• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Економіка України в 20-ті – 30-ті роки ХХ ст.

Тема 12. Економічний розвиток України в умовах радянської економічної системи та його трактування в економічній думці.

1. Економіка України в 20-ті – 30-ті роки ХХ ст.

2. Економіка України в роки Другої світової війни та післявоєнна відбудова народного господарства.

3. Україна в умовах кризи радянської тоталітарної системи і спроб її модернізації.

4. Становлення довоєнної радянської економічної думки.

5. Післявоєнна радянської економічна думка.

Політика "воєнного комунізму". Вирішивши збройним шляхом питання про владу в Україні на свою користь, більшовики почали докорінну ломку всіх соціально-економічних відносин. Перш за все було взято під партійний контроль фінанси. Нова влада заборонила діяльність банків, провела конфіскацію на користь рад золота та інших цінностей. Фінансове господарство України підпорядковувалося фінорганам Росії. Паралельно відбувалось одержавлення промисловості. Його здійснювала Вища рада народного господарства Росії (ВРНГ), утворена 1 грудня 1917 р. В Україні були сформовані філії ВРНГ, які не мали ніякої автономії. Постановою ВРНГ від 22 січня 1918 р. державною власністю Російської федерації були оголошені акціонерні товариства "Продамет" і "Кровля". Було націоналізовано і оголошено власністю Російської феде­рації 9 з 15 великих металургійних заводів України, які виплавляли 80% чавуну і сталі. Державною власністю РРФСР стали 230 великих шахт, суднобудівні заводи Півдня, ряд підприємств Харкова, Катеринослава та інших міст.

Проте найголовнішим питанням для більшовиків в Україні було питання про хліб. Після проголошення радянської влади в Харкові більшовики стали відправляти в центральну Росію ешелони з хлібом. До 1 березня 1918 р. щоденно з України в Росію вирушало по 140 вагонів з продовольством, з 1 березня — по 300, азі квітня — по 400 вагонів. Вивіз хліба супроводжувався реквізиціями, насильством над селянством, здійснювався терор над українським селом.

Більшовики встановили контроль над Україною з допомогою дуже привабливих для людей гасел: "Заводи — робітни­кам", "Земля — селянам". Проте незабаром було оголошено курс на "швидке, рішуче і тверде здійснення економічної диктатури пролетаріату", яке передбачало ліквідацію товарно-грошових відносин і введення прямого продуктообміну. Було розгорнуто широку націоналізацію промисловості, торгівлі, транспорту. Протягом 1920 р. в Україні було націоналізова­но понад 11 тис. підприємств. Характерно, що державні підприємства, як правило, в умовах розрухи не діяли. Сотні тисяч робітників залишалися без роботи, змушені були виїхати у село.

Продовольча політика радянської влади була антинародною за своєю суттю. Наприкінці лютого 1920 р. Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розверстку, що мала забезпечити робітничі центри Росії та України, армію, сотні тисяч радянських службовців продовольством. Були створені спеціальні про­довольчі загони. З метою їхнього зміцнення до продзагонів було мобілізовано майже 15 тис. робітників, в т. ч. понад 2 тис. членів більшовицької партії. Влітку 1920 р. завдання щодо продрозверстки було покладено на 1-шу кінну армію С. Будьонного, що перекидалася на радянсько-польський фронт. Тим не менше, селянство відмовлялося здавати хліб і до липня 1920 р. загальний план продрозверстки, що становив 153 млн. пудів хліба, було виконано лише на 10%.

Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Півдня України (насамперед — Донецька, За­порізька, Катеринославська, Миколаївська та Одеська губернії), Поволжя та Північного Кавказу охопила посуха, наслідком чого став голод 1921 —/923 рр. Лихо зростало: у грудні 1921 р. голодувало 12% населення України, в січні 1922 р. — 20% , а в травні — вже 48%, тобто не менше 10 млн. чол.

Становище ускладнювалося тим, що в кризових ситуаціях більшовики визначали свою політику, виходячи з єдиного критерію: як би не послабити власної диктатури. Тому пере­вага в продовольчому постачанні надавалася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато небезпечнішими, аніж розпорошені селяни.

