треба було відшуковувати. Репресії здійснювалися переважно антиконституційними позасудовими “трійками”. Вирок виносився без суду і слідства, свідків, захисту. Найбільшого розмаху репресії набули у другій половині 1930-х рр., коли вони набрали ознак масового терору. Так, упродовж 1937-1941 рр. («п’ятирічка великого терору») у таборах НКВС було ув’язнено понад 5 млн. осіб, що у 2 рази більше, ніж за попередні п’ять років.

В Україні репресії здійснювалися особливо страхітливими темпами – сталінський режим прагнув знищити рух за самоутвердження української нації. Репресії в Україні здійснювалися кількома напрямками – репресії проти селянства (голодомор), боротьба з “підпільними націоналістичними організаціями”. (Першою була сфабрикована справа проти “Спілки визволення України”, за якою в 1930 році було засуджено 45 чоловік – серед яких – відомі українські вчені, письменники, колишні діячі УНР. Зокрема, С.Єфремов, М. Слабченко, В.Чехівський та ін. У “буржуазному націоналізмі” згодом було обвинувачено М. Грушевського, який помер у Кисловодську за доволі незрозумілих обставин. Репресували навіть окремих членів КпбУ, котрих звинувачували в “українському буржуазному націоналізмові”, “ворожій діяльності”, “відсутності пильності” і т.д. Було знищено майже половину складу КпбУ. Загинули Х. Раковський, Ю.Коцюбинський, М.Скрипник, С. Косіор та ін.

Окремий напрям – боротьба проти Церкви (гоніння проти священиків, закривалися церкви, 1930 р., зокрема, зруйновано Українську автокефальну Церкву. Зруйновано пам’ятку архітектури ХІІ ст. – Михайлівський Золотоверхий собор). Здійснювалися репресії проти письменників, діячів мистецтва – знищені М. Зеров, Л. Курбас – керівник театру “Березіль”. Проводилася чистка військових кадрів, внаслідок чого лише 7% командирів мали вищу військову освіту.

В цілому, тотальний терор торкнувся усіх категорій населення, внаслідок чого українська нація зазнала великих демографічних втрат; відбувся занепад української національної культури, інтелектуального потенціалу української нації; посилення економічної і політичної залежності України від центру.

Репресивний радянський апарат другої половини 1930-х рр. різко контрастував з новою Конституцією 1937 р., яка навпаки, проголошувала усьому населенню широкі демократичні права, свободи друку, слова, зборів, недоторканість особи, житла, листування тощо. Звісно ж , на практиці – вони порушувалися, відбувався тотальний контроль над людиною, масові репресії.

Якщо 1920-ті рр. увійшли в історію як період “національного відродження”, то 1930-ті – “розстріляне відродження”.

8). У післявоєнні роки мало місце подальше розгортання науково-технічної революції (НТР) – перетворення науки на безпосередню виробничу силу.

Характерними рисами першого, початкового етапу науково-технічної революції (1950-1970-ті рр.) були пріоритетний розвиток обчислювальної техніки, ядерної енергетики, матеріалознавства, автоматизації виробництва. Другий етап науково-технічної революції (1980-і рр.) пов’язаний з бурхливим розвитком мікроелектроніки, радіотехніки, інформатики та ін., що сприяли інтенсивному оновленню традиційних галузей промисловості та появі нових. У першій половині 1980-х рр. стрімко зріс попит на споживчі товари: відеомагнітофони, відеокамери, радіотелефони та ін. Якщо в 1980 р. у США було виготовлено 371 тис. персональних комп’ютерів, то у 1985 р. вже 6, 6 млн. Все це створило матеріальні передумови для появи нових тенденцій у галузі особистого споживання. Відбулися значні зрушення в системі взаємовідносин «людина-техніка».

США поступово ставали наддержавою. Так, приблизно 80 % усіх кінофільмів і телевізійних програм, які демонструються у світі, вироблені у США або створені за участю американських телестудій і кінокомпаній. Відомо також, що 75 % інформації, як циркулює по європейських ЗМІ, має американське «походження».

