Етапи розвитку українського звичаєвого права.

У історичних пам’ятках збереглася інформація про те, якими саме звичаями керувалися люди від найдавніших часів та як окремі з них закріплювались у законодавчих документах, кодифікувалися закони.

Основний фактичний матеріал нам надають писемні джерела: літописи, статути, договори, збірники законів, появу яких відносять до епохи формування держави – Київська Русь. Відтоді, аж до утвердження на більшості українських земель законів Російської імпері, історію руського права можна поділити на кілька періодів: до княжий, земсько-князівський (середина ІХ – друга половина ХІYст.), литовсько-польський (до1569 р.), козацько-гетьманський (зХYІІ до другої половини ХYІІІ ст..), московський

Основні риси звичаєвого права докняжого періоду та часів Київської Русі. Основними рисами докняжого періоду є панування місцевих і племінних звичаїв, їх варіантний, локальний характер та контролююча функція, яка належить общині в межах її правового поля за відсутності єдиної князівської влади. Відносини між окремими племенами та союзами племен регулювалися правовими звичаями усної домовленості. До них відносились недоторканість представників іншої сторони під час переговорів, вірність даній угоді, присяга як гарант дотримання домовленості. У цей період відбувається перший конфлікт між звичаєм та правовими нормами, завезеними, в першу чергу з Візантії.

На жаль, сьогодні практично неможливо здійснити обмеження зазначеного етапу якимись чіткими хронологічними рамками. Більшість дослідників схильні датувати кінець докнязівського етапу другою половиною ІХ ст.

Земсько-князівський період становлення звичаєво-правових відносин на українських землях називають ще періодом Руської Правди. Цей період характеризується утвердженням єдиної (княжої) влади, зародженням поруч із місцевими й племінними звичаями системи спільних юридичних правил та установок. У договорах з греками є свідчення того,що на ранніх етапах розвитку руської державності вже виникла і функціонувала своя система звичаєвого права, яка називається «закон язика нашого» - Закон руський, що охоплює питання кримінального, спадкового, сімейного права. У договорах містяться також цивільно-правові норми. Так, у договорі 911 року є стаття про спадкування русів, які знаходилися на службі у візантійського імператора.

Найбільш цікавим збірником юридичних норм, в основу якого покладено давньоруське звичаєве право, є Руська Правда, яка складається з Правди Ярослава, Правди Яросавичів, Покону вірного, Уроку мостникам, Устава Володимира Мономаха. Руська Правда до наш дійшла у ста списках, які поділені відповідно до змісту на три редакції – Коротку, Поширену, Скорочену.

Дія Руської Правди поширювалася на всю територію давньоруських земель і регулювала набагато ширше коло суспільних відносин, ніж попередні пам’ятки правової культури Київської Русі. Право публічне й карне не відділені ще від права приватного, цивільного, але вже помітне звільнення індивіду з-під опіки суспільних зв’язків, його індивідуальна діяльність в значній мірі відбилась на нормах цивільного права. Так, Руська Правда регламентувала договори купівлі-продажу,особистого найму, позики, докладно визначала порядок передачі майна по спадку (закону, заповіту). Але у Руській Правді не було окремих статей про право власності на землю. Проте охороні права власності приділялося багато уваги.

Процесуальне право Руської Правди містить багато примітивних норм первісного судочинства,в тому числі найдавнішу норму про застосування інституту кровної помсти. Норми Руської правди мають деякі спільні риси з нормами старогерманського і римо візантійського права (наприклад, норми про криваву помсту, «віру», розшук крадених речей – «свод» тощо).

Руська Правда застосовувалась не тільки в ХІ – ХІІ ст.., а й пізніше, в період феодальної роздробленості і на початку створення єдиної Російської централізованої держави.

Звичаєве право на українських землях в литовсько-польський період.

У період Литовської держави на землях України діяли звичаї, Судебник великого князя Казимира ІY та три збірки законів під назвою Литовських статутів(Старий статут 1529 року, Волинський статут 1566 року, Новий статут 1588 року), які закріплювали станові привілеї феодалів і визначали правові підстави для експлуатації селянства, тобто фактично були кодексами феодального права.

У період існування Великого князівства Литовського на українських землях до кінця ХY ст. діяло старе українське звичаєве право. Проголосивши принцип «старовини не чіпати, а нового не вводити» литовські князі не лише підтвердили дію звичаєвого права, але й сприяли його розвитку. Але вже з середини ХYІ ст. привілейні грамоти, які видавалися князем, підривали обов’язковість дії звичаєвого права.

Судебник Казимира ІY був укладений урядовцями-правниками. Його джерелами були Руська Правда, привілей ні грамоти, звичаєве право, новий законодавчий матеріал. Судебник складався з 25 статей, які за своїм змістом стосувалися маєткових прав, порушення межі володіння, наїздів на чужі маєтності, крадіжок майна тощо.

З погляду системи й законодавчого матеріалу Статут 1529 року перейняв багато норм давньоруського звичаєвого права та своєю системою нагадував систему Руської Правди. У Статуті є цілі низки артикулів, надзвичайно подібних змістом до норм Руської Правди. Наприклад, судовий процес керувався нормами давнього права. Він дозволяв використовувати звичаєву норму у разі відсутності відповідних законодавчих статей.

Дещо негативне ставлення до звичаєвого права було зафіксовано у Другому Литовському статуті 1566 року, який орієнтувався виключно на писані джерела. Але така позиція виявилася недовговічною. І вже в Третьому Литовському Статуті 1588 року було підтверджено роль звичаєвого права як допоміжного джерела.

Козацьке звичаєве право – це система звичаєвих норм, переважна більшість яких сформувалася на Запорізькій Січі. На них базувалась структура й діяльність військово-адміністративних і судових органів, регулювалися питання земельних,майнових і особистих відносин. Козацьке звичаєве право було настільки досконалим і авторитетним, що його визнала держава, одразу після приєднання України до Росії царська грамота від 25 березня 1654 року надавала Війську Запорізькому право судитися за давніми правами.

Норми звичаєвого права, які склалися у Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, деякі правила воєнних дій, роботу судових органів, порядок землекористування й укладення окремих договорів, види злочинів і покарань. Незважаючи на суворість, а інколи нещадність норм звичаєвого права, в ньому була «чесність велика». Козацтво всіляко відстоювало звичаєве право, побоюючись, що писане право зможе обмежити козацькі вольності.

Виходячи зі змін у характері правових норм, можна виділити в їхньому розвитку за козацько-гетьманської доби два періоди: 1)ХYІ – перша половина ХYІІІ ст., коли звичаєве право мало військовий, публічний характер; 2)період існування Нової Січі (1734-1755 рр.), коли правові норми утверджують панування козацької старшини, отримують розвиток норми приватного права.

Звичаєве право другої половини ХYІІ – початку ХХ століття.

Московський етап становлення звичаєво-правових відносин в Україні розпочався укладенням Переяславського договору з Росією 1654 р., що обумовило спочатку проникнення, а згодом все більше поширення на українських землях російських правових норм. Робота з кодифікацією спільного права почалася у ХYІІІ ст.

Прикладом кодифікації звичаєвого права можуть слугувати «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. основу змісту «Прав…» складали норми Литовського Статуту за магдебурзького права, перероблені з метою їх узгодження між собою , зі звичаєвим правом, а також нормами російського права. Так, у «Правах…», звичаї класифікуються як одне з основних джерел тодішнього процесуального права. У цьому збірнику зібрані норми, якими регулювалися відносини власності, договори купівлі-продажу, дурування і позики, кримінального покарання.

У цей період великого поширення і застосування набуває магдебурзьке право, яке часто відповідало нормам звичаєвого права.

ХІХ ст. відзначається суспільно-політичними змінами в житті України, а саме залучення більшості українських земель до складу Російської імперії, що вимагало систематизації та уніфікації різних правових систем на всій території держави. Систематизацію права в Україні проводила комісія на чоліз графом П.Заводовським. Результатом робіт комісії було «Зібрання Малоросійських прав» 1807 р. фактично це «Зібрання» стало першим проектом цивільного кодексу України. Його джерелами були Литовський статут,Саксонське зерцало, право Хелмінське, Магдебурзьке право. Цивільно-правові відносини на Правобережжі України відобразив «Звід місцевих законів губерній». Його автори прагнули підкорити місцеве звичаєве право імперському законодавству. З 1842 р. на територію України поширилася дія «Зводу законів Російської імперії», який містив в собі «Місцеві закони Полтавської та Чернігівської губерній» і з цього часу практично призупинився розвиток національної правотворчості українців.

Однак існувала галузь відносин, а саме торгові відносини, в якій сила звичаю не могла бути усунена. Зокрема, в статтях торгового статутсу можна знайти наступне узаконення: « рішення судів затверджуються на законах, в тих випадках, якщо немає точних і ясних законів, дозволяється брати в основу торгові звичаї». У Загальному положенні про селян, які вийшли з кріпацтва у 1861 р.,зазначалося, що селянам дозволяється керуватися власними звичаями при вирішенні спадкових, майнових питань, справ, що пов’язані з опікою та піклуванням.

Вже в кінці ХІ ст.. все більше авторів доводять, що «в діяльності звичай є джерелом права, до того ж важливим». Поступово намітилася відмова від категоричної позиції заперечення звичаєвого права. Була обґрунтована конструкція санкціонування звичаїв, зокрема шляхом відсилання до них в законі або «відсилання, що малося на увазі» закону до звичаю» (насамперед у цивільному праві).

Окремі випадки застосування звичаєвого права при вирішенні питань, пов’язаних з користуванням громадськими пасовиськами і лісами, деякими аспектами трудових, шлюбних і спадкових відносин, мали місце і на початку ХХ ст. після повалення російського царату і австро-угорської монархії звернення до «дійсно народного права» стало одним із політичних гасел нової доби. У часи Української Центральної Ради, УНР, Гетьманської держави 1918 р., Директорії УНР і ЗУНР окремі норми земельного, шлюбно-сімейного та спадкового права свідомо відтворювали норми звичаєвого права, які вважалися такими, що найбільше втілювали риси національного права.

За радянської влади спершу допускалася допоміжна роль звичаєвого права у деяких цивільних, земельних та інших правовідносинах. У цей період навіть з’явилась концепція «революційного звичаєвого права» академіка О. Малиновського. Він вважав, що в перехідний революційний період, коли зруйновано старий правовий порядок, звичаєве право стає основною формою права. Але згодом основним джерелом радянського права стали нормативні акти і звичаєве право майже повністю втратило своє значення, використовуючись лише у сфері міжнародного права та при регулюванні деяких відносин у торгівлі, мореплавстві і в ряді інших випадків.

Міжрегіональна академія управління персоналом

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Список літератури.	\|	Поняття цивільного права. Зобов’язальне право .

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.