• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Фінанси в першій половині XIX ст.

План

Тема 5. Фінанси України в XIX столітті

Мета: ознайомитися із розвитком господарства в XIX столітті. Розглянути Державний бюджет Російської імперії в першій половині XIX ст., його доходи та видатки, а також бюджетний дефіцит та відсутність бюджетної та касової єдності. З'ясувати необхідність, зміст та наслідки фінансової реформи 1862 року. Ознайомитися із особливостями розвитку фінансів на українських землях.

1.Фінанси в першій половині XIX ст.

2.Фінансова реформа 1862 року: необхідність, зміст та наслідки

3.Фінанси в другій половині XIX ст.

4.Особливості розвитку фінансів на українських землях

У кінці XVIII століття частина українських земель попала під владу Росії (80%), а частина у складі Галичини, Буковини та Закарпаття — під владу Австрії. На території України, яку було поділено на 9 губерній, були введені російські закони.

На початку ХІХ століття інтенсивно розвивалось сільське господарство та промисловість. Поміщики заводили гуральні, цукроварні, використовувались хліборобські машини. Місце давньої мануфактури почали займати фабрики з передовою технікою. Однак виробничі відносини не відповідали рівню розвитку продуктивних сил, наростало соціальне незадоволення.

З часу ліквідації ГЕТЬМАНЩИНИ у 1783 році Україна була введена в сферу фінансових відносин Росії, які на початку ХІХ ст. характеризувались такими рисами, як безконтрольність у витрачанні коштів, бюджетний дефіцит, зростання державного боргу, невпорядкованість бюджетно-кошторисної справи. Фінансова політика держави була направлена на підтримку поміщиків-кріпосників. Основними видами доходів Російської імперії були подушний податок, оброчні збори і так званий “питний дохід”. У 1804р. вони становили 71 млн.крб або 63% всіх державних доходів. Велике значення мав “соляний дохід” від продажу державою солі населенню по високій ціні. Інші види доходів (мита, поштові збори тощо) займали незначне місце у державній казні.

Протягом першого десятиліття ХІХ ст стан державних фінансів був нестабільним. Загальний дефіцит становив 442 млн.крб, середньовічний = 50 млн.крб, видатки щорічно в середньому на третину перевищували державні доходи. Джерелом покриття бюджетного дефіциту виступали випуск асигнацій та позики державних кредитних установ. Наявність дефіциту пов'язувалось з війнами, перевитратами в окремих міністерствах.

Бюджетне право Росії базувалось на двох основних принципах — секретності і безконтрольності, що і породжувало неефективне використання державних коштів. До 1962р державний бюджет не публікувався і затверджувався царем у секретному порядку.

Проблеми державних фінансів змусили уряд провести заходи по удосконаленню бюджетної справи. М.М.Сперанському доручили скласти розпис на 1810р. Та розробити основи бюджетного законодавства. В роботі “План фінансів” він пропонував реформувати податкову систему, відмовившись від винних відкупів, непродуктивних видатків бюджету та дефіциту. М.М.Сперанський вважав за необхідне запровадити принцип гласності в бюджетному процесі, надати бюджету силу закону, встановити відповідність між доходами та видатками держави, заборонити паперово-грошову емісію. Основну причину кризи державних фінансів Росії він бачив у перевищенні видатків над доходами бюджету, для чого потрібно скорочувати витрати і збільшувати доходи. Держава не повинна планувати видатки (писав М.Сперанський) поки не буде знайдено джерело відповідного по розміру доходу.

У лютому 1810р. “План фінансів” Сперанського було затверджено царським маніфестом та створена спеціальна комісія для погашення державних боргів. Однак війна з Наполеоном та реакційна урядова політика перешкодили запровадженню нових положень в організації фінансів.

У Російській імперії мав місце відрив відомчих фінансів від загальдержавних. Окремі міністерства і відомства самостійно формували частину доходів і використовували їх на власні потреби. Фінанси таких відомств не були враховані у загальнобюджетному розписі. Крім того, міністерства могли всередині року отримати від царя дозвіл на додаткові кредити без попереднього узгодження з міністерством фінансів. Відсутність бюджетної єдності не давала можливості визначити загальний обсяг державних доходів і видатків. Зберігання міністерствами коштів у своїх касах необмежений час не дозволяло забезпечити касову єдність, що негативно впливало на грошовий обіг у державі.

Подушний податок, введений при Петрі І, був надзвичайно обтяжливий для селян. У 50-ті роки ХІХ ст цей податок дорівнював щоденній платі за 120 днів роботи, тобто одну третину свого робочого часу селянин працював для того, щоб заплатити податок.

Із 191 млн.крб загальної суми податків у 1861 р трудове населення платило 175 млн.крб, а буржуазія — тільки 16 млн.грн., що вказувало на неуніверсальність системи оподаткування. Крім подушного податку, державні селяни сплачували земські повинності та місцеві збори (ремонт мостів і доріг, утримання церкви, сільських писарів тощо).

Кріпосні селяни сплачували подушний податок через поміщиків. Для стягнення цього податку уряд залучав не тільки місцеву поліцію, а й спеціальні військові частини.

Дворяни, чиновники були звільнені від сплати податків. Купці платили збори за право вести торгівлю (у 1862р вони становили 5 млн.крб в доходах бюджету).

Наслідком нестійкості державних фінансів були проблеми грошової системи Росії. Протягом перших сорока років ХІХ ст у грошовому обігу панували асигнації, однак їх купівельна спроможність постіно падала. У 1839-1843 рр уряд здійснив грошову реформу, згідно якої асигнації обміняли на срібні карбованці у співвідношення 3,5 : 1. Реформа на короткий період привела грошовий обіг в нормальний стан, але зростаюча потреба уряду в грошових коштах, емісія паперових грошей знову посилили негативні тенденції в грошовій системі Росії.

Царський уряд почав підготовку перебудови фінансово-кредитної системи. З часу Кримської війни (1853-1856 рр.) назріла необхідність внесення суттєвих змін у фінансові відносини. Міністерство фінансів підготувало проект перебудови фінансової системи, який передбачав реорганізацію податкової системи, відміну винних відкупів, збільшення митного доходу та запровадження акцизних зборів. Для скорочення державного боргу передбачалось залучити кошти від продажу державного майна.

У ході підготовки реформи для ознайомлення з організацією фінансів в чотирьох європейських державах — Бельгії, Франції, Австрії та Прусії — був направлений службовець державного контролю В. Татарінов, в США — службовець міністерства фінансів С.Х.Рейтерн. У листопаді 1858р була створена комісія по перебудові фінансів.

2. Фінансова реформа 1862 року: необхідність, зміст та наслідки

22 травня 1862 року були затверджені нові правила складання і затвердження бюджетного розпису, які передбачали реалізацію принципу бюджетної єдності. Кожне міністерство повинно було готувати кошториси з визначенням окремих статей. До реформи розподіл видатків на різні потреби здійснювався керівниками відомств, що породжувало безконтрольність у витрачанні коштів.

Бюджетний розпис включав всі види державних доходів та видатків. Спеціальні капітали і доходи міністерств були передані міністерству фінансів. Всього державному казначейству поступило 42 млн.крб., які раніше становили біля 300 спеціальних капіталів окремих міністерств.

Поряд з бюджетною єдністю запроваджувались заходи по забезпеченню єдності каси. Всі державні доходи зосереджувались у касах казначейства. Видатки проводились із цих кас відповідно до кошторисів та касових розписів. Запроваджувалась єдина система бюджетного обліку та звітності.

Фінансова реформа 1862 року проголосила принцип гласності бюджету. Уряд вимушений був прийняти таке рішення з метою підвищення кредитоспроможності Росії на міжнародному грошовому ринку. Зарубіжні банки вимагали інформацію про стан фінансів. З 1862 року державний бюджет став відкритим: річні розписи друкувались у вітчизняних та іноземних журналах.

