• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Реальні контракти

До реальної групи контрактів римське приватне право від­носило чотири контракти: позику, позичку, схов, заставу;

Нагадаємо, що реальні контракти набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі, без якої договоіра взагалі не виникало. Предметом цього договору була саме передача речей однією особою іншій. Матеріальною підставою могли бути: позика, тимчасове користування, збереження, застава. Як і в усіх догово­рах, фактичній передачі передувала усна угода сторін про укла­дення договору, але без фактичної передачі ця угода юридичних наслідків не мала. Отже, для виникнення реального договору слід було здійснити дві дії в сукупності: досягнути угоди і передати річ. Здійснення однієї з них до виникнення договору не призводило.

Перелік реальних контрактів був вичерпним і не міг бути зміне­ний угодою сторін.

Позика —найдавніший вид реальних договорів,які були різновидністю кредиту. Кредиторами за договором позики, як правило, були люди заможні. Боржниками, навпаки, майже завжди виступали представники найбіднішнхкіл вільного населення. Це відображалося в договорі.

Договір позики — це реальний контракт, за яким одна сторо­на—позикодавець—передає іншій стороні—позичальнику— певну суму грошей або яку-небудь кількість родових речей у влас­ність. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю таку су­му грошей або таку саму кількість родових речей за спливом стро­ку договору.

Такий договір є порівняно пізньою формою позики, якій пере­дували більш ранні: нексум і стипуляція. Юридична при­рода нексуму в історії римського права не розкрита. Проте відо­мо, що цей договір був занадто обтяжений формальностями. Розвиток обороту вимагав простішої форми, якою і стала по­зика.

Предметом договору позики були гроші чи інші) речі, що виз­началися родовими ознаками (зерно, вино, масло тощо), які нази­валися валютою позики. Оскільки ці речі споживні, звичайно по­верненню підлягали не ті, що передавалися в позику, а інші, такі самі, тієї ж кількості та якості. Іншого уявити не можна, адже за договором позики боржник одержував речі не для тимчасового користування, а щоб ними скористатися, спожити, витратити, роз­порядитися. Отже, предметом договору позики були речі взаємо­замінні, що вимірювалися кількістю, масою чи іншою мірою. Речі, що становили предмет договору позики, ставали власністю бор­жника, який був їх необмеженим володарем і розпорядником. Адже, гроші позичають для того, щоб ними можна було розпоряди­тися. А це підвладно тільки власнику. Внаслідок цього договір позики передбачав перехід речей у власність боржника, що поро­джувало ще одну особливість такого договору — оскільки боржник ставав власником позичених речей, отже, за загальним правилом він ніс ризик їхньої випадкової втрати. Тобто збитки від втрати предмета договору падали на боржника, навіть якщо загибель ре­чей сталася не з його вини.

Договір позики — суворо односторонній договір. За ним креди­тор-позикодавець має право тільки вимагати повернення боргу,ненесучи ніяких обов'язків, а боржник-позичальник несе тільки обо­в'язок повернути борг, не маючи ніяких прав.

Визначення строку в договорі не обов'язкове. Він може бути зазначений, однак може бути і не визначений. Якщо договір позики строковий (тобто визначено строк його виконання), боржник зобов'язаний повернути борг за спливом строку, а якщо безстро­ковий (без визначення строку виконання) — за першою вимогою кредитора.

Договір позики може бути оплатним і безоплатним контрактом, тобто позика могла бути процентною чи безпроцентною. Оплатний договір — якщо за передані в позику гроші боржник повинен опла­чувати проценти. У процентній позиці їхній розмір був різний — від 1 % на місяць до 6—8 % на рік. Нарахування процентів на проценти не допускалося. Виплата процентів була необов'язковою умовою в договорі позики. Мали місце й безоплатні, тобто безпро­центні позики.

