• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Еволюція уявлень про взаємовідносини суспільства та природи. Виникнення та розвиток соціоекології

Література

План

Лекція 1-2

ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ ВЗАЄМОДІЇ ЛЮДИНИ, СУСПІЛЬСТВА ТА ПРИРОДИ. СОЦІОЕКОЛОГІЯ ЯК НАУКА.

1. Еволюція уявлень про взаємовідносини суспільства та природи. Виникнення та розвиток соціоекології.

2. Соціоекологія, її об’єкт, предмет та завдання.

3. Соціоекосистема, її структура та властивості.

4. Поняття про середовище існування людського суспільства

5. Еволюція життя на Землі.

6. Еволюція людини.

7. Періодизація взаємовідносин людини та природи.

8. Світова екологічна криза сучасності.

1. Білявський Г.О., Падун М.М., Фурдуй Р.С. Основи загальної екології. - К.: Либідь, 1993.-304с.

2. Білявський Г.О., Фурдуй Р.С., Костіков І.Ю. Основи екології. — К.: Либідь, 2004.-408 с.

3. Джигирей В.С. Екологія та охорона навколишнього природного середовища: Навчальний посібник. — К.: Т-во "Знання", КОО, 2002. — 203 с.

4. Запольський А.К., Салюк А.І. Основи екології: Підручник. — К.: Вища школа, 2001. — 358 с.

5. Назарчук М.М. Основи екології та соціоекології: Навчальний посібник. — Львів: Афіша, 2000. — 256 с.

6. Основи соціоекології: Навчальний посібник /Г.О.Бачинський, Н.В.Беренда, В.Д.Бондаренко та ін.; За ред. Г.О.Бачинського. — К.: Вища школа, 1995. — 238 с.

7. Салтовський О.І. Основи соціальної екології: Курс лекцій. — К: МАУП, 1997. — 168 с.

Вступна частина

Протягом тисячоліть людство робило спроби усвідомити своє місце в природі, визначити своє ставлення до неї, а також визначити межі свого впливу на навколишній світ. У первісному суспільстві людина почала виділяти себе в природі, але ще не відокремлювалась від неї. Первісна людина сприймала природу як щось одухотворене, наділене тими самими властивостями, що і сама людина. Отже, в уяві первісної людини сили природи хоч і були могутніми, але ними можна було керувати, оволодівши певними магічними знаннями.

Із зростанням продуктивності праці, переходом до землеробства та скотарства людська діяльність почала набирати такого характеру, коли доводилося узгоджувати свої дії з природними циклами. Ускладнення господарської діяльності вимагало розвитку організації людського суспільства, накопичення і передачі наростаючих об’ємів інформації про навколишнє середовище. Одночасно виникло подвійне ставлення суспільства до природи. З одного боку, замість олюднення природи поступово формувалося утилітарно-прагматичне ставлення до неї як джерела ресурсів людської діяльності. У той же час йшов процес обожнювання природних сил, які виступали носіями вищої, абсолютної мудрості, гармонії та краси і універсальних законів буття.

В античні часи починає складатися цілісне сприйняття природи як єдиної системи. Уже перші відомі нам філософи стародавньої Греції (Фалес, Анаксимандр, Анаксагор) прагнули пізнати першооснову всього сущого, існування якої об’єднує всі явища реального світу. Будучи стихійними діалектиками, античні філософи намагались відшукати основний закон, за яким розвивається світ. І носія такого закону вони вбачали у природі. Предметом давньогрецької філософії стала природа в самому широкому розумінні цього слова Не випадково більшість філософських трактатів мали одну і ту ж назву — "Про природу".

В античній філософії природа виступає вершиною доцільності і втіленням ідеї гармонії та краси. Мислителі стародавнього світу звертаються до природи як мірила мудрості. Широкого розповсюдження набув міф про "золотий вік" — час, коли людство жило в гармонії з природою, а люди були рівними і щасливими.

Середньовічне сприймання природи було своєрідним запереченням античного світосприймання: продовжуючи лінію утилітарно-прагматичного ставлення до природи. Схоластичне світосприймання зневажало природу, яку вважали власністю людини, здатною задовольнити всі її соціально-економічні потреби.

Новий імпульс концепція єдності людини та природи отримала в епоху Відродження. Вона почалась з категоричного заперечення середньовічної схоластики і посилення уваги до досягнення античної науки та філософії. Більшість математиків, фізиків, хіміків цієї епохи були одночасно і філософами. На противагу схоластиці вони звернули свою увагу на матеріальний світ, намагаючись пояснити його з нього самого, трактуючи його незалежним від зовнішньої потойбічної сили, "розчиняючи" Бога в природі.