Схожі тенденції відбувалися і в європейських країнах. Було ліквідовано авторитарні режими у Португалії, Греції, Іспанії, намітилися деколонізаційні риси, що в кінці-кінців зумовило крах колоніальної системи в світі. Поступово розвивалися євроінтеграційні процеси (процеси економічного, політичного та військового зближення країн Європи з метою сприяння їхнього соціально-економічного розвитку, консолідації європейських народів, підвищення добробуту населення, зростання ролі Європи у вирішенні світових проблем). У 1945 р. створено ООН.

Разом з тим, ідеологічні суперечності між європейськими країнами і СРСР у післявоєнні роки вилилися в «холодну війну», що характеризувалася розколом світу й створенням «соціалістичного табору» та «капіталістичного оточення», боротьбою за сфери впливу між СРСР і США, нав’язуванням радянської моделі тоталітарного суспільства в Східній Європі. Форми «холодної війни»: мілітаризація економіки, гонка озброєнь, локальними конфліктами, психологічною та ідеологічною війною, заснуванням військових баз по всьому світу. У 1949 р. було засновано НАТО, у 1955 р. – ОВД. НАТО – більшість європейських держав, ОВД – СРСР, Болгарія, НДР, Польща, Чехословаччина, Румунія, Угорщина. Водночас, у країнах Східної Європи відбувалися післявоєнні демократичні перетворення: відновлення парламентських режимів та багатопартійності, забезпечення загального виборчого права, скасування монархій в Угорщині, Болгарії, Румунії, Албанії. Але разом з тим, у більшості країнах Східної Європи при владі утвердилася комуністична партія, що витіснила своїх політичних супротивників.

Упродовж 1989-1991 рр. в багатьох східноєвропейських країнах тривали антитоталітарні демократичні революції, причинами яких була: економічна криза, порушення прав людини, переслідування свободи та інакомислення з боку держави, політика «перебудови» і «нового мислення» в СРСР. Мета революцій – руйнація тоталітарної системи, інтеграція країн у демократичний західний світ. Форми – від «оксамитових революцій» в Чехословаччині, НДР, Болгарії до народного повстання в Румунії, громадянської війни в Югославії. У результаті, у країнах почала формуватися багатоукладна економіка, багатопартійна система, відбувалася лібералізація режимів, утверджувалися демократичні цінності.

На 1960-і рр. припадає розгортання так званої масової культури (маскульту). Це поняття виникло у 1944 р., коли у журналі «Політика» соціолог Д.Макдональдс у статті «Популярна культура» уперше ввів у науковий обіг цей термін. Масова культура – це культурна продукція (у найширшому розумінні слова – від творів мистецтва до споживчих товарів і кулінарії), яка продукується і розповсюджується професіоналами у розрахунку на споживання на комерційній основі широкими масами людей, незалежно від соціального статусу, статі, віку, національності.

Разом з тим, саме на 1960- і рр. припадає розвиток рок-культури – соціально-культурного явища, що виникло у 1950-рр. З’явившись в рамках масової культури, рок-культура у своїх основних світоглядних позиціях протистоїть їй: заперечує конформізм сучасного суспільства, відкидає ідею тотального споживання, обстоює прагнення до збереження індивідуального «Я» і свободи людини, тобто не приймає цінності масового суспільства.