Проте не до всіх селян більшовицький уряд ставився однаково. Факти свідчать, що поволзьким селянам і біженцям з Поволжя в Україні надавалася хоч якась допомога, нерідко за рахунок України. Але про голодуючих українських селян держава постаралася забути. Газетам було заборонено висвіт­лювати становище у південних губерніях України (цю блока­ду було знято лише в 1922 р.). Було опрацьовано й техніку замовчування пануючого в Україні голоду. 4 серпня 1921 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло резолюцію, що не потребує пояснень: "Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм на Україні, де допомога місцям, що постраждали від неврожаю, могла бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами".

Підрахунки фахівців переконливо підтверджують, що у 1921—22 рр. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн. пудів. У той же час до РСФСР було вивезено 27 млн. пудів зерна. Наступного року ситуація повторилася. Крім того, з осені 1922 р., незважаючи на голод, партійно-державне керівництво Росії зробило перші спроби експорту хліба (з України в цей час було забрано не менше 15 млн. пудів зерна). А щоб це не виглядало аморально, було оголошено, що врожай 1922 р. припинив голод. Принцип "недоїмо, але вивеземо", котрим керувалися царські міністри, трансформувався в інший: "помремо, але вивеземо". Як наслідок, голод в південних губерніях України протримався весь 1922 р. і перейшов на першу половину1923 р.

Була ще одна причина трагедії 1921—1923 рр. Посиливши руйнівну та спустошливу дію природних явищ (посухи та неврожаю) численними конфіскаціями продовольства, офіційна центральна влада фактично вперше апробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху, яким було охоплене українське село. За офіційними даними, наприкінці 1920 — на початку 1921 рр. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. чол. Знешкодити їх каральними акціями не вдалося. Тому в 1921 р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом, через який більшовики, конфіскуючи злиденні продовольчі запаси навіть у селян південних губерній, допомагали природному катаклізму справитись із селянським повстанським рухом, небезпідставно вважаючи, що голод впорається з повстанцями краще, ніж каральні експедиції.

Загалом же голод 1921—1923 рр. за приблизними оцінками, коштував Україні до 1,5—2 млн. жертв.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками. Воно вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які охопили Росію та Україну. Наполегливі спроби більшовиків у 1918—1921 рр. побудувати, відповідно до своєї програми, безтоварну централізовану економіку завершилися крахом. Нова економічна політика. У 1921 р. більшовики та їхній вождь В. Ленін були змушені визнати повний провал політики "воєнного комунізму" і перейти до нової економічної політики (непу).

Основними складовими непу були: відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; введення стійкої грошової одиниці, надання їй конвертованості; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам; введення господарчого розрахунку на підприємствах (право продажу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій; відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди; зменшення державного втручання в економіку; заміна продрозверстки продподатком. Неп мав забезпечити виживання більшовицького режиму в умовах міжнародної ізоляції і масових виступів населення.

У сільському господарстві неп передбачав цілу систему заходів, серед яких найголовнішим була заміна продрозверстки продподатком. Розмір продподатку визначався напередодні посівної й був у два рази меншим, ніж розмір продрозверстки, передбаченої на 1921 р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на ринку, організовуватися у кооперативи, а також орендувати землю та використовувати найману працю.

У промисловості неп передбачав повернення дрібних та середніх підприємств їхнім власникам, проведення децентралізації управління промисловістю. Підприємства могли об'єднуватися у трести. Була відмінена обов'язкова трудова повинність, створювались умови для формування ринку робочої сили. У промисловості також дозволялося використання найманої праці та оренди. Під час проведення нової економічної політики залучався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних підприємств.

У галузі торгівлі створювалися умови для розвитку трьох її форм: приватної, державної та кооперативної, організовува­лись ярмарки.

У 1922—1924 рр. було введено в обіг нову грошову одиницю — червонець, який рівнявся 10 золотим карбованцям, став конвертованим і сприяв оздоровленню економіки в цілому.

Була введена єдина система податків, створювалися ощадні каси та ощадний банк.

Політика непу була сприйнята в Україні неоднозначне. Так, відомо, що деякі діячі компартії України виступили проти заміни продрозверстки продподатком.

Незважаючи на це, нова економічна політика почала запроваджуватися в Україні. З 1923 р. трудолюбиве українське селянство почало швидкими темпами підвищувати продуктивність праці у своїх господарствах. У 1927 р. в Україні обробляли землі більше ніж у 1913 р. на 10%, а виробництво зерна вже у 1925 р. досягло довоєнного рівня.