Для світогляду раннього нового часу є характерним погляд на природу як об’єкт для необмеженої експансії капіталу та джерело отримання нових прибутків. Людина ж виступає як володар природи, її цар та вінець творіння.

Характерним виразником таких ідей став англійський філософ Ф.Бекон, він разом з Р.Декартом поклав початок тенденції обґрунтування всемогутності людського розуму як основного інструменту пізнання та підкоренні природи.

Відчуження людини від природи сприяло посиленню утилітарно-прагматичного ставлення до неї. Природа сприймалась безмежною і невичерпною, треба було лише вміти взяти у неї якомога більше.

Разом з тим продовжував існувати інший напрям суспільної думки, що розглядав суспільство та природу як єдину систему, вбачав у природі зразок для організації та поліпшення суспільства. Одним з яскравих представників подібних поглядів був французький мислитель початку XVIII ст. Жан Мальє. Доводячи матеріальну єдність світу, він показував кругообіг речовини в природі на основі харчових ланцюжків між неорганічною природою, рослинами, тваринами та людиною. Ж. Мальє критикував сучасне йому суспільство за хижацьке ставлення до природи.

До ідей "природного права" французькі філософи XVIII ст. як Маблі' та Морелі'. П.А.Гольбах 1770 р. видав книгу "Система природи". У ній він заявив: "Людина — творіння природи, вона існує в природі, підлягає її законам, не може звільнитися від неї, не може, навіть у думці, вийти з природи".

У філософії Гегеля вперше була здійснена спроба розглянути розвиток природи та суспільства як єдиний природно-історичний процес.

Проблема взаємодії людини з природою займає значне місце в творчості Ш.Фур’є. Всі явища людського суспільства, на його думку, є лише проявами загальних законів природи. Критикуючи сучасне йому суспільство, Фур’є підкреслює, що воно робить нещасливою не тільки людину, але по-хижацьки експлуатує і природу. Не можна досягти щастя і одночасно нищити природу, оскільки істина полягає в тому, що вони є єдиним цілим.

У середині XIX ст. передові країни Європи вступили в епоху індустріального розвитку. В цей час внаслідок становлення великого машинного виробництва було досягнуто небачених і немислимих до цього успіхів в освоєнні природного простору та природних багатств. Під тиском вимог виробництва наука робила все нові відкриття у природознавстві. Було відкрито закон збереження та перетворення енергії, розроблено дарвінівську теорію еволюційного розвитку живих організмів, встановлено клітинну будову організмів. Різко зросла продуктивна сила людства.

У цей час великий внесок у розвиток уявлень про взаємодію людського суспільства з навколишнім середовищем зробив американський вчений Г.Марш. У своїй книзі "Людина і природа", яка, до речі, була видана в російському перекладі у 1866 р. у Санкт-Петербурзі, він вперше обґрунтував потребу формування охорони природи як окремої наукової галузі.

Спираючись на попередні досягнення науки, спробу створити концепцію взаємодії суспільства та природи, зробили К.Маркс та Ф.Енгельс. Аналізуючи причини опустелювання значних територій на Землі у часи розквіту рабовласницьких цивілізацій, К. Маркс відзначив, що "культура, коли вона розвивається стихійно, а не спрямовується свідомо, залишає після себе пустелю", цим самим підкреслюючи необхідність свідомого керування процесом взаємодії суспільства з природою.

У часи, коли людство, окрилене несподівано одержаною внаслідок науково-технічної революції могутністю, здебільшого ставимося до природи як до темної ворожої сили, яку треба підкорити, дуже своєчасним було застереження, висловлене Ф.Енгельсом, про те, що не треба надто захоплюватися перемогами над природою. Кожна з цих перемог має спочатку ті наслідки, на які розраховують люди, а потім зовсім інші, непередбачені наслідки, які дуже часто знищують значення перших.

Розвиток промисловості, створення нових технологій, перетворення науки в безпосередню продуктивну силу в XX ст. спричинило порушення рівноваги в природних кругообігах речовин та енергії. У зв’язку з цим цікавими були ідеї українського філософа та економіста С.Подолинського, суть яких зводилася до того, що людська діяльність здатна утримувати на поверхні Землі сонячну енергію і примусити її діяти довше, ніж це було без неї. Разом з тим людина здатна швидше витрачати накопичену землею енергію (вугілля, нафту тощо). Проблема використання сонячної енергії ставала все більш актуальною, зважаючи на зростаючий дефіцит традиційних джерел енергії. Ось чому розв’язання цієї проблеми розумілося як шлях порятунку людства До осмислення цієї проблеми звернувся, зокрема, у своєму відомому романі "Сонячна машина" видатний український письменник та політичний і державний діяч Володимир Винниченко.