Важливим елементом реформи було удосконалення системи державного контролю. На державному рівні формувався єдиний ревізійний орган, який мав право документальної перевірки всіх державних установ, у тому числі тих, які здійснювали поставки армії. На місцях були створені губернські контрольні палати та їх відділення. По новому положенню, розробленому В.Татаріновим, на державний контроль покладалось завдання попереднього розгляду річних кошторисів, які подавали міністерства при складанні бюджетного розпису, а також річного звіту про виконання державного бюджету.

Консервативні міністри виступили за обмеження проекту реформування державного контролю і Олександр ІІ не включив розділ, присвячений попередньому контролю.

Невдалою виявилася спроба встановити контроль за фінансовою діяльністю приватних і державних залізних доріг. У 1884 році було прийнято компромісне рішення: вводився контроль за діяльністю лише трьох приватних залізних доріг — Балтійською, Лозово-Севастопольською та Московсько-Брестською. Але у 90-ті роки контроль над залізницями був майже повністю припинений.

Отже, в результаті реформи 1862 року була створена система державного контролю, яка відповідала буржуазним принципам поточної документальної перевірки правильності та законності витрат окремих міністерств, відомств.

Непослідовний, компромісний характер реформи 1862 року відобразився не стільки на організаційно-правовій перебудові бюджетної справи, скільки на принципових основах реформи. Перехід Росії на нові, капіталістичні умови господарювання вимагав зміцнення державних фінансів, створення бюджетної рівноваги, покращення податкової системи. Це завдання реформи було вирішено ще менш успішно, ніж зміни в порядку діяльності фінансових та контрольних органів.

Найбільш важливим у реформування діючої системи оподаткування виявилась заміна винних відкупів акцизом на вино. Однак відкупники затримували повернення казні відкупних грошей. До 1864р за ними був борг у розмірі 54 млн.крб., який виплачувався протягом двох десятиліть. До 1880р. Цей борг все ще становив 15 млн.крб.

Необхідність відміни винних відкупів була пов'язана як із соціальними проблемами (“винні бунти”, викликані підвищенням цін на горілку та погіршенням її якості), так і з фіскальними інтересами держави.

У результаті реформи 1862 року поміщики і буржуазія були звільнені від сплати прямих податків, а селяни повинні були сплачувати викупні платежі, подушний податок і виконувати різні повинності. Податкова система зберегла кріпосні пережитки.

3. Фінанси в другій половині XIX ст.

У другій половині ХІХ ст бюджет Росії характеризується певним ростом. З 1866 по 1897 рр. Дохідна частина бюджету збільшилась з 356 до 1416 млн.крб або майже в чотири рази. У таких же пропорціях зросла і видаткова частина бюджету. Серед них збільшились видатки на армію, поліцейсько-адміністративний апарат.

Особливою рисою державних фінансів другої половини ХІХ ст була наявність двох бюджетів: звичайного та надзвичайного. Останній формувався за рахунок коштів, отриманих по позиках і використовувався на військові цілі, будівництво залізниць, надкошторисні витати відомств тощо.

Бюджет з 1862 по 1887 рр виконувався з дефіцитом, який покривався з надзвичайного бюджету. У 90-х роках уряду вдалося певної фінансової рівноваги, ліквідувати дефіцит і створити бюджетні резерви. Така ситуація була створена штучно. Міністерство фінансів планувало занижені розміри доходів і відповідно до них визначало видаткову частину бюджету. Фактичні надходження коштів перевищували планові показники, що і дозволило виконувати бюджет із значними залишками коштів. З 1888 по 1989 рр перевищення доходів над видатками становили 900 млн.крб. Із бюджетних залишків була створена вільна готівка казначейства, за рахунок якої фінансувалися надзвичайні видатки. Архівні документи свідчать, що дійсним джерелом нагромадження вільної готівки були державні позики.

Характеристика державного бюджету Росії у другій половині ХІХ ст. свідчить про те, що запровадження бюджетної єдності не було повністю реалізовано. Уряд використовував надзвичайний бюджет для приховування реального фінансового стану в країні. Надлишок коштів, які залишалися по надзвичайному бюджету направляли на покриття дефіциту звичайного бюджету.

Принцип єдності порушувався тим, що окремі відомства зберігали свої спеціальні капітали, які не входили до складу бюджетного розпису.

У 1863р. Відмінили подушний податок з міщан, одночасно з цим підвищили розмір даного податку з селян. Крім подушного податку, селяни виконували натуральні повинності і сплачували певні збори. Відмінили також і соляний податок.

4. Особливості розвитку фінансів на українських землях

Російський уряд проводив колонізаторську політику щодо українського народу. У 1880 р. населення України становило 20, 23% всього населення Росії, а доходи зібрані в Україні, у співвідношенні до зібраних в Росії становили: податок на цукор — 59,7%, тютюновий податок — 33,8%, податок на горілку — 22,4%, доходи від регалій — 19,4%, збори від торгівлі і промислів — 19,3%, мито — 18,4%.

майже половину доходів що надходили до казни Росії з України давав “питний дохід”. Це становило 45,2% всіх податків, які збиралися в Україні.

Жорстокий податковий гніт терпіло населення західноукраїнських земель.

Економічний занепад дворянства. Попри щедрі земельні наділи, фінансову підтримку уряду й цілий ряд переваг та привілеїв дворянство також стрімко занепадало в період після 1861 р. Причина цього крилася головним чином у тому, що поміщики не вміли перетворити свої маєтки на прибуткові комерційні підприємства. Замість вкладати гроші в техніку, вони витрачали їх на розгульне життя; призвичаївшись до дармової кріпацької праці, вони не здатні були наймати собі допоміжну силу; а необхідних для успішного господарювання дисципліни, ініціативності та працьовитості багато дворян просто не знали.

Щоб вирішити свої фінансові проблеми, дворяни брали позички. У 1877 р. близько 77 % дворян мали великі борги, а тому багато з них продавали землі підприємливим куркулям. Відтак між 1862 та 1914 рр. дворянські землеволодіння на Україні зменшилися на 53 %. Однак це не стосувалося Правобережжя, де надзвичайно багаті польські магнати могли легше долати труднощі і утримувати свої величезні маєтки.

Доля дворянства свідчила про те, що традиційна еліта на Україні, як і в усій імперії, поступово відходила у небуття. Продавши свої землі, дворяни переїздили до міст, де ставали чиновниками, офіцерами чи представниками інтелігенції. Втім, вони й надалі користувалися великими суспільними перевагами, і в їхніх руках аж до 1917 р. перебувала більшість орних земель. Але дні дворянства як класу, що вже не мав влади над селянством і поступово втрачав контроль над землею, були полічені.

Комерційне сільське господарство. Як не парадоксально, хоч українське село терпіло від застою і занепаду, його роль як «європейської житниці» продовжувала зростати. Це відбувалося завдяки тому, що невеликому прошарку дворянства разом із підприємцями з інших класів удалося, всупереч загальним тенденціям, перетворити свої маєтки на великі агропідприємства, що постачали продукти на імперський та закордонний ринки. Ненормальність цього становища вловив імперський міністр фінансів Вишнеградський, котрий зауважив: «Недоїмо, але вивеземо!»

Однак експорт продуктів харчування мав обмежений і місцевий характер. У ньому брали участь лише деякі регіони України й ві.'іиін-но невеликий відсоток населення. Центром комерційного землеробства на поч^ і к \ XIX ст. стали степові її частини з відкритими землями й легким доступом до чорноморських портів. Ще навіть до звільнення селян землевласники регіону активно збільшували посівні площі, вкладаючи капітал у техніку й використовуючи найману працю. Після 1861 р., коли наявна робоча сила зросла й стала рухливішою, а комунікації — досконалішими, Україна взагалі й степові регіони зокрема збільшували виробництво продуктів харчування швидше, ніж решта імперії. На початку XX ст. 90 % основного експортного продукту імперії — пшениці — припадало на Україну. Тут збирали 43 % світового врожаю ячменю, 20 % пшениці та 10% кукурудзи.