Неп сприяв розгортанню кооперативного руху. Сформувалася єдина система кооперації: споживчої, сільськогосподарської, кредитної, виробничої. Вона сприяла підвищенню продуктивності праці, заготівлі й збуту продукції, ефективному кредитуванню селянських господарств.

В умовах непу довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловості, виробництво предметів споживання. Проте відставала більшість галузей важкої промисловості, які, так само, як і транспорт та зв'язок, були під контролем держави.

Підсумки і значення непу досить суперечливі та неоднозначні. Завдяки йому було відновлене господарство, зруйноване за роки війни. Зросло промислове та сільськогосподарське виробництво, пожвавилась торгівля і товарообмін, була знята соціальна напруга. Але водночас з позитивними результатами нова економічна політика породила безліч протиріч. Зовнішня торгівля стала виключно державною монополією. Всі великі підприємства залишались у державній власності. Ставала все очевиднішою невідповідність між ідеологією більшовиків і їхньою практикою.

У кінці 20-х років неп було відкинуто. Приводом до цього стала чергова хлібозаготівельна криза 1927—1928 рр. На початку 1928 р. партійно-державне керівництво почало застосовувати "воєнно-комуністичні" адміністративні заходи щодо селян, які не виявляли бажання продавати державі зерно за заниженими цінами. Неп замінили командно-адміністративною системою керівництва.

Незважаючи на успіхи непу, СРСР, у т.ч. і Україна, залишалися аграрно-індустріальними, їхня економіка вимагала технічної і технологічної модернізації. У 20-х роках мала місце гостра партійна дискусія про те, якими шляхами досягти світового рівня економічного розвитку. Перемогла лінія Й. Сталіна та його соратників, які були прихильниками авторитарних форм управління і здійснення індустріалізації будь-якою ціною і в найближчій перспективі.

Була обрана стратегія прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п'ятирічки. Перша п'ятирічка 1928—1933 рр., зі слів Й. Сталіна, була виконана за 4 роки і 3 місяці. Насправді навіть мінімальний п'я­тирічний план розвитку господарства був недовиконаний. Замість мінімальних 18% зростання темпів виробництва за рік, реальні темпи росту становили біля 16%.

Вже перший п'ятирічний план, який передбачав реконструкцію та будівництво в Україні промислових підприємств, був для неї несприйнятливим. Він ставив у привілейоване становище російський центрально-промисловий район, Ленінград і Урал. В Україні ж прискореним темпом мали розвиватися лише ті галузі, що забезпечували паливом та металом промисловість Росії. З 61,6 млрд. крб., призначених згідно з планом першої п'ятирічки на народне господарство, Україні припадало 11,3 млрд. крб., тобто 18,3%, що менше від будь-якого показника її питомої ваги, тоді як Росії призначалося 68%, набагато більше, ніж належало б. З виділеної Україні суми на промисловість припадало 4,2 млрд. крб., з них на нове будівництво лише 1,2 млрд. крб. Найгіршим було те, що з суми 1,2 млрд. крб. 78% призначалось на Донецько-Криворізький район (6, 5 млн. чол. населення), отже — для задоволення потреб Росії у вугіллі й металі. На решту території України (22,5 млн. чол.) припадало лише 22% асигнувань на нове промислове будівництво.

Отже, розвиток промисловості в Україні повинен був і надалі йти у старому напрямі, що сформувався ще у царські часи. І тоді, і тепер" роль України зводилась до забезпечення Росії паливом, необробленим металом і важким прокатом. Наступні п'ятирічки не внесли суттєвих змін — в другій п'ятирічці Україні припало ще менше коштів, лише 16,7% від загальної суми по Союзу, а в передвоєнні роки — 14,5%. Частка ж Росії зросла до 71%.

Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму трудівників і примусової праці політичних в'язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої торгівлі та інші.

На відміну від розвинених країн світу, індустріалізація здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населення, а навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося. Сама держава ставала не тільки власником створюваних промислових об'єктів, а й споживачем її продукції: в основному зброї та засобів виробництва. Фінансові ж засоби для цього черпалися з бюджету. Важливим джерелом індустріалізації був колоніальний визиск поневолених народів, у т.ч. й українського. Визиск здійснювався шляхом встановлення неадекватних цін на ввіз і вивіз продукції, особливо сільськогосподарської. Так, за центнер м'яса Україні платили 2,4 крб., тоді як на світовому ринку (Лондон) ціна становила 8,8 крб. Найдешевше коштував хліб, що вивозився з України за кордон.

