• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Поняття та види обєктів забезпечення національної безпеки.

Як уже зазначалося, аналіз нормативно-правових документів свідчить, що особа, суспільство та держава визнаються самостійними об’єктами національної безпеки України. Хотілося б звернути увагу на те, що дана тріада для науки не є новою. Ми зустрічаємо її ще в роботах, які були опубліковані наприкінці XIX століття. Але ця тріада ніколи не використовувалася стосовно дослідження об’єктів національної безпеки.

Йшлося про те, що як для окремого громадянина, так і для держави та суспільства в цілому можуть існувати загрози, протидія яким є обов’язком держави. При цьому акценти робилися не на суб’єкти чи об’єкти, а на спільні життєво важливі цінності особи, суспільства, держави. У цьому, поза сумнівом, виявляється вплив західних наукових підходів до проблем національної безпеки.

Згаданий підхід до визначення об’єктів національної безпеки критикується в сучасній науці. Зокрема, виникає запитання, яким чином можливе забезпечення в меншому (державі) безпеки більшого (суспільства)? Ще Г.В.Ф. Гегель відзначав, що громадянське суспільство і держава є самостійними, але взаємодіючими інститутами суспільства .

Суспільство - це сукупність держави та громадянського суспільства. Громадянське суспільство передбачає наявність численних незалежних союзів, інституцій та організацій, які є бар’єром на шляху до монополізму та узурпації влади державою. Під громадянським суспільством розуміється не тільки певна ступінь політичної свободи, а й економічна незалежність особи, можливість отримувати доходи не від держави.

Громадянське суспільство існує та функціонує в суперечливій єдності з державою. При демократичному режимі воно взаємодіє з державою, при тоталітарному - знаходиться в пасивній чи активній опозиції. Тут можна погодитися з твердженням, що за умови демократичного розвитку суспільства держава та громадянське суспільство знаходяться у взаємозалежності та є двома складовими одного процесу - забезпечення національної безпеки, виступаючи одночасно і як об’єкт, і як суб’єкт. Критерієм збалансованості суб’єктивного та об’єктивного в кожному конкретному проміжку часу має бути стан національної безпеки .

Отже, держава - це завжди лише частина суспільства, і в сьогоднішній Україні частина, що зменшується.

Крім того, як справедливо зазначає Ю.П. Кузнєцов, держава вторинна по відношенню до нації. Тому національна безпека - це безпека конкретної нації. При цьому, продовжує Ю.П. Кузнєцов, глобальний історичний процес - це об’єктивний і незалежний від конкретних наукових поглядів процес розвитку суспільства в часі та просторі. В цьому процесі основними суб’єктами є не держави, а народи, оскільки держава - це лише тимчасова надбудова над народом, вона виникає, існує і гине за своїми власними законами.

Народ, народні маси визнавав “єдиним героєм історії” відомий український учений і борець за незалежність України Михайло Грушевський. Держави складаються історично. Нації також формуються в руслі історичного розвитку, але головним джерелом цінностей, на думку Г.П. Ситника, є національні характер і культура, а не держави .

У цьому плані цікавою є також думка Ю.І. Римаренка, який вважає, що в суспільстві негентропійні механізми діють шляхом ускладнення внутрішньої системи етнонаціонального буття. А здатність до створення держави або ускладненої самоорганізаційної форми постає однією з адаптивних властивостей етнічних спільнот. При цьому, на думку Ю.І. Римаренка, держава постає формою етносамоорганізації, виконуючи статусну, захисну та репрезентативну функції .

