ТЕМА 4. Політична думка України

1. Національне відродження й українська політична думка ХIX – п.XX ст.

2. Українська політична думка першої половини ХХ ст.

1. Національне відродження й українська політична думка Х1Х – початку ХХ ст. Головною проблемою роздумів української інтелігенції, починаючи з 40–х років ХІХ ст., було осмислення історичного шляху, пройденого українським народом, і устрій його державного життя.

На початку ХІХ у., після вбивства в 1801 р. імператора Павла I і з початком царювання Олександра І, почався період певної політичної лібералізації, що у свою чергу, сприяло розгортанню процесів культурного розвитку в Україні. В 1804 р. у Харкові був заснований перший в Україні університет, що став основним центром української культури й наукового життя в першій половині ХІХ ст.

Під впливом декабристів, польського повстання 1830 р. у Києві в 1845–1846 р. виникла таємна організація – Кирило-Мефодіївське братерство, що створило першу політичну програму для українців. Його засновниками були Н. Костомаров, П. Куліш, Н. Гулак, О. Маркович, В. Бєлозерський. Члени організації підготували програму, статут. Суспільством визначалася кінцева мета – створення слов'янської демократичної федерації, побудованої на демократичних принципах. Ліквідація кріпосного права, знищення самодержавства, встановлення республіканської форми правління, протиставлення українських демократичних традицій традиціям аристократичної Польщі й самодержавної Росії – головні складові політичної програми української демократії першої половини ХІХ в.

Разом з Н. Костомаровим, одним із засновників української політології був відомий учений, політичний і суспільний діяч М. Драгоманов (1841–1895). Коротко його політичні погляди можна визначити, як соціальний лібералізм. М.Драгоманов розробив політичну програму, у якій пропонувалося замінити самодержавство владою парламенту. Суть його програми політичної боротьби полягала в тім, щоб домогтися політичних реформ, демократизації й федерації в складі Росії й Австро-Угорщини, виходячи з того, що центром цієї боротьби повинна бути Галичина.

Лібералізм в Україні мав свою специфіку й відмінність від класичного європейського лібералізму. Крім властиво ліберальних, він містив соціалістичні й народно-демократичні ідеї. Представники українського лібералізму відстоювали пріоритетність політичних і цивільних прав особистості перед державою й націями, конституціоналізм і правова держава, приватну власність як основу господарювання, державну автономію України в складі Російської Федерації.

Політична думка в Україні в ХІХ–ХХ ст. формувалася в умовах, коли на зміну сільськогосподарському устрою життя приходило індустріальне суспільство, коли відбувалися процеси національно-культурного й політичного відродження України. Якщо попередня політична думка розвивалася в руслі релігійних, династичних і козацьких традицій, то в ХІХ–ХХ ст., спираючись на ідеологічні цінності, у політичній думці можна виділити такі напрямки: народно-демократичне, консервативне, націоналістичне й націонал-комуністичне.

Народно-демократичні погляди викладав М. Грушевський (1866–1934) – патріарх української політичної думки, талановитий вчений-історик, видатний суспільний і політичний діяч, глава Української Центральної Ради, Президент Української Народної Республіки (УНР).

Пануючою ідеєю усього періоду його наукової й суспільно-політичної діяльності залишалася ідея федералізму. Відомо, що в середині ХVІІ в. в 1648–1654 р. Україна була фактично незалежною державою. Вона добровільно приєднується до Росії, відрікається від своєї незалежності, але зберігає виражені риси своєї державності. Грушевський писав у 1918 р., що стара гетьманська Україна мала широку автономію, була державою, хоча й не суверенною. Учений у своїх політичних поглядах стояв на платформі тісного зв'язку України й Росії, стверджував, що національним інтересам України більше відповідає вступ її до складу російської держави (республіки), реорганізованої на основах національно-територіальної автономії й федерації.

М. Грушевський відрізняв два шляхи створення федерації – через об'єднання двох і більше країн з їх ініціативи або ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією М. Грушевський визнавав необхідність існування незалежної української держави, але тільки тимчасово, з орієнтацією в майбутньому на входження Росії й України в загальноєвропейську федерацію.

Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України в складі Російської імперії й право українського народу на самовизначення, був М. Міхновський (1873–1924). У брошурі «Самостійна Україна» він чітко порушив питання про незалежну українську державу, пропонував йти до незалежності відомими шляхами західних країн, використовуючи творчий потенціал націоналізму європейського типу.