Курс на індустріалізацію був слабо підготовлений. Катастрофічне бракувало коштів, обладнання, кваліфікованих кадрів і багато іншого. Тим не менше, завдяки ентузіазму простих людей, їхній вірі у краще майбутнє, з'явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій. У цілому за 30-ті роки в Україні створено потужну індустріальну базу, що ввела республіку в коло економічно розвинутих країн світу. У цей час тут з'явилися такі велетенські підприємства, як Криворіжсталь", "Азовсталь", "Дніпрогес", Харківський тракторний завод та ін.

Одним із джерел індустріалізації стала колективізація сільського господарства. Разом з тим, вона забезпечувала контроль з боку ВКП(б) над селянством, стала важливою складовою частиною формування тоталітарної системи.

Переходу до колективізації сприяла криза хлібозаготівель 1927—1928 рр. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати державі хліб за нижчими цінами. У січні 1928 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про примусове вилучення у селянства зернових над­лишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.

Суцільна колективізація почала здійснюватись вже у 1929 р., названому "роком великого перелому". Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійснити колективізацію. Комісія, очолена наркомом землеробства СРСР Я. Яковлевим, встановила терміни суцільної колективізації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. "Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву" віднесла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Партійно-державний апарат України виступив з рядом власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. У маси кинуто гасло "шалених темпів колективізації". 24 лютого 1930 р. С. Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, в якій ставилося завдання: "Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної компанії, а всю Україну — до осені 1930 р." Таким чином, українські партійні вожді зменшили терміни колективізації на 1—1,5 року.

Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності і передавати її у колгоспи. Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й про­дуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насильства. Селяни відповіли антиколгоспними, антирадянськими виступами локального характеру, які жорстоко придушувалися. Поставлене у безвихідь селянство почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати реманент. У 1928—1932 рр. в Україні було винищено майже половину поголів'я худоби, на відновлення якого потрібні були десятиліття.

Події набували загрозливих масштабів. На початку березня 1930 р. газета "Правда" надрукувала статтю Й. Сталіна "Запаморочення від успіхів", в якій засуджувалися "перегини" у колгоспному будівництві. Головну відповідальність за "викривлення партлінії" Сталін перекладав на місцеве керівництво. Таким був маневр Сталіна та його оточення, які, в першу чергу, були винними у скоєному.

У ході колективізації, яка у наступні роки дещо меншими темпами продовжувалася, сталінізм скоїв ще один злочин. Розпочався активний наступ проти заможних селян, т. зв. куркулів. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску — встановлювався високий податок, заборонялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада перейшла до політики відкритого терору проти заможних селян. На перше червня 1930 р. було "розкуркулено" 90 тис. селянських господарств України, що становило 1,8% їхньої загальної кількості. Конфісковано й передано в колгоспи худоби, реманенту, будівель на суму 90—95 млн. крб. Під "розкуркулення" потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. Компанія "ліквідації куркульства як класу" була формою репресій щодо всього селянства.

У 1931 р. репресії продовжувались. Всього в Україні за роки колективізації було експропрійовано майже 200 тис. селянських господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн. осіб. Біля 800 тис. з них заслали на Північ і Сибір, де українці масово вмирали або жили і працювали у нелюдських умовах. На їхніх кістках виникли Кузбас, Караганда, Печора, Колима.

Найжорстокішим злочином сталінського режиму проти українського народу був організований ним голодомор 1932— 1933 рр. Це була спланована акція комуністичного режиму проти українського селянства, яка повинна була ліквідувати базу української нації і національного відродження, протистояння радянській владі. Аналіз архівних джерел переконливо засвідчує той факт, що в українському селі мали місце всі елементи політики геноциду. Такого висновку дотримуються і члени Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні (до її складу входили провідні юристи світу), яка працювала в 1988—1990 рр. Та й сам Сталін визнавав, що загальний врожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину. Ігноруючи заклики і попередження українських представників влади, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44 %. Це рішення і та жорстокість, з якою виконувалися його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний.