Задля заперечення розгляду тріади людина-суспільство-держава як об’єктів національної безпеки можуть бути висловлені й інші аргументи. Так, зі здобуттям Україною незалежності українському соціуму стали відомі жахливі події Голодомору 1932-1933 років. Нація усвідомила, що проти неї було вчинено один із найбільш жорстоких злочинів в історії людства. Однак питання про глибинні причини цих подій, на думку автора, залишається відкритим. Безумовно, суб’єктом цього злочину був комуністичний режим. Це, так би мовити, політична сторона проблеми, сутність якої полягає в тому, що комуністичний режим з метою забезпечення власної безпеки та безпеки власної держави як знаряддя класової боротьби чи, можливо, з метою індустріалізації шляхом застосування державного апарату почав знищувати населення України. Юридична ж сторона проблеми полягає в тому, що держава, попри своє природне призначення захищати населення, опинившись у руках злочинців, стала безжалісним засобом його знищення.

Тобто забезпечення безпеки комуністичної держави стало причиною знищення певної частини населення, що не сприймало комуністичної ідеології. Це повністю вкладається в межі “теорії насильства”, згідно з якою не лише пояснювали походження держави, а й використовували її як теоретичну базу для обґрунтування класової боротьби в якості рушійної сили розвитку суспільства. Звідси й існуючий підхід до держави як до об’єкта національної безпеки, адже держава тут виступає знаряддям утримання влади правлячої (панівної) еліти. Завдання збитків державі ставить під загрозу панівне положення правлячої еліти. Тому при такому підході державна безпека є передусім питанням безпеки правлячої еліти.

Однак чому суспільство й нація в цілому мають турбуватися про безпеку держави, яку суспільство наймає для забезпечення власної безпеки? Де гарантії того, що, турбуючись про безпеку “приватизованого” державного апарату, той чи інший політичний режим знову не почне знищувати населення? Адже історичний досвід саме України розвінчує головну ілюзію минулого сторіччя: достатньо спочатку створити “наддержаву”, підпорядкувавши цьому зусилля всього суспільства, а вже потім, залежно від волі політичного керівництва, гарантувати громадянам деякий обсяг їхніх природних прав і свобод .

Роздуми над цими питаннями приводять до висновку про необхідність зміни самої ідеології функціонування державного механізму. В ім’я безвинно загиблих і, на щастя, прийдешніх поколінь українська нація має закласти принципово нові параметри функціонування державного механізму. І тут передусім необхідно відмовитись від теорії “насильства” щодо розуміння держави та взяти на озброєння “договірну” теорію походження держави, відповідно до якої держава є лише засобом забезпечення безпеки суспільства й нації. Держава в жодному разі не може бути об’єктом національної безпеки. Такий підхід є небезпечним для нації та суспільства. Тільки життєво важливі цінності українського народу, захист яких є основним завданням держави, мають бути визнані об’єктами національної безпеки України.

Отже, держава - це механізм забезпечення національної безпеки. Приводити в дію цей механізм і контролювати його - завдання громадянського суспільства. Це означає, що встановлення дієвого контролю над державою з боку громадянського суспільства є одним з головних питань національної безпеки.

У свою чергу, встановити контроль над діяльністю держави означає встановити згаданій системі певні цілі, параметри її діяльності з відповідними критеріями ефективності. Такими параметрами для діяльності держави у сфері забезпечення національної безпеки мають бути об’єкти національної безпеки (життєво важливі цінності українського народу). Саме зміна гранично допустимих значень їх конкретних, об’єктивно існуючих кількісних і якісних характеристик має відображати ефективність діяльності держави. Це є одним зі змістовних проявів національної безпеки як правового явища.

Контролюючи згадані зміни, громадянське суспільство повинно мати можливість робити своєчасні висновки щодо виконання державою обов’язків перед нацією. Вирішення цього завдання знаходиться в площині вимог до критеріїв ефективності діяльності держави.

На думку фахівців, критерії ефективності при їх виборі та визначенні повинні відповідати наступними вимогам:

- реально вимірювати ефективність системи управління;

- кількісно відображати ефективність системи управління числом чи сукупністю чисел;

- охоплювати найбільшу кількість результатів створюваної системи управління;

- відрізнятися простотою, але враховувати всю повноту результатів та витрат, пов’язаних із функціонуванням системи управління .