У політичній думці 20–30–х рр. ХХ в. виділяють кілька напрямків, а саме, консервативне (В. Липинський, С. Томашевський, В. Кучабський), державний націоналізм (С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, С. Рудницький), інтегральний націоналізм (Д. Донцов, М. Міхновський, М. Сциборський, С. Бандера, Я. Стецько).

Український консерватизм ґрунтувався на пріоритеті держави, нації над правами особистості, монархічної форми державного керування, що веде ролі аристократії в державному будівництві, непорушності приватної власності як основи господарювання.

В 20–і роки ХХ в. з'явилися наукові праці В. Липинського (1882–1933) – видного історика й політолога. Після 1917–го року він не приєднався до Центральної Ради, активно підтримував гетьмана П.Скоропадського, тому що йому була ближче монархічна ідея.

Особливістю й позитивним елементом національного консерватизму В. Липинського була ідея політичної інтеграції як способу створення незалежної національної держави. На його думку, українці, інтегровані на основі етнокультури й національної самосвідомості, повинні об'єднати всі народи в єдине ціле.

Істотним внеском В. Липинського в політичну науку стала його типологія й аналіз таких форм державного устрою, як «демократія», «охлократія» і «класократія». Характеризуючи «демократію», він стверджує, що державна влада при ній або потрапляє безпосередньо в руки «багатіїв-плутократів», або в руки найнятих ними політиків-професіоналів. У результаті цього влада стає знаряддям реалізації не народних, а приватних інтересів певних осіб або угруповань. Одним із прикладів такої «демократії» В. Липинський вважав Українську Народну Республіку.

До держав «охлократичного» типу В. Липинський відносив революційні диктатури, фашизм, більшовизм і ін. Особливістю «охлократії», на його думку, було те, що в минулому її становили кочівники, у новітній час – декласовані елементи. При такому державному устрої пануючою стає військово-бюрократичний шар, що легко маніпулює юрбою.

«Класократію», за Липинським, становить гармонічна політична співдружність хліборобського класу з іншими класами як консервативна опора держави. Правлячу еліту він розглядає як відкриту політичну структуру, що забезпечує реальний плюралізм ідей і поглядів різних угруповань, структуру, що постійно поповнюється за рахунок «кращих людей» із всіх суспільних класів.

Представником державного націоналізму був український правознавець, політолог С. Дністрянський (1870–1935), відомий автор проекту конституції Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Він відстоював ідею національно-демократичної держави, право народу на самовизначення в етнічних межах.

Формування націоналістичного напрямку в українській політичній думці пов'язане з ім'ям М. Міхновського, але найбільш яскравою фігурою серед теоретиків українського націоналізму, безумовно, є Д. Донцов (1883–1973) – ідеолог радикальної течії, що одержала назву «інтегральний націоналізм».

Д. Донцов починав як соціаліст, але потім зневірився в марксистських теоріях і знайшов собі іншого кумира – Ф. Ніцше. Основні положення своєї доктрини Д. Донцов виклав у роботі «Націоналізм», виділивши наступні принципи ідеології інтегрального націоналізму:

- воля з її проявами самолюбства, ненависті, любові;

- постійне прагнення до боротьби за незалежність;

- романтизм і фанатизм у національній боротьбі;

- синтез національного й інтернаціонального;

- необхідність виховання нової політичної еліти;

- орієнтація на примус, «творче насильство» у процесі боротьби за незалежність.

В ідеології донцовского націоналізму є чимало рис, властиві фашизму й більшовизму (ставка на ірраціоналізм, фанатизм). Націоналістична ідеологія у творчості Д. Донцова дала поштовх розвитку соціально-політичної думки, що сповідує принцип: ціль виправдує засоби. Цієї думки дотримувалися Е. Коновалець, А. Мірошник, С. Бандера й інші провідники українського націоналізму. Однак націоналізм ніколи не був ні першим, ні основним носієм української національної ідеї.

Соціалістичний напрямок представлений поглядами В. Винниченко (1880–1951). Він став першим головою уряду (Генерального секретаріату УНР) створеного в 1917–1918 р. української держави й тривалий час, до кінця життя, по милості своїх ідеологічних опонентів носив тавро ворога України.