Якісним стрибком у розвитку уявлень про взаємодію людського суспільства та природи стали роботи великого українського вченого, творця геохімії та біогеохімії, засновника вчення про біосферу та ноосферу, організатора і першого президента Всеукраїнської Академії наук В.Вернадського. В узагальнюючій праці "Біосфера" вчений виклав основи свого вчення про живу оболонку нашої планети — біосферу. Він показав, що організованість біосфери, її динамічна рівновага склалися протягом дуже тривалого геологічного часу внаслідок біохімічних процесів у земній корі, зумовлених функціональною роллю живої речовини.

До складу живої речовини, що біохімічне впливає на ці процеси, Вернадський відніс і людство. Одночасно він підкреслював відмінність людства від інших форм живої речовини: "при вивченні геохімічного значення людства як однорідної живої речовини ми стикаємося з новим фактором — людською свідомістю". Це положення стало тим містком, який дозволив Вернадському перейти до твердження, що біосфера Землі на сучасному етапі розвитку під впливом людської діяльності, керованою людською свідомістю, переходить у нову якість — ноосферу (сферу розуму). На відміну від французьких вчених Е.Леруа та П.Тейара де Шардена, які під терміном "ноосфера" розуміли "мислячий пласт", що, з’явившись з появою людини на Землі, розгортається над світом тварин та рослин поза біосферою і над нею, Вернадський вважав, що ноосфера — це такий стан біосфери,в якому повинні проявитися розум і спрямована ним праця людини як нова небувала на планеті геологічна сила. З цього видно, що вчений розумів ноосферу як гармонізовану глобальну соціоекосистему, яка повинна бути створена на нашій планеті внаслідок розумної цілеспрямованої людської діяльності. Отже, вчення В. І. Вернадського про біосферу і ноосферу з повним правом можна вважати теоретичноюбазою нової науки про гармонізацію суспільства та природи — соціоекології.

Як окрема дисципліна, наука про взаємодію суспільства та природи була визначена у програмній статті американського вченого Р.Е.Парка, опублікованій у 1916 р. У 20-30-ті роки, виступаючи під назвами "human ecology" ("людська екологія") або "social ecology" ("соціальна екологія"), вона знайшла свій подальший розвиток у роботах американських соціологів Е.У.Берджесса, Р.Маккензі та ін. У зв’язку з тим, що у першій половині XX ст. екологічна криза найбільш наглядно проявилася у великих індустріальних містах, в яких техногенна діяльність почала різко знижувати якість життєвого середовища, дана наука початкове трактувалася досить вузько — як соціоекологія міст, або урбосоціоекологія. Вона вивчала головним чином протиріччя, що виникали при взаємодії суспільства та природи у містах.

На жаль, у першій половині XX ст. ця наука так і не знайшла належного їй провідного місця у системі наукових дисциплін та в людській свідомості. Більшість людей тривалий час навіть не підозрювали про її існування, як і про існування самих екологічних проблем. Лише після другої світової війни, коли взаємовідносини між суспільством та природою вступили у кризову стадію не лише у межах великих індустріальних міст, а й у масштабі всієї планети, і почалося швидке зниження якості навколишнього середовища, різко посилився інтерес і науковців, і широкої громадськості до цих проблем. Це дало імпульс для прискорення формування нової інтегральної міждисциплінарної науки, спрямованої на гармонізацію взаємовідносин між людським суспільством і навколишнім середовищем.

У 50-ті роки людську, або соціальну, екологію (human or social ecology) вже розуміють значно ширше — як науку, що розглядає питання управління, прогнозування, планування всього процесу введення природного середовища у взаємозв’язок з людським суспільством як залежної і керованої підсистеми в межах великої Системи "природа - суспільство", тобто соціоекосистеми. Значний внесок у розвиток цієї науки у цей час зробив американський вчений А.Гоулі, який у 1950 р. опублікував монографію "Людська екологія".

Одночасно відбувається становлення іншої, більш вузької наукової дисципліни — ecology of man (екології людини), яка вивчає медико-біологічні аспекти взаємодії людини як біологічного виду Homo sapiens з навколишнім середовищем. На жаль, ці дві різні наукові галузі — human ecology та ecology of man — у колишньому Радянському Союзі при перекладі іменувалися одним терміном "екологія людини", що призвело до змішування різних понять і подальшої термінологічної плутанини.

