Морфологічні одиниці

На ґрунті функціональних характеристик потрібно вичленовувати два взаємопов'язані типи морфологічних одиниць: мінімальну морфологічну оди-

ницю (морфему) і морфологічну одиницю-конструкцію (або морфологічне слово, частину мови). Слово з граматичного погляду є основною морфологічною одиницею, а в сукупності всіх його аспектів (лексичного, морфологічного, словотвірного, синтаксичного тощо) — основною одиницею мови.

Проблема слова належить до однієї з найбільш дискусійних лінгвістичних проблем. Через те й дотепер великою мірою не втратила своєї актуальності думка Ф. де Сосюра про те, що "досі при вивченні мови завжди задовольнялися оперуванням над одиницями, як слід не визначеними" і що "слово, незважаючи на складнощі визначення, становить знакову єдність, яка знову і знову постає перед нами настійливо як щось центральне у механізмі мови" [Сосюр 1998: 141]. Ще більші складнощі викликає дефініція слова за врахування розмаїття мов світу. Адже мови світу утворюють простір, полюси

якого називають мовами "словесними" і "несловесними", або "морфемними".

Для мов проміжних, тобто з не чітко розрізнюваними морфемними комплексами, іноді пропонують термін "псевдословесні" [Бульїгина 1977: 113—114 з покликанням, зокрема, на Ж. Марузо]. Отже, слово можна охарактеризувати як такий морфемний комплекс, між складниками якого наявні особливо тісні зв'язки — набагато тісніші, ніж між цими комплексами, тобто між окремими словами [Плунгян 2000: 18]. Уважають, що морфема, на противагу слову, є універсальним поняттям і морфеми функціонують у кожній мові, тоді як про слова це не можна стверджувати принаймні з таким же ступенем категоричності, пор. [Плунгян 2000: 18—19]. Українська мова належить до мов виразного "словесного" типу з чітким розрізненням двох морфологічних одиниць — слова і морфеми.

Центральне місце слова в системі мови зумовлене тим, що решту одиниць мови (фонему, морфему, речення, словосполучення) тією чи тією мірою сприймаємо на його тлі і пов'язуємо системними відношеннями з ним. Статус фонеми як одиниці мови визначуваний її роллю у значеннєвій і формальній диференціації слів, морфеми як мінімальної значущої одиниці мови — конструюванням слова, а речення як найвищої в ієрархії значущої одиниці мови — словами в ролі його складників. Отже, слово виступає центральною одиницею, що пронизує всю мовну систему.

У загальному плані слово має двоїстий характер, який виявляється в тому, що у сфері мови воно співвідноситься часто з предметом або явищем позамовної дійсності абстраговано від одиничних уявлень про них, а у сфері мовлення слово звичайно може бути найменуванням одиничного предмета або явища в конкретній ситуації. Крім того, змістова сторона слова містить релятивні значення, які вказують на відношення між предметами або явищами позамовної дійсності, а в системі мови — на відношення між словами. Вираження понять і релятивності має різну природу і пов'язується з різними параметрами слова: вираження поняття проектується на лексичну основу слова, а вираження релятивності — на його граматичні форми. Слово тільки за нашарування його граматичного значення (або граматичних значень) на лексичне значення функціонує як повноцінна одиниця інформації. Хоча лексичне і граматичне значення постійно взаємодіють, при лінгвістичному аналізі їх розглядають як окремі явища лексики і граматики.

У сфері граматики слово поєднує три граматичні рівні — морфологічний, синтаксичний і словотвірний. Розглядаючи цю властивість слова, маємо зазначити, що особливе місце з-поміж одиниць граматичної будови посідає слово своєю причетністю до трьох граматичних сфер. Воно утворює неподільну єдність передусім із флексією, а також з іншими морфемами й у своїй взаємодії формує окрему сферу граматичної будови — морфологічну. А похідне слово утворює завдяки словотворчим формантам відмінну від морфологічної граматичну сферу — словотвірну. І нарешті, слово тісно пов'язане з синтаксичними одиницями-конструкціями (реченням і словосполученням), формуючи у взаємодії з цими синтаксичними одиницями ще одну граматичну сферу — синтаксичну.

Адекватне визначення слова можливе за зіставлення його з нижчою, що безпосередньо прилягає до нього, одиницею — морфемою і вищою, яка безпосередньо розташована над ним, граматичною одиницею — реченням. Найнижча і найвища граматичні одиниці, між якими перебуває слово, створюють тло, на якому чітко вимальовуються типові характеристики слова. Як було зазначено вище, поняття слова треба кваліфікувати стосовно конкретної мови або групи типологічно подібних мов.

Найменша граматична одиниця морфема, на відміну від слова, не характеризується функціонально-синтаксичною, а також позиційною автономністю. Морфема оформляє слова, вказуючи на відношення між предметами і явищами, тоді як слово позначає предмети і явища. Звичайно, тут маємо на увазі не кореневі, а службові морфеми, які в українській і типологічно подібних до неї мовах займають типову кінцеву позицію у слові.

Підсумовуючи проблему визначення слова, можемо сформулювати таке поняття слова як мовної одиниці: слово — найменша відносно самостійна знакова мовна одиниця, здатна виконувати функцію члена речення або мінімального (однослівного) речення, і найбільша морфологічна одиниця (морфологічна одиниця-конструкція щодо мінімальної морфологічної одиниці — морфеми).

Як сукупність варіантів (словоформ) об'єднується у відповідний інваріант (слово), так і ряд слів об'єднуються в семантико-граматичний клас — частину мови. Об'єднання слів у частини мови найповніше реалізується за

семантичними, морфологічними і синтаксичними ознаками. Слово як лексична одиниця належить до "відкритих" класів, і слово як граматична одиниця належить до "закритих" граматичних класів — частин мови — у тому розумінні, що нові частини мови у граматичній структурі української мови не утворюються.

Принциповим питанням за об'єктивного аналізу частин мови є характер урахування парадигматичних і синтагматичних їхніх аспектів.

Поняття парадигми і поняття синтагми протиставляються як асоціативний (парадигматика) і лінійний (синтагматика) плани відношень між елементами мови [Сосюр 1998: 156—161]. Парадигматика в загальному плані поширюється на сукупність системних (парадигматичних) відношень, на структуру опозицій відповідного рівня мови, а синтагматика — на системну сполучуваність одиниць мови або їхню одночасну реалізацію в лінійному ряду в потоці мовлення.

У проекції на частини мови в парадигматику входять кількість частин мови, їхній морфемний склад, їхнє внутрішнє членування і граматичні категорії, межі між окремими частинами мови. Синтагматичний план частин мови в першу чергу охоплює їхню валентну спроможність.

Між морфемами і частинами мови (морфологічними словами) розташовані проміжні морфологічні одиниці — слова-морфеми (прийменники, сполучники, частки, зв'язки), які функціонально зближуються з власне-морфемами і водночас відрізняються від останніх аналітичним способом вираження граматичних значень і позиційними характеристиками. Між частинами мови як основними морфологічними одиницями і реченнями як основними синтаксичними одиницями функціонує специфічний різновид речень — слова-реченнн (вигуки, звуконаслідувальні слова і под.), нечленовані речення, які являють собою найпериферійнішу ланку речень.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Предмет морфології. Ознаки морфологічного слова	\|	Частиномовний поділ в українській мові

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.