9).ЛюдськівтратиСРСР у Другій світовій війні становлять за різними оцінками, від 27 до 48 млн. осіб, матеріальні – третина національного багатства – зруйновано понад 1700 міст, 70 тисяч сіл і селищ. У зв’язку з цим,

намітилися серйозні соціально-економічні проблеми – відчувався брак техніки та кваліфікаційної робочої сили, мало місце відсутність житла, була наявною карткова система, проблема працевлаштування демобілізованих, спостерігалася дитяча безпритульність. Важким було становище селян – мізерна оплата праці, відсутність паспортів, пенсійного забезпечення. Складну соціально-економічну ситуацію ускладнила посуха 1946 р. і голод взимку 1946/1947 рр. від якого в Україні померло більше 800 тисяч чоловік. Голод, до слова, мав місце також в Молдові, окремих областях Росії. Важливим джерелом відбудови став героїчний ентузіазм народу. 90 % працюючих були охоплені різними формами соціалістичного змагання. У результаті цього, в 1950 р. важка промисловість перевершила, а легка – ледве досягла 80 % довоєнного рівня.

Водночас, після Другої світової війни, майже всі етнічні українські землі об’єдналися в одній державі. Поза межами України залишилися Посяння, Лемківщина і Холмщина, які Сталін віддав Польщі. Упродовж 1944-1946 рр. здійснювався обмін населенням: із України в Польщу переселився майже 1 млн. чоловік, переважно поляків, із Польщі в Україну – понад 500 тис. українців. У квітні – травні 1947 р. польський уряд здійснив операцію «Вісла» – насильницьке виселення українців (майже 140 тис. чол.) з українських етнічних земель, що опинилися в межах Польщі. Переслідувалася мета: асимілювати українців, ліквідувати бази діяльності ОУН-УПА. У 1954 р. з передачею Кримського півострова від Російської федерації до УРСР завершилося формування території післявоєнної України.

Втім, в умовах післявоєння продовжувалися сталінські репресії, що були спрямовані порти військових, партійних діячів, цілих народів (чеченців, інгушів, кримських татар, греків тощо). пройшла нова хвиля депортацій народів Прибалтики, Західної України, Західної Білорусії. Пік репресій в Україні припав на 1947 р. коли УРСР керував Лазар Каганович. Окрім Л.Кагановича, у після воєнні часи першими секретарями ЦК КПбУ були: М.Хрущов, Л.Мельников. З 1946-1947 рр. під керівництвом секретаря ЦК КПУ А.Жданова почалася ідеологічна кампанія по «наведенню порядку» в галузі науки, культури, літератури і мистецтва, що виливалося в русифікацію, придушення будь-яких проявів самостійницької ідеї. В результаті «ждановщини» розгорнулася критика інституту історії України, творчих спілок, редакцій ряду газет і журналів. Багатьох культурних діячів (В.Сосюру, М.Рильського, О.Довженка, В.Данькевича) звинувачували в ідеологічних помилках, космополітизмі, буржуазному націоналізмові тощо.

Політика радянізації західноукраїнських земель продовжувалася і після Другої світової війни. Зокрема, проводилася політика індустріалізації (нові галузі машинобудівна, металообробна, приладобудівна, у результаті чого промислове виробництво у Західній Україні від рівня 1945 р. зросло на 230 %), колективізації (було колективізовано 93 % господарств). Разом з тим, на Захід України направляли працівників зі східних областей – освітян, медичних працівників, науковців, правоохоронців, а багатьох галицьких українців – депортували. З іншого боку, радянська влада сприяла ліквідації неписьменності, запроваджувала безкоштовну освіту, медичне обслуговування. Радянська влада боролася з рухом опору. 1946 р. Львівський собор, скасувавши Берестейську церковну унію, проголосив об’єднання греко-католицької і російської православної церкви. УГКЦ, врешті, перейшла у підпілля. Упродовж 1944 – середини 1950-х рр. збройну боротьбу з радянською владою, проводила ОУН-УПА. Спад організованого опору націоналістичного підпілля відбувся тільки після смерті головнокомандувача УПА Р.Шухевича, 1950 р.