Спроби створити комплексну науку про гармонізацію взаємодії природи та суспільства здійснювались у 60-70-ті pp. не лише в США, а в ряді інших країн. При цьому різні вчені називали її по-різному: "environmental science", або "наука про навколишнє середовище"; "созологія", або "наука про охорону природи"; "геосозологія", або "наука про охорону Землі"; "ноогеніка", або "наука про створення ноосфери"; "природокористування"; "соціально-економічна екологія"; "глобальна екологія"; "прикладна екологія" тощо. Однак ці терміни так і не дістали значного поширення, оскільки вони переважно або відбивають якийсь один аспект комплексної проблеми гармонізації взаємодії суспільства та природи, або надто громіздкі.

У 80-ті роки за даною наукою в англомовній та й взагалі у західній науковій літературі закріпилась назва "human ecology", а в Республіках колишнього СРСР — "соціальна екологія", або "соціоекологія", тобто "екологія людського суспільства". На нашу думку, термін "соціоекологія" найбільш вдалий, бо найбільш етимологічно точно відбиває зміст цієї дисципліни як науки про гармонізацію взаємодії суспільства (societas) та навколишнього середовища (oikos).

Останнім часом стосовно згаданої міждисциплінарної науки поширився термін "екологія". Однак більшість сучасних екологів не лише вважає екологію біологічною наукою, але й рішуче виступає проти ототожнення її з соціоекологією. Автор популярного підручника з загальної екології Г.Новиков підкреслив, що неспеціалісти, недостатньо чітко уявляючи собі предмет екології як біологічної дисципліни, часто плутають її з наукою про навколишнє середовище або соціальною екологією.

Російський еколог В.Федоров, критикуючи спроби розширити предмет екології за біологічні рамки, ще в 1980 р. зазначив, наскільки спростилося б визначення місця екології в системі наук, якби наука про навколишнє середовище (тобто соціоекологія), нарешті, одержала права громадянства. Вирішення проблем, пов’язаних із захистом навколишнього середовища, виходить за межі компетенції еколога, але не може здійснюватись без його участі.

Так само неправомірно вживати до найменування комплексної науки про гармонізацію взаємодії суспільства та природи термін "екологія людини". Адже прогресуюче руйнування біосфери нашої планети, що обумовило появу цієї науки, було викликане не біологічним кругообігом речовин між людиною та навколишнім середовищем, а організованою господарською діяльністю, коли людське суспільство досягло у своєму розвитку певного рівня продуктивних сил і виробничих відносин. Тому стосовно даної проблеми мова може йти лише про екологію людського суспільства. Екологія людини може займатися лише медико-біологічними аспектами взаємовідносин між суспільством та природою, тобто також бути тільки частиною соціоекології.

Процес формування соціоекології як самостійної науки особливо активізувався у 80-ті роки. У 1981 р, в США було створено перше в світі товариство професійних соціоекологів — The Society for human Ecology, а у 1982 p. — міжнародний науковий соціоекологічний інститут (Institute for Human Ecology), серед членів якого є і представник української соціоекології — Г.БачинськиЙ. Зусилля названих установ у США у 1984, 1986 та 1988 pp. було проведено три міжнародні соціоекологічні конференції. Цікаво, що останні з них була присвячена проблемам міждисциплінарної інтеграції соціоекології та міжнародного співробітництва у даній сфері, тобто питанням, які в цей час активно обговорювалися і у нас в Україні, українські соціоекологи не мали змоги взяти участі у роботі даних конференцій.

У кінці 80-х — на початку 90-х років подібні соціоекологічні товариства та наукові підрозділи були створені у багатьох європейських країнах. Соціоекологія почала викладатися у вузах. У 80-х роках у США почало виходити Періодичне соціоекологічне видання — Human Ecology Bulletin, а з 1990 р. в Іспанії (Мадрид) — міжнародний науковий соціоекологічний журнал (Journal of Human Ecology). Північне соціоекологічне товариство з штаб-квартирою у Швеції вже кілька років регулярно (двічі на рік) видає серію наукових монографій з соціоекології. Щороку проводяться європейські та світові соціоекологічні конференції, семінари та симпозіуми. Розвиток соціоекології в Північній Америці та Західній Європі пов’язаний з іменами таких вчених - соціоекологів, як Р.Бордек та Дж.Пратт (США), Л.Генс (Бельгія), К.Сусанн (Франція) та ін.

У республіках колишнього Радянського Союзу соціоекологія почала активно розвиватися з середини 70-х років. Її проблемам присвятили свої роботи деякі філософи, географи, біологи, медики, економісти та інші вчені. Слід зазначити, що філософські аспекти соціоекології були детально розглянуті у спеціальних монографіях російських філософів Е.Гірусова, В.Комарова та Ю.Маркова, географічні аспекти — в роботах російського географа С.Лаврова та українського географа Г.Швебса, біологічні аспекти — у працях українських екологів С.Стойка та К.Малиновського, теоретичні та прикладні аспекти — у монографії Г.Бачинського.