Голод, що поширювався протягом 1932 р. набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Залишившись без хліба, селяни їли мишей, пацюків та горобців, кісткову муку і кору дерев. Мали місце численні випадки канібалізму. Але конфіскації збіжжя продовжувалися, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. За вказівкою Молотова, коли хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі. Намагаючись врятуватися, тисячі селян йшли до міста, де весною скасували хлібні картки і можна було купити хліб. Однак сільським жителям хліб продавати заборонялося. Селянам не дозволялося також найматися самостійно на роботу на промислові підприємства. Незважаючи на те, що шляхи, які вели до міста, були блоковані, тисячі сільських жителів пробивалися туди, але не знаходили порятунку і вмирали прямо на вулицях. У Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Києві кожного ранку збирали і вивозили до братських могил померлих від голоду селян. Прагнучи врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міста і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях.

Загалом же, за підрахунками дослідників, від голоду 1932—1933 рр. в Україні загинуло від 5 до 9 млн. чол. Цим самим підривалася етнічна основа становлення української нації — село, знищувався той прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку.

Після розпаду Австро-Угорської імперії і поразки національно-визвольної боротьби західноукраїнські землі були розділені між Польщею, Румунією та Чехо-Словаччиною. Ці країни значно відставали від промислове розвинених держав Західної Європи. Західноукраїнський регіон залишався аграрно-сировинним придатком, ринком збуту, джерелом сировини й дешевої робочої сили іноземних країн.

Польський уряд поділив свою країну на дві території Польщу "А" і Польщу "Б". До першої входили корінні польські землі, до другої — переважно західноукраїнські. У Польщі "А" зосереджувалось 80% металообробної, електротехнічної, текстильної, хімічної, паперової промисловості, виробництво цегли, вапна й цукру. Уряд свідомо гальмував промислове будівництво у Польщі "Б".

Про колоніальну відсталість галицьких земель свідчив стан їхньої промисловості. 85% підприємств були дрібними, на кожному з них працювало в середньому 20 чол. Продуктивні сили у краї розвивалися відповідно до інтересів польської економіки. Тут переважали ті галузі, що давали високі прибутки без значних капіталовкладень, а саме: нафтодобувна, деревообробна, харчова та деякі інші. Зберігалося ремесло. Понад 80% населення краю займалося сільськогосподарським виробництвом. Західні українці зуміли організувати економічну самооборону проти іноземної експлуатації. Вже у перші повоєнні роки було створено широку мережу споживчих, закупівельно-збутових, кредитних, виробничих кооперативів. Вони були об'єднані у повітові і крайові товариства, серед яких виділялися "Народна торгівля", "Центросоюз", "Центробанк", "Маслосоюз". Очолював українську кооперацію в Польщі Ревізійний союз українських кооперативів.

Закупівельно-збутові кооперативи змогли організувати заготівлю сільськогосподарських продуктів серед своїх членів, забезпечення їх реманентом, насінням. Селянські кооперативні об'єднання налагодили експорт окремих видів продуктів за кордон.

Виробнича кооперація займалася переробкою сільськогосподарської та іншої продукції. Особливі успіхи мала молочарська кооперація, яка змогла вийти на європейський ринок.

Кредитні кооперативи займалися мобілізацією заощаджень, надавали вигідні кредити. При "Центробанку" був створений "Фонд господарської розбудови", який сприяв будівництву нових виробництв.

Кооперація являла собою чітко налагоджену систему, організувала основні ділянки економічного життя і стала важливим його чинником.

На становищі відсталих окраїн Румунії були Буковина і деякі повіти Бессарабії. Буковинська промисловість залишалася напівкустарною. Найбільшу питому вагу в економіці краю становила харчова промисловість.

Слабо розвивалася промисловість Закарпаття, в якому в 1926 р. налічувалось всього 92 підприємства, які до того ж були напівкустарними, дрібними.

В умовах іноземного панування гальмувався також і розвиток сільського господарства. Українські селяни страждали від малоземелля. Аграрні реформи, які проводилися, не могли задовольнити потреби українського села. Мав місце масовий селянський рух, масова еміграція за кордон. Економіку західноукраїнських земель періодично потрясали кризи.

Отже, як і в попередній період, у міжвоєнний час Україна залишалася територіальне роз'єднаною, а її економіка розвивалася за принципами, які мало узгоджувалися з українськими інтересами.

Читайте також:

1. А/. Верховна Рада України.
2. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
3. Аграрні закони України
4. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
5. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
6. Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України
7. Адміністрація Президента України
8. Адреси бібліотек України
9. Акти Верховної Ради України
10. Акти Кабінету Міністрів України
11. Акти Конституційного Суду України в системі національного законодавства.
12. Акти Конституційного суду України в системі національного законодавства.

Переглядів: 1042