Проте не пшениця була головною товарною культурою на Україні. Цю функцію виконували буряки — основна сировина для виробництва цукру для імперії та великої частини Європи. В усій Європі важко було знайти землі, які краще, ніж Правобережжя, задовольняли б потреби широкомасштабного вирощування цукрових буряків, що глибоко вкорінилося тут до 1840-х років. Як і належало чекати, найбільшими цукроварнями володіли такі польські роди, як Браницькі та Потоцькі. До «цукрових баронів» Правобережжя належали також росіяни,— наприклад, сім'я Бобринських; українці — Терещенки, Симиренки та Яхненки, а також євреї — Бродські та Гальперіни. Водночас цінною товарною культурою на Лівобережжі був тютюн, який покривав 50 % усього виробництва в імперії. По обидва боки Дніпра поширеною й прибутковою галуззю господарства стало виробництво горілки. З огляду на такий вирішальний вклад в економіку імперії не дивно, що Україну вважали її невіддільною частиною.

Індустріалізація

Зі скасуванням кріпацтва нарешті відкрився шлях до модернізації та індустріалізації господарства. На цей шлях уже стали кілька країн Європи та Америки, але досвід Російської імперії був унікальним. Насамперед, держава взяла на себе набагато більшу роль у започаткуванні та здійсненні індустріалізації Росії й України, ніж це було на Заході. Внутрішній ринок Російської імперії був надто слабким; буржуазії, з якої, як правило, виходили капіталісти-підприємці, практично не існувало, а приватного капіталу не вистачало, щоб без підтримки уряду дати поштовх розвиткові великої промисловості. По-друге, коли імперія почала індустріалізацію, спираючись на допомогу капіталу й поради спеціалістів, темпи розвитку були надзвичайно швидкими, особливо на Україні 1890-х років, коли за кілька років виникли цілі галузі промисловості. Нарешті, економічна модернізація імперії перебігала дуже нерівномірно. На зламі століть звичайною картиною на Україні були найбільші й найсучасніші в Європі фабрики, копальні та металургійні заводи, оточені селами, де люди все ще впрягалися у плуг, ледве животіючи на своїй землі, як і століття тому.

Подібно до інших країн, одним із перших провісників модернізації стала залізниця. Керуючись як воєнними (головною причиною поразки росіян у Кримській війні був брак належних комунікацій), так і економічними міркуваннями, царський уряд узявся створювати мережу залізниць. У Російській Україні перші залізничні колії було прокладено у 1866—1871 рр. між Одесою й Балтою для прискорення транспортування збіжжя. За 1870-ті роки, що стали піком у прокладенні залізниць на Україні, вони сполучили між собою всі головні українські міста і, що найважливіше, поєднали Україну з Москвою — центром імперського ринку. В міру того як з України на північ ішли продукти й сировина, а у зворотному напрямку, на південь, у небачених кількостях пливли російські готові вироби, економіка України, яка досі була відносно самостійною й «відрубною», почала інтегруватися у систему імперії. До того ж швидке будівництво залізниць збільшувало потребу у вугіллі та металі. Несподівано поклади вугілля і залізних руд, що як було відомо, залягали у великих кількостях на південному сході України, особливо в басейні Донця, стали не лише цінними, а й доступними.

У період між 1870 і 1900 рр. і особливо протягом бурхливих 1890-х років найшвидше зростаючими промисловими районами імперії, а цілком можливо і світу, стали Донецький басейн і Кривий Ріг, що на південному сході України. Цей розвиток зумовило поєднання таких чинників, як щедра урядова підтримка розбудови промисловості (нові підприємства були практично безризиковими), невпинне зростання внутрішнього попиту на вугілля і залізо, наявність у достатку західного капіталу, що наштовхнувся на зменшення прибутків у високорозвиненій Європі й кинувся використовувати вигідні можливості, що відкривалися на Україні.

Література: [1, 18, 24, 28, 37, 39, 56, 57, 64, 73]

Тема 6. Фінанси України на початку XX століття (1900-1920 pp.)

Мета: розглянути особливості фінансів в роки першої світової війни. Ознайомитися із фінансвою політикию в період громадянської війни та іноземної інтервенції. Розглянути військовий фонд та державні позики. Ознайомитися із державним бюджетом Російської імперії в 1900 — 1913рр, його доходами та видатками.

План

1. Фінанси в 1900-1913 pp.

2. Особливості фінансів в роки першої світової війни

3. Фінансова програма більшовиків та її реалізація

4. Фінансова політика в період громадянської війни та іноземної інтервенції (1918-1920 pp.)

1. Фінанси в 1900-1913 pp.

На початку ХХ ст швидкими темпами зростав обсяг державного бюджету. За період з 1900 по 1913 р його звичайні та надзвичайні доходи збільшилися з 1737 млн.крб до 3428 млн.крб або майже у 2 рази. Місцеві бюджети (земські, міські, волосні і сільські) становили біля 640 млн.крб.

Збільшення обсягів видаткової частини бюджету пов'язано із зростаючим боргом держави, збільшенням видатків на військові цілі і утримання адміністративного апарату.

Швидкими темпами зростали витрати на військові цілі. З 1900 по 1913р кошторис військового і морського міністерств збільшився з 420 до 720 млн.крб. Видатки на утримання армії склали біля 30% всього бюджету.

На початку ХХ ст посилилася тенденція до мілітаризму і росту військового бюджету, що пов'язано з двома війнами: російсько-японською і першою світовою. Державні видатки на фінансування російсько-японської війни становили біля 2,5 млрд.крб. Царський уряд для покриття військових видатків брав позики, а тому до фактичних витрат треба додати кошти по позиках та сплаті відсотків у розмірі 4,2 млрд крб.

З 1900 по 1909 р державні фінанси Росії характеризувались особливою нестійкістю. Царський уряд значні кошти направляв на підтримку акціонерних товариств і банків, надання допомоги приватним залізнодорожним компаніям. Дохідна частина бюджету не наповнювалась в планових обсягах в зв'язку з неврожайністю і голодом 1901р. Росію підтримала Франція і надала позиуц у розмірі 2250 млн.франків (843 млн.крб.).

1909-1913 роки характеризувались незначним покращанням фінансового стану держави. Позики і неперервне підвищення податків дозволили уряду зводити бюджет без дефіциту. За 15 років (1898-1913 рр.) Росія отримала нових зовнішніх позик на 2 млрд.крб.

У кінці ХІХ ст уряд відмінив подушний податок і запровадив поземельний. У 1906 р були ліквідовані викупні платежі. Початкова викупна сума була визначена в розмірі 897 млн.крб., а селяни фактично виплатили біля 1,5 млрд.крб.

Прямі податки на початку ХХ століття включали поземельний, державний промисловий податок і збір з доходів від грошових капіталів. Назріла необхідність запровадити подоходних податок, який на той час існував у багатьох зарубіжних державах. Царський уряд, виконуючи волю буржуазії, затримав введення подоходного податку до 1916 року.

Значну частину прямих податків сплачували селяни. Податки на землі селян були у 3 рази більші, ніж на землі піміщиків.

Роль непрямих податків у доходах державного бюджету ще більше зросла. Вони становили 60% доходної частини і зросли з 1903 по 1913р з 1089 млн.крб до 1842 млн.крб.

До непрямих податків відносились акцизи, митні доходи і кошти від державної винної монополії.

В Україні вироблялось більше половини всіх сільськогосподарських машин, що виготовлялися на території Європейської Росії. Великим підприємством, котре випускало сільськогосподарські машини, був завод Грієвза в Бердянську. Заводи Одеси, Харкова, Єлизаветграда, Білої Церкви, Києва відігравали важливу роль у виробництві сільськогосподарських машин, а також апаратів, насосів для цукрової, винокурної, лісопильної та інших галузей промисловості.

Швидкими темпами розвивалися в Україні харчова, лісопильна, швейна та інші галузі промисловості.