Звідси запитання щодо придатності для реалізації поставленого завдання та відповідності наведеним умовам об’єктів національної безпеки (людина, суспільство, держава), визначених Законом України “Про основи національної безпеки України”: за якими конкретними параметрами громадянське суспільство може оцінити діяльність держави щодо захисту згаданих об’єктів?

Справді, основною проблемою визначення цілей є можливість їхнього вимірювання. Чим ясніша ціль, тим легше її досягти. Разом з тим окремі вчені вважають, що чим вищий рівень системи управління, тим складніше формалізувати її цілі та критерії ефективності. Це зумовлено тим, що вищі системи наближаються до загальнонаціональних інтересів. Така система має велику розмірність, і на неї мають вплив численні фактори, які важко піддаються аналізу та врахуванню. Тому, вважається, що визначення цілей і критеріїв ефективності є переважно творчим процесом, який залежить від досвіду й інтуїції фахівців, що займаються питаннями створення систем управління й оцінки їхньої ефективності.

Вказані ж фахівці, як правило, працюють у межах державного апарату. Тобто за умови сприйняття такого песимістичного висновку щодо можливості оцінити ефективність діяльності держави у сфері забезпечення національної безпеки стає очевидним, що максимум, на який може розраховувати громадянське суспільство в стосунках з державою, - це її самокритичність. Фактично держава визнається непідконтрольною громадянському суспільству, а це неприпустимо.

У цьому контексті складнішою вбачається проблема подолання антагоністичного протиріччя між процесами розвитку державних структур і процесами їхнього соціального або внутрішньоструктурного корегування. Критерії ж оцінки діяльності вказаних структур є основою, базою при прийнятті тих чи інших рішень у процесі корегування.

Інакше кажучи, у протиріччя входять: розвиток указаних структур як процес, несумісний зі статикою, обмеженнями й корегуваннями та суспільна потреба, або, власне, об’єктивна потреба самої держави розвиватись у певному напрямку, з дотриманням певних правил, що зрештою забезпечує поступовий позитивний характер розвитку суспільства в цілому.

Об’єктивний характер цього явища є незаперечним. Тому до нього необхідно ставитися з розумінням. А отже необхідно визнати і враховувати, що будь-яка державна структура на підсвідомому рівні перешкоджатиме визначенню чітких критеріїв оцінки її діяльності.

Між тим, завдання встановлення контролю громадянського суспільства над державою може бути вирішене шляхом зміни підходів до визначення об’єктів національної безпеки України.

В основі вказаних підходів знаходиться принцип, відповідно до якого передусім необхідно визначитися з тим, що захищати, а вже потім - від чого. Від відповіді на стратегічне запитання: “Які національні цінності треба захищати?” залежить і те, якою саме має бути система забезпечення національної безпеки в Україні та якою мірою можна визначити рівень її достатності. Йдеться перш за все про те, щоб визначити ту суму цінностей, заради яких ми готові будемо мобілізувати всі сили держави та суспільства на їх захист.

Між тим, у статті 3 Закону України “Про основи національної безпеки України” об’єктами національної безпеки визнано: людину і громадянина - їхні конституційні права і свободи; суспільство - його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище та природні ресурси; державу - її конституційний лад, суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність.

Тому, у підсумку, кажучи словами закону, можна зазначити, що об’єкти національної безпеки - це життєво важливі матеріальні, інтелектуальні й духовні цінності українського народу, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток.

Саме такий шлях дозволяє чітко окреслити основні напрями забезпечення національної безпеки.

Останні є вищим критерієм формування індивідуальних і колективно-групових цінностей, оскільки це - необхідна умова існування людського суспільства загалом, зокрема і тих інтеграційних процесів, що нині відбуваються у світі .

Слід відзначити, що в окремих наукових роботах уже здійснювався пошук нових підходів до визначення та класифікації об’єктів національної безпеки.

Так, П. Бєлов зазначає, що об’єктом національної безпеки має бути етноекобіосистема, тобто народи, територія, що їм належить, і устрій життя.

