Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Поняття національної самосвідомості та її значення.

План.

Тема 10. Національна самосвідомість народу як об’єкт забезпечення національної безпеки.

1. Поняття національної самосвідомості та її значення.

2. Механізм цілеспрямованого впливу на світогляд населеня.

3. Чинники, які впливають на формування національної самосвідомості

4. Нормативно-правові засоби захисту національної свідомості як обєкта забезпечення національної безпеки.

Кінець ХХ століття був відзначений формуванням нової картини світу, в якій знайшли відображення суттєві зміни в усіх сферах життя. Важливу роль стали відігравати два, на перший погляд протилежні, але водночас парадоксально пов’язані один з одним процеси – “глобалізація” і “національна самоідентифікація”. Діалектика цього протиріччя, на думку автора, полягає в тому, що саме глобалізація викликає до життя здавалось би такі, що віджили, етнонаціональні традиції, культуру, мову, вірування окремих етносів.

Разом з тим глобалізація сприяє уніфікації життя в різних країнах, створенню нових відірваних від національного підґрунтя, космополітичних і стандартних за змістом життя спільнот. Проблеми ж національної ідентичності пов’язані з посиленням устремлінь народів зберегти національну самобутність, зміцнити традиційну національну самосвідомість як духовну підвалину формування, буття та збереження національної держави, важливий засіб трансформування населення в народ.

Звідси, вважаємо, важливо включити до складу об’єктів національної безпеки базовий інститут національної самосвідомості. Крім того, очевидно, і саме поняття “національна безпека” без “національної самосвідомості” навряд чи буде повноцінною категорією. Це й зумовлює актуальність аналізу змісту цього поняття, його складових та окремих аспектів, пов’язаних із правовим регулюванням захисту національної самосвідомості як складової процесу забезпечення національної безпеки.

Сучасні виклики національній безпеці України свідчать, що розбудова державності, проведення реформ, побудова громадянського суспільства неможливі без розвитку української духовності. У цьому контексті зусилля щодо реформування економічних відносин і вдосконалення політичної системи можуть виявитися марними, якщо вони ґрунтовно не торкнуться так званого людського фактора, не задіють позитивний аспект мотивації людської поведінки, не актуалізують у свідомості людей національні, моральні та духовні цінності.

Необхідно визнати, що внаслідок багатьох століть бездержавного існування, брутального етноциду та асиміляції в нашій країні ще й досі не повністю завершився процес формування національної держави та громадянського суспільства, а отже, Українській державі бракує сьогодні широкої національної бази, тобто населення, відданого ідеї незалежності. Брак об’єднуючих факторів - національної ідеї, національних почуттів, спільної релігії, економічних успіхів і політичних перетворень - істотно ослаблює Україну, поглиблюючи її вразливість перед зовнішніми загрозами. Національні меншини й денаціоналізовані українці, багато з яких підтримали незалежність насамперед із суто соціально-економічних причин, відчувають сьогодні розпач з приводу розпаду колишнього СРСР.

Незавершеність формування в Україні нації та громадянського суспільства зумовлює слабкість національно-демократичного руху. В умовах економічних негараздів регіональні особливості можуть трансформуватися в регіональний сепаратизм. Крім того, низький рівень національної самосвідомості не дає змоги українській політичній еліті виробити послідовну політику та сформулювати загальноприйняту Стратегію забезпечення національної безпеки. Як наслідок, національна самосвідомість народу України нині характеризується парадоксальними особливостями. Соціологи стверджують, що люди, орієнтовані на повернення колишньої суспільно-політичної системи - на відбудову Радянського Союзу, не хотіли би бачити у своїй країні більшість національностей, які свого часу проживали в СРСР. Ті, хто орієнтуються на інтеграцію до світового та європейського співтовариства, відкидають контакти з національними представниками цього співтовариства і т. п.

Між тим, оскільки будь-яка людина не є абстрактною істотою і завжди належить до певної соціальної спільноти, то закономірно постає питання про властивості цих спільнот і ступінь інтегрованості в них. Крім того, процес забезпечення національної безпеки передбачає наявність миру і злагоди в соціумі. У визначеному соціумі, незважаючи на багато індивідуальних відмінностей, має бути щось спільне, здатне об’єднати перед будь-якими негараздами, щось таке, що дозволяє говорити про національну єдність.
В інтересах консолідації суспільства важливим є формування певного рівня “однодумства” щодо життєвих цілей суспільства. Невизначеність із цих питань створює конфліктогенний простір і має наслідком небезпечні коливання масових настроїв, розшарування серед правлячої верстви, поглиблює регіональні особливості, створює небезпечну ситуацію для нації загалом.

Національна самосвідомість є одним із невід’ємних атрибутів нації. Поняття “національна самосвідомість” об’єднує два виміри - самосвідомість та нація.

Самосвідомість, на думку автора, означає здатність особи усвідомлювати саму себе як індивідуальність і як члена певної спільноти, через свою роль, місце, права й обов’язки в цій спільноті. Інакше кажучи, самосвідомість є здатністю індивіда ідентифікувати себе із самим собою і з певною спільнотою. Ступінь розвиненості самосвідомості може бути різною. Вона залежить від глибини самоідентифікації особистості та оточуючої її спільноти.

Поряд із терміном “національна самосвідомість”, як синонім, вживається також термін “національна свідомість”, що, на думку автора, є не зовсім вірним, оскільки “національна свідомість” - поняття ширше. Так, П.І. Гнатенко, вважає, що національна самосвідомість, будучи компонентом національної свідомості, містить у собі розуміння того місця, яке займає, і тієї ролі, яку відіграє дана спільнота серед інших. Учений розглядає самосвідомість націй як найголовніший критерій їхнього визнання і застосовує цю категорію у визначенні поняття “нація”. Я усвідомлю себе нацією, отже – існую. Така, на думку вченого, формула культурно-історичної національної групи. Отже, національну самосвідомість можна визначити як безперервний процес ствердження нацією самої себе як реально існуючого суб’єкта, носія матеріальних і духовних цінностей через усвідомлення своєї належності до певної громадянської спільності, держави, релігії, мови, традицій і культури.

Іноді замість поняття “національна самосвідомість” використовується поняття “етнічна самосвідомість”. Тому, щоб визначитися з поняттям “національна самосвідомість”, необхідно конкретизувати поняття “нація”. Є два основні підходи щодо визначення цього поняття. По-перше, нація ототожнюється з етнічною спільнотою. По-друге, нація трактується як громадянська спільнота, як територіально-політична єдність . Перша концепція нації (етнічна) бере початок з праць німецьких учених (Й. Гердер, Ф. Шлейєрмахер), а друга, відповідно, з праць французьких просвітників. Отже, необхідно розрізняти етнічну і власне національну самосвідомість.

В сучасній українській науці переважає друге визначення терміна “нація”. Нація – спільність людей, незалежно від їхнього етнічного походження, об’єднаних політичними інтересами, усвідомленням своєї спільності на певній території (землі) з певною державною організацією (суверенітетом), єдиним громадянством, юридичними правами та обов’язками, культурою і традиціями.

Категорія “етнічна самосвідомість” набула широкого використання в багатьох наукових дискусіях стосовно проблем міжнаціональних відносин та в етнопсихологічних дослідженнях. У вказаних дослідженнях стосовно національних меншин використовуються терміни “етнічна самосвідомість” та “етнічна ідентичність”. При цьому іноді зустрічається поняття “етнонаціональна самосвідомість”, у якому категорії “нація” і “етнос” ототожнюються. Різниця ж між етносом і нацією може бути сформульована наступним чином: створення перших – це процес спонтанний та цілком природний. Створення нації потребує свідомого зусилля. Якщо етнічне походження особа не може змінити, як не може змінити своїх батьків і рідних, то національну приналежність вона не лише може змінити, а й свідомо обирає.

Як бачимо, склалося неоднозначне застосування термінів. Загалом можна сказати: коли йдеться про подвійне розуміння нації, категорії “національна самосвідомість” і “етнічна самосвідомість” поєднуються в “етносоціальну самосвідомість”, і розмежовуються, коли йдеться про національні меншини.

Поняття “національна самосвідомість” і “національна самобутність” іноді розглядаються в контексті “національної тотожності”, або ж “національного характеру”. Але останні категорії, на думку автора, означають дещо інше, а саме помічену зовні подібність членів будь-якої нації.

На думку відомого ідеолога єврейського національного відродження С. Дубнова, нація - це культурно-історична група, яка незалежно від того, зберегла вона чи втратила свої зовнішні атрибути - расовий тип, територію, державність або мову, на сьогодні усвідомлює себе нацією в силу своєї об’єднаності довкола самобутньої еволюції та проявляє певне прагнення продовжувати цю еволюцію в майбутньому. Із вказаного визначення видно, що джерелом самосвідомості нації є неповторна своєрідність її історичної еволюції.

Простежуючи етапи формування нації, С. Дубнов виділяє утворення її фізичного субстрату (населення), культури, виникнення держави, появу національної самосвідомості. Він вказує, що спільність походження, мови, території й держави становить первісну основу об’єднання членів однієї нації. Зрештою, вони поєднуються внутрішньо або духовно, на ґрунті спільної культурної спадщини, спільних історичних традицій, духовних і соціальних ідеалів та інших типових особливостей своєї еволюції.

Расовий (етнічний) тип, територія, державність і навіть мова - це зовнішні атрибути нації, які можуть бути втрачені в процесі історичного розвитку. Внутрішніми ж атрибутами нації є її самосвідомість, ідентичність, колективна воля, солідарність прагнень. Необхідно погодитися з С. Дубновим, який підкреслює, що вирішальним моментом у долі нації є не її зовнішня могутність, а духовна сила, якості її культури і внутрішня згуртованість її членів.

Таким чином, духовна єдність нації є не менш важливим чинником її безпечного існування, ніж національна територія та національне багатство.

Саме завдяки національній самосвідомості й інстинкту національного самозбереження будь-яка життєздатна нація прагне продовження своєї самобутньої еволюції. Кожна нація дбайливо оберігає свою територію та політичну незалежність, але якщо з якихось причин вона їх втратила, то мова, культура, писемність і релігія стають основними об’єднуючими націю чинниками.

Слід особливо наголосити, що національна самосвідомість не є абстрактним поняттям і широко застосовується в праві на рівні принципів. Так, Ліґою націй остаточна легітимність держав установлювалася на підставі територіального буття й самобутності нації. З цієї ж причини “традиційна територіальність” і “культурна нація” стали критеріями заснування держав-спадкоємниць Османської та Ґабсбурґської імперій. “Чотирнадцять пунктів” Вудро Вільсона також надавали великого значення принципу, згідно з яким держави повинні формуватись на основі визначених територій і титульних націй, які проживають на них.

У науковій літературі зустрічається також поняття “національна самоідентифікація”. У найзагальнішому розумінні під ідентифікацією розуміється процес становлення уявлень індивіда про себе, своє місце в суспільстві і світі, про свої взаємини з власною референтною групою. Найзагальнішим для всіх суспільних наук є визначення ідентифікації як активного процесу, уявлення суб’єкта про себе, яке відбиває й супроводжує відчуття власної безперервності. Це дозволяє суб’єкту сприймати своє життя як досвід, безперервність і єдність свідомості, що дає можливість діяти послідовно. Ідентифікація в даному випадку є ознакою “входження” індивіда в соціальну роль.

Починаючи з 30-х років XX століття безпрецедентно зростає роль одного з найбільш значимих видів групової ідентичності - національної ідентичності. Розпочинаються активні процеси національної ідентифікації, які чітко простежуються в діяльності різних соціальних груп і політичних інститутів. Проблеми національної ідентифікації стають особливо актуальними в переломні, кризові періоди історії.

Слід відзначити, що національна ідентичність має визначений етнокультурний аспект. В одних культурах (наприклад, у західноєвропейських) підкреслюються єдність і цілісність особистості незалежно від її конкретної соціальної ролі. Плинність і залежність особистісних властивостей від системи соціальних ролей розглядаються як щось аномальне. У східних культурах (наприклад, у японській) високо цінується “свобода від самостійності”. Ці різні орієнтації проявляються на рівні теорій, ідеологій, релігійних, філософських і тому подібних уявлень, повсякденної масової свідомості, права і моралі.
Ідентичність нації є результатом складного, суперечливого процесу її ідентифікації.

Оскільки в саме поняття “нація” і, відповідно, “національне” може вкладатися різний зміст, то й кінцевому результату цього процесу може бути притаманний двоїстий характер. Однак за будь-якого підходу національну самосвідомість можна визначити як безперервний процес ствердження нацією самої себе як реально існуючого суб’єкта, носія матеріальних і духовних цінностей через усвідомлення своєї належності до певної громадянської спільності, держави, релігії, мови, традицій і культури.

Особливо важливим, на думку автора, є те, що у результаті процесу соціалізації, невід’ємною складовою якого є самоідентифікація особистості, домінуючим стає відчуття особою своєї приналежності до визначеної етнічної групи або до визначеної нації у розумінні співгромадянства.

У тих випадках, коли для особи визначальним є відчуття співгромадянства, тобто своєї приналежності до визначеної країни, нації, як правило, питання про “особливий національний” правовий статус того чи іншого етносу не виникає. У тих же випадках, коли головним стає приналежність до тієї чи іншої етнічної групи, особливо в ситуації, коли в даній країні вона є національною меншістю, питання про надання “особливого правового статусу” за етнічною ознакою може ставитися вельми гостро.

Заслуговує на увагу також введене в науковий обіг Ю.В. Бромлеєм розуміння етнічної самосвідомості у вузькому та широкому значеннях. У першому випадку під ним розуміється приналежність до етнічної спільноти, у другому - уявлення людей про культуру, мову, історичне минуле свого етносу, в тому числі уявлення про державність, територію проживання. С.В. Соболєва елементами етнічної самосвідомості вважає погляди на характерні риси свого етносу (етнічні стереотипи), на його походження, історичне минуле, культуру, а також традиції, норми поведінки, звичаї, уявлення про територію проживання та державність етносу .

Таким чином, можна зробити висновок, що в етнічній самосвідомості присутні два компоненти: когнітивний (уявлення) і поведінковий. Властива будь-якій групі психічна спільність виражається у формуванні емоційно забарвленого “ми-почуття”.

Отже, етнічність - це складне поєднання менталітету й культури, яке характеризує визначений етнос. У найзагальнішому розумінні прагнення до визначення етнічної приналежності ґрунтується на природному бажанні задовольнити потребу в позитивній етнічній ідентичності й потребу в етнічній безпеці. Прагнення до психологічної спільності з соціальною групою відоме в психології як аффіліативний мотив. У пошуках соціального захисту, стабільності, можливості самореалізації, з метою задоволення потреб у соціальному, економічному й психологічному бутті люди прагнуть належати до тієї чи іншої групи. Для багатьох людей етнічна приналежність - це єдиний із засобів соціальної орієнтації й досягнення визначених соціальних цілей.

Як співвідносяться поняття “етнічна самосвідомість” і “етнічна ідентичність”? З одного боку, етнічна ідентичність - це когнітивно-мотиваційне ядро етнічної самосвідомості. З іншого - етнічна ідентичність ширше, оскільки містить у собі елементи підсвідомого.

Отже, етнічна самосвідомість будь-якого етносу є складним комплексом культурних, релігійних, історичних і політичних факторів. Зміст же етнічної свідомості складають наступні компоненти: усвідомлення належності до свого етносу, усвідомлення інтересів свого етносу, уявлення про культуру, мову, територію. У структурі етнічної свідомості виділяють також установки (стереотипи, упередження, забобони), ціннісні орієнтації, психологічні універсали. Немалу роль у виникненні й розвитку етнічної самосвідомості відіграє так звана політична міфологія, яка зводиться до ідеалізованого відображення і трактування історичних подій. Досить часто такі міфи пов’язані з самим походженням етносу або територіями, які цей етнос заселяв на тому чи іншому етапі своєї історії.

Невипадково політологи жартують, що етнічна самосвідомість будь-якого етносу будується передусім на незнанні своєї власної історії та сприйнятій всім етносом антипатії до сусідів.

Різні школи і напрямки зарубіжної та вітчизняної історіографії, етнографії, психології по-різному ставляться до самого факту існування етнічної самосвідомості. У ХХ сторіччі на Заході була поширена концепція соціобіологічного походження етносів, виходячи з якої самосвідомість закладається в генетичний код людини . В 30 - 50-і роки в радянській етнографії етнос визначався як етносоціальний організм. Етнічна самосвідомість як окрема категорія в радянській етнографічній літературі до 70-х років не виділялась. У пізніший період, у 80-х роках, після дискусії на сторінках наукових видань було визнано існування самосвідомості людей, які становлять окремий етнос , а введення в науковий обіг таких категорій, як “етнічна самосвідомість”, “національний характер”, радикально змінило саме поняття “етнос” і його складові. На сьогодні українські та закордонні дослідники визначають етнічну самосвідомість як одну з ознак етносу.

Теоретичне осмислення емпіричного матеріалу з проблем існування етнічних груп, які знаходилися в стані нормальної міжетнічної взаємодії та в обстановці різного роду напруг і конфліктів, дозволила вченим виділити сім типів етнічної ідентичності:

1. Нормальна ідентичність, за якої свій етнос сприймається позитивно, має місце позитивне ставлення до його культури, історії, існують природний патріотизм, який не переходить у фаворитизм, толерантні установки на спілкування з іншими етносами, розуміння їхнього місця в історії. Г.У. Солдатова називає цей тип “позитивною етнічною ідентичністю”. При нормальній ідентичності люди відчувають потребу в спілкуванні з етнічною групою, а рівень консолідованості особистості та етнічної групи залежить від типу особистості й від конкретної ситуації. Відхилення від норми можуть бути як у напрямку наростання етнічних залежностей, так і в напрямку їхнього згасання чи навіть заперечення.

2. Етноцентрична ідентичність. Звідси виводиться поняття «етноцентризм». Етноцентризм – це специфічний феномен повсякденної етнічної свідомості, який виникає в процесі взаємодії етнічних груп і характеризується надпозитивним ставленням до власного етносу й емоційно негативним ставленням до інших етносів, почуттям переваги свого етносу над іншими.

Вперше етноцентризм був виділений У. Самнером у книзі “Народні звичаї” у 1906 році. Він вважав, що люди схильні перетворювати власну етнічну групу в еталон, а інші сприймати як ті, що стоять нижче.

Д. Кембелл довів, що етноцентризм виявляється в наступних тенденціях:

- сприйняття того, що відбувається в інших культурах, як неприродного і неправильного;

- сприйняття звичаїв власної етнічної групи як універсальних;

- сприйняття норм, ролі і цінностей своєї етнічної групи як безумовно вірних;

- сприйняття кооперації з членами своєї етнічної групи як явища природного;

- почуття гордості за свою етнічну групу та принизливе ставлення до інших;

- відчуття неприязні щодо інших етнічних груп .

3. Етнодомінуюча ідентичність фіксує такий стан самосвідомості людини, при якому не тільки етнічна ідентичність стає основною серед інших видів ідентичностей (громадянська, соціальна, професії тощо), а й досягнення цілей, інтересів етносу (можливо і протиправних) починає сприйматися як безумовно домінуюча цінність (ми всі клітини тільки одного великого організму на ім’я “нація”, хто не з нами, той проти нас). Така ідентичність, як правило, супроводжується вимогами щодо визнання прав етносу вищими за права людини. Теза про “переваги” свого етносу обґрунтовується ірраціонально - особливою історичною місією, дискримінаційними установками щодо інших етнічних груп, визнанням правомірності етнічних обмежень, усвідомленим прагненням не “змішуватися” з іншими національностями (ексклюзитивізм). Даний тип ідентичності близький до побутового уявлення про націоналізм.

4. Етнічний фанатизм. Даний тип є крайньою формою агресивної ідентичності. При такій ідентичності спостерігається абсолютне домінування етнічних інтересів і цілей, що супроводжується готовністю на будь-які жертви й дії.

5. Етнічна індиферентність характеризується байдужістю людей до проблем етносу і міжетнічних відносин, цінностей свого й інших етносів. За такого типу етнічної ідентичності люди вільні від норм і традицій етносу. На їхні життєві вчинки, на поведінку в будь-яких сферах суспільного життя ніяк не впливають ні їхня власна етнічна приналежність, ні етнічність інших осіб.

6. Етнонігілізм у формі космополітизму є запереченням етнічності, етнічних, етнокультурних цінностей; декларуванням свободи від усього, пов’язаного з етнічним феноменом; демонстрацією себе як “людини світу”. Одним із видів декларованої зовні етнічної індиферентності чи навіть нігілізму є етнонеповноцінна ідентичність. Як правило, вона виникає у зв’язку з усвідомленням низького статусу своєї етнічної групи, визнанням її нерівноцінності порівняно з іншими. Звідси - уникнення демонстрації своєї етнічної належності, а іноді й повне заперечення будь-якої етнічності.

7. Амбівалентна, невиражена, а іноді “здвоєна” ідентичність. Цей тип етнічної ідентичності досить розповсюджений в етнічно змішаному середовищі. Наприклад, діти зі змішаних родин, особливо ті, де виховання здійснюється на засадах поваги етнічності і батька, і матері рівною мірою.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Нормативно-правові засади забезпечення інформаційної безпеки держави.	\|	Механізм цілеспрямованого впливу на світогляд населеня.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.