• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Розвиток наукових досліджень менеджменту в Україні

Початок формування української практики управління відносять до часів Київської Русі. Спершу уявлення про управління існувало на рівні практики, а з часом — і мистецтва, тобто сформульованих правил господарювання та управління державою, зафіксованих у літописах та кодексах. Однією з перших визначних літописних пам'яток, у якій зафіксовані певні правила управління, є «Повість минулих літ» Києво-Печерського монаха Нестора (прибл. 1110 p.). Це міжнародні угоди, зокрема, з Візантією; княжі грамоти; правові кодекси («Руська правда»), літературні твори («Повчання» Володимира Мономаха) тощо. Так, «Руська правда» — це комплекс юридичних документів XI—XII ст., у якому відображено складність соціального життя Київської Русі та її розвиток. У «Повчанні» Володимира Мономаха (1053—1125) описано ідеальну картину необхідного для країни управління підданими. Автор закликає своїх «дітей» бути працелюбними, відповідальними, самостійними, контролювати стан справ, набувати нових знань і водночас «не забувати бідних, сиріт і вдів, не дозволяти сильним згубити людину». В іншому документі йдеться про обмеження прав лихварів, про їх відносини з боржниками. Отже, князі Київської Русі обґрунтовували і встановлювали певні правила управління господарством, націлені на зміцнення пануючого в країні ладу.

Однак дослідження власне української управлінської думки і практики належать до кінця XVIII — початку XIX ст. Вони пов'язані з працями українських економістів Михайла Балудянського (1769—1847), який став першим ректором Санкт-Петербурзького університету, Василя Каразіна (1773—1842) — засновника Харківського університету, випускників Києво-Могилянської академії — Андрія Самборського (1732—1815), Михайла Ліванова (1751—1800), які присвятили свої праці організації сільського господарства, та ін.

У другій половині XIX ст. розвиток теорії управління в Україні, як і у всьому світі, відбувався в руслі розвитку економічної теорії, оскільки від того, яка теорія формує систему економічних відносин в країні, залежить і практика прийняття управлінських рішень. Істотний внесок у світову скарбницю економічної та управлінської думки в цей час зробив, зокрема, Іван Вернадський (1821—1884), який першим у світовій науковій літературі розробив класифікацію економічної думки, виділивши у ній два основних напрями — позитивний, представники якого вважали, що економічний розвиток вирішальною мірою залежить від активної діяльності держави, і негативний — прихильники якого заперечували необхідність втручання держави у розвиток економіки, вважаючи, що вона розвиватиметься сама по собі завдяки природним законам. Ця класифікація не втратила свого значення і нині, особливо для України, де формується нова система економічних відносин і де досі немає балансу між регулюючими заходами з боку держави і ринковою самоорганізацією. Вернадський підтримував ідею розвитку мануфактур у Росії, вважаючи їх основою для майбутнього економічного розвитку.

Істотну роль у формуванні та розвитку економічної теорії належить Михайлу Тугану-Барановському (1865—1919). Обґрунтувавши теорію змішаної економіки, він зробив значний внесок у вирішення проблеми державного регулювання економічними процесами. Туган-Барановський зауважував, що надмірний централізм є небезпечним для свободи особистості, але елементи його необхідні для майбутнього соціалістичного ладу, оскільки він є основою планування. Вчений акцентував на необхідності вивільнення ініціативи працівників, розвитку місцевого самоуправління, трудової кооперації, яка, на його думку, сприятиме формуванню асоціацій у виробництві та кооперативів — у сільському господарстві.

Отже, наприкінці XIX — початку XX ст. в Україні було обґрунтовано питання державного регулювання економіки в умовах ринкових відносин, взаємодії державного централізму і місцевого самоуправління, поєднання планових і ринкових методів управління народним господарством. Тобто українська економічна та управлінська думка розвивалась у загальносвітовому контексті.

Після жовтневого перевороту 1917 р. вітчизняна наука управління розвивалася в руслі радянської. У колишньому СРСР сформувалася своя управлінська парадигма. Вона, на відміну від західної, спиралась не на самостійне функціонування організації в умовах саморегульованого ринкового середовища, а на жорстку централізацію управління державою (адміністративно-командною системою управління). Це означало, що принцип демократичного централізму лише декларувався, а насправді ініціативу на підприємствах, в організаціях не заохочували, людей вважали звичайною складовою організаційного механізму, які повинні виконувати роботу відповідно до своєї посади. Це призвело до втрати конкурентоспроможності економіки країни загалом і її окремих елементів — підприємств. Певні спроби змінити таке становище було зроблено у 70-ті роки (реформа М. Косигіна) та у 80-ті роки (перехід до госпрозрахунку). Проте не було створено умов, за яких підприємство було б зацікавлене у власному розвитку. До того ж перехід до ринку виявився несподіваним для більшості керівників, що спричинило погіршення роботи їх підприємств і втрату ними ринкових позицій.

Науковці виділяють сім етапів розвитку управлінської науки за радянських часів.

I етап (жовтень 1917 р. — березень 1921 р.). Розроблено форми й методи державного централізованого управління виробництвом, обґрунтовано принципи централізму, організаційні методи управ­ління, диктатури та державного регулювання.

II етап (1921 — 1928). Здійснювалося подальше вдосконалення адміністративного управління виробництвом, зроблені спроби зас­тосування госпророзрахунку як основи економічних методів уп­равління, з'явилися трести й синдикати, а також формально вивча­лася можливість участі трудящих в управлінні.

III етап (1929-1945) пов'язаний з організацією індустріальної бази суспільного виробництва. На цьому етапі вдосконалювалися структури управління, методи підбору та підготовки кадрів, плану­вання і організації виробництва.

IV етап (1946-1965) характеризується пошуком нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, спро­бою переходу до територіальної і територіально-галузевої систе­ми управління, що врешті-решт призвело до поглиблення адміні­стрування.

V етап (1965-1975). Здійснена спроба господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Цей етап підтвердив неефективність економічних реформ у рамках адміні­стративно-командної системи.

Читайте також:

1. Pp. Розвиток Галицько-волинського князівства за Данила Романовича
2. V Розвиток кожного нижчого рівня не припиняється з розвитком вищого.
3. V. Етичні правила психологічних досліджень
4. Автоматизація банківської діяльності в Україні
5. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
6. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
7. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
8. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
9. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
10. Адміністративне судочинство в Україні
11. Адміністративний устрій та окупаційний режим в Україні під час війни 1941-1945 рр
12. Адміністративно-територіальний устрій та соціально-економічний розвиток

Переглядів: 914