Така ж позиція відображена в чинній Стратегії національної безпеки США, де об’єктами національної безпеки визнаються народ, територія і спосіб життя. Цієї ж думки дотримується В.А. Ліпкан. Головним об’єктом національної безпеки він вважає державо-утворюючий український народ (українська нація), а базовими національними цінностями - територію та уклад духовного і суспільного життя .

Г.П. Ситник застосовує поняття “основні національні цінності”, до яких відносить: державний суверенітет; територіальну цілісність; демократичні основи розвитку; працьовитість; духовність; сім’ю; рівноправність народів, які населяють Україну; самовідданість при захисті Батьківщини; соціальну справедливість; колективізм; матеріальні та духовні надбання народу України; миролюбність; толерантність; доброзичливість. Перелік названих цінностей, безумовно, не є вичерпним, однак учений стверджує, що саме вони повинні бути головними структуроутворюючими факторами формування та функціонування системи забезпечення національної безпеки, а їхній захист і подальший розвиток мають визначати головні напрями й завдання щодо підвищення ефективності державного управління .

При цьому в іншій своїй роботі Г.П. Ситник робить загальний висновок, що чіткої структури та вичерпного переліку цінностей як колективної волі (народу, нації, суспільної групи) в жодному суспільстві не існує, хоча б тому, що різні соціальні групи, навіть у межах однієї нації, можуть (і, як правило, мають) різні ціннісні орієнтації та пріоритети.

Внаслідок цього пануючі в суспільстві цінності є певною мірою сукупним результатом суперництва та компромісу між різними соціальними групами (у загальному випадку – між титульною нацією і національними меншинами) .

Дещо більш виваженою, враховуючи вище наведені умови вибору критеріїв ефективності діяльності держави, є позиція М.С. Леонова, який вважає, що об’єктами національної безпеки є територія, населення, матеріально-технічні багатства та цивілізація (спосіб життя народу, його самобутність) . Хоча і ця позиція не є незаперечною. Так, матеріально-технічне багатство не враховує такої категорії як інтелектуальний, освітній потенціал нації, а категорії “спосіб життя народу”, “його самобутність” не можуть застосовуватися до полінаціональних держав таких, наприклад, як Росія.

Між тим, якщо поглянути із позицій достатньо загальної теорії управління на життя суспільства у досить тривалому часовому інтервалі (сотня і більше років), то можливо помітити, що існують різні засоби впливу на суспільство, цілеспрямоване застосування яких дозволяє керувати ним. «Управління» та «протиборство» тісно пов’язані між собою.

У науковій літературі зазначені засоби впливу отримали назву – «пріоритети».

Мова йде про пріоритети (рівні значимості) протистояння двох різних систем. Іншими словами, пріоритети протистояння - це різноманітні способи ведення агресії, війни з метою заволодіння людськими, природними, енергетичними та іншими ресурсами якої-небудь країни, від найбільш ефективних до найменш впливових.

Окреслене питання є в значній мірі актуальним, оскільки, як зазначено в Законі України „Про основи національної безпеки України”, „вибір конкретних засобів і шляхів забезпечення національної безпеки України обумовлюється необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз національним інтересам”.

Таким чином, якщо розглядати війну як боротьбу регіональних концептуальних центрів управління, що претендують на глобальний рівень своєї значимості, на достатньо тривалому інтервалі часу, а під узагальненою зброєю вважати будь які засоби концентрації управління в такій війні, в тому числі інформаційні, то існує можливість визначити порядок пріоритетів узагальненої зброї (рівно як і узагальнених засобів управління) по мірі підвищення його вражаючої могутності (зростання швидкодії засобів управління).

За ознаками зростання суто пріоритетності їх перелік буде наступним:

6. Військовий (обєкт захисту – територія України). Безпосередні засоби впливу, головним чином силового, - зброя в традиційному розумінні цього слова, яка вбиває і калічить людей, руйнує і знищує матеріально-технічні об’єкти цивілізації.

