Джерела права.

Джерела римського приватного права

РОЗДІЛ II

Джерела права Стародавньому Римі протягом всієї історії римської рабовласницької держави змінювалися відповідно до соціально-економічних відносин і державного ладу Риму. В царський період (754—753—510—509 рр. до я. е.) основною формою права був звичай. В період республіки (510—509—30 рр. до н. е.) спочатку загальновизнаною формою права були постанови народних зборів, а потім едикти преторів та інших магістратів (преторське право). За часів принципату (27 р. до н. е. наприкінці II ст. н. е.) основною формою виразу волі рабовласників були постанови сенату — сенатус-консульти, тоді ж дістає визнання діяльність юристів. Під час пізньої імперії (домінат) право виражається в формі волі імператорів— імператорських конституцій.

Коротко розглянемо кожну з цих форм правоутворення. Крім того, слід мати на увазі, що форма закону як прояв волі держави також змінювалася. За часів республіки це були постанови народних зборів, в період принципату—постанови сенату —сенатус-консульти, під час імперії—імператорські конституції.

Звичай — це правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу. Він був основною формою регулювання поведінки в додержавному суспільстві за умов родового ладу. Дотримання звичаїв забезпечувалось засобами громадського впливу на порушника. Звичай стає джерелом права за виникнення держави і з поділом суспільства на певні стани. Закони XII таблиць, прийняті в 450 р. до н. е., найперше писане право і перший запис звичаїв що існували ще за царів.

Аналіз тексту Законів XII таблиць підтверджує, що це санкціоновані Римською державою звичаї. В них зафіксовані пережитки первісного ладу, найпізніші традиції царських часів, а також результати боротьби плебеїв з патриціями. Свою назву закони дістали внаслідок того, що були викарбувані на дванадцяти мідних дошках. Закони XII таблиць мали величезний вплив на подальший розвиток римського суспільства і права.

Давній, пов'язаний з родовим ладом звичай замінюється писаним правом, що закріплює приватну власність, рабовласництва та нерівноправність. Закони зафіксували правову відмінність патриціїв і плебеїв, патронів і клієнтів, вільних і рабів, закріпили повноту батьківської влади, регулювання відносин між подружжям, порядок опіки і спадкування.

Звичаї довго зберігалися в Стародавньому Римі. Проте їх характер починає змінюватися. З'явилися судові звичаї, судова практика. Нові соціально-економічні відносини в період імперії надали звичаям відповідних завдань. Вони стали засобом відміни заста рілих норм цивільного і квіритського права, розчистивши місце для нових норм права. В цьому полягає прогресивне значення звичаїв. Норми права звичаїв позначали термінами: звичаєва практика ; звичаї, що склалися в практиці жерців; звичаї, що склалися в практиці магістратів..

Проте, не зважаючи на зміну характеру звичаїв, юридичну силу вони набували лише за санкцією держави, таким чином перетворившись в державну волю.

Постанови народних зборів . Народні збори Стародавнього Риму вважались найвищим державним органом. Вони приймали чи відміняли закони, оголошували війну та укладали мир, були верховною інстанцією, що розглядала апеляції і протести на рішення судових органів. Народні збори обирали всіх посадових осіб, в руках яких знаходилась виконавча влада.

У Римі було три види народних зборів: куріатні, центуріатні і трибутні коміції. Коміціа в перекладі з латинської сходка. Найдавніша форма народних зборів—куріатні коміції. Це замкнуті об'єднання патриціїв. Внаслідок боротьби плебеїв з патриціями в V—IV ст. до н. е. Сервій Тулій створює так зване центуріатне улаштування. Збори римських громадян проходилипо центуріях, до яких належали як патриції, так і плебеї. Всі римські громадяни виставляли 193 центурії (кожна центурія—сотня воїнів), при цьому найбагатші (перший клас) —98 центурій, тобто більше половини. Голосування проходило по центуріях, кожна мала один голос. Голоси подавалися в суворому порядку: спочатку центурії першого класу, потім другого, третього і т. д. Якщо за пропозицію проголосувало понад 50 відсотків голосів центурій, голосування припинялось, а пропозиція ставала законом. Зрозуміло, при такому порядку все вирішували центурії першого класу (98). В цьому особливо чітко проявлялася станова сутність народних зборів. Даний порядок голосування викликав незадоволення навіть серед римських громадян.

Незадоволені плебеї розпочали проводити свої збори по територіальних округах — трибах. Територія Рима була поділена на 34 округи (4 міських і 30 сільських). Із зростанням політичного значення плебеїв в трибутних коміціях приймають участь і патриції. Рішення трибунних плебейських комісій визнавалися законом, були обов'язковими і для патриціїв. До початку II ст. до н.е. цей вид народних зборів став основним і вирішальним в Римській державі.

Проте процедура проходження законопроекту була досить складною і відповідала інтересам рабовласників. Не зважаючи на певну демократизацію народних зборів, вирішувати принципові питання вони. не могли. Магістрат, який мав право скликати народні збори (консул, диктатор, претор), опрацювавши проект закону, повинен був подати його на обговорення до сенату. Без його схвалення законопроект на обговорення народних зборів не виносився. Народні збори законодавчої ініціативи не мали. Поданий проект вони повинні були або прийняти в цілому без обговорення або відхилити в цілому. Прийнятий народними зборами закон проходив ще одну (третю) стадію — схвалення сенату, без чого не міг стати законом. Отже, сенат і контролював, і керував діяльністю народних зборів.

За часів пізньої республіки голосування проходило в такому порядку. Кожен голосуючий мав один голос. Спочатку голоси підраховувалися всередині курії, центурії чи триби, і таким чином складався голос цієї одиниці — «за» або «проти», який подавався в коміцію. Більшість голосів цих підрозділів давало рішення народних зборів. І в цьому випадку зі всією очевидністю проявляється становий характер порядку голосування — більшість голосів центурій чи триб не завжди свідчили про справжню більшість голосів, що приймали участь в голосуванні. Машина голосування надійно служила своєму володарю.

Функції куріатних, центуріатних і трибутних коміцій чітко не розмежовувались, що також було «на руку» правлячій верхівці. Наприкінці І ст. народні збори, хоча їх законодавча влада не була усунена, припинили проводити закони.

Едикти магістратів. Преторське право. В період республіки активним джерелом римського приватного права були едикти магістратів, передусім преторів. Те чи інше відношення до правотворчої діяльності мали едикти консулів, преторів, курульних едилів, правителів провінцій та інших магістратів. Однак найбільше проявилась правотворча діяльність преторів (як міського, так і перегрінського).

Посада претора була введена в 366 р. до н. е. З 247 р. до н; е. почали обирати двох преторів: міського і перегрінського. Із збільшенням території Риму кількість преторів зростала і за часів Цезаря досягла 16. Завдання преторів полягало в наданні допомоги консулам, а за їх відсутністю вони виконували обов'язки останніх. Поступово в їх руках зосереджується судова влада і відповідно змінюються їхні функції. Міський претор здійснює правосуддя в Римі, перегрінський вирішує майнові спори, що виникали між перегрінами або перегрінами, з одного боку, і римськими громадянами — з другого.

Посада претора була дуже почесною. Йому як заступнику консула були підвідомчі ті самі справи, що й консулу. Як і консул, він міг скликати народні збори, засідання сенату, головувати в них. Проте, мабуть, головним було його право проголошувати едикти по судових справах, що відіграло значну роль у розвитку римського приватного права.

На посаду претора мали право претендувати римські громадяни віком понад 40 років, пройшовши нижчі посади. Як і більшість магістратів, претор обирався на рік, обов'язки виконував без оплати Однак ця посада відкривала значні можливості для відшкодування витрат на її виконання (хоча й не завжди праведні), що робило її дуже привабливою. В передвиборній кампанії перемагав той, у кого було більше грошей для підкупу виборців, тобто найбагатший представник вищих кіл рабовласницького стану. Грошей на це не шкодували — витрати покривалися посадою. Цицерон у своїх судових промовах наводить багато фактів зловживань при виборах преторів, магістратів і при виконанні ними своїх обов'язків. Підтверджується також це наявністю спеціальних норм в республіканському законодавстві, спрямованому на припинення подібних зловживань.

Для здійснення своїх функцій і в межах своєї компетенції претор перед вступом на посаду проголошував едикт, в якому викладав правила судочинства, обов'язкові для всього населення і самого претора протягом року. Після закінчення його повноважень зазначені правила втрачали свою силу. Новообраний претор перед вступом на посаду оголошував власний едикт, вивчивши едикти своїх попередників. Правила, що довели свою ефективність у практиці їх застосування і виявлялися придатними для захисту нововиниклих відносин, використовувались в новому едикті. Невдалі, нежиттєздатні правила відмирали, не діставши застосування в наступних едиктах. Отже, кожний новообраний претор приймав свій едикт, який був наслідком творчості не тільки його автора, а й колективним творінням багатьох попередників, що увібрав в себе їх практичний досвід.

Потреба у розробці й проголошенні нових правил судочинства та правосуддя була зумовлена нездатністю цивільного права надійно захистити нові відносини, що складалися під натиском нових соціально-економічних умов. Наприкінці періоду республіки Рим перетворився у величезну рабовласницьку державу. Відкриття нових торговельних шляхів, розвиток ремесел, могутній цивільний оборот вимагав більш ефективного, надійного, позбавленого формалізму правового регулювання ділових відносин. Колишнє цивільне право або взагалі не мало відповідних норм, або вони не відповідали новим вимогам. Отже, претор змушений був вишукувати нові правові засоби або пристосовувати норми застарілого цивільного права до нових економічних відносин.

Перед претором поставала досить скромна мета — проголошувати в едиктах правила, яких бракувало в цивільному праві, тобто надавати цивільному праву допомогу і заповнювати його прогалини. Правда, і тоді воно істотно не змінювалось. Однак претор відкрито не протиставляв йому свої едикти. Коли ж розвиток продуктивних сил, розширення цивільного обороту, зміни в економіці почали вимагати найрадикальніших змін в правовому регулюванні, претор змушений був зробити наступний крок — тепер він відкрито вносив корективи та доповнення в цивільне право, виправляв його норми, пристосовуючи до вимог часу.

Едикти магістратів, насамперед преторів, були джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дістала назву преторського права.

За часів принципату правотворча діяльність преторів помітно занепадає, оскільки не узгоджується з новими формами державного ладу. За Адріана юрист Сальвій Юліан (бл. 125—126 рр.) здійснює остаточну редакцію постійного преторського едикту, а саме провадить кодифікацію преторського права. На пропозицію Андріана спеціальним сенатус-консультом едикт був затверджений і визнаний незмінюваним. Тільки імператор мав право доповнювати едикт. Кодифікація преторського едикту—перша велика кодифікація після Законів XII таблиць.

Постанови сенату — сенатус-консульти. В період принципату вища державна, в тому числі і законодавча, влада формально належала сенату. Принцепси ще не наважувалися проголошувати себе абсолютними монархами. Вони виголошували свою волю у формі постанов сенату. Формально сенат стає єдиним законодавчим органом. Аби воля принцепса набула значення закону, її вносили у вигляді проекту до сенату а потім вона отримувала формальне затвердження. Сенат вибирав магістратів (якийсь час вони ще зберігалися), навіть самого принцепса, проте це обрання носило чисто формальний характер, оскільки титул принцепса став успадковуваним. На той час сенат зберігав судову та адміністративну владу, однак його повноваження все більше обмежувалися.

З І до середини III ст. сенатус-консульти стають головною формою законодавства. Сенат при цьому не мав законодавчої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформляв пропозиції принцепсів, які на підставі своєї влади мали право проголошувати свою волю у вигляді усних або письмових промов у сенаті, В сенатус-консультах нерідко давалися лише загальні принципові положення, які претори повинні були відображати в едиктах.

Діяльність юристів. За найдавніших часів юристами були жерці—служителі храмів (понтифіки). Вони складали замкнуту касту, юридичні знання тримали в глибокій таємниці, консультації надавали за певну винагороду. Так продовжувалось досить довго, поки Гней Флавій, син вільновідпущеника, не вкрав книгу, в якій містилися позови та інші відомості про закони, і не передав її народу. Пізніше вона дістала назву Флавія цивільне право. На подяку народ обрав Флавія трибуном, сенатором і курульним едилом . Після обнародування Флавієм позовів юриспруденція перейшла до рук світських юристів.

В період республіки, як і в інші часи, юристи відносилися до пануючого стану і були виразниками його світогляду, в основному посідали високе службове становище. Свої консультації та іншу юридичну допомогу вони здійснювали у вигляді порад, як належить поступити в тих чи інших спірних ситуаціях.

Юристи користувалися авторитетом і популярністю, оскільки вони мали глибокі знання права, були майстрами юридичного аналізу конкретних правовідносин, хоча їх консультації в цей період носили ще чисто практичний характер. Своїми тлумаченнями законів вони надавали окремим нормам потрібного змісту, необхідного напряму і цим самим фактично створювали нові норми. В силу авторитету юристів та їхніх консультацій такі тлумачення набули загальнообов'язкового характеру і вже в республіканський період стали своєрідним джерелом права. Консультаційна практика юристів, науково-практичні висновки їх безпосередньо впливали на розвиток права.

Проте найвищого розквіту римська юриспруденція досягла за часів принципату, коли центр правотворчої діяльності переноситься від преторів до юристів. Претори як демократичний інститут республіканського Риму не вписувалися в межі принципату, вони поступово втрачали авторитет, нормотворчу активність.

Оскільки юристи користувалися великою повагою, Август для надання стійкості своїй владі вирішив залучити їх на свій бік. Найвидатнішим юристам він надав право офіційних консультацій.

Юристи, отримавши таке право, давали консультації ніби від імені принцепса, спираючись на його авторитет, що надавало консультаціям офіційного характеру, а судді обґрунтовували свої рішення, приймаючи їх як обов'язкові. В такому союзі були зацікавлені обидві сторони — і принцепси, і юристи. Принцепси через авторитет юристів дістали опору своєї влади і активних провідників політики.

За умов станових протиріч юристи засобами права зміцнювали рабовласницький лад, вишукували нові рішення правових колізій повсякденного життя, правові засоби задоволення потреб обороту, який швидко розвивався.

Юристи були зацікавлені в підтримці принцепсів. В переважній більшості вони поділяли їх політику в силу спільності їх станових інтересів і всіляко їм допомагали. Крім того, держава надавала юристам широкий простір для правотворчої діяльності, в чому во були зацікавлені як професіонали. Внаслідок такого союзу правотворча діяльність отримала новий могутній імпульс.

Практика надання окремим видатним юристам права офіційного тлумачення законів продовжувалася до V ст. Однак за встановленням абсолютної монархії правотворча активність їх помітно занепала. В 426 р. був прийнятий закон «Про цитування юристів», згідно з яким в основу судового рішення можна було покласти твори Папініана, Павла, Ульпіана, Гая, Модестіна і тих юристів, на кого вони посилались.

Класична юриспруденція (І—III ст.) розвивалася досить бурхливо. В основу її покладено дві юридичні школи — прокуліанців І сабиніанців. Першу очолював Лабеон, новатор в галузі права, який мав тривалий і плідний вплив на розвиток юриспруденції. Школа названа на честь одного з його учнів і продовжувачів — Прокула. Політичним противником Лабеона був Капітон, який заснував другу юридичну школу, названу на честь його учня Мазурія Сабіна — найвидатнішого юриста І ст., великого коментатора цивільного права

До основних напрямів діяльності класичної юриспрудендії можна віднести:

a) твори, присвячені розробці цивільного права (Сабіна, Павла, Ульпіана та ін.);

b) коментарі до преторського права (Лабеона, Гая, Павла, Ульпіана та ін.);

c) збірники творів юристів (дигести), що обєднували цивільне і преторське право;

d) підручники з права — інституції (найвідоміші Інституції Гая—II ст.), а також збірники правил, міркувань.

e) збірники казусів «Питання» (Цельза, Помпошя та ін.) і «Відповіді» (Папініана та ін.).

Науково-практичних творів римських юристів до нас дійшло надзвичайно мало. До них належать імператорські конституції.

Імператорські конституції. Від часів абсолютної монархії (домінату) правотворча діяльність повністю зосередилась в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Ще раніше Ульпіан зазначав: «Те, що вирішив принцепс, має силу закону», сам «принцепс вільний від обов'язку (дотримуватися) закону». Всі інші форми правотворчості в цей період фактично припинилися.

Постанови (установлення) імператора дістали назву конституцій від римського слова — установляю.

Ще за часів принципату приймалися конституції чотирьох видів: едикти, декрети, рескрипти, мандати.

Едикти відрізнялися від преторських. Останні являли собою програму діяльності магістратів, тоді як імператорський едикт містив постанови, обов'язкові для всього населення Римської імперії. Декрети—рішення імператорів з конкретних судових справ. Рескрипти — письмові відповіді на запити, що надійшли імператору з різних питань. Мандати — інструкції чиновникам з адміністративних і судових справ.

У період домінату мандати вже вийшли з практики правотворчої діяльності імператорів. Декрети та рескрипти застосовувались як рішення імператорів в конкретних справах. Отже, основною формою імператорської правотворчості залишився едикт. Імператорські постанови почали називатися законами. В цей же час робляться спроби перших приватних кодифікацій імператорських конституцій, яких до того часу накопичилось досить багато. Наприкінці III ст. (295 р.) прийнято Кодекс Грегоріана, названий на честь його укладача, в якому зібрані конституції, починаючи від Адріана. Він дістав офіційне визнання, але потім його було відмінено Кодексом Юстініана.

Як доповнення до Кодексу Грегоріана незабаром приймається Кодекс Гермогеніана, також названий на честь його укладача, що складався з 120 конституцій, поділених за змістом на 69 титулів. Однак першим офіційним зібранням конституцій був Кодекс Феодосія, прийнятий східно-римським імператором Феодосієм II (402—450 рр.). В ньому знайшли відображення зміни, що сталися в державній і приватно-правовій сферах рабовласницької держави.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Історична роль римського приватного права та його значення для сучасного юриста.	\|	Кодифікація Юстиніана.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.