Договір позики був не тільки правовим засобом кредитування незаможного вільного населення рабовласницького Риму. Він час­то слугував способом ще більшого уярмлювання економічно не­залежного населення. Як було зазначено, договір позики оформ­лявся борговою розпискою — хірографом. Були випадки, коли боржник, який видав кредитору розписку в одержанні позики, на­справді грошей не одержував. Наявність розписки в руках креди­тора полегшувало його становище. Хірограф засвідчував факт укладення договору. Боржнику ж довести безвалютність позики було непросто. Мабуть, такі випадки траплялися досить часто, що призводило до небажаних конфліктів серед незаможніх, які зде­більшого були боржниками. Власті Риму змушені були прийняти певні заходи проти масового зловживання кредиторів. Назріло питання про надання боржнику правових засобів захисту проти безпідставних вимог. У випадках, коли кредитор, маючи боргову розписку, закладав позов до боржника про повернення грошей, яких насправді йому не давав, почали давати заперечення проти позову. Відповідно до нього боржник, спираючись на безвалютність позики, стверджував надмірну недобросовісність кредитора, його Пізніше боржник міг, не чекаючи закладан­ня позову кредитора, самостійно порушити позов щодо повернення розписки на підставі її безвалютності. Внаслідок цього боржнику почали надавати так званий кондикційний позов про витребуван­ня з відповідача безпідставного збагачення, одержаного за (рахунок боржника.

Проте все це виявилося малоефективним. Боржник, по суті, не мав змоги довести безвалютність позики, якщо його розписка була на руках у кредитора. Це зводило нанівець захист проти його свавілля. Приблизно в III ст. положення певною мірою поліпши­лося. При закладанні позову кредитора до боржника про повер­нення боргу останній висував заперечення проти його позову на підставі безвалютності позики. Кредитор зобов'яза­ний був довести обгрунтованість своїх вимог, тобто факт платежу валюти.

Такий поворот в правозахисній політиці рабовласницького Риму пояснюється одним: свавілля кредиторів у витребуванні безвалютних позик досягло таких меж, що викликали серйозне занепоко­єння за правопорядок у країні. Боржники, які в основному були представниками незабезпечених верств вільного населення, були вибухонебезпечною силою. Такі вибухи треба було упередити вве­денням вимушеного заходу — перенесенням тягаря доведення ви­мог на кредитора, що з правового боку було досить логічним.

Сенатус-консульт Македонія заборонив укладати договори позики підвладним у зв'язку з надзвичайною подією. Якийсь Мацедо уклав договір позики з лихварем, розраховуючи на швидку смерть батька, після якої він стане спадкоємцем і з одержаної спадщини поверне борг. Оскільки смерть батька довго не наста вала, Мацедо вирішив убити його, аби прискорити одержання спадщини.

Це викликало обурення сенаторів, які й прийняли зазначений сенатус-консульт, аби вивітрити з розуму підвладних навіть думку про можливість укладання ними договорів позики. Сенатус-кон­сульт визначав укладений підвладним договір позики за неод­мінної умови: що він укладений зі згоди або з відома домовладики. Якщо такої згоди чи схвалення домовладики не було, договір пози­ки втрачав позовний захист.

Позичка —різновидність найму речей, а сучас на позичка є різновидом позики, кредиту. Цю відмінність варто мати на увазі, (розглядаючи договір позички за римським приват­ним правом.

Договір позички — реальний контракт, за яким одна сторона (комодант) передає іншій особі (комодатарію) індивідуально-визначену річ в тимчасове і безплатне користування. За спливом строку договору позичальник (комодатарій) зобов'язується повер­нути ту ж саму річ у повній цілості.

Виходячи з наведеного визначення, бачимо, що предметом дого­вору позички може бути тільки індивідуально-визначена річ— конкретний кінь, раб тощо. Оскільки за спливом строку користуван­ня поверненню підлягає та ж сама річ, яка була передана позича­льнику, зрозуміло, що вона не може бути споживною і замінимою. Спірним було питання про те, чи може бути предметом договору нерухома річ (наприклад, земля). Наявні джерела містять різні відомості з цього приводу — одні вважали, що нерухомі речі мо­жуть бути предметом договору позички, інші схилялися до проти­лежної думки.

За договором позички річ передавалася в тимчасове і безплатне користування, тобто за користування річчю позичальник не зобо­в'язаний яким-небудь чином винагороджувати позичкодавця. Ця особливість договору відрізняла його від інших подібних, наприклад, договору найму речей. Оскільки за цим договором позичаль­ник одержує право безплатного користування чужою річчю, віл зобов'язаний був виявляти до речі особливу увагу, підвищену тур­боту та обережність, ніс повну відповідальність за будь-яку вину. Якщо пошкодження чи загибель речі сталося не тільки з умислу чи грубої необережності, а й через легку необачність, він зобов'яза­ний був відшкодувати заподіяні речі збитки.

Позичальник за договором позичок повинен використовувати річ відповідно до її господарського призначення, проявляючи піклу­вання доброго господаря. Адже він одержав її у безплатне кори­стування. Якщо ушкодження чи загибель речі сталися не з вини позичальника, тобто випадково, він звільнявся від відповідальності. Оскільки в договорі позички річ передається у тимчасове користу­вання, а не у власність, право власності залишається в позикодавця, отже, він несе і ризик випадкової загибелі речі.

Договори позички не є суворо односторонніми, як позика. Він може бути одностороннім (частіше) і двостороннім (хоча й рідше).

Права і обов'язки позичкодавця. Основне право позикодавця — вимагати повернення своєї речі відразу після закінчення строку договору. Крім того, він має право витребувати відшкоду­вання збитків, заподіяних речі з вини позичальника. Договір по­зички приносить вигоду тільки одній стороні—позичальнику. Позичкодавець виявляє певне благодіяння, люб'язність позичаль­нику. Цей договір зумовлюється не господарською потребою позикодавця, не якоюсь його необхідністю, а, навпаки, бажанням надати допомогу, зробити добро іншій особі. Отже, позичкодавець, надаю­чи дану люб'язність, особисто визначає і межі доброї волі, тобто межі своїх обов'язків. Проте, вступивши в зобов'язання, він пев­ним чином зв'язує себе і не може вимагати повернення речі раніше визначеного строку Межами цієї люб'язності визначаються й обов'язки позичкодавця, які можуть виникнути, а можуть і не виникнути. Якщо люб'язність справжня, то природно, річ, що надається, має бути придатною для користування. У такому випад­ку у нього ніяких обов'язків не виникає. Проте, якщо надана в тим­часове користування річ виявиться несправною, що може запо­діяти чи заподіяла збитки позичальнику, позичкодавець зобов'яза­ний відшкодувати заподіяні збитки .Наприклад, позичкодавець передав у тимчасове користування хворого коня, який заразив і коня позичальника, внаслідок цього коні загинули. В цьому випадку позичкодавець повинен відшкодувати заподіяні позичальнику наданням хворого коня збитки.

Права і обов'язки позичальника. В кожному договорі праву однієї сторони відповідають обов'язки другої сторони (кореспондує відповідний обов'язок). Тому можна сказати, що в договорі позич­ки права і обов'язки позичальника обумовлені правами і обов'яз­ками позичкодавця. Наприклад, праву позичкодавця вимагати повернення речі кореспондує обов'язок позичальника повернути дану річ. Це його основний обов'язок. Крім того, позичальник по­винен дбайливо ставитись до одержаної речі і відшкодувати запо­діяні через його вину збитки. Право в позичальника може виник­нути, але його може і не бути. Якщо позичкодавець передав в кори­стування справну річ, то в позичальника ніякого права не виникає. Це суворо односторонній договір. Якщо ж з вини позичкодавця & користування передано несправну річ, то в позичальника виникає право вимагати відшкодування заподіяної шкоди. У такому випад­ку договір буде двостороннім. Неважко помітити, що права і обо­в'язки сторін в договорі позички не еквівалентні. Обов'язок пози­чальника може наступити тільки випадково. Отже, основний тягар лежить на позичкодавці.

Договір позички не можна розглядати як форму благодіяння, що здійснюється заможними рабовласниками щодо своїх незамож­них клієнтів. Відсутність близької господарської мети в позичко давця — ще не свідчення його благородної безкорисливості, прагнення надати допомогу ближньому. Це також можливе, але частіше зустрічалися договори, які мали на меті корисливі цілі.

Різновидом договору позички був так званий прекарій , за яким багаті рабовласники передавали які-небудь речі зі свого майна в користування своїм незалежним приближеним з ме­тою заручитися їхньою підтримкою під час виборів чи інших полі­тичних акцій. Відрізнявся прекарій від позички тим, що за догово­ром позички річ передавалася на певний, визначений або невизначний строк, а за прекарієм—до вимоги. Ульпіан писав:«Прекарій є надання речі в користування за проханням особи на такий строк, на який вважає можливим власник речі». Прекарій був правовою формою політичного тиску і економічного закабалення незаможних верств вільного населення багатими і знатними римлянами.

Позичка і позика — ці два реальних контракти, які мають ба­гато спільного, але містять такі принципові відмінності:

Договір схову (поклажі, зберігання, схоронення — широко поширений реальний контракт, ретельно розроблений римськими юристами, відшліфований преторською і судовою прак­тикою.

Договір схову, або поклажі, — це реальний контракт, за яким одна сторона — поклажодавець, депозітарій — передає іншій Сто­роні — хранителю, депоненту — індивідуально-визначену річ на схов, зберігання.

Яких-небудь особливих вимог до суб'єктів договору схову не пред'являлось. Сторонами в ньому могли бути звичайні право- і дієздатні особи. Спочатку договір схову характеризувався тим, що Предмет поклажі переходив у власність хранителя. Тому останній підбирався особливо уважно, як правило, серед вірних друзів. Проте згодом в римському праві так само пред'являлися високі вимоги до хранителя, наприклад при ненормальній поклажі. Поклажодавцем могла бути будь-яка особа, в тому числі і не влас­ник, тобто на схов можна було передавати як власні, так і чужі речі.

За загальним правилом предметом договору були індивідуально-визначені речі. Проте допускалися договори, за якими на збе­рігання передавалися речі, що визначалися родовими ознаками (зерно, гроші тощо).

Права і обов'язки сторін. Договір схову був безоплатним дого­вором, що позначилося на правах і обов'язках сторін. Основне право поклажодавця полягало у вимозі повернути за спливом строку річ у повній цілості з усім приростом. Йому ж належало право вимагати відшкодування збитків, заподіяних речі. Проте, оскільки схов завжди укладався в інтересах поклажодавця, хранитель відповідав тільки за умисел і грубу необережність. За шкоду, заподіяну речі за його вини у формі легкої необережності, Хіранитель відповідальності не ніс.

Так само як і в договорі позички, обов'язок в поклажодавця може виникнути, але його може і не бути Він виникає і покладає­ться на поклажодавця у випадку, коли передана на схов річ запо­діяла шкоду майну хранителя (наприклад, хворий кінь заразив коня хранителя). У такому випадку поклажодавець зобов'язаний відшкодувати заподіяні з його вини збитки. Крім того, якщо схов вимагав від хранителя певних витрат, поклажодавець зобов'язаний був також відшкодувати їх. Проте обов'язки поклажодавця носили випадковий характер.Права хоронителя не еквівалентні його обов'язкам. Вони значно менші і при цьому можуть виникати, але їх може і не бути (право вимагати відшкодування заподіяних хранителю збитків і витрат, яких могло і не бути). Основний обов'язок хранителя—дбайливо і надійно зберігати передану йому річ. Користуватися нею він не має права, бо є тільки держателем, а не володільцем, який зобов'я­заний за спливом строку схову повернути ту саму річ і в такому ж самому стані. ^/

Хранитель повинен здійснювати зберігання особисто. Тільки у виняткових випадках він може передати схов іншим особам, але під особисту відповідальність.

Договір схову може бути укладений на визначений і на невизначений строки.

Різновиди договору схову. Договір схову застосовувався досить широко і це викликало множинність його форм щодо різних обста­вин. У деяких випадках обмеження відповідальності хранителя не відповідало інтересам поклажодавця (наприклад, на зберігання передавалася особливо цінна річ). Поклажодавець бажав надій­нішого схову, більшої впевненості в одержанні речі назад по закін­ченні зберігання. У такому випадку сторони укладали договір на платне зберігання, яке встановлювало більш сувору відповідаль­ність (в тому числі і за легку необережність), але це вже був інший договір

Часом договір схову укладали за яких-небудь незвичайних обставин (наприклад, пожежа, землетрус, повінь). Укладаючи договір за нормальних умов, поклажодавець мав можливість вибра­ти надійного хранителя, як правило, це був вірний друг або родич. Договір був безплатним і брати на себе зберігання чужої речі по­годжувалися лише ті особи, які знаходилися в близьких стосунках з поклажодавцем, що користувалися його довірою. Якщо ж за та­ких обставин хранитель допускав необачність в зберіганні, що призводило до ушкодження чи загибелі речі, в цьому був винен і сам поклажодавець, який припустився помилки, необачності у виборі хранителя і вже тому поділивший його вину. За екстре­мальних умов поклажодавець був позбавлений можливості свободи вибору. Укладений за таких умов договір почали називати нещас­ною, або тужливою, поклажею. Преторська практика виділила такі договори в окрему групу і встановила під­вищену відповідальність хранителя за цілісність речі (в подвій­ному розмірі). До цієї групи належали договори, укладені під час бунту, пожежі, землетрусу тощо.

Ще одна різновидність договору схову, або поклажі, становила незвичайна, ненормальна поклажа . Пред­метом звичайного договору схову, як відомо, були індивідуально-визначені речі. Однак інколи виникала необхідність передати на схов речі, що визначалися родовими ознаками (наприклад, гроші, зерно). Якщо родові речі при цьому були яким-небудь чином ін­дивідуалізовані (наприклад, гроші передані в шкатулці, зерно в мішках), це був звичайний договір схову, якщо ні . В такому разі речі поклажодавця переходили у влас­ність хранителя, який за спливом строку договору був зобов'язаний поверну ги не ті самі речі, а таку ж саму кількість таких самих. речей. Такий договір був подібний договору позики, проте відріз­нявся каузою. У договорі позики мета — задовольнити потреби позичальника, в договорі схову — поклажодавця.

Секвестр, або секвестрація,— особливий видпоклажі. Кілька осіб передавали на зберігання яку-небудь річ 'на підставі певної умови. Відомий юрист Павло залишив таке визначення секвестру: «В повному розумінні в якості секвестру передається на зберігання річ кількома особами солідарне на схов і повернення на певних-умовах» (Д. 16.3.6). Найпоширенішим видом секвестру була пе­редача на схов третій особі речі, з приводу якої виник спір. Сто­рони, що не довіряли одна одній, могли передати спірну річ на схов обраній ними третій нейтральній особі до розв'язування спору, аби потім передати її особі, що була визначена її власником.

Договір заставиукладався у випадках, коли заста­ва супроводжувалася передачею речі засіаводержцю Ранні фор­ми римської застави — фідуціарна угода і ручний заклад — поля­гали саме в передачі предмета застави іншій стороні. Тоді застав­не право на річ боржника встановлювалося засобом договору застави, що визначав правове положення сторін. Так, при фідуціарній угоді обов'язок заставодержця повернути заставу боржнику після погашення ним зобов'язань спочатку носив тільки моральний характер. При ручній заставі заставодержець мав і певні обов'яз­ки. Він повинен був ставитися до предмета застави турботливо, як добрий господар, і повернути річ після погашення зобов'язання. Обов'язок у заставодавця виникав тоді, коли він передавав у зас­таву річ, яка могла завдати майнової шкоди заставодержцю. Тоді він був зобов'язаний відшкодувати заподіяні збитки.

У решті зазначених договорів правове положення сторін зумов­лювалося заставою, яка розглядалася вище.

Читайте також:

1. Безіменні контракти
2. Гіпотези, які не відхиляються в експерименті, перетворюються на компоненти теоретичного знання про реальність: факти, закономір­ності, закони.
3. Договори і державні контракти — правові основи господарської діяльності аграрних товаровиробників
4. Консенсуальні контракти
5. Контракти з використанням операцій своп.
6. М1.Комічне - соціокультурна реальність
7. Матерія» — це філософська категорія, яка позначає об'єк­тивну реальність, що її відображує людина в своїх відчуттях, але від них не залежну.
8. Номінальні і реальні макропоказники
9. Номінальні та реальні величини. Валютний курс та ставка відсотку. Паритет купівельної спроможності валют. Показники рівня цін.
10. По об'єкту вкладення капіталу інвестиції діляться на реальні й фінансові.
11. Поняття про ф’ючерсні контракти. Опціони, їх відмінність від ф’ючерсних та форвардних угод
12. Порядок Гіпокреальні - Нуросrеаlеs

Переглядів: 1183