Список літератури.

Етапи розвитку українського звичаєвого права.

Звичаєве право та етапи його розвитку.

Київ 2012

ОБГОВОРЕНО

Лекція №2

ЗАТВЕРДЖУЮ

Кафедра історії та теорії держави і права

Інститут права імені князя Володимира Великого

завідувач кафедри

кандидат юридичних наук

____________________200__р.

з дисципліни Звичаєве право

Тема: Історичний аспект виникнення та становлення

звичаєво-правових відносин.

Розробив:

доцент кафедри

доктор філософії

в галузі політології

Євтушевська О.І.

На засіданні кафедри

Протокол №___від ___________

Іванов В.М.Практикум із історії держави іправа України

Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2001. – 624 с.

Римаренко Ю.І. Основи етнодержавознавства. – К.: Либідь, 1997. – 656 с.

Хрестоматія з історії держави і права України – Т.1. З найдавніших часів до початку ХХ ст.. / За ред. В.Д. Гончаренка. – К.: ІнЮре. – 1997. – 464 с.

Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – К. 1990. – Т.1. – С. 150.

Мета вивчення теми: з’ясувати основні етапи розвитку звичаєвого права архаїчних суспільств; становлення та утвердження звичаєвого права на українських землях в різні історичні періоди та визначити спільні і відмінні його риси.

Методичні рекомендації. Вивчення теми слід почати з вивчення норм родового суспільства, потім перейти до характеристики основних джерел, які містять інформацію про зародження звичаєво-правових норм архаїчного суспільства; окремо приділити увагу розгляду пам’яток правової культури та основних рис звичаєвого права періоду Київської Русі, литовсько-польського періоду, козаччини; особливої уваги потребує вивчення ролі звичаєвого права у формуванні законодавства УНР, Гетьманату, Директорії та ЗУНР в період відродження української державності 1917-1920 рр.

Звичаєве право формувалося на основі звичаїв, що існували в додержавному суспільстві. Влада та певні норми, що впорядковували відносини між людьми додержавного періоду, визначаються як соціальні. Передісторія права характеризується тим, що нормативні узагальнення були елементарними, примітивними та виступали як нормативне виявлення індивідуального рішення або звичаю, що захищався суспільством.

Звичай – правило,у формі якого існувало право в умовах родового суспільства, був праобразом власне юридичної норми державного періоду. Історія свідчить: їх ніхто не вводив у життя роду. Кажучи словами Софокла «Адже не вчора був створений цей закон – коли з’явився він, ніхто не знає». Звичаї сформувалися в результаті природного, емпіричного узагальнення численних актів поведінки, з допомогою яких люди намагалися задовольнити свої потреби. Однак вчинки, що не досягли таких цілей, сприймалися як неефективні й навіть шкідливі, а тому правилами поведінки не ставали. Більше того, щодо них установлювалися табу і суспільством заборонялися. Багато істориків вважають табу історично першим правилом поведінки людей.

Історики права назвали архаїчним право Стародавнього часу. Архаїчне право зародилося в надрах первісного суспільства, на заключному етапі його розвитку,коли стали утворюватися вождества чи протодержави. У головних своїх рисах воно існувало в додержавний період, у германських племен, у той чи інший час у всіх індоєвропейських народів. Стосовно цього періоду розвитку права вживають такі синоніми: право племінне, народне, варварське, примітивне, вульгарне, протоправо тощо.

Головною його особливістю є те, що норми людського співжиття в цей період мають локальний місцевий характер (звідси племінне право). Виробляються норми архаїчного права «знизу», самим народом (народне право). Звичаї, що утворюють архаїчне право, починають охоронятися не самими співплеменниками, як раніше, а вождями. Дружинниками, жерцями, лагманами, рахімбургами тщо. Саме тому ці звичаї переходять із «звичайних звичаїв» до розгляду правових звичаїв, і таким чином з’являється звичаєве право. Перетворюючись на систему звичаєвого права, звичаї, що склались у родовому суспільстві, значно змінюються в державному суспільстві, відображаючи інтереси пануючого класу. Дослідник історії давніх часів А.Я. Гуревич писав: «Право у варварському суспільстві не виділено в особливу сферу соціального життя. Немає такої її сторони, яка не регулювалася б звичаєм».

Юридична історія Давнього світу знає дві основні державно-правові моделі: давньосхідну та античну. У континентальній Європі архаїчне право зародилося тоді, коли Римська імперія вже розпалася, а в германських королівствах залишалися лише одні рештки римського права, збереглася пам'ять про нього, частина його термінології й правил. Вчені називають його ще спрощеним, популяризованим і вульгарним правом.

Поняття Давній Схід вживається в літературі в географічному, цивілізаційному, а також у соціально-політичному та правовому сенсі. Схід у давнину був представлений декількома великими цивілізаціям й значною кількістю малих та великих держав. Основою давньосхідного суспільства були общинні відносини. Община, будучи однією з ранніх форм соціальної організації, пройшла у своєму розвитку декілька етапів. На зміну родовій (кровноспорідненій) общині з плином часу прийшла община сусідська (територіальна). Виробництво в такій общині мало переважно натуральний характер, землеробство та ремесло не були диференційованими, товаро-грошові відносини відрізнялися нерозвиненістю, розподіл праці тільки-но починався. Община виступала безпосереднім володільцем землі, тоді як юридичним власником землі вважалися держава в особі її верховного правителя. Продаж чи купівля землі здійснювалась общиною в цілому, а не окремими сімями.

Для давньосхідного права практично протягом усього його розвитку переважним джерелом був юридичним (правовий ) звичай, система яких з часом утворила звичаєве право. Порівняно небагато законів, продиктованих правителями-деспотами або прийнятих місцевими народними зборами, часто були записами звичаїв чи конкретних судових рішень. Такий спосіб правотворчості був характерним і для античних держав, тому в обох цих правових системах спостерігається така риса, як казуїстичний характер норм права. Навіть римська юриспруденція періоду її розквіту, як правило, йшла у своїх висновках від казусу до правила, норми, а не навпаки, і обходила загальні визначення юридичних понять.

Початкові етапи формування права пов’язані із систематизацією норм звичаєвого права. Правителі ранніх держав, продовжуючи загально-соціальні традиції звичаєвого права. У своїх законах намагалися підтримувати начала соціальної справедливості (як вони її розуміли): обмежували багатство, лихварство, закріплювали ціни тощо. Це знайшло відображення в найдавніших правових актах – Законах Хаммурапі, Законах ХІІ таблиць, реформах Солона. Найпоширенішим правовим інститутом на той час були правове регулювання земельних відносин, юридичне закріплення станово-класової нерівності й рабовласництво. Безсумнівно, право з ранніх етапів свого розвитку поряд з виконанням загально соціальних функцій відігравало важливу роль нормативно-класового регулятора, тобто регламентувало суспільні відносини в інтересах економічно панівного класу. Правові звичаї поряд з іншими регуляторами забезпечували порядок і стабільність у суспільстві.

Сформоване на основі звичаїв, звичаєве право було досить поширене в рабовласницькому та ранньофеодальному суспільствах. У практиці багатьох народів застосовувалися кровна помста , принцип талону, прадавні шлюбні обряди тощо. Найдавніші пам’ятки права більшості держав, зокрема так звані варварські правди, були записами або зводами звичаєвого права. Найбільшого розквіту у своєму генезесі система звичаєвого права досягає у Середні віки. Саме в цей час не тільки побутова сфера, а й політичні відносини значною мірою підпорядковуються звичаєвим нормам ( порядок ведення приватних війн, землекористування, королівські династичні шлюби).

Звичаєве право не було однорідним. У ранній праці «Дебати з приводу закону про крадіжку лісу» К. Маркс поділяв звичаєве право пануючого класу та класу пригнобленого (звичаєве безправ’я). Народне звичаєве право триваліше всього утримувалося в традиційній сфері – сільській місцевості, селянських общинах. З появою писемних нормативних акті поступово звичаєве право перетворюється на допоміжне джерело, яке застосовується в разі відсутності належного законодавчого акта, а з утворенням і розвитком централізованих держав сфера застосування його дедалі звужується.

Буржуазне право в період становлення звертається до народного звичаєвого права: у країнах з консервативною правовою системою законодавство наближається до звичаєвого права (у Франції кодекс Наполеона остаточно привів у відповідність закон і правовий звичай), у країнах з прецедентною системою воно становить особливу частину законодавства.

На думку А.Б. Гофмана та В.П. Левковича період ХYII-XYIII ст.. у розвинутих європейських країнах характеризується «міжцарюванням» соціальних норм, чи «анемією», коли традиційні норми, тобто звичаї, утрачають свою силу, а сучасні тільки починають діяти. У цілому ж епоха капіталізму ознаменована пануванням раціональних, а не традиційних норм регуляції, хоч останні можуть підтримуватися і функціонувати подібно колишнім звичаям, наповнюючись новим змістом.

Неоднозначне становлення до звичаю у різні історичні періоди зумовлено насамперед його архаїчним, консервативним характером, що не сприяє радикальним змінам і одночасно може служити утвердженню стабільності суспільства, захисту традиційного правового ладу від невиправданих змін.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Звітність з питань праці	\|	Етапи розвитку українського звичаєвого права.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.