З 1901 до 1917 p. виробництво цукру-піску в Україні становило 78—85, цукру-рафінаду — 73—75 % загальноімперського виробництва. Кількість діючих в Україні цукрових заводів за 5 років перед першою світовою війною (1910—1914) зросла з 197 до 210, а чисельність робітників, які працювали на них, — з 110 732 до 129 256 чол.

Центром борошномельної промисловості був південь України. На Правобережжі та Лівобережжі підприємства цієї галузі працювали у Києві, Кременчуку, Харкові. Цукрове, борошномельне, спиртогорілчане виробництво стали галузями великої промисловості всеросійського значення. З галузей, що переробляли тваринницьку продукцію, успішно розвивалася шкіряна.

Важливе місце в економіці України займала винокурна промисловість, яка з кожним роком збільшувала випуск своєї продукції.

У тютюновій промисловості України поряд з невеликими тютюновими підприємствами, які кількісно переважали, діяло чимало великих фабрик. На деяких з них працювало кілька сотень робітників.

Монополістичні об'єднання в Україні, особливо великі, були тісно пов'язані з іноземним капіталом. Понад 25 % усіх іноземних капіталів, вкладених у промисловість Російської імперії на початку XX ст., припадало на Україну. Так, у вугільній промисловості іноземцям належало 63 % основного капіталу, в металургії — 90 %. Іноземний капітал приваблювали в Україну високі прибутки, які майже повністю йшли за кордон.

Створивши банки, акціонерні товариства, концерни та інші монополістичні об'єднання, іноземні підприємці оволоділи основними галузями промисловості Західної України, насамперед нафтовою.

Величезна роль у розвитку української промисловості належала акціонуванню. Перші акціонерні компанії в Україні виникли в 70-х роках. Цей процес набув широкого розмаху в 90-х роках, під час кризи 1900—1903 pp., яку змінило промислове піднесення 1910—1913 pp. Воно було зумовлене врожайними роками, посиленням у зв'язку з проведенням столипінської реформи капіталізації села, зростаючим попитом на сільськогосподарську техніку. Приплив вільних капіталів у промисловість сприяв збільшенню основних капіталів приватних акціонерних комерційних банків і торгово-промислових підприємств, зростанню акціонерних товариств. На масштаби промислового піднесення чималий вплив мало значне збільшення замовлень державної скарбниці, пов'язаних з підготовкою царизму до першої світової війни.

Створення акціонерних товариств певною мірою вирішувало проблему об'єднання індивідуальних капіталіві компенсувало нестачу грошей у підприємців. Акціонерні компанії були єдиною формою організації фінансового та монополістичного капіталу і проникнення іноземного капіталу в українську промисловість.

Правом вирішального голосу в акціонерних товариствах користувалися тільки великі та найбільші підприємці. В статутах цих товариств зазначалося, що кожен акціонер має право бути присутнім на загальних зборах і брати участь в обговоренні питань, але право вирішального голосу надавалось акціонеру, який мав не менше ніж 12 акцій. Власник 24 акцій мав два голоси, 48 — три.

Акціонерна промисловість України, як і монархії Романових в цілому, характеризувалася великою прибутковістю.

Дивіденди акціонерних товариств коксового виробництва досягали ЗО—35, а вугільних — 9—12 % на капітал. Південноукраїнські гірничопромисловці наживали багатомільйонні багатства.

Поява значної кількості акціонерних товариств у найважливіших галузях промисловості України свідчила про те, що розпочався новий етап становлення великої індустрії. Нагромадження капіталу невеликою кількістю акціонер-них компаній у провідних галузях української промисловості стало важливою умовою для створення тут монополій.

Переломним моментом процесу зростаючої концентрації виробництва була економічна криза1900—1903 pp. Вона безпосередньо призвела до краху сотень невеликих і слабких підприємств та створення ряду великих монополістичних об'єднань.

За концентрацією виробництва в основних галузях промисловості Україна займала перше місце в Російській імперії. Так, у 1901 p. на 12 великих металургійних заводах (з 16 діючих) було зосереджено 96 % усіх робітників металургії Півдня України. На кожному з них працювало понад 1 тис. робітників, які виплавляли 87 % чавуну в цьому регіоні.

Високий рівень концентрації виробництва не суперечив існуванню великої кількості невеликих підприємств, які, застосовуючи рутинну техніку, виробляли мізерні обсяги продукції.

В 1913 p. у сукупній продукції промисловості та сільського господарства України промисловість становила 48,2 %. Частка засобів виробництва у всій промисловій продукції дорівнювала 42 %. На селі проживало більш як 80 % населення України.

У Російській державі була проведена аграрна реформа, що дістала назву "столипінської" за ім'ям її автора і втілювача в життя голови Ради міністрів П. А. Столипіна. Основні положення реформи були викладені в указі 22 листопада 1906 p., який після затвердження царем став законом від 27 червня 1910 p. Уряд під час революції 1905—1907 pp. домагався стабілізації становища в країні у напрямі перебудови земельно-аграрних відносин, створивши стан заможних селян. У Російській імперії селянам належало 165, в Україні — 91 млн десятин надільної і 5,4 млн десятин приватної землі. Землевласники володіли відповідно в Росії 53, в Україні 10,9 млн десятин. Тому уряд вирішив розв'язати аграрне питання, зберігаючи поміщицьке землеволодіння, конфіскація якого, на погляд П. А. Столипіна, не могла радикально змінити становище селян.

Столипінська аграрна реформа передбачала здійснення таких основних заходів: 1) руйнування общини, яка відіграла значну роль в масових селянських виступах 1905—1907 pp., і закріплення за кожним домогосподарем, який володів надільною землею на основі общинного права, належної йому частини в особисту приватну власність; 2) надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк; 3) організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

У новітню епоху великих соціально-економічних перетворень український народ вступив без власної держави. Він був об'єктом жорстокого колоніального гноблення. Іноземні поневолювачі безсоромно грабували багаті землі, природні ресурси України. Тяжке становище трудового народу, особливо селянства, посилювалось його соціальною та політичною незахищеністю.

Після скасування кріпосного права в Україні виникають різні форми економічної самооборони громадянства, які грунтувалися на багатовікових народних традиціях. Найважливішою з них стає кооперація як рух самооборони економічно слабких і соціальне принижених верств населення.

Вперше в Україні та й усій монархії Романових кредитне товариство виникло в селі Іванківці Прилуцького повіту на Полтавщині в 1895 p. Такі кооперативи завдяки значним позикам державного банку швидко засновували й в інших населених пунктах України. Станом на 1 січня 1914 p. в Україні уже діяло 2181 кредитне і 911 ощаднопозикових товариств. Вони об'єднували й обслуговували більш як 1,7 млн членів, мали основного капіталу 19 701 705 крб., збирали членських внесків 69 334 166 крб., видали позик на. суму 117,5 млн золотих крб. Це становило понад 19,3 % з 14 500 кредитних кооперативів Російської імперії. Для керівництва їх роботою в 1904 p. було створено урядовий орган Управління для справ малого кредиту як департамент міністерства фінансів. На місцях діяли відповідні губернські управління. Хоч українські кредитні спілки розвивались у системі загальноросійської кооперації, проте багато з них, особливо в сільській місцевості, стали важливими осередками громадської самодіяльності, формування національної свідомості їхніх членів.

Чим більше розгортався український кооперативний рух, тим нагальнішою ставала потреба в об'єднанні розрізнених товариств з метою координації та поліпшення їхньої діяльності. Однак такому об'єднанню української кооперації чинили різні перешкоди як царський уряд, так і центральні імперські кооперативні установи. Та завдяки допомозі російського кооператора О. Беретті, який керував IX відділом інспекції державного банку, в 1901 p. виник перший на українських землях Союз кредитних кооперативів у м. Бердянську Таврійської губернії. У 1903 p. виник другий такий союз у Мелітополі. Ці союзи були лише організаційно-ревізійними надбудовами без права вести банківські операції. Проте це вже був крок вперед, адже вони надава-ли практичну допомогу низовим, об'єднаним у них, кооперативам. Досягнення бердянського та мелітопольського союзів кредитних кооперативів заохочували інших українських кооператорів.

