• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Питання 1. Німецька класична філософія: система розум – діяльність.

Німецька класична і марксистська філософія.

Лекція 4.

Підшлункової залози

Пригнічення b-клітин

Найбільш низьким порогом активації володіє симпатоадреналова система, представлена симпатичною нервовою системою і мозковою речовиною наднирників. Виділення адреналіну підсилює катаболізм, гальмує секрецію інсуліну, що підвищує цукор крові. Крім цього, адреналін підвищує активність внутрішніх органів (ЧСС, ЧД, АТ). При тривалих впливах у реакцію утягується адренокортикальна система. Вона підсилює секрецію гормонів кори наднирників (кортизон, альдостерон і андрогени). Кортизон - найбільш типовий стресовий гормон. Він підвищує рівень цукру в крові і чутливість тканин до адреналіну, має протизапальну дію. Альдостерон запобігає зневоднювання організму, а андрогени і СТГ стимулюють регенерацію ушкоджених органів і тканин.

Таким чином, ендокринна регуляція є складним і важливим механізмом керування функціями. Специфічність гормонального фону в різних функціональних станах забезпечує адекватну зміну інтенсивності метаболічних процесів.

Існує думка, що німедька класична філософія уособлює філософію як таку. Значною мірою це пояснюється тим, що вона постала закономірним результа­том попереднього кількатисячолітнього розвитку філософської думки. Німець­ка класична філософія була останньою формою класичної європейської філо­софії - після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виді­ляють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії. Таким чином:

- німецька класична філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки новоєвропейської філософії загалом;

- вона ввібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої європейської філософії, починаючи з античної;

- вона піднесла на новий рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії (тобто по-новому їх осмислила і сформулювала, надала їм нового трактування);

- німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба віднести насамперед чотири провідні принципи, які широко використовуються сучасною наукою.

Початок німецької класичної філософії пов'я­заний з діяльністю Іммануїла Канта (1724 - 1804), який народився і прожив усе життя у прусському місті Кенігсберзі (тепер Калінінград). Тут він закінчив гімназію та університет, у якому пізніше пройшов шлях від доцента до ректора. Життя І. Канта відповідало його філософсь­ким уподобанням: усе в ньому було підпорядко­ване суворому розпорядку й раз і назавжди прий­нятим правилам.

У своєму місті Кант вважався зразком пунктуальності. Він щодня здійснював в один й той же час прогулянки, і мешканці міста мали можливість звіряти годинник за Кантом. Будучи людиною компанійською, він мав ба­гато друзів, але так і залишився самотнім. Кант був членом трьох академій - Берлінської, Петербурзької і Сієнської, а його філософія ще за життя вик­ладалась фактично у всіх університетах Німеччини.

Філософська діяльність І. Канта постала настільки плідною та
впливовою, що Я. Голосовкер, філософ київського походження, з
цього приводу висловився так: "На шляху людської освіченості
існує місток, обминути який неможливо; ім'я цьому місткові -
Іммануїл Кант". І

У філософській діяльності І. Канта виділяють три періоди. У докритичний період своєї діяльності І. Кант розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолод­ження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів).

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (назва пов'язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього пері­оду - "критика" : дослідження самих підвалин). На першому плані в цей пе­ріод перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту " у філософії.

До І. Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чин­ників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант "перевернув "це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знан­ня постають результатом людської (насамперед — розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції: "Природознавці зро­зуміли, що розум бачить лише те, що сам створює за власним планом, що він із принципами своїх суджень повинен йти попереду і змушувати природу відповідати на його запитання. Розум повинен підходити до природи, з од­ного боку, зі своїми принципами, а з іншого - з експериментами, щоб черпати із природи знання, але не як школяр, якому вчитель підказує усе, а як суд­дя що змушує свідка відповідати на запропоновані запитання".

Аналогія з наслідками відкриття М. Коперника тут досить оче­видна: Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали не­рухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?

По-перше, І. Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням реальності, не є перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.

По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обґрунту­вав з необхідністю.

По-третє, у концепції І.Ката людина постає творчою і діяльною; при тому чим вона активніша, тим розгалуженішими будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, —ширшими знання. "Коперниканський переворот" І.Канта був першим варіантом обґрунтування у німецькій класиці принци­пу активності.

Якщо пізнання змінює напрям і здійснюється від людини (як суб'єкта) до дійсності (об'єкта), виникає запитання: звідки людсь­кий інтелект бере перший, початковий зміст для своїх побудов? У відповідь на це запитання Кант окреслює концепцію пізнаваль­ного процесу, яка починається із визначення джерел пізнання.

І. Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, че­рез які реальність нам надається та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсу­док мислить, а це, за І. Кантом, значить, що він продукує форми інтелекту­альної діяльності та вміє ними оперувати.

Чуття, за Кантом, дають нам матеріал, сам по собі неоформлений і не-впорядкований, але не в тому сенсі, що чуття не дають нічого визначеного, а в тому, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоб через це вже отримати знання.

Отже, у відношенні до знання матеріал чуття має майже нульовий зміст. Розсудок, володіючи формами думки, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Названі форми - категорії, за Кан­том, притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають як "ап­ріорні"— переддосвідні, тобто розсудок їх в собі віднаходить. Тому вони і здатні оформлювати чуттєві дані й бути відкритими та зрозумілими розсуд­кові. Унаслідок того вони продукують знання необхідні (для дій та спогля­дання розсудку), а не випадкові.

Йдучи за Кантом, при людському погляді на світ ми бачимо у сприй­нятті предмет (або явище, феномен), який має певну визначеність тому, що постає результатом синтезу апріорних категорій розсудку та матеріалу чуття (останні викликані дією зовнішніх речей на органи чуття). Ця дія є, але вона не дає знань, а тільки збуджує нашу розумову активність. Лише через синтез категорій та матеріалу чуття перед нами постає дещо визначе­не в інтелектуальному, знаттєвому плані. Наші навички здійснення подібних синтезів Кант називає досвідом.

Отже, досвід - це узгодження інтелектуальних форм і даних відчуттів, він дає предметне наповнення нашому інтелекту. Значить, досвідчена людина - це не просто лю­дина, яка багато чого бачила, а яка здатна це бачене гце й перевести у певні міркування та висновки.

Якими є речі, що діють нам на органи чуття самі собою? Як учить Кант, на це запитання не існує ствердної відповіді, оскільки ми завжди бачимо те, що набуло визначеності в полі споглядання (тобто те, що вже є результатом інтелектуального синтезу). Річ поза сприйняттям, поза синтезом нам недо­сяжна й невідома. Роз'єднання речі (річ-у-собі) та предмета дає змогу Кан­тові (і нам) побачити перспективи пізнання: адже невідому нам річ (об'єкт) можна нескінченно пізнавати, переводячи її зміст у зміст предмета пізнання. Цим роз'єднанням пояснюється також і те, що ту саму річ можуть пізнавати різні науки, вбачаючи в ній різні предмети (бо вони накладають на цю річ різні форми її упорядкування та осмислення).

Чому ж різні люди бачать предмети схожими, а не лише відмінними? Здавалося б, ми могли б довільно оформлювати дані відчуття. Отут якраз і ні, бо,
за Кантом, в основі синтезу категорій розсудку та чуття лежать типові
просторово-часові схеми наших дій із речами. Тобто ми бачимо в речах пере­
дусім такі визначеності, які пов'язані із особливостями наших взаємодій з ними.
Тому люди з різним досвідом діяльності, люди різного фаху в тих самих речах
бачать різні предмети.

Отже, досвід — це досвід діяльності (правда, за Кан­том, насамперед розумової). У його основі лежать просторово-часові схеми
дії. Результат досвіду — предметний зміст нашого пізнання, побудований категоріями розсудку. А на основі чого ми сполучаємо певним чином самі категорії? За Кантом, існує ще один рівень роботи інтелекту—розум. Він оперує
ідеями, які і визначають спосіб упорядкування категорій розсудку. За змістом
ідеї сягають найвищих питань життя і буття: що є Бог, чи існують безсмертя
душі та свобода волі.

Ідеї не стосуються досвіду, бо виходять далеко за його
межі, а тому їх не можна досвідне спростувати або підтвердити. Унаслідок того
ідеї можна сформулювати в їх протилежних значеннях; за Кантом — у формі
антиномій. Наприклад, можна стверджувати, що світ скінченний, а також що
він нескінченний. Реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді
щодо цього питання. На якій же підставі ми зупиняємось на певних ідейних
позиціях? За Кантом, тут ми спираємось лише на віру. Звідси випливає знаме­нита теза І. Канта: «Мені довелося обмежити (окреслити межі) розум, щоб
звільнити місце для віри». І

Із такого розуміння пізнання випливає, що знання будується радше "згори", а не "знизу", бо без дій розуму та розсудку наш пізнавальний досвід просто неможливий. Слід зазначити, що сучасна наука підтверджуєці принципово важливі положення філо­софії І. Канта. Філософія, ставлячи граничні, фундаментальні питання нашого буття, за Кантом, виходить за межі можливого досвідного знання, а тому лишає вирішення таких питань на вибір кожної конкретної людини.

До надбань філософії/. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері мораліКант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський «категорич­ний імператив» («остаточне повеління»): «Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу всезагального закону». Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У сфері ес­тетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обгрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.

Глибокими і повчальними були ідеї І. Канта щодо руху історії - вони збері­гають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихід­ної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людські дії, а також визначає пря­мування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та загаль­ний мир.

Філософія Геґеля як найвище досягнення німецької класичної філософії.Георг-Вільгельм Фрідріх-Геґель (1770- 1831) народився у м. Штуттгарті, навчався на теологічному факультеті Тюбінгенського інституту, займався домашнім учителюванням, був дирек­тором Нюрнберзької гімназії і університету. Саме Геґель у своїх працях надав ідеям класичної філософії системно-завершеного вигляду. До його філософської системи входили як найважливіші досягнення попередньої філософії, так і філо­софське осмислення основних сфер людського пізнання та життєдіяльності. У 20-ті роки XIX ст. гегелівській філософії було надано статус офіційної філософії прусського уряду.

Що ж являє собою філософія Геґеля і завдяки чому вона набула таких унікальних рис?

Вирішуючи питання про вихідну основу буття, Геґель синтезував ідеї своїх попередників. Він вважав, що основою світу є духовна субстанція - абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея усе породжує, усе охоплює і все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії).

А бсолютна ідея(за Гегелем):

- єдина всеохоплююча реальність, субстанція;

- єдиний універсальний чинник усіх форм буття (суб'єкт буття);

- світлий розум, єдине рефлексивне поле.

Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує ре­альність сама із себе й водночас залучає усе це (реальність та її конструювання) у свій зміст. Тобто вона весь час збагачується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою.

Якщо абсолютна ідея всеохоплююча, то вона не має і не може мати нія­ких зовнішніх чинників для своїх дій. Це означає, що такі чинники можуть бути лише внутрішніми. Постає проблема визначення внутрішніх джерел руху, активності абсолютної ідеї, а отже, і всього, що існує. Оскільки рух - це зміни, то він передбачає наявність внутрішніх відмінностей, граничним проявом яких постають протилежності. Саме протилежності є граничними межами можливої мінливості будь-яких предметів і явищ у межах певної якості (протилежнішого за протилежне не існує).

Якщо ми розглядаємо речі через протилежності, тобто їх граничні про­яви, то ми беремо їх загалом. Враховуючи те, що це є протилежності одного і того ж явища, то ми беремо їх загалом. Враховуючи те, що це є протилежності того ж самого предмета, які невіддільні одна від одної, вони постають разом як протиріччя - єдність та взаємовідштовхування (боротьба) протилежностей. Тобто річ, осмислена через суперечності (єдність та боротьбу протилежнос­тей), постає водночас внутрішньо цілісною, проте варіативне, різноманіт­не виявленою. Звідси також випливає, що осмислення речі через її супереч­ливість дає нам змогу ніби затиснути її в її граничне можливі межі, тобто мати її в цілому, а не частково та не однобічно. Виходячи з цього, Гегель і висунув в свій час, на пер­ший погляд зовсім парадоксальну тезу: "протиріччя є ознакою істи­ни". Але, звичайно, це не слід ро­зуміти як заклик до нагромаджен­ня нісенітниць та парадоксів, а лише до вправ у мистецтві брати речі цілісно - як боротьбу проти­лежностей у межах однієї сутності.

Протиріччя постають "душею" всієї конструкції геґелівської філо­софії. Якщо протилежності дають ним цілісні окреслення предме­та, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей. Тобто предмет постає як суперечливий, мінливий, рухливий. У про­тилежних виявленнях та окресленнях він ніби сам відрізняється від себе, залишаючись єдиним, але різноманітна виявленим та супереч­ливим.

Саме таке бачення засад світу називається діалектикою. Унас­лідок того гегелівську філософію характеризують як діалектичну, а самого Геґеля - як видатного теоретика діалектики. Бо він не лише стверджував, що світ рухливий та змінний через боротьбу проти­лежностей, а й уперше розкрив зміст та значення протилежних виз­начень реальності, створив вчення про протиріччя.

Оскільки абсолютна ідея у філософії Геґеля постає єдиною основою реальності, то вона із необхідністю демонструє свій су­перечливий характер, проходячи послідовно в своєму життєво­му циклі через стадії тотожності, відмінності, протилежності та внутрішнього синтезу. Початкова, змістова тотожність ідеї проявляється в логіці - в русі чистих інтелектуальних форм. Проте тотожність - це лише один бік сутності абсолютної ідеї, а іншій - це відмінність, що доходить до ступеня протилежності.

Тому, як каже Геґель, абсолютна ідея "відчуджує" сама себе як царство нескінченного нагромадження відмінностей. "Приро­да є зовнішньою самій собі" - улюблене визначення Гегеля.

Маючи внутрішньо суперечливий характер, абсолютна ідея проходить три основні стадії свого розвитку, що становлять її життєвий цикл. .Зрозуміло, що цей цикл зумовлений розвитком внутрішніх суперечнос­тей, а оскільки абсолютна ідея являє собою єдину основу усіх явищ та про­цесів дійсності, то подібний цикл ніби "вкарбований" в усе на зразок своє­рідного "генетичного коду" діалектики.. Звідси випливає звісна (сумнозвісна) характеристика геґелівської філософії як нагромадження "тріад": теза - антитеза - синтез і т.д.

Чому ці стадії саме такі? Тому, що вони вичерпують можливі варіанти взаємодії протилежностей у внутрішніх протиріччях абсолютної ідеї. Спочатку домінує (проявляється) одна протилежність ("теза"), потім її посту­пово перевершує (через самовиявлення) друга протилежність ("антитеза"), а потім, накладаючись одна на одну, протилежності зливаються ("синтез").

Коли протилежності синтезуються, виникає нова якість, бо виникають нові протилежності і нові межі їх взаємодії. У такому разі, за Геґелем, абсолютна ідея повністю розгортає усі свої можливі визначення, пройшовши шляхом еволюш"ї природи, людської історії та пізнання. Тому весь рух завер­шується абсолютним знанням. Досвід самовизначень може нагромаджуватись і далі, тому розвиток іде шляхом заперечення та заперечення попереднього заперечення, тобто спіралеподібно. Зазначений тріадний (потрійний) цикл про­низує усю систему філософії Геґеля, бо все суперечливе і рухливе.

У такому разі, за Геґелем, абсолютна ідея повністю розгортає усі свої можливі визначення, пройшовши шляхом еволюції природи, людської історії та пізнання. Тому весь рух завер­шується абсолютним знанням. Досвід самовизначень може нагромаджуватись і далі, тому розвиток іде шляхом заперечення та заперечення попереднього заперечення, тобто спіралеподібно. Зазначений тріадний (потрійний) цикл про­низує усю систему філософії Геґеля, бо все суперечливе і рухливе.

Принципи філософії Гегеля:

- принцип тотожності мислення і буття (все, що є по­роджене мисленням і може бути зведеним до нього);

- принцип усезагального зв 'язку (все пов 'язане з усім);

- принцип розвитку.

Завдяки діалектичномуметоду мислення, Гегель окреслив еволюцію природи, історії та особи як єдиний, але розмаїтий процес, у якому свобода та необхідність, добро і зло, єдине та множинне, сутність і явище постають не окремими реаліями, а елементами світової цілості, причому розвиненішіфор­ми вбирають у себе попередні, але підпорядковують їх новим законам. Отже, утворюються не лише система співіснування, а й підпорядкування, тоб­то ієрархії. Людина, наприклад, у своєму індивідуальному розвитку прохо­дить усі основні моменти загального культурно-історичного процесу. Звідси випливала вимога Геґеля: розглядати кожне явище історично, у розвитку та крізь його внутрішні протиріччя.

Хоч Геґель зробив внесок майже в усі сфери пізнання, гідні філо­софської уваги, досить очевидні недоліки його вчення.

Недоліки філософського вчення Гегеля:

- панлогізм, тобто панування логічних конструкцій над усім і всіляким змістом реальності;

- намагання підпорядкувати одиничне, індивідуальне загальному;

- телеологізм, тобто розгляд історії як такої, що йде до завершення через виконання призначеної їй мети.

Попри все, філософія Гегеля не може не вражати своєю грандіоз­ністю, стрункістю, багатством змісту та майстерністю даказів. Філософія Геґеля була і залишається не лише школою мислення, а й перехрестям європейської думки, від якої до сьогодення тяг­неться велика мережа зв'язків і живих струмів.

Антропологічний принцип філософії Л. Фейєрбаха.Людвіг Андреас Фейєрбах (1804 - 1872) після навчання у Гей­дельберзі (теологічний факультет) та в Берліні (філософський факультет) став палким прихильником та одним із кращих учнів Геґеля. Деякий час він був викладачем філософських дисциплін, але після того, як виступив із критикою релігії (вихід у 1830 р. книжки. "Думки про смерть та безсмертя"), був змушений поки­нути викладацьку діяльність. У 1837 - 1860 рр. Фейєрбах веде відлюдне життя у селі Брукберґ. В останні роки життя він прояв­ляв цікавість до робітничого руху.

У філософії Л. Фейєрбах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Док­ладно вивчивши філософію Геґеля, він побачив у ній ''логізовану теологію". Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейєрбах дійшов висновку про те, що релігія:

- втілює віковічні людські мрії та ідеали;

- змальовус досконалий світ;

- викопує функції компенсації людської немічності, недоско­налості, страждання.

Звідси випливає висновок філософа: "Релігія постає як тотожний із сут­ністю людни погляд на сутність світу та людини. Але не людина підно­ситься над своїм поглядом, а погляд над нею, одухотворює та визначає її, панує над нею. Сутність і свідомість релігії вичерпується тим, що охоплює сутність людини, невідомість та самосвідомість. У релігії немає влас­ного, особливого змісту".

Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона є свідченням людської необ­хідності, то, за Фейєрбахом, слід повернути людині всю повноту її життя, підне­сти, звеличити людину. А для того насамперед слід визнати за потрібні й не­обхідні всі прояви людини, або, як каже Фейєрбах, усі її сутнісні сили чи властивості. "Якими є визначальні риси істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє силою мислення, силою волі та си­лою почуття". Тому слід повернутися обличчям до природи, у тому числі й передусім до природи людини: "У чому полягає мій "метод"? У тому, щоб через посередництво людини звести все надприродне до природи та через посередництво природи все надлюдське звести до людини".

Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антро­пологія. Фейєрбах вимагає від філософії повернення до реальної людини, до реалій людства, до її дійсних проявів. Мислить, за Фейєрбахом, не душа, не мозок, а людина: "У палацах мислять інакше, ніж у хатинках...". Якщо ж ми повертаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає "не монолог окремого мислителя із самим собою - це діалог між Я та Ти".

На місце любові до Бога Фейєрбах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога - віру людини в себе саму. На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекру­чену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для люди­ни постає тільки і тільки людина. А людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом.

Отже, можна констатувати, що Л.Фейєрбах був чи не першим філософом, який помітив, що ідейний потенціал класич­ної філософії вичерпано. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філосо­фія, а з особливою плідністю - німецька класична філософія - високо піднесла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважли­віших рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне - повернути все це на землю, до людини.

Фейєрбах помітив і те, що кришталеві палаци - не найкраще житло для реальної людини, і спробував запро­понувати їй дещо інше. Слід сказати, що акцентування принципово діалогічної природи людини, ролі людського почуття, зокрема любові, знайшло зацікавлений відгук у багатьох мислителів XIX та XX ст.

Читайте також:

1. Active-HDL як сучасна система автоматизованого проектування ВІС.
2. C. К.Розумовський.
3. II. Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.)
4. III. Аудіювання тексту з метою розуміння
5. IV. Питання самоконтролю.
6. IV. Система зв’язків всередині центральної нервової системи
7. IV. УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО
8. V. Питання для самоконтолю
9. V. Питання туристично-спортивної діяльності
10. V. Систематизація і узагальнення нових знань, умінь і навичок
11. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
12. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.

Переглядів: 1117