В 1920 р., повернувшись із еміграції, Винниченко намагався знайти загальну мову з більшовицьким урядом по подальшій долі суверенітету України. В «Листі до українських робітників і селян» він обвинуватив більшовицький тоталітаризм у тому, що УРСР як самостійна «незалежна» робочо-селянська держава існує тільки в деклараціях; уряд УРСР не обирається, а призначається політбюро ЦК ВКП б; правляча революційна партія – це машина, якою керує невелика група людей; партійні організації втратили активність і перетворилися в бездушну некритичну масу; влади Рад в Україні не існує, тому що принцип централізму виключає її.

Філософсько-політична теорія В. Винниченка ґрунтувалася на його соціально-політичній програмі так називаної «колектократії», відповідно до якої в майбутньому перевага буде за колективними формами власності. Протилежні політичні системи, на його думку, не повинні ворогувати, а повинні досягати взаєморозуміння політично й зблизитися економічно шляхом корінної реорганізації господарства. Ці думки В. Винниченка багато в чому збігаються з ідеями представників «теорії конвергенції» (Дж. Гелбрейт, П. Сорокін, Р. Арон, А. Сахаров і ін.).

Поява в Україні такої течії соціально-політичної думки, як націонал–комунізм, визначалася двома обставинами: нерозривним зв'язком попереднього національного руху із соціалізмом; порушенням політичних і національно-культурних прав Української Радянської республіки з боку більшовицької Росії.

М.Хвильовий (1893–1933) – один з видатних українських письменників успіх національного відродження бачив у подоланні в українському народі виробленого віковою залежністю від Росії комплексу неповноцінності, а в інтелігенції – тенденції бути епігоном російської культури. Звідси його емоційний вигук: «Геть від Москви» і заклик орієнтуватися на культурні процеси Європи.

М. Хвильовий вважав, що комунізм можна реалізувати на національному ґрунті, відкинувши «російський шлях» розвитку в культурній сфері. Для цього потрібно перебороти «хохляцьку розхитаність», український просвітницький провінціалізм і орієнтуватися на ідеал європейської людини-громадянина, творця історії. За його словами, необхідно покінчити не тільки з малоросійством, українофільством, але й москвофільством.

Позиція М. Хвильового знайшла підтримку серед частини партійно-державних керівників України – народних комісарів освіти О.Шумського й М.Скрипника.

М. Скрипник, один з лідерів Компартії України, протистояв спробам змінити статус України як самостійної держави, що добровільно ввійшла у федерацію, намагався відстояти її суверенітет. Проводячи процес українізації, він розглядав його як процес зміцнення в Україні робочо-селянської державності, розвитку її культури й духовного життя.

Націонал-комуністи змушені були працювати в умовах жорсткого тиску й репресій з боку партійної верхівки й тим або іншим чином були знищені сталінським режимом.

Українська наукова еліта, зокрема та, котра працювала в сфері історії, права, політики, соціології, емігрувала або була репресована. Нове покоління науковців змушене було працювати у вузьких рамках тоталітарної ідеології, в умовах панування класового підходу до аналізу соціально-політичних явищ.

Успішно політологічні дослідження могли вчені української діаспори, які працювали в Українському вільному університеті в Мюнхені, в Українському дослідницькому інституті Гарвардського університету й у багатьох інших університетах західних країн.

Під час находження України в складі СРСР говорити про яку-небудь особливу українську політологічну школу не доводиться, оскільки політологія як наука вважалася в Радянському Союзі «псевдонаукою», а єдино правильним вченням був марксизм-ленінізм у формі наукового комунізму й марксистської філософії.

Тільки після проголошення незалежності України в 1991 р., підтвердженого на всеукраїнському референдумі, почався сучасний етап у становленні української політології. Надзвичайно важливе значення в її становленні й розвитку мало створення журналів «Політологічні читання» (1992), «Політична думка» (1993).

Велике значення для розвитку політології як самостійної науки мало створення наукових рад із захисту докторських дисертацій в Інституті держави й права ім. В.Корецького, Інституті політології й національних відносин НАН України, Львівському університеті ім. І.Франко, Міжрегіональної Академії керування персоналом.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ТЕМА 3. Історія політичних вчень	\|	ТЕМА 5. Теорія влади

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.054 сек.