10). Смерть Й. Сталіна, 5 березня 1953 р., внесла в життя СРСР істотні зміни, потреба в яких давно назріла. Ці зміни були пов’язані з діяльністю першого секретаря ЦК КПРС М.Хрущова, який поклав початок десталінізації і здійснив реформи у всіх сферах життя суспільства. У лютому 1956 р. відбувся ХХ з’їзд КПРС, на якому М.Хрущов виступив із доповіддю «По культ особи Й.Сталіна та його наслідки». Цей виступ М.Хрущова започаткував десталінізаційні процеси в СРСР. Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації суспільно-політичного життя. Зокрема, люди отримали можливість більш вільно висловлювати свої думки, розпочалася реабілітація жертв масових репресій.

Але культ особи Й.Сталіна не був розвінчаний до кінця: не були розкриті причини культу особи і репресій – їх пояснювали рядом помилок Сталіна, багато фактів замовчувалося. Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними, не торкалися основ тоталітарного режиму, монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя залишалася, повної демократизації життя не відбулося.

Разом з тим, М.Хрущов здійснив ряд заходів щодо розширення прав республік, в тому числі і України. Українці почали частіше висуватися на керівні посади в республіки. У 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ було призначено Олексія Кириченка, і відтоді ці посади обіймали українці – М.Підгорний, П.Шелест, В.Щербицький.

М.Хрущов розгорнув широку програму реформування економіки. Було, зокрема, проведено децентралізацію керівництва економікою, що посилило вагу республіканських органів влади. Особливого розвитку набули паливно-енергетична, металургійна, машинобудівна галузі. Було збудовано Каховську ГЕС. Справжнім «полігоном» для різного роду непродуманих реорганізацій і нововведень стало сільське господарство (цілинна епопея, небачене розповсюдження кукурудзи). Але у цілому сільське господарство наприкінці 1950-х рр. вперше ставало рентабельним. М.Хрущов намагався впроваджувати здобутки науково-технічної революції у виробництво, було запроваджено перші кібернетичні машини, здійснено запуск першого штучного супутника Землі (1957 р.), проведено політ Ю. Гагаріна в космос (1961 р.), проведено заміну паровозів ­ тепловозами, пароплавів теплоходами, активізовано використання нових машин та технологій у виробництво тощо.

Вагомі зміни відбулися в соціальній сфері. Було, зокрема, збільшено асигнування на житлове будівництво, запроваджено видачу паспортів селянам, скасовано плату за навчання у вузах, ПТУ, старших класах середньої школи, підвищено розмір пенсій і мінімальних зарплат. Разом з тим, більшість істориків дотримується думки, що перетворення хрущовського періоду не торкнулися основ існуючої при Сталіні системи.

Хрущовська «відлига» сприяла національно-духовному пробудженню і культурному розвиткові України. Зокрема, вживалися заходи з метою підвищення престижу української науки (діяльність О.Палладіна, Б.Патона, В.Глушкова, І.Курчатова), вийшли друком фундаментальні наукові праці: «Українська Радянська Енциклопедія», «Історія української літератури», з 1957 почав видаватися Український історичний журнал, почалася підготовка багатотомної «Історії міст і сіл України». Було реабілітовано багатьох діячів української культури: О.Олеся, М.Вороного, О.Ковіньку, Г.Косинку та ін.

Помітним явищем духовного життя в умовах правління М.Хрущова стала поява нового покоління інтелігенції – шістдесятництва. Провідними постатями серед них були письменники і поети: І.Драч, Л.Костенко, М.Вінграновський, В.Симоненко, В.Стус, художники А.Горська, О.Заливаха, літературні критики І.Світличний, І.Дзюба, Є Сверстюк, діячі кінематографу С.Параджанов, Л.Осика, Ю.Іллєнко. Виховане в умовах ідеологічної лібералізації, нове покоління інтелігенції викривало лицемірство офіційної культури, сповідувало свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів художньо-естетичного пізнання світу. Все це не могло не викликати незадоволення з боку влади. Шістдесятників почали звинувачувати у «космополітизмі», відході від «марксизму-ленінізму», усіляко обмежуючи їхню діяльність. А згодом влада перейшла до репресій проти них. Саме шістдесятники згодом склали ядро дисидентського руху, учасники якого вимагали радикальних змін, стали провідниками національного відродження кінця 1980-х – початку 1990-х рр.

Утім, у жовтні 1964 р. пленум ЦК КПРС звільнив М.Хрущова з усіх посад за «станом здоров’я». Першим секретарем ЦК КПРС став Л.Брежнєв, головою Ради Міністрів СРСР – О.Косигін.

11).Усунення М.Хрущова по суті означало відмову від реформ і лібералізації. В СРСР і в Україні, зокрема, наступило двадцятиріччя панування консервативних сил. Зокрема відбувалося зміцнення монополії КПРС на владу, розростання партійно-державного апарату, бюрократизм, всевладдя «номенклатури», подальший розрив між гаслами та реальними справами, відмова від критики культу особи Й.Сталіна, згортання реабілітації жертв сталінських репресій і т.д.

В економічній царині, здійснювалася централізація управління економікою: замість республіканських раднаргоспів, створених Хрущовим, відновлювалася система управління через союзні міністерства. 95 % підприємств України підпорядковувалися Москві. Щоправда, упродовж 1960-х– першої половини 1980-х рр. спостерігалося певне зростання добробуту народу, підвищення заробітної плати, зростало житлове будівництво.

Радянська адміністративно-командна система в особі Л.Брежнєва, Ю.Андропова, К.Черненко робила все, щоб із суспільних відносин виключити національний фактор. Цьому підпорядковувалися гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності – радянського народу. На практиці це означало тотальну русифікацію України. Українська мова і культура опинилися в критичному стані. Перший секретар ЦК КП України Петро Шелест (1963-1972 рр.) проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки в певних сферах. Зокрема у визначенні інвестицій в її економіку, у мовній і культурній сферах. П.Шелест помірковано підтримував українізацію вищої освіти, управлінського апарату. Наступником П.Шелеста став В.Щербицький (1972-1989), вищим орієнтиром якого були інтереси і настрої союзних верхів, підпорядкованість республіки центру. 1978 р. було прийнято Конституцію УРСР, що мала на загал декларативний характер і закріплювала підлегле становище республіки.

У цих умовах, як протест проти антинародних дій партійно-державного апарату, проти обмеження національного життя в Україні набирає силу дисидентський рух. Дисидентський рух ставив за мету вільний розвиток української культури і мови, забезпечення громадянських прав і був проявом національно-визвольного руху. Хоча більшість дисидентів не виступала проти радянської влади і прагнула мирних форм діяльності. Дисиденти поширювали безцензурну літературу – «самвидав» і «тамвидав». Найвідоміші дисидентські організації – «Українська робітничо-селянська спілка» (1959 р.) на чолі з Л.Лук’яненком, «Українська Гельсінкська група» (1976 р.), на чолі з М.Руденком, члени якої намагалися відстежувати випадки порушень прав і свобод людини в СРСР, держави, що підписала Гельсінський Акт (1975 р.). Найвідоміші представники українського дисидентського руху – брати Горині, В.Стус, Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, М.Руденко, І.Світличний, С.Хмара.

Читайте також:

1. III. Українські ліберальні партії.
2. Адміністративний поділ, площа і населення українських земель у складі Речі Посполитої в першій воловині ХVІІ ст.
3. Аналіз юридичних складів злочинів, що пов’язані з порушенням чинних на транспорті правил та в пошкоджені магістральних трубопроводів
4. Антоніми в українській мові
5. Асиміляції приголосних в українській мові
6. Багатозначність слів у сучасній українській мові
7. Біосфера Землі, її характерні властивості
8. Будова Землі
9. Величина доходу від використання праці, землі й капіталу визначається величиною їхнього граничного внеску у виробництво певних товарів чи послуг.
10. Види складів адміністративних правопорушень
11. Визначення основних параметрів складів
12. Вимова голосних звуків в українській мові

Переглядів: 3199