У країнах Східної Європи, тривалий час значною мірою ізольованих від західного світу, соціоекологія одержала офіційне визнання самостійної науки після проведення у 1986 р. в м. Львові Першої Всесоюзної науково-практичної конференції "Проблеми соціальної екології", в якій взяли участь понад 600 учених та практиків з усіх республік колишнього СРСР та деяких інших соціалістичних країн географів, біологів, медиків, геологів, гідрологів, філософів, економістів, соціологів, юристів, технологів та ін., які тією чи іншою мірою займалися питаннями охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування.

Прийняте на цій конференції рішення передбачало: створення в системі Академій наук країн-учасниць конференції окремих наукових соціоекологічних підрозділів, націлених на розробку теоретичних і методологічних основ соціоекології; проведення широкомасштабних прикладних соціоекологічних досліджень, спрямованих на вдосконалення природокористування і оптимізацію життєвого середовища в обласних та міських соціоекосистемах; введення предмета "соціоекологія" в навчальні програми шкіл та вузів, відкриття кафедр соціоекології у вузах; організацію професійного соціоекологічного товариства, яке б об’єднало у своїх лавах учених та практиків, що працюють у галузі охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів; здійснення за допомогою засобів масової інформації якнайширшої пропаганди соціоекологічних знань. Після проведення цієї конференції та ознайомлення з матеріалами подібних конференцій, які проводилися в Західній Європі та Північній Америці, стало відомо, що розвиток соціоекологічної науки в Україні досяг, а в дечому і випередив рівень розвитку цієї науки в інших країнах світу. Однак рішення згаданої конференції, реалізація якого повинна була створити відповідні умови для подальшого вдосконалення соціоекології та полегшити впровадження її теоретичних розробок у практику в тодішніх у мовах, залишились на папері. Нині в Україні ведеться серйозна робота не лише в напрямі негайного практичного вирішення гострих соціоекологічних проблем, але й у розвитку самої соціоекології як нової комплексної науки, у пропаганді соціоекологічних знань — Міністерство освіти України затвердило навчальну програму курсу "Основи соціоекології" і включило цей курс як обов’язковий для всіх спеціальностей базовий загальноосвітній світоглядний предмет у навчальні плани всіх вузів нашої держави.

Одночасно із формуванням соціоекології як самостійної науки в усьому світі здійснюються масштабні заходи, спрямовані на вихід із глобальної соціоекологічної кризи.

За ініціативою Міжнародної ради наукових спілок з другої половини 80-х років розробляється Міжнародна геосферно-біосферна програма "Глобальні зміни", яка визначає міжнародну політичну і наукову стратегію на 90-ті роки. Значну роль у науково-політичному осмисленні глобальних соціально-екологічних змін почав відігравати Інститут Всесвітнього спостереження (ІВС) — авторитетного міжнародного центру досліджень глобальних проблем сучасності, який очолює відомий американський вчений Л.Браун. Щорічно інститут публікує узагальнюючий огляд глобальних проблем "Стан світу", який використовується експертами 00Н, політиками, вченими з різних країн світу в інтересах вироблення загальносвітових і державних заходів, конструктивного співробітництва в різних галузях з метою досягнення максимального економічного ефекту при збереженні динамічної рівноваги соціально-екологічних систем та їх територіальних складових. Саме на це була спрямована конференція 00Н "Навколишнє середовище і розвиток", яка відбулася в Бразилії в 1992 р.

Отже, виникнення соціоекології є реакцією людського розуму на реальні процеси, що відбуваються на нашій планеті і загрожують подальшому існуванню людства. У переломні моменти історії перед людським суспільством не раз виникали пекучі життєві проблеми, від вирішення яких залежало його майбутнє.

Читайте також:

1. Pp. Розвиток Галицько-волинського князівства за Данила Романовича
2. V Розвиток кожного нижчого рівня не припиняється з розвитком вищого.
3. XVII ст.). Виникнення козацтва.
4. Аграрна еволюція українських земель у др. пол. ХVІІ - ХVІІІст.
5. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
6. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
7. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
8. Адміністративно-територіальний устрій та соціально-економічний розвиток
9. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини
10. Акцентуація характеру – перебільшений розвиток певних властивостей характеру на шкоду іншим, в результаті чого погіршуються відносини з оточуючими людьми.
11. Антагоністичні взаємовідносини.
12. Антимонархічна революція 1952 р. в Єгипті.

Переглядів: 2524