5. Демографічний (обєкт захисту – населення України). Засоби, які вражають не тільки тих, хто живе, але і наступні покоління, знищує генетично обумовлений потенціал засвоєння і розвитку ними культурного спадку предків: ядерний шантаж – загроза застосування; алкогольний, тютюновий та інший наркотичний геноцид, харчові добавки, всі екологічні забруднювачі, деякі медикаменти – реальне застосування; «генна інженерія» і «біотехнології» - потенційна небезпека.

4. Економічний (обєкт захисту – національне багатство України). Економічні процеси, підпорядковані суто інформаційним засобам впливу через фінанси (гроші), що є гранично уособленим видом інформації економічного характеру. Агресивні методи економічної війни.

3. Ідеологічний (обєкт захисту – політична консолідація народу України). Інформація факто-описового характеру: опис часткових процесів і їх взаємозв’язків – сутність інформації третього пріоритету, до якого відносяться віровчення релігійних культів, політичні партії і блоки, світські ідеології, технології і фактологія всіх галузей науки. Маніпуляція суспільною свідомістю, структурна та функціональна незбалансованість політичної системи суспільства.

2. Інформаційний (обєкт захисту – інформаційна безпека України). Інформація літописного, хронологічного характеру всіх галузей культури і всіх галузей знань. Вона дозволяє бачити спрямованість течії процесів і співвідносити одну з одною часткові галузі культури в цілому і галузі знань. При володінні відповідним Світобудові світобаченням, на основі почуття міри, вона дозволяє виявляти часткові процеси, сприймаючи «хаотичний» потік фактів і явищ через «сито» світобудови – суб’єктивну людську міру розпізнавання.

1. Світоглядний (обєкт захисту – національна самосвідомість українського народу). Інформація характеру світобачення, методологія, опановуючи яку, люди будують – індивідуально і суспільно – свій «стандартний автоматизм» розпізнавання і осмислення часткових процесів в повноті і цілісності Світобудови і визначає у своєму сприйнятті ієрархічну упорядкованість їх у взаємному співіснуванні. Вона є основою культури мислення і повноти управлінської діяльності, включаючи і внутрішньо суспільне повновладдя.

Зазначена система визначає пріоритетність названих класів засобів впливу на суспільство. Номер пріоритету відображає могутність, значимість кожного з видів зброї. 6, 5,і 4 пріоритети – це матеріальна зброя, а 3, 2 і 1 – це інформаційна зброя. Зміна стану суспільства під впливом засобів вищих пріоритетів має куди більші наслідки, ніж під впливом нижчих, хоча і протікає повільніше без «гучних ефектів». Для отримання стійкого ефекту до держави, яка піддається окупації, використовуються комбінації всіх шести пріоритетів управління.

Хоча однозначних розмежувань між засобами впливу нема, оскільки деякі з них мають риси, що дозволяють віднести їх до різних пріоритетів, проте наведена ієрархічно впорядкована їх класифікація дозволяє виокремити домінуючі фактори впливу, які можуть застосовуватися в якості засобів управління, і, зокрема, в якості засобів придушення та знищення управлінськи-концептуально неприйнятних явищ в житті суспільства.

При застосуванні цього набору пріоритетів всередині однієї соціальної системи, це – узагальнені засоби управління нею. А при застосуванні їх же однією соціальною системою (соціальною групою) по відношенню до іншої, при несумісності концепцій управління в них, це – узагальнена зброя, тобто засоби ведення війни, в самому загальному розумінні цього слова.

Читайте також:

1. I. Введення в розробку програмного забезпечення
2. II. Поняття соціального процесу.
3. II.1 Програмне забезпечення
4. III. Етапи розробки програмного забезпечення
5. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
6. А/. Поняття про судовий процес.
7. Абіотичні та біотичні небезпеки.
8. Аграрний комплекс національної економіки.
9. Адвокатура — неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини.
10. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
11. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
12. Адміністративно-правові методи забезпечення економічного механізму управління охороною довкілля

Переглядів: 643