Економіка України в роки Другої світової війни та післявоєнна відбудова народного господарства

Початок другої світової війни приніс Україні значні територіальні зміни. Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Західна Волинь у 1939 р., а Північна Буковина і Південна Бессарабія у 1940 р.) були приєднані до Радянської України і СРСР в цілому.

Відразу ж після приєднання тут відбулися важливі економічні зміни. Було ліквідовано приватну власність на основні засоби виробництва, націоналізовано поміщицькі землі, промислові підприємства, торгівлю і транспорт. На селі здійснювалася експропріація власності заможного селянства, якого позбавляли землі, реманенту, худоби.

Водночас радянська влада асигнувала значні кошти на реконструкцію промислових підприємств. Зі східних районів направили ешелони з верстатами, обладнанням, машинами. Особливо велику увагу приділяли підприємствам харчової, легкої, місцевої промисловості. На початок німецько-радянської війни 1941 р. у Західній Україні фактично було ліквідовано безробіття. Будівництво і реконструкція фабрик і заводів збільшили потребу в робочих місцях. Одночасно розпочалося переселення робітників у східні райони України.

Обережність, з якою радянська влада зміцнювала свої позиції у Західній Україні, найкраще помітна у проведенні земельної реформи. Суцільна колективізація сільського господарства не становила її головної мети. Конфісковані землеволодіння поміщиків, монастирів і державних чиновників передавалися селянським комітетам, яким належало поділити її серед безземельних і малоземельних селян. До кінця 1939 р. було конфісковано майже третину всіх сільськогосподарських угідь. Але лише близько половини цієї площі роздали селянам. Решта мала послужити основою для створення радгоспів і колгоспів. Колективізація сільських господарств розпочалася навесні 1940 р. До середини 1941 р. було колективізовано близько 13% господарств. Західноукраїнські селяни не бажали йти до колгоспів, незважаючи на те, що колгоспникам надавалися величезні пільги та технічна допомога. Зі свого боку, радянська влада не наполягала на різкому збільшенні кількості колгоспників. Вона здебільшого турбувалася про зміцнення захисту своїх західних кордонів. Важливішим за колективізацію сільського господарства для радянського режиму було встановлення контролю над потенційно ворожим йому суспільством.

Ця мета досягалася у першу чергу репресіями. Найбільш поширеним і страшним їхнім різновидом стала депортація. Тисячі уявних "ворогів народу" без усякого попередження, суду чи навіть формального звинувачення арештовували, заганяли у вагони для худоби й вивозили до Сибіру й Казахстану для невільницької праці у страхітливих умовах. Багато депортованих гинули, часом цілими сім'ями. Всього із Західної України в 1939—1940 рр. було вислано, за різними підрахунками, від 10 до 20% населення. Чимало невинних людей, яких німецько-радянська війна застала в місцевих тюрмах, було по-звірячому закатовано.

Поспіх в одержавленні засобів виробництва і торгівлі, бюрократична неповороткість нових управлінських структур у сфері виробництва і обслуговування привели до значних перебоїв у постачанні населення товарами першої необхідності. Дефіцитом стали білий хліб, м'ясо і м'ясопродукти, а в окремих районах навіть сіль і мило.

Важким в умовах комуністичного режиму залишалося й становище населення східних областей України. Незважаючи, що на кінець 1930-х років масовий огульний терор припинився, його жахливі наслідки, передусім морально-психологічні травми продовжували справляти свій згубний вплив на суспільство. Практично на будь-якому великому підприємстві відчувалася гостра нестача технічних спеціалістів і керівників промисловості. Залякана технічна інтелігенція у складних ситуаціях на виробництві боялася брати на себе відповідальність.

Труднощі в економіці командно-адміністративна система намагалася усунути притаманними їй наказними методами. Так, за найменше порушення — прогул чи запізнення — людина звільнялася з роботи, а нерідко й позбавлялася волі. Іншим указом збільшувався робочий час, заборонявся самовільний вихід робітників і службовців з підприємств та установ. Трохи пізніше випуск неякісної і нестандартної продукції прирівняли до свідомого шкідництва. Водночас було вжито заходів до подальшого розгортання так званого "соціалістичного змагання". Неучасть у ньому почала розглядатися як ознака нелояльності.

На початок 1940-х років остаточно виявилося призначення щойно збудованої "матеріально-технічної бази соціалізму" як, по суті, потужного воєнно-промислового комплексу (на 1941 р. асигнування на оборону становили більше 43% державного бюджету). Причому українська промислова база була її наріжним каменем. На 1940 р. Україна видобувала 50,5% загальносоюзного видобутку вугілля, виробляла 64,7% чавуну, 48,8 — сталі, 67,6 — залізної руди, 25,7 — електроенергії тощо. Завдяки кільком урожайним рокам, практично дармовій праці селян, а також запровадженню механізації, передових методів агрокультури в тому ж році колгоспи України дали понад 20% загальносоюзного виробництва товарного хліба, 73% — цукру, 20% — м'яса та ін.

У червні 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. Господарство України з початку війни було переорієнтовано на потреби оборони. Почалася масова евакуація на Схід заводів, робітників та інженерів. Всього з України було вивезено в Росію, Середню Азію та інші регіони СРСР майже 1 тис заводів, понад 4 млн. осіб, відповідно з Києва — 197 підприємств і 300 тис. чоловік. Крім цього, з України евакуйовано 30212 тракторів, більше ніж 6 млн. голів худоби, 1,6 млн. т шкур, хутра тощо. Майже все обладнання з українських електростанцій було вивезено і встановлено на нових станціях.

Перед німецьким вторгненням зерно та інші види продовольства форсованими темпами вивозились на державні заготівельні пункти. Що неможливо було вивезти — спалювали, з наказу сталінського керівництва в Україні застосовувалась тактика "спаленої землі". У Донбасі було затоплено усі шахти, знищено промислові об'єкти Дніпрельстану, всі 54 домