Правове становище рабів, вільновідпущенників

З точки зору приватного права раб вважався річчю і не мав ніяких прав ні в публічній, ні в приватній сфері. Раби не могли служити в римських легіонах, не платили повинностей, оскільки не були власниками майна, носіями яких-не-будь прав, не могли мати сім'ю. Зв'язок раба з рабинею, як, між іншим, з будь-якою жінкою, не визнавався шлюбом і не породжував ніяких правових наслідків. Діти, народжені рабинею, не підпадали під батьківську владу. Раб як річ міг стати об'єктом будь-якого права (права власності, права застави, особистих сервітутів тощо), предметом будь-якого приватно-правового правочину (купівлі-продажу, міни, майнового найму), цивільного спору. Якщо йому заподіяно каліцтво чи інше ушкодження, позов до кривдника закладав не раб, а його володар, як за заподіяння шкоди будь-якій речі. Коли раба виганяли з дому чи від нього відмовлявся володар, це не означало його свободи, а лише зміну господаря, оскільки раба, як і будь-яку іншу річ, викинуту на вулицю, міг підібрати будь-хто.

У період принципату робилися спроби, спрямовані на обмеження свавілля рабовласників, які не полегшили становища рабів, а тільки сприяли забезпеченню непохитності рабства.

Проте раб був не просто річчю, а об'єктом, який мав розум, сильну волю, спритність, здатність до творчості тощо. Використовувати раба як просту фізичну силу, зневажаючи його інтелектуальні й інші людські якості, було просто нерозумно. Тому рабовласники згодом все частіше починають експлуатувати саме ці його якості. Вони надають йому певне майно для управління, спочатку просте, а потім все складніше. Цьому сприяли дві обставини. З одного боку, рабовласники, маючи в провінціях великі земельні наділи, маєтки та інші об'єкти приватної власності, не завжди могли і бажали безпосередньо займатися господарськими справами. Все частіше ведення цих справ вони доручають рабам. З другого боку, раби в таких дорученнях були дуже заінтересовані: а) це полегшувало їхню долю; б) при сумлінному веденні господарства вони розраховували на певну прихильність господаря; в) дбайливість і просто господарська спритність давали рабу можливість накопичити певні кошти для викупу свободи.

Отже, такі форми експлуатації рабів почали швидко поширюватись. Надання рабу певного майна для управління дістало назву рабська пекулія.

Експлуатація розумових здібностей раба — більш витончена, рафінована, ефективна і прибуткова форма експлуатації. Проте вона породила певні наслідки. Для оперативнішого та ефективнішого управління наданим рабу майном треба було дати йому певні правові властивості. Римське право здійснило це. Раб, наділений пекулієм, отримав можливість укладати приватно-правові правочини, за якими виникали певні права та обов'язки — він не міг вести господарство, не маючи можливості здійснювати необхідні для цього юридичні дії. Наприклад, вирощений врожай треба було своєчасно і вигідно продати, потім купити для господарства матеріали, інвентар тощо.

Спочатку раб міг укладати лише правочини, спрямовані на придбання, які його володаря ні до чого не зобов'язували. Це не сприяло усталеності розвитку господарського обороту. Ніхто не міг відважитися укладати з рабом договір, за яким не передбачалося відповідальності за невиконання або неналежне виконання. Тому Римське право робить наступний крок — надання рабу пекулія, що означає тепер згоду його володаря прийняти на себе обов'язки, що випливають з договору, укладеного рабом. Отже, раб, наділений пекулієм, отримує можливість здійснювати юридичні дії, зумовлені його змістом, тобто укладати будь-які договори, що випливають із необхідності раціонально вести довірене йому господарство зі всіма наслідками, що з цього випливають.

Юридична діяльність раба, зумовлена пекулієм, суворо регламентувалася. Звичайно, все набуте рабом при управлінні пекулієм автоматично було власністю його володаря. Проте і зобов'язання, що випливали з пекулія, також покладалися на володаря. Володар був відповідальний за договорами, укладеними рабами в межах пекулія, і тих, що визначалися змістом пекулія. Якщо раб укладав договір, що не випливав з пекулія, володар за таким договором відповідальності не ніс.

Надання рабу у зв'язку з пекулієм можливості здійснювати певні юридичні дії деякі романісти розглядають як наділення їх право- і дієздатністю, що зовсім не відповідає дійсності. Раби не одержували ніякої, навіть незначної пра-восуб'єктності. Вони діяли від імені і на користь свого володаря, не несучи ніякої правової відповідальності перед контрагентами за укладені договори, виконуючи лише технічні функції. Не визнаємо ж ми правосуб'єктності, юридичної особистості за торговельними автоматами, такими поширеними в наш час. Тому і раби були тільки технічними виконавцями.

Раби могли одержати свободу від свого володаря, що зумовлювалося рядом обмежень. 20-річний володар не мав змоги дарувати свободу рабу. Не можна було відпускати на свободу раба, молодшого ЗО років чи таврованого. Визнавалося недійсним звільнення раба на шкоду кредитору у випадку, коли володарю загрожувало стягнення на рабів, при цьому він їх відпускав на свободу. В період принципату були встановлені й кількісні обмеження відпуску рабів на свободу: володар, що мав 3 рабів, міг відпустити на свободу 2; володар, що мав до 10, — не більше половини; з 30 допускалося звільнення не більше третини; з 100 — не більше чверті; з 500 — однієї п'ятої і взагалі не більше 100 рабів. За Юстініана ці обмеження були пом'якшені, проте вони вже не могли врятувати рабовласницький лад. Повстання рабів грунтовно розхитали колись могутню класичну рабовласницьку Римську імперію, підвалини якої здавалися непохитними. її кінець невблаганно наближався.

Відпущений на свободу раб називався вільновідпущеником. Він набував правового статусу свого володаря, що видпус-тив його на свободу. Раб, відпущений на свободу римським громадянином, формально набував статусу римського громадянина, який однак не співпадав із статусом вільнонарод-женого римського громадянина. Такий вільновідпущеник називався лібертіном. Якщо ж раб одержував свободу від латина чи перегріна, його правовий статус визначався їхнім станом.

Вільновідпущеник, що одержав статус римського громадянина (лібертін), не міг взяти шлюб з вільнонародженою римською громадянкою аж до початку принципату, а заборона брати шлюб з особою сенаторського звання зберігалася до Юстініана.

Вільновідпущеник залежав від свого володаря: був зобов'язаний надавати йому всілякі послуги, а у випадку потреби — аліментувати не тільки колишнього патрона, а й його дітей, батьків, не мав права викликати його до суду, отже, був абсолютно позбавлений судового захисту від свавілля володаря. Після смерті вшьновідпущеника-перегріна його майно переходило до спадщини патрона.

У сфері публічних правовідносин вільновідпущеник обмежувався в праві служити в римських легіонах, а в І ст. втратив право брати участь у роботі народних зборів і голосувати.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Правове становище перегрінів. Публічні та приватні перегріни	\|	Правове становище колонів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.