У 1899 p. з ініціативи молодого кооператора X. Барановського у Вінниці відбулася нарада представників чотирьох кредитних товариств із Вінниці, с. Дзенгелівки, що на Уманщині, Києва й Житомира, яка вирішила порушити питання перед владними структурами про заснування союзу південно-західного краю. Він повинен був об'єднати кредитні кооперативи Київської, Волинської та Подільської губерній. Лише у 1907 p. влада дозволила діяльність такого союзу, але не в Києві, а в с. Дзенгелівці, й до того ж без права на банківські операції. Проте через 4 роки вдалося перевести його на новий статут з правом банківської діяльності під назвою Київський кредитний банк — Союзбанк. Тоді ж місцем його перебування став Київ. Союзбанк очолював X. Барановський, членами правління були В. Мельников і П. Доманицький.

Союзбанк швидко став важливим організаційним та фінансовим осередком не тільки Київщини, а й всієї Наддніпрянської України. Крім банківських, він почав здійснювати торгово-посередницькі операції, організовував промислові підприємства, проводив видавничу діяльність, скликав кооперативні наради. З 1913 p. видавав свій двомовний часопис "Муравейник-Компанія". З посередницьких операцій Союзбанку найбільшими була закупівля за кордоном сільськогосподарських машин та знарядь праці, доставка буряків до цукроварень і хліба для військового інтендантства. За своїми фінансовими оборотами до першої світової війни він перевищував усі обласні кредитні союзи Російської імперії. Операції за внесками Союзбанку у 1913 p. становили 1 131 473 крб., позики кредитним товариствам — 947 956 крб. Приклад київського Союзбанку поширився на Харківський, Одеський, Катеринославський та Подільський обласні кооперативні союзи.

У 1910 p. українські підприємці організували перші національні спілки для збуту худоби в Галичині, які одразу стали посередниками австрійського агентства і почали відправляти худобу до Відня. У 1911 p. таких спілок було 62, вони налічували 29 879 членів. Для керівництва цими спілками було створено Крайовий союз купівлі та збуту худоби, який став одним з головних постачальників свиней з Галичини на австрійські ринки.

Кредитна кооперація була типовою для західноукраїнської кооперації в австро-угорський період, оскільки кредит був дуже важливою і найлегшою до опанування кооперативами стороною економічного життя. Попит населення, зокрема селянства, яке намагалося знайти порятунок від розвиненого лихварства, на кредити зріс, а це спричинило підвищення процентів і збільшення вкладів широких верств населення в кредитні спілки.

Змінювалися форми і методи торгівлі на ярмарках. Ширше застосовували оптову торгівлю за зразками, у формі аукціонів. Наприклад, на Київському контрактовому ярмарку купівлю-продаж здійснювали в основному у формі контрактів (договорів) на товари, що були на місцях виробництва (хліб, цукор, метал, вугілля тощо).

Деякі оптові ярмарки скорочували обсяг товарообороту, а деякі, навпаки, з проведенням залізниць розширювали торгівлю, перетворювалися на міжрайонні та всеросійські торгові пункти.

На оптових ярмарках насамперед посилилась тенденція спеціалізації торгівлі. Серед порівняно великого асортименту (понад 40 найменувань) виділявся один або кілька видів товарів, які визначали специфіку того чи іншого ярмарку. Так, Харків був головним центром торгівлі виробами текстильної промисловості.

У 1913 p. щоденні обороти ринків великих торгово-промислових міст, таких як Одеса, становили не менше ніж 10,4 тис. крб., Києва і Харкова — 2,5—3 тис. крб., адміністративних центрів економічно менше розвинених губерній (наприклад Житомира) — в середньому 1,5 тис. крб., повітових міст — 0,8—1 тис. крб. за кожний базарний день, а в селах — від 0,1 до 0,2 тис. крб.

В умовах швидкого індустріального розвитку стаціонарна торгівля набула нових форм. Неухильно зростав її обсяг і збільшувався асортимент товарів. У торгівлі, як і в промисловості, відбувалися концентрація капіталів, поступове витіснення з оптової та роздрібної торгівлі дрібних та середніх торговців. Це, зокрема, здійснювалося створенням великих універсальних і багатофілійних магазинів.

Зростала кількість магазинів та крамниць, що торгували оптом і вроздріб, ларків, палаток, різних підприємств з продажу горілки, вина, тютюну тощо.

У внутрішній торгівлі України дедалі зростаючу роль відігравали товарні біржі, які почали виникати ще в дореформений період. Вони дуже часто утворювалися з оптової ярмаркової торгівлі й часто заміняли її. Біржа як особлива форма ринку історично утворилася в умовах промислового розвитку. Для неї були характерні регулярні, приурочені до певного місця і часу ділові збори, на яких здійснювали торгівлю на основі укладання угод, що підпорядковувалися спеціальним правилам, і встановлювали ціни, прийнятні. для учасників операції.

Зростала кількість магазинів та крамниць, що торгували оптом і вроздріб, ларків, палаток, різних підприємств з продажу горілки, вина, тютюну тощо.

У внутрішній торгівлі України дедалі зростаючу роль відігравали товарні біржі, які почали виникати ще в дореформений період. Вони дуже часто утворювалися з оптової ярмаркової торгівлі й часто заміняли її. Біржа як особлива форма ринку історично утворилася в умовах промислового розвитку. Для неї були характерні регулярні, приурочені до певного місця і часу ділові збори, на яких здійснювали торгівлю на основі укладання угод, що підпорядковувалися спеціальним правилам, і встановлювали ціни, прийнятні. для учасників операції.

В останній третині XIX ст. в Україні було засновано 12 комерційних банків: Київський приватний комерційний банк (1868 p.), Харківський торговельний (1870 p.). Київський промисловий (1871 p.), Миколаївський комерційний (1872 p.), Одеський дисконтний (1879 p.) та ін. Проте більшість з них існувала недовго. Наприкінці XIX — на початку XX ст. залишилося лише два українських комерційних банки — Київський приватний та Одеський дисконтний, до якого було приєднано заснований у 1912 p. Одеський купецький банк. Ці українські банки посідали незначне місце в кредитній системі імперії Романових. Їхній основний капітал у 1913 p. становив менше ніж 1,5 % основного капіталу комерційних банків Росії, обіг — 0,5 %, дисконт векселів — 0,6 %. Така роль українських банків, як і всіх так званих провінційних банків, пояснюється особливостями соціально-економічного розвитку Росії, тісним зв'язком приватних банків з Державним банком і міністерством фінансів, колоніальною політикою російського царизму в Україні.

Основу кредитної мережі України становили філії столичних банків, до правлінь яких входили й українські підприємці. Так, Петербурзький міжнародний банк мав в Україні 35 філій, Об'єднаний банк — 31, азовсько-донський — 23. Мережу дореволюційних банків (1916 p., без іпотечних банків) можна проілюструвати даними, наведеними у таблиці(див. с. 590).

Наприкінці XIX — на початку XX ст. інтенсивно зрощувався (зливався) банківський капітал з промисловим. Наприклад, Петербурзький міжнародний та Дисконтний банки були зв'язані з українською металургією та вугільною промисловістю; азовсько-донський банк контролював більшість підприємств цукрової промисловості імперії Романових.

Активним провідником колонізаторської політики імперії Габсбургів став емісійний Австро-У горський банк. Він був центральною кредитноюустановою всієї імперії. Його акціонерний капітал у 1900 p. становив 210 млн крон. У Галичині і на Буковині цей банк мав 12 філій. Він утримував основні позиції всіх банківських операцій, йому належала головна роль на місцевому грошовому ринку.

