ТЕМА 10. Політична еліта

1. Поняття «політична еліта», її функції.

2. Класичні теорії еліт.

3. Сучасні концепції еліт.

4. Типологія еліт.

5. Механізм формування політичної еліти.

1. Поняття «політична еліта», функції еліти. Політична еліта –це привілейована група, що займає керівні позиції у владних структурах і безпосередньо бере участь у прийнятті найважливіших рішень, пов'язаних з використанням державної влади.

Соціальне призначення політичної еліти відбивається насамперед у тих функціях, які вона виконує: стратегічна, комунікативна, організаторська, інтегративна.

2. Класичні теорії еліт. Ідеї елітизму виникли в далекій давнині. Китайський філософ Конфуцій (551–479 до н.е.) обґрунтовував розподіл суспільства на «шляхетних чоловіків» (правляча еліта) і «низьких людей» (простолюдинів). Образ правлячої еліти Конфуцій розкривав через соціальні якості її представників: «шляхетний чоловік у доброті не марнотратний; примушуючи до праці, не викликає гніву; у бажаннях не жадібний; у величі не гордий; викликаючи повагу, не твердий».

В античній філософії елітарний світогляд було найбільше повно сформульований Платоном. Він рішуче виступав проти допущення демосу (народу) до керування державою, називав його «юрбою», яка ворожа мудрості. Розумній частині душі, чеснота якої полягає в мудрості, повинен відповідати стан правителів–філософів (це і є еліта). Мудрим (тобто філософам) повинна коритися гірша частина держави.

Згодом подібних поглядів дотримувалися багато інших мислителів – від Н. Макіавеллі до Ф. Ніцше й А. Шопенгауера. Однак теорія еліт виникла на рубежі ХІХ–ХХ ст. у роботах В. Паретто, Г. Моски й Р. Міхельса.

Італійський соціолог Вильфредо Паретто (1848–1923) був першим, хто зробив еліту об'єктом наукового аналізу. Приналежність до еліти він визначав видатними якостями людей, що забезпечують їм владу.

Італійський політолог і соціолог Гаетано Моска (1858–1941) виклав основні свої погляди в роботі «Правлячий клас». У ній він писав, що у всіх суспільствах існує два класи людей – клас, що править, і клас, яким правлять. Правлячий клас завжди малочисельніший керованого. Меншість править більшістю, тому що вона, по-перше, організована, по-друге, наділена особливими якостями, завдяки яким користується повагою й більшим впливом у суспільстві.

Великий внесок у розвиток теорії політичних еліт вніс Р. Міхельс (1876–1936). Влада еліти, на його думку, залежить від її організованості. Сама організація суспільства вимагає елітарності й закономірно відтворює її.

3. Сучасні концепції еліт. Історично першою групою теорій, що не втратили сучасної значимості, є вже коротко розглянуті концепції макіавелістської школи (Моска, Паретто, Міхельс). Ці концепції поклали початок широким теоретичним і емпіричним дослідженням груп, що керують державою або претендують на це. Сучасні теорії еліт різноманітні. Основні з них: ціннісні теорії, теорії демократичного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліволіберальна концепція еліт.

Один із прихильників ціннісної теорії еліт росіянин філософ Н. Бердяєв (1874–1948) на основі аналізу розвитку різних країн і народів вивів «коефіцієнт еліти» як відношення високоінтелектуальної частини населення до загального числа грамотних.

Для демократичного елітизму (Р. Даль, С. Ліпсет) характерні наступні положення. По-перше, еліти необхідні в суспільстві як гарант високого якісного складу керівників, що обирають розселенням. По-друге, еліти є поборницями ліберально-демократичних цінностей, на відміну від мас, настроєних на радикальну боротьбу за соціально-економічні права (страйку й т.п.).По-третє, еліти не тільки володіють необхідними для керування якостями, але й здатні нейтралізувати властивий масам ірраціоналізм.

Свого роду антиподом теорії плюралізму виступають теорії ліволіберального елітизму. Один із провідних теоретиків цього напрямку – Р. Міллс вважає, що головним елітоутворюючою ознакою є володіння ключовими позиціями в суспільстві й популярність. Згуртованість еліти забезпечується не тільки загальною зацікавленістю вхідних у неї груп у збереженні привілейованого положення, але близькістю соціального статусу, духовних цінностей, стилю життя, особистими й родинними зв'язками. Рекрутування еліти здійснюється винятково із власного середовища, а можливості демократичних інститутів (вибори) не дають реальних шансів увійти в неї вихідцям з народу. Основна функція пануючої еліти – забезпечення власного панування.

4. Типологія еліт. У політичній літературі існує кілька класифікацій політичних еліт.

Залежно від джерел впливу еліти підрозділяються на спадкоємні, ціннісні, владні і функціональні. Серед політичних еліт розрізняють правлячу і опозиційну. Також розрізняють відкриту і закриту.

Еліта ділиться на вищу, середню і адміністративну. Вища політична еліта містить у собі політичне керівництво. Середня політична еліта формується з виборних посадових осіб. Адміністративна еліта – вищий шар державних службовців, що займають керівні посади в органах державного керування.

На підставі форми приналежної власності виділяють аграрну, промислову, фінансову, інтелектуальну еліту.

5. Механізм формування політичної еліти. Великий вплив на соціальну показність, якісний склад, професійну компетентність і результативність еліти в цілому роблять системи її рекрутування (відбору). Такі системи визначають: хто, як і з кого здійснює відбір, які його порядок і критерії, коло селекторату (осіб, що здійснюють відбір) і спонукальні мотиви його дій.

У сучасній політології прийнято розрізняти дві основні системи рекрутування політичних еліт – антрепренерську і гільдій. Антрепренерська система переважає в демократичних державах, система гільдій – у країнах адміністративного соціалізму, хоча її елементи широко поширені й на Заході.

Для системи гільдій характерні: закритість, відбір кандидатів на посаду головним чином з нижчестоящих шарів самої еліти; повільний поступовий рух «наверх»; наявність безлічі інституціональних фільтрів, формальних вимог: партійність, вік, стаж роботи, утворення, позитивна характеристика, національність і ін.; вузьке, відносно закрите коло селекторату (людей, що здійснюють відбір кадрів); тенденція до відтворення існуючого типу еліти.

Антрепренерську систему відрізняють інші принципи: відкритість, широкі можливості для представників різних соціальних груп претендувати на місце в еліті; невелике число інституціональних фільтрів, тобто формальних вимог для заняття посад; широке коло селекторату, що може включати всіх виборців країни; висока конкурентність відбору, гострота суперництва за заняття керівних постів; високі вимоги до особистісних якостей і здатностей претендентів на керівні посади.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ТЕМА 9. Політичні партії й партійні системи	\|	ТЕМА 11. Політичне лідерство

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.204 сек.