МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Розвиток наукових досліджень менеджменту в УкраїніПочаток формування української практики управління відносять до часів Київської Русі. Спершу уявлення про управління існувало на рівні практики, а з часом — і мистецтва, тобто сформульованих правил господарювання та управління державою, зафіксованих у літописах та кодексах. Однією з перших визначних літописних пам'яток, у якій зафіксовані певні правила управління, є «Повість минулих літ» Києво-Печерського монаха Нестора (прибл. 1110 p.). Це міжнародні угоди, зокрема, з Візантією; княжі грамоти; правові кодекси («Руська правда»), літературні твори («Повчання» Володимира Мономаха) тощо. Так, «Руська правда» — це комплекс юридичних документів XI—XII ст., у якому відображено складність соціального життя Київської Русі та її розвиток. У «Повчанні» Володимира Мономаха (1053—1125) описано ідеальну картину необхідного для країни управління підданими. Автор закликає своїх «дітей» бути працелюбними, відповідальними, самостійними, контролювати стан справ, набувати нових знань і водночас «не забувати бідних, сиріт і вдів, не дозволяти сильним згубити людину». В іншому документі йдеться про обмеження прав лихварів, про їх відносини з боржниками. Отже, князі Київської Русі обґрунтовували і встановлювали певні правила управління господарством, націлені на зміцнення пануючого в країні ладу. Однак дослідження власне української управлінської думки і практики належать до кінця XVIII — початку XIX ст. Вони пов'язані з працями українських економістів Михайла Балудянського (1769—1847), який став першим ректором Санкт-Петербурзького університету, Василя Каразіна (1773—1842) — засновника Харківського університету, випускників Києво-Могилянської академії — Андрія Самборського (1732—1815), Михайла Ліванова (1751—1800), які присвятили свої праці організації сільського господарства, та ін. У другій половині XIX ст. розвиток теорії управління в Україні, як і у всьому світі, відбувався в руслі розвитку економічної теорії, оскільки від того, яка теорія формує систему економічних відносин в країні, залежить і практика прийняття управлінських рішень. Істотний внесок у світову скарбницю економічної та управлінської думки в цей час зробив, зокрема, Іван Вернадський (1821—1884), який першим у світовій науковій літературі розробив класифікацію економічної думки, виділивши у ній два основних напрями — позитивний, представники якого вважали, що економічний розвиток вирішальною мірою залежить від активної діяльності держави, і негативний — прихильники якого заперечували необхідність втручання держави у розвиток економіки, вважаючи, що вона розвиватиметься сама по собі завдяки природним законам. Ця класифікація не втратила свого значення і нині, особливо для України, де формується нова система економічних відносин і де досі немає балансу між регулюючими заходами з боку держави і ринковою самоорганізацією. Вернадський підтримував ідею розвитку мануфактур у Росії, вважаючи їх основою для майбутнього економічного розвитку. Істотну роль у формуванні та розвитку економічної теорії належить Михайлу Тугану-Барановському (1865—1919). Обґрунтувавши теорію змішаної економіки, він зробив значний внесок у вирішення проблеми державного регулювання економічними процесами. Туган-Барановський зауважував, що надмірний централізм є небезпечним для свободи особистості, але елементи його необхідні для майбутнього соціалістичного ладу, оскільки він є основою планування. Вчений акцентував на необхідності вивільнення ініціативи працівників, розвитку місцевого самоуправління, трудової кооперації, яка, на його думку, сприятиме формуванню асоціацій у виробництві та кооперативів — у сільському господарстві. Отже, наприкінці XIX — початку XX ст. в Україні було обґрунтовано питання державного регулювання економіки в умовах ринкових відносин, взаємодії державного централізму і місцевого самоуправління, поєднання планових і ринкових методів управління народним господарством. Тобто українська економічна та управлінська думка розвивалась у загальносвітовому контексті. Після жовтневого перевороту 1917 р. вітчизняна наука управління розвивалася в руслі радянської. У колишньому СРСР сформувалася своя управлінська парадигма. Вона, на відміну від західної, спиралась не на самостійне функціонування організації в умовах саморегульованого ринкового середовища, а на жорстку централізацію управління державою (адміністративно-командною системою управління). Це означало, що принцип демократичного централізму лише декларувався, а насправді ініціативу на підприємствах, в організаціях не заохочували, людей вважали звичайною складовою організаційного механізму, які повинні виконувати роботу відповідно до своєї посади. Це призвело до втрати конкурентоспроможності економіки країни загалом і її окремих елементів — підприємств. Певні спроби змінити таке становище було зроблено у 70-ті роки (реформа М. Косигіна) та у 80-ті роки (перехід до госпрозрахунку). Проте не було створено умов, за яких підприємство було б зацікавлене у власному розвитку. До того ж перехід до ринку виявився несподіваним для більшості керівників, що спричинило погіршення роботи їх підприємств і втрату ними ринкових позицій. Науковці виділяють сім етапів розвитку управлінської науки за радянських часів. I етап (жовтень 1917 р. — березень 1921 р.). Розроблено форми й методи державного централізованого управління виробництвом, обґрунтовано принципи централізму, організаційні методи управління, диктатури та державного регулювання. II етап (1921 — 1928). Здійснювалося подальше вдосконалення адміністративного управління виробництвом, зроблені спроби застосування госпророзрахунку як основи економічних методів управління, з'явилися трести й синдикати, а також формально вивчалася можливість участі трудящих в управлінні. III етап (1929-1945) пов'язаний з організацією індустріальної бази суспільного виробництва. На цьому етапі вдосконалювалися структури управління, методи підбору та підготовки кадрів, планування і організації виробництва. IV етап (1946-1965) характеризується пошуком нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, спробою переходу до територіальної і територіально-галузевої системи управління, що врешті-решт призвело до поглиблення адміністрування. V етап (1965-1975). Здійснена спроба господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Цей етап підтвердив неефективність економічних реформ у рамках адміністративно-командної системи. Читайте також:
|
||||||||
|