Австро-Угорський банк був розрахунковим центром у Західній Україні. Приватні комерційні та деякі земельні банки тримали, частину своїх капіталів у його центральному управлінні, конторах і відділеннях. Галицькі та буковинські філії здійснювали операції з іпотечними позиками, обліком векселів, зберігали вклади, фінансували господарства великих землевласників. У 1909 p. банк видав 744 іпотечні позики на суму 59 670 546 крон. З цієї суми на Галичину припадало 27 651 986 крон, тобто майже половина всіх іпотечних позик.

Активно діяв Буковинський крайовий банк. Він видавав позики під зерно, земельне забезпечення, соло-векселі та здійснював інші операції. У 1903 p. всі справи Буковинського крайового банку перейшли до Буковинського земельного банку в Чернівцях. У цьому банку кредити великим землевласникам стали ще більшими: в 1907 p. — 20 362 тис., а в 1909 p. — 23 630 тис. крон.

Значна роль в економіці Західної України почала належати українським кредитним установам, у тому числі Українському акціонерному земельному іпотечному банку, заснованому в 1909 p., з капіталом у 1 млн крон. Акціонерами банку стало багато українських землевласників, тор-говців і. промисловців. Банк широко проводив кредитні операції під заставу землі та нерухомого майна. Він випускав векселі, організував інвестиції у різні торгово-промислові кооперативні підприємства. Цей банк став основним джерелом кредиту для західноукраїнських торгових і виробничих сфер, кооперативних установ.

Кредитами банку користувалися заможні селянські господарства. Тільки багаті селяни могли брати позику на суму понад 400 крон. Банк провів у 1910 p. 310 таких операцій на суму 1 540 000 крон, у 1911 p. — 416 операцій на суму 1877 тис. крон.

Перед війною 1914—1918 pp. майже всю банківську систему Західної України контролювали австро-угорські та німецькі байки. Останні могли розпоряджатися не лише коштами своїх філій, а й грошовими ресурсами всіх приватних банків Західної України.

2. Особливості фінансів в роки першої світової війни

У роки війни військові витрати і поступлення, за рахунок яких вони фінансувались, проводились по так званому військовому фонду. Частина видатків звичайного бюджету теж проводилась за рахунок нового фонду. Така ситуація створювала видимість фінансової стабільності та відсутності дефіциту.

Військовий фонд не затверджувався державною Думою, що не дозволяло достатньо ефективно контролювати його кошти. За роки війни на поставках армії та спекулятивних операціях нажили величезні прибутки капіталісти і банкіри.

Перша світова війна мала руйнівний вплив на економіку України. Припинилася зовнішня торгівля, завмерли величезні чорноморські порти. Війна відірвала від продуктивної праці 4 млн жителів України. Лише в 1914 p. Були мобілізовані на фронт ЗО—40 % робітників кам'яновугільної промисловості Донбасу. Заводи і фабрики збільшували воєнні замовлення і скорочували виробництво предметів широкого вжитку.

Такі специфічні умови воєнного часу, як гострий паливний голод, занепад металургії, продовольча криза, що безперервно посилювалася, були найтісніше пов'язані зі станом залізничного транспорту, значним руйнуванням залізничних колій, мостів, вокзалів, привокзальних споруд, рухомого складу (паровозів і товарних вагонів). Внаслідок руйнувань, заподіяних транспортному господарству, скорочувались обсяги перевезень.

Нестримна інфляція та зростання державної заборгованості зробили ще тяжчим становище широких верств працюючих. Для них інфляція означала збільшення податків, підвищення цін на предмети першої необхідності, різке скорочення реальної заробітної плати, катастрофічне зниження життєвого рівня. Особливо важким було становище робітників Донбасу, Криворіжжя, Харкова, Катеринослава та інших промислових центрів.

Воєнні витрати Росії з року в рік невпинно зростали, про що переконливо свідчать такі дані:

До лютневої революції було використано на війну більше як ЗО млрд крб. З лютого по жовтень 1917 p. війна коштувала Росії ще близько 20 млрд крб. Середньодобові воєнні витрати Росії в 1915 p. становили 26 млн крб., в 1916 p. — майже 42 млн, а в 1917 p. — більше як 58 млн. Тимчасовий уряд ще в більших розмірах, ніж царизм, вдавався до емісії паперових грошей та до зовнішніх позик. Лише про-тягом п'яти місяців — з березня по липень 1917 p. — було випущено паперових грошей на суму 4500 млн крб., тобто втричі більше, ніж за 1916 p., і на 1500 млн крб. більше, ніж за весь період першої світової війни до лютого 1917 p. На 1 січня 1917 p. в обігу перебувало кредитних білетів на суму 9,1 млрд крб., на 1 жовтня 1917 p. — вже на суму 17,2 млрд крб., а на 1 листопада 1917 p. — 22,4 млрд крб. Падіння курсу карбованця почалося з перших місяців війни. На 1915 p. офіційний курс карбованця знизився до 80 коп., а на кінець 1916р. — до 55 коп. Набагато більше зменшилась купівельна спроможність карбованця, яка, за офіційними даними, на 1 березня 1917 p. знизилась майже в 4 рази (1 крб. == 27 копійок). За іншим джерелом, індекс зростання товарних цін вже на 1 січня 1917 p. досяг 702 (в 1913 p. він дорівнював 100), тобто купівельна спроможність карбованця знизилася до 14 коп. У наступні місяці ця тенденція прогресувала. Вона переконливо свідчила про подальший розвал господарства Росії та в її складі України.

3. Фінансова програма більшовиків та її реалізація

У 1917 р. до влади Росії прийшли більшовики, фінансова програма яких включала наступні заходи: організацію робітничого фінансового контролю, захоплення Державного банку, раціоналізацію і централізацію банківської справи, націоналізацію страхової справи, введення державного соціального страхування, припинення емісії паперових грошей, відмову від сплати державних позик, реформування податкової системи.

У ході програми більшовики 7 листопада 1917 р захопили Державний банк, в грудні націоналізували приватні акціонерні банки і , об'єднавши їх створили єдиний Народний банк республіки. Банківська справа з цього часу стала державною монополією.

Робітничий фінансовий контроль вводився на основі декрету від ?7 лсчтопада 1917р і поширювався на виробництво, купівлю-продаж, зберігання товарів і на фінансову діяльність підприємств. Одночасно з введенням контролю була відмінена комерційна таємниця. Власники підприємств зобов'язані були надавати органам робітничого контролю (заводські, фабричні комітети, ради старост тощо) всю необхідну інформацію.

У страховій справі спочатку був введений державний контроль за всіма видами страхування, а в листопаді 1918 р. страхування у всіх його видах і формах було визнано державною монополією. Соціальне страхування поширювалось на всіх найманих працівників, охоплювало всі види втрати працездатності, витрати по страхуванню покладались на підприємства і окремих власників. Державним особистим страхуванням повинні були займатись ощадні каси, а майновим страхуванням — ВРНГ та її місцеві органи.

Анулювання державних позик було одним із важливих революційних заходів. З лютого 1918 р було прийнято декрет про анулювання позик, отриманих російськими урядами, а також урядові гарантії по позиках підприємств, установ.

Податкова система розвивалася по таких напрямах, як:

- організація строгого обліку і контролю по стягненню установлених раніше примих податків (подоходного, одноразового податку на прибуток, тимчасового податку на приріст прибутків, відсоткового збору з прибутків тощо); зміна прямих податків з метою встановлення більшої пропорційності та підвищення податкових ставок;

- широке застосування одноразових революційних податків (контрибуцій);

- перебудова системи непрямих податків шляхом підвищення ставок податків на предмети розкоші та пониження цін і ставок на предмети народного споживання.

Фактично надходження податків та інших бюджетних надходжень припинилися, що було пов'язано із ухиленням від сплати податків або тяжким фінансовим станом підприємств.

Нестача грошових коштів в обігу викликала необхідність здійснювати емісію паперових грошей. Приймались міри по скороченняю бюджетного дефіциту. Був створений Комітет по змешенню державних видатків, який наділявся особливими повноваженнями.

Отже, фінансова політика більшовиків на початку перехідного періоду була спрямована на досягнення фінансової централізації, встановлення нових принципів виробництва і розподілу, відмову від державних позик, що означало звільнення від іноземної фінансової залежності, а також на економічну боротьбу з приватними власниками.

4. Фінансова політика в період громадянської війни та іноземної інтервенції (1918-1920 pp.)

Громадянська війна та іноземна інтервенція у 1918-1920рр. Внесла карективи у побудову радянської фінансової системи. Фінансова політика держави була направлена на забезпечення концентрації ресурсів у державному бюджету, правильний їх розподіл та використання згідно з військовими потребами.

З метою зосередження матеріальних ресурсів Радянська влада розпочала націоналізацію всієї промисловості, заборонила приватну торгівлю, встановила продрозвестку, запровадила карткову систему постачання населення та загальну трудову повинність, проводила так звану політику “воєнного комунізму”.

Важлива роль у формуванні економічної політики в цілому належала організації продовольчої справи, введенню продрозверстки. Одним з перших законодавчих актів Уряду УСРР було проголошення 26 січня 1919 p. Державної монополії на хліб, цукор, сіль і гас. Введено також в дію Декрет від 5 лютого "Про вилучення хлібних лишків". Одночасно встановлювалися тверді ціни заготівлі та продажу цих продуктів. Ці законодавчі акти були спрямовані, з одного боку, на експропріацію хліба у заможних селян, а з іншого — на "добровільне" здавання лишків зерна середняками за твердими цінами та організацію постачання селянству в обмін на здане зерно промислових товарів. Отже, передбачалася заготівля його як примусовими методами, так і налагодженням товарообміну в державному масштабі. Однак цих заходів було недостатньо навіть для мінімального забезпечення армії і міських робітників.

Хоча відповідні постанови Наркомпроду УСРР і встановлювали хлібні норми, що не підлягали відчуженню, однак визначити фактичний розмір лишків у селянському госпоарстві практично було дуже важко. Крім того, відсутність у розпорядженні продорганів достатньої кількості товарів для обміну, "політика твердих заготівельних цін" змушували селянина користуватися приватним ринком, де йому було вигідніше обміняти продовольчі товари.

Продрозверстка мала згубні економічні та політичні наслідки. Вона позбавляла селян матеріальної заінтересованості виробляти більше продуктів, що призводило до зниження сільськогосподарського виробництва і занепаду всього господарства. Фактично безплатне вилучення у селян не тільки лишків, а й частини необхідного насіннєвого матеріалу, а також зловживання, які припускалися при його проведенні, викликали невдоволення селян, яке переросло в широкий повстанський рух.

З теоретичної установки більшовиків випливала необхідність ліквідувати товарне виробництво на селі. Це означало на практиці ліквідувати заможних селян, особливо тих, які застосовували найману працю. Проте й середняки теж хотіли торгувати продуктами своєї праці, а торгівля, за уявленням більшовиків, вела прямо до капіталізму. Тому кардинальне вирішення цього питання бачилося в створенні колективних форм обробітку землі. В лютому 1919 p. опубліковано "Положення про соціалістичний землеустрій і про шляхи переходу до соціалістичного землеробства", де зазначалося, що на всі види одноосібного землекористування слід дивитися як на такі, що своє відживають, а їх замінюють радгоспи, комуни та інші товариства зі спільним обробітком землі. В 1919 p. Народний Комісаріат землеробства України залишив за державою 65 % колишньої поміщицької землі. Це близько 1700 колишніх поміщицьких економій площею більше ніж 1 млн десятин, які було розділено між радгоспами в середньому по 600 десятин на радгосп. Селяни в ці об'єднання не йшли, незважаючи на вимоги Уряду.

Для того щоб заспокоїти українське селянство, третій український радянський уряд, сформований 21 грудня 1919р., припинив колективізацію, яка в Україні зустріла значно більший опір, ніж в Росії. Однак, продовжуючи відбирати у селян зерно, більшовики стверджували, що воно призначається для української радянської армії, а не для Росії.

Важливими напрямами політики "воєнного комунізму" стали введення загальної трудової повинності та мілітаризація праці. 21 січня 1920 p. спільною постановою Раднаркому РРФСР і Всеукрревкому була створена Українська трудова армія, яка на кінець 1920 p. налічувала ЗО тис. Чол. Її завданням було максимальне збільшення заготівель продовольства, видобутку палива, сировини, встановлення трудової дисципліни на підприємствах, постачання підприємств робочою силою. Лише протягом 1920 p. червоноармійці відпрацювали 2,8 млн людино-днів.

Характерними для економіки "воєнного комунізму" були натуралізація господарських відносин і різке знецінення грошових знаків. Запровадження продрозверстки, скорочення промислової та сільськогосподарської товарної маси, обмеження торгівлі й товарообороту зумовили знецінення карбованця. Внаслідок цього для покриття державних витрат радянський уряд був змушений стати на шлях посиленої емісії паперових грошей, які дедалі більше втрачали свою цінність, їх роль почали виконувати різні дефіцитні товари: сіль, сірники, мило, цукор тощо. Так, Смілянське айонне управління Головцукру в червні 1920 p. повідомляло Промбюро, що оплату праці робітників цукрових заводів здійснюють цукром. У Донбасі набув поширення обмін вугілля на хліб, фураж та інші сільськогосподарські продукти. Отже, інфляція посилювала процес натуралізації господарських відносин.

Стан господарства України у 1920 p. в результаті здійснення більшовицької політики був катастрофічним. Тисячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з підприємств у села. Торгівля набула спотворених форм. Негативно вплинула на економіку заборона кооперації та кустарних промислів.

Великі економічні втрати, яких зазнала Україна внаслідок першої світової війни, ще більше зросли в наступні роки. Часта зміна політичної влади зривала роботи з налагодження виробництва. Кожного разу цей процес слід було починати знову. Особливого занепаду та руйнування зазнали промисловість та сільське господарство. Трагічні соціально-економічні наслідки мала більшовицька політика "воєнного комунізму", необхідність скасування якої на початку 1921 p. стала очевидною.

Становище України на початку 20-х років було надзвичайно важким. Українські землі знову потрапили під іноземне панування. На основній їх частині була утворена Українська РСР, народ якої пережив небачені в історії людства страхіття тоталітарного режиму. Було створено апарат насильства у вигляді ЧК ("чрезвьічайная комиссия"), будувалися концентраційні табори. Велася безкомпромісна боротьба з "контрреволюцією". У 1920 p. Л. Троцький пропонував всю країну перетворити на гігантський концентраційний табір, створивши "трудові армії", в яких кожен повинен був вважати себе солдатом праці. Репресивна машина почала застосовуватися повним ходом проти селянства.

Така антинародна політика, а також літня засуха 1920 p. довели економіку України до катастрофи. Почався голод. Міські робітники, денний пайок хліба яких не перевищував 100 г, змушені були оголошувати страйки. На початку 1921 p. вони спалахнули в Катеринославі, Харкові, інших містах України. Проти продрозверстки збройне виступило селянство. Цей рух поширився на Донеччині, Кременеччині, Полтавщині, Катеринославщині. Офіційна пропаганда називала селянські виступи "куркульським саботажем", "політичним бандитизмом". Очолив боротьбу проти цього "бандитизму" голова Раднаркому УРСР Г. X. Раковський і командуючий збройними силами України М. Ф. Фрунзе. Придушували повсталих селян регулярні армії В. К. Блюхера, П. Ю. Дибенка, І. Н. Дубового, Г. І. Котовського, О. Я. Пархоменка, численні загони ЧК тощо. Так мстила радянська влада тим, хто відкидав грабіжницьку продрозверстку. Від голоду, який охопив в 1921 p. південні губернії України, загинуло близько 1 млн чол.

Політика "воєнного комунізму", яка історично була першою формою командно-адміністративної системи, призвела більшовицьку Росію, а отже, і Україну до катастрофи.

Невдоволення широких верств населення країни, особливо сільського, економічною політикою більшовиків і примусило В. І. Леніна визнати повний крах політики "воєнного комунізм" і перейти до нової економічної політики (непу).

Література: [18, 22, 23, 56, 57, 70, 71]

Тема 7. Фінанси УНР та Української держави (1917-1919 pp.)

Мета:розглянути розвиток фінансової політика Центральної Ради. Ознайомитися їз змінами у податковій системі та грошовою системою УНР. Розглянути проекти грошової реформи та закон про грошову реформу та його реалізацію.

План

1. Фінансова політика Української Народної республіки

2. Фінансові заходи уряду Української Держави в період Гетьманату 1918р.

3. Фінанси УНР за часів Директорії

1.Фінансова політика Української Народної республіки

Після падіння царизму та встановлення влади Тимчасового уряду в Росії, 20 березня 1917 р в Україні було сформовано Центральну Раду (УЦР) та її виконавчий комітет. Згодом створюється Центральний уряд України та в його складі Генеральний секретаріат у фінансових справах М.Грушевський розглядав Україну як національно-територіальну автономію у складі Росії.

України навесні 1917 р не мала своїх податків, своєї грошової та банківської систем. Вона повністю фінансово залежала від Росії. Уряд Центральної Ради робив спроби формування власної фінансової системи.

У квітні 1917 р постановою УЦР ухвалюється необхідність національного оподаткування українського народу. Оподаткування переводиться на принцип. Ті, хто має доходи більше 800 крб. на рік, оподатковуються у розмірі 25% від державного поступово-подоходного податку. Хто має доходи менші 800 крб на рік, той платить 50 коп в рік. Контролювати сплату податку повинні фінансові комісії у складі губернських комітетів. Однак це рішення не було втілене у життя

Україна продовжувала залежати від поставок грошей з Росії. Гроші друкувались у Петербурзі і звідти поступали в Київ. У листопаді 1917 р. Росія припинила відправку в Україну грошових знаків, що привело до гострої нестачі коштів в обігу. УЦП у відповідь припинила постачання продовольства в Росію.

29 вересня 1917 р була опублікована декларація Генерального Секретаріату, в якій проголошувались засади економічного та фінансового розвитку України. Визнавалось за необхідне виробити засади щодо розмежування загальнодержавних та українських надходжень. Створити український бюджет, запрвадити прогресивне оподаткування маєтків та податку на незаконний приріст їх вартості, відкрити український національний банк.

19 листопада 1917р. УЦР в ІІІ Універсалі проголосила УНР федеративною частиною Російської Республіки. В Україні почалося формування бюджету на 1918р на основі російського бюджетного права. 23 грудня 1917р УЦР затверджує закон про “Державні кошти України”, згідно з яким всі державні податки і прибутки, що збиралися на території УНР, визнавались прибутком державного бюджету Української Республіки.

Однак всі рішення УЦП виявились декларативними. За час свого існування уряд так і не розпочав жодних реформ. У сфері податків він відзначився введенням підвищенням акцизних ставок. Вводились окремі податки, попередні відмінялись, але це відбувалось хаотично, бо фінансового і податкового плану не було.

Центральна Рада вимушена була вирішувати питання про випуск власних грошей. У жовтні 1917р була створена спеціальна комісія, до складу якої ввійшли відомі економісти та банкіри. Вона прийняла рішення про введення в Україні власної грошової одиниці, хоча для цього і не було достатніх умов. Наприклад, необхідного золотого запасу.

На початку 1918 p. в УНР з'явилися власні українські паперові гроші з державною символікою. В обігу були і карбованці, і гривні (1 крб. дорівнював 2 гривням).

Ухвалою Української Центральної ради від 1 січня 1918р. надруковано перший державний кредитний білет вартістю 100 крб. Він з'явився в обігу 6 січня 1918 p. (розмір 167 х 103 мм) з написом чотирма мовами: українською на лицьовій стороні, російською, польською і єврейською на звороті.

Відповідно до закону Центральної ради від 1 березня 1918 p. грошовою одиницею УНР стала гривня. В обігу були "державні кредитові білети" вартістю 2, 10, 100, 500, 1000 і 2000 гривень, "розмінний знак державної скарбниці УНР" вартістю 5 гривень, "білети державної скарбниці" вартістю 50, 100, 200 і 1000 гривень. Гривні всіх вартостей, за винятком 5-гривневої купюри, надруковано в державній друкарні у Берліні.

Дрібна розмінна монета — шаги (1/100 гривні) друкувалася на тих кліше, що й поштові марки, тільки на картонному папері з написом на звороті "ходить на рівні з дзвінкою монетою". В обігу були монети вартістю 10, 20, ЗО, 40 і 50 шагів.

Функції головної скарбниці та Українського державного банку попервах виконували Київська губернська скарбниця і Київська контора Держбанку.

Нестача потрібної кількості розмінної монети та інші обставини викликали появу окремих міських грошей з різними назвами (бони, чеки, розмінні знаки). Свої гроші, зокрема, були на Волині: Кременець (розмінні білети вартістю 1, 3 і 5 крб.), Дубно (чек вартістю 10 крб.), Луцьк (розмінні знаки вартістю 20 гривень). У 1917—1918 pp. в Україну плив потік російських грошей з друкарень Петрограда і Москви. 9 лютого 1918 p. представники Центральної ради підписали мирний договір із центральними державами. За ним Німеччині та Австро-Угорщині надавалася можливість використовувати сировинні та продовольчі ресурси України. В Австро-Угорщині, де вже розпочалися голодні бунти, цей договір називали "хлібним миром". У Бресті була досягнута усна домовленість про оплачування збройної допомоги Центральній раді з боку Четверного союзу українським хлібом. Окупанти розробили і здійснювали в Україні загарбницьку воєнно-економічну політику, яка повинна була не лише забезпечити термінові потреби Німеччини та Австро-Угорщини в українському хлібі та промисловій сировині, а й переслідувала далекосяжнішу мету — назавжди перетворити Україну на свій аграрний придаток й навічно закріпити її за собою. Про це з відвертим цинізмом писав А. Шмідт — один із співробітників командуючого Східним фронтом генерала Гофмана: "Аграрна Україна економічно становить собою чудове доповнення до розвиненої промисловості центральних держав".

З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського в українській національно-демократичній революції розпочався новий етап, який характеризувався намаганням відновити правопорядок та ліквідувати "соціалістичні експерименти" Центральної ради, насамперед в сфері економіки.

Відновлювалася розбалансована фінансово-кредитна система України. Вдалося створити державний бюджет. Законом від 9 травня встановлювалася національна грошова одиниця — карбованець, стабільність якого зміцнилась. Він забезпечувався природними багатствами України, головним чином цукром. У гетьманській державі допускався неконтрольований обіг російських рублів та "керенок", німецьких марок та австро-угорських крон. Україна платила велику контрибуцію іноземним державам своїми природними

Читайте також:

1. Адміністративний поділ, площа і населення українських земель у складі Речі Посполитої в першій воловині ХVІІ ст.
2. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
3. Адміністративно-територіальний устрій, економічне становище українських земель у першій половині ХІХ ст.
4. Адміністративно-територіальний устрій, економічне становище українських земель у першій половині ХІХ ст.
5. Визвольний рух в Україні у XVI - першій пол. XVII ст.
6. Галицько-Волинське князівство, його політичний розвиток у 12 - першій половині 14ст
7. Господарський розвиток України та економічні погляди її мислителів у другій половині XVII – першій половині ХІХ ст.
8. Державні фінанси
9. Державні фінанси та їх розвиток
10. Динаміка та структурні зміни господарського розвитку країн в другій половині ХХ ст.
11. Динаміка та структурні зміни господарського розвитку країн в другій половині ХХ ст.
12. Договори (статті) гетьманів України з московським царем як кроки на шляху обмеження автономії України в другій половині XVII – XVIII ст.

Переглядів: 2402