Поняття та склад державної території

У процесі історичного розвитку політико-правової думки погляди на державну територію докорінно змінювалися. За часів феодалізму територія держави ототожнювалася з приватною земельною власністю монарха, при чому будь-які зміни державної території могли відбуватися на підставі приватноправових угод, укладених монархом, який вправі був купувати, дарувати, обмінювати землі. В епоху Просвітництва з’являються перші ідеї про те, що власність держави на територію має бути публічною (суверенною) і не залежати від права приватної власності на ту чи іншу земельну ділянку. В цей же час виникає розуміння того, що до складу державної території входять також і водні, в т.ч. морські, простори. Внаслідок буржуазно-демократичних революцій остаточно утверджується ідея, згідно з якою єдиним власником території держави є виключно народ.

Державна територія – це частина простору Земної кулі і атмосфери, що є надбанням певного народу і у межах якого утворена цим народом держава здійснює належні їй суверенітет та територіальне верховенство.

Приналежність до держави та її територіальне верховенство є основними ознаками державної території, котрі, як правило співіснують одночасно. Проте окремі тимчасові винятки з цього правила можливі у випадках військової окупації та міжнародно-правової оренди території.

Приналежність території до держави означає, що держава виступає публічним володільцем належної їй території і будь-які зміни цієї території можливі винятково на публічно-правових підставах. Тобто вчинення приватноправовими власниками різного роду правочинів (купівля-продаж, міна, дарування, оренда тощо) щодо належних їм земельних чи водних ділянок жодним чином не впливає на територіальне верховенство відповідної держави.

Територіальне верховенство держави означає, що її влада є суверенною і вищою стосовно усіх фізичних та юридичних осіб, які знаходяться в межах її території, а також те, що на території однієї держави виключається можливість дії публічної влади іншої держави.

В окремих випадках на території певної держави можуть застосовуватися іноземні закони та рішення іноземних судів, проте підстави та межі такого застосування в будь-якому разі визначаються лише цією державою. Уся законодавча, виконавча та судова влада держави поширюється як на власних громадян та організації-резиденти, так і на іноземців та організації-нерезиденти, що знаходяться на території цієї держави.

Територіальне верховенство держави містить у собі і юрисдикцію держави, тобто право її судових і адміністративних органів у межах своєї компетенції розглядати і вирішувати усі справи на визначеній території. У той час як повна і виключна влада держави обмежена її територією, юрисдикція держави в деяких випадках поширюється за межі її території. Зокрема, юрисдикція держави поширюється на морські судна, що плавають у відкритому морі під її прапором, на її повітряні судна, що знаходяться у повітряному просторі загального користування, на запущені державою в космічний простір космічні апарати та їхній екіпаж. Таку ж юрисдикцію має прибережна держава стосовно штучних островів, споруд і установок, що знаходяться у межах виключної (морської) економічної зони. Одним із проявів територіального верховенства держави є також її здатність забезпечувати виконання усіма фізичними та юридичними особами, які перебувають у межах її юрисдикції, своїх владно-правових розпоряджень, в т.ч. за допомогою засобів примусу.

До складу території держави входять:

· сухопутний простір, тобто сухопутна територія материка та (або) островів;

· водна територія, яка складається із внутрішніх материкових і морських вод, а також територіального моря;

· повітряний простір держави, тобто частина атмосфери, що знаходиться над сухопутною та водною територіями держави. Верхня межа повітряного простору одночасно є лінією розмежування космічного та повітряного просторів. Висотний показник цієї лінії остаточно не визначений, але в силу звичаю вважається, що повітряний простір простягається до закінчення щільних шарів атмосфери, тобто орієнтовно до висоти в 100-110 км.;

· надра, тобто частина земної кори, що розташована під сухопутною та водною територією держави без обмеження по глибині (до центру Земної кулі). Тут має місце певна колізія норм міжнародного та внутрішнього права України, оскільки внутрішньодержавне законодавство України, зокрема ст. 1 Кодексу України про надра, все ж обмежує надра максимальною глибиною – глибиною, доступною для геологічного вивчення та освоєння. Проте на сучасному технічному і технологічному рівні експлуатації надр практичних проблем наведена колізія не створює.

Державна територія представляє собою не лише простір, в межах якого здійснюється суверенна влада держави, але і природне середовище з його компонентами – сушею, водами, повітрям, надрами та живими ресурсами. Все це складає матеріальний зміст державної території і перебуває у власності народу, який утворює конкретну державу. Ці компоненти державної території не можуть використовуватися іноземними державами, їх юридичними та фізичними особами без згоди територіального суверена. Відповідно до низки резолюцій Генеральної Асамблеї ООН держава в силу свого суверенітету самостійно вирішує питання про допуск іноземних осіб до експлуатації її природних ресурсів, а іноземні держави і особи зобов’язані поважати приналежність будь-яких природних ресурсів територіальному суверену та його право на власний розсуд визначати режим використання цих ресурсів.

У сфері користування державною територією застосовуються такі принципи міжнародного права:

· принцип непорушності кордонів;

· принцип цілісності та недоторканності державної території;

· принцип невтручання у внутрішні справи держави;

· принцип заборони агресії;

· принцип рівноправності і самовизначення народів;

· право народу розпоряджатися своїми природними ресурсами.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття, правова природа та види території	\|	Державні кордони

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.