ТЕМА 3. Історія політичних вчень

1. Філософсько-етична концепція політики.

2. Релігійна концепція політичної думки.

3. Цивільна концепція політичної думки.

4. Соціальна концепція політичної думки.

1. Філософсько-етична концепція політики. Як вважають історики, перші класові суспільства почали складатися в країнах Стародавнього Сходу в ІV тисячоріччі до нашої ери, тоді ж і зародилися перші політичні ідеї. Вони були тісно пов'язані з філософськими, релігійними, етичними міркуваннями мислителів.

Фундаментальну роль у всій історії етичної й політичної думки Китаю зіграло вчення Конфуція(551– 479 р. г. до н.е.), одного із засновників філософсько-етичної концепції політики.

Його політичне навчання виходить із того, що ідеальне управління державою повинне спиратися на мораль, і насамперед на такі етичні поняття, як «взаємність», «золота середина» і «людинолюбство». Ці поняття, за Конфуцієм, становлять «правильний шлях» (Дао), якому повинен слідувати кожний, хто бажає жити у злагоді із самим собою й з іншими людьми.

Школа даосизму була заснована в VI в. До н.е. китайським мислителем Лао-Цзи (604 до н.е.– ?).Даосисти вважали, що людина – частина природи й знаходить своє щастя в єдності із природою. Ідеальне керування у вченні Лао-Цзи могло бути тільки в так званій «маленькій державі з рідким населенням». Ідея даосизму припускала створення міні–держав на рівні сіл, громад; правителям рекомендувалося як можна менше втручатися у природний стан життя.

Великий китайський учений Мо-Цзи (бл. 480–400 до н.е.), фахівець в області соціальної етики, затятий супротивник Конфуція. Основна теза навчання Мо-Цзи про «загальну любов і взаємну вигоду» – спроба своєрідного етичного обґрунтування ідеї рівності людей. Він думав, що всі талановиті люди повинні мати можливість управляти країною незалежно від походження. Мислитель називає три підстави успішного правління: «Якщо мудрих не наділяти високим чином, то народ не буде поважати їх. Якщо мудрим видається невелике жалування, то народ не вірить, що цей пост важливий. Якщо мудрим не давати в підпорядкування людей, то народ не буде боятися їх».

Політичні вчення Стародавньої Греції та Риму. У Стародавній Греції політичні ідеї знайшли форму теорій, ознаки цілісності, системності. Одним з видатних мислителів античності був Платон. Основу його вчення про суспільство й державу склали діалоги «Держава», «Політик», «Закони». У праці «Держава» Платон намалювала образ ідеального суспільства, що складається із трьох станів: правителів – філософів, воїнів – стражів, ремісників і хліборобів. Кожний стан зайнятий своєю справою: філософи – мудреці здійснюють справедливе правління, оскільки тільки їм доступне щире знання; стражі захищають суспільство, а ремісники й хлібороби створюють матеріальні засоби життя. Платон дав характеристику формам державної влади. Він думав, що правильними формами цієї влади є монархія й аристократія, а перекрученими – тимократія (влада честолюбців), олігархія, демократія й тиранія. Важливо відзначити, що Платон першим вказав на взаємозв'язок політики, держави й соціальних змін (поділ праці, поява класів, нерівності).

Аристотель вважав місто-державу вищою формою спілкування людей, віддзеркаленням сутності людини як «політичної тварини», у якому закладене інстинктивне прагнення до спільного проживання, віддзеркаленням чого є родина, громада й, нарешті, держава. Головна мета держави – досягнення загального добра для всіх громадян Громадянами, за Аристотелем, є ті люди, які можуть брати участь у законодавчій і судовій діяльності держави. Раби громадянами не є.

Аристотель, як і Платон, теж розділяє форми державного правління на правильні й неправильні. До правильних форм правління він відніс монархію – правління одного в інтересах загального добра, аристократія – правління деяких кращих заради блага всіх, політію – правління кращої більшості (кращих представників бідних і багатих) заради загального добра; до неправильних – тиранію – необмежене правління одного у своїх інтересах, олігархію – правління деяких багатих в інтересах власного блага; демократію – необмежене правління незаможної більшості у своїх інтересах. Із всіх форм правління найгіршою мислитель вважав тиранію, найкращою політію. Політія була конкретною формою втілення ідеї про змішаний режим, що втілює всі кращі риси аристократії (чеснота правителів), олігархії (багатство), демократії (воля).

З римських мислителів особливої уваги заслуговують ідеї державного діяча й філософа Марка Тулія Цицерона, що у роботі «Про державу» стверджував, що природне право (щирий закон) виникло раніше, ніж писані закони й сама держава. Заслуга Цицерона полягає в тому, що він заклав правовий принцип у взаємини керуючих і керованих: «Під чинність закону повинні підпадати всі, а не тільки деякі, обрані громадяни». Тим самим він заклав основи теорії правової держави.

Найкращою формою державного устрою Цицерон визнавав «змішану» форму держави. Вона сполучає достоїнства царської влади (турбота монарха про підданих), аристократію (мудрість правителів) і демократію (воля народу).

Обмеженість філософсько-етичної концепції полягає в тім, що держава розглядається як першооснова всього життя людей. Людина, суспільство, право поза державою як би нічого не значать. Тільки держава здатна забезпечити людині чеснота й справедливість.

2. Релігійна концепція політичної думки. У Середні віки філософсько-етична концепція політики в західній Європі поступово витісняється релігійною концепцією. У період раннього Середньовіччя найбільш великим представником релігійної концепції політичної думки Середньовіччя був АврелійАвгустин, вчення якого лягло в основу католицизму. У своєму творі «Про град Божий» він виклав свою політичну доктрину. Августин різко протиставляє церкву й державу: «град божий» і «град земний». Громадське життя, за Августином, – це боротьба двох протилежних царств – грішного язичеського й божественного. Перше із цих царств втілено в державних установах Римської імперії, друге в церкві. Звідси виникає поширена в Середньовіччя ідея панування церкви над державою, духовної влади над світською.

Не менш авторитетним богословом був Фома Аквінський, що значно збагатив релігійну концепцію держави. Аквінський виходив з того, що державна влада походить від Бога й тому повинна бути підлеглою духовної владі. Влада государя обумовлена божою волею. Государеві, на думку Аквінського, підкоряється все. Однак, світській владі підкоряються лише тіла людей, а не душі. Верховна влада належить церкві. Наскільки Бог вище людини, настільки влада духовна вище земного государя.

3. Громадянська концепція політичної думки. Відродження й Реформація – найбільші і знаменні події пізнього західноєвропейського Середньовіччя. Видатним захисником цих нових ідей в Італії був мислитель і суспільний діяч Нікколо Макіавеллі (1469–1527 р.). Він у своїх трактатах «Государ» (1513р.) і «Міркування на 1 декаду Тита Лівія» першим сформулював предмет і метод політології. Він вважав, що політична наука повинна осягати справжнє положення речей, вирішувати реальні завдання влади й керування. Ім'ям Макіавеллі названа політика, заснована на культі грубої сили, зневаги нормами моралі («макіавеллізм»). Політика не повинна ґрунтуватися на моральних принципах, повинна виходити з доцільності. Макіавеллі виступав за сміливість, рішучість, упевненість і гнучкість у здійсненні політики, за возз'єднання у політику рис лева й лисиці.

Політичні вчення Нового часу. Однією з фундаментальних проблем політичних ідей Нового часу стає проблема держави. Буржуазія має потребу в ідейному обґрунтуванні свого права вести боротьбу з абсолютною монархією. Такою стає концепція походження держави в результаті суспільного договору. Вона розробляється англійськими мислителями Т. Гоббсом (1588–1679) і Дж. Локком (1632–1704), пізніше французьким філософом Ж. –Ж. Руссо (1712–1778).

Англійський мислитель Томас Гоббс розробив теорію суспільного договору, що послужила основою вчення про громадянське суспільство. Суть концепції зводиться до твердження про те, що людство у своєму розвитку проходить два етапи – природний (досуспільний) стан і державно-організоване існування. У природному стані незалежний самостійний індивід є частиною природи, перебуває в стані хаосу – «війни всіх проти всіх» (bellum omnium contra omnes).

Родоначальник ліберальної ідеології англійський філософ і політик Джон Локк інакше трактував ідею суспільного договору. Він уперше розділив такі поняття як особистість, суспільство й держава, і поставив особистість вище суспільства й держави. Ідею Дж. Локка про поділ влади активно розвивав французький філософ і мислитель Шарль Луї Монтеск'є (1689–1755). У своїх працях він уточнював і розвивав навчання про державу, цивільне суспільство, політичні режими, форми правління й форми державного устрою. В основній своїй праці «Про дух законів» Ш. Л. Монтеск'є виділяв три типи правління – республіку, монархію й деспотію. Він негативно ставився до деспотії, оскільки тут рушійним принципом керування є страх, сваволя. Монтеск'є виступає за конституційну монархію, прообразом якої є англійська конституційна монархія. Але він шанобливо ставиться й до республіки, підрозділяючи її на демократичну й аристократичну.

У радикально-демократичному напрямку політичної думки особливе місце займає французький філософ і письменник Жан-Жак Руссо (1712–1778) і його праця «Про суспільний договір, або принципи політичного права». Згідно Руссо на зміну цивільної концепції політики приходить соціальна. У соціальній концепції політики зміщаються акценти. Відправною точкою є не окрема людина, а групи, тобто класи, націй, і т.д., і індивідуум розглядається як продукт суспільства.

Ідеї правового обмеження державної влади розвивав німецький філософ Іммануїл Кант (1727–1804). Продовжуючи розробку концепції лібералізму, він дав обґрунтування внутрішніх моральних джерел волі людини й ролі права у встановленні меж свавілля. Вищою формою забезпечення волі, виступає правопорядок.

Важливе місце в розвитку теорії політики займає вчення Гегеля про громадянське суспільство й правову державу, що розглядаються у взаємному зв'язку із соціально-економічною сферою й політикою. Він створив основи теорії групових інтересів, які розглядав як основу цивільного суспільства. Єдність суспільства може бути досягнута шляхом узгодження різних інтересів, а отже, за допомогою групового представництва у верховних органах влади. Своїм ідеалом Гегель вважав конституційну монархію, що виражає завершення абсолютної ідеї права.

4.Соціальна концепція політичної думки.Капіталістичний лад, що затвердився в Західній Європі, знайшовсвою ідеологію в лібералізмі, який вищими соціальними цінностями вважав особисту волю, волю кожного індивіда й приватну власність. В переліку стовпів європейського лібералізму виділяються англійські вчені И. Бентам (1748–1832) і Д. С. Мілль (1806–1873).

Англійський філософ і юрист И. Бентам відзначав, що мета політики – досягнення суспільством «найбільшого щастя найбільшого числа людей». Держава повинна задовольняти різноманітні інтереси особистості, забезпечувати безпеку і їжу людей, не втручаючись при цьому в їхнє особисте життя. Найкраще здійсненню цього завдання відповідає, на думку И. Бентама, форма представницької демократії.

Джон Мілль у своїй роботі «Міркування про представницьке правління» для того, щоб позбавити меншість від домінуючої більшості, пропонує систему пропорційного представництва й максимальну участь громадян у правлінні соціальною державою.

Усвідомлюючи явні вади в цивільній концепції держави, багато політичних мислителів поступово виробляють соціальну концепцію політичної думки. Французький соціолог і історик Алексіс Токвілль (1805–1859) після подорожі по США в 1832 році написав книгу «Про демократії в Америці».

У ХХ столітті ліберальна концепція (неолібералізм) політичної думки стала більше орієнтуватися на соціальні проблеми суспільства. Політичні системи на початку століття стикнулися з новими труднощами, виявившись не в змозі ефективно реагувати на нові реальності: поява нових груп інтересів, що виникали конфлікти. Зріс інтерес до осмислення проблеми соціальної рівноваги, забезпечення балансу інтересів різних груп. Як засіб, здатний відновити динамічну рівновагу в суспільстві, італійський соціолог В. Парето (1864–1920) розглядав політичну еліту, що приймає всі стратегічні рішення щодо розвитку суспільства.

Німецький соціолог М. Вебер (1864–1920) пропонував інші шляхи забезпечення стабільності. Він бачив вихід у посиленні авторитарної влади харизматичного лідера. М. Вебер запропонував теорію плебісцитарної демократії, у якій харизматичний лідер спирається на пряму підтримку народу в боротьбі проти підсилюючою й не підзвітною ні перед ким бюрократією. Ідея плебісцитарної демократії з харизматичним лідером замислюється для забезпечення єдності суспільства і його стабільності. Однак на практиці ця ідея привела в Німеччині до встановлення фашистської диктатури в 30–х роках ХХ в.

Противагою до політичних концепцій класичного лібералізму виступив марксизм. Виникнувши в 40–х роках XIX ст., марксизм заявив про розуміння держави й політики в якості надбудовних стосовно економічної структури суспільства. К. Маркс (1818–1883) і Ф. Энгельс(1820–1895) трактували державу вкрай односторонньо – як зброю політичного панування економічно правлячого класу. На зміну буржуазній державі повинна прийти держава диктатури пролетаріату, що підготує ґрунт для відмирання взагалі всякої держави й заміни його самоврядуванням народу. На практиці реалізація положень політичної доктрини марксизму привела до встановлення тоталітарних режимів на чолі з монопольно пануючими партіями.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ТЕМА 2. Політика як суспільне явище	\|	ТЕМА 4. Політична думка України

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.251 сек.