У модернізмі вирізняють ранній та зрілий періоди.

Ранній модернізм — це умовна назва мистецьких течій, що виникли в останній третині XIXст. і сприяли становленню нового творчого методу. Представники раннього модернізму вперше відмовляються від зображення життя "у формах життя ", пориваючи з традиціями реалізму. Головними модерністськими течіями цього періоду були імпресіонізм і символізм.

Зрілий модернізм складається на початку XX ст. У ньому простежуються нові підходи до освоєння дійсності, пошуки різних форм її одухотворення.

Одним з основних художніх прийомів літератури модернізму є "потік свідомості". Термін цей належить відомому психологові та філософові Д. Джеймсу. Класичними зразками застосування потоку свідомості в модерністській літературі є романи "Улісс" Джеймса Джойса, "Упошуках втраченого часу " Марселя Пруста, "Місіс Делловей " Вірджинії Вулф.

"Потік свідомості" безпосередньо відтворює процес внутрішнього мовлення персонажа (його також називають "внутрішнім монолгом "), роздуми, спогади. Цей прийом застосували реалісти XIX століття (Стендаль, Достоєвський, Толстой), але саме в модернізмі "потік свідомості" абсолютизується, нерідко перетворюючись на провідний стильовий прийом.

Іншим популярним художнім прийомом модернізму є монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва (фільми С. Ейзенштейна). Він заснований на поєднанні різнорідних тем, фрагментів, образів.

Фантастика тісно пов'язана з реальністю в мистецтві модернізму. Вторгнення фантастичного аж ніяк не супроводжується барвистими романтичними ефектами, а оформлюється як найприродніша річ у світі, що не викликає ні в кого подиву . Яскравим прикладом такого письма є твори Франца Кафки.

Специфічним відгалуженням модернізму вважають авангардизм (франц. передовий загін) — сукупність найбільш радикальних, бунтарських напрямків та шкіл мистецтва (футуризм, дадаїзм, сюрреалізм). Представники цих напрямів заперечують канони традиційної естетики. Викликати шок, скандал, епатаж — без цього авангардне мистецтво неможливе.

Засновниками модерністської прози, трьома її "батьками"є французький письменник Марсель Пруст, ірландець Джеймс Джойс і празький єврей Франц Кафка.

Пріоритет у створенні жанру модерністського психологічного роману належить М. Прусту (1871-1922), проза якого є одним з найвидатніших явищ світової літератури XX століття. Незаперечним свідченням майстерності і новаторства Пруста стала семитомна епопея "У пошуках утраченого часу", над якою він працював упродовж 1905—1922 років.

Не менш видатною постаттю в історії розвитку модернізма є Джеймс Джойс(1882—1941). Перші кроки в царині літератури зробив 1900року, коли розпочав писати роман "Стівен-герой». Світову славу і визнання здобув Джойс романом "Улісс"( 1922), над ним письменник працював протягом семи років (1914—1921).

Твір Д. Джойса «Джакомо Джойс» за жанром - психологічне есе, яке характеризується невеликим об’ємом та індивідуальними думками і враженнями автора з якогось питання. У всіх творах ірландського письменника автор зосереджується на зображенні внутрішнього світу людини, на її думках і почуттях. «Джакомо» написаний у 1914 році й розповідає про події, які відбувалися з самим автором, коли він заробляв собі на життя викладанням англійської мови. Реальна Амалія, дочка багатого промисловця, була ученицею Джойса.

Назва твору та деякі факти біографії дозволяють зробити висновок, що в есе автор сам стає літературним героєм. Але при цьому є в цьому творі й багато Домислених ситуацій для цілісності композиції.

Основою твору «Джакомо» є історія кохання героя до молодої дівчини. Свої спостереження за нею, думки, цитати з різних творів, спогади Джойс будує як фрагменти, як потік свідомості. І хоча розповідь має вигляд окремих уривків, складається уява про його неперевершену цілісність. Автор в есе зумів так поєднати деталі та штрихи, що вони злились у єдину картину людської душі.

Образ коханої дівчини подається автором через змалювання окремих деталей: «Бліде обличчя в ореолі пахкого хутра. Руки її сором’язливі і нервові. Вона посилає погляд у лорнет. Так: Зітхання. Сміх. Змах вій». Любов, як хвиля, поглинає обох закоханих. Картина людських взаємин передається через посмішку, торкання, поцілунок: «… щасливі слова на устах, щасливий сміх», «пучки холодні, тихі й рухливі… Дотик. Дотик». Автор виразно змальовує погляди, жести, які створюють картину взаємин: «… оливкове довгасте лице, спокійні лагідні очі», «… бачу її округлі темні очі, сповнені страждання». Герої майже зовсім не розмовляють між собою, за них це роблять очі, руки, серця: «Вона підносить руки, силкуючись застібнути на потилиці чорну серпанкову сукню. Але хоч як натужується, це їй не вдається… Я підношу руки, щоб допомогти, і її руки опускаються…».

У цьому творі втілена важлива для автора концепція неперевершеності людської особистості, її спроможність створювати чудовий індивідуальний світ, світ кращий, ніж духовно обмежена реальність.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Художній світ Ф. Кафки характеризується поєднанням фантастичного й буденного, трагічного та іронічного, натуралістичних деталей і складної, затемненої символіки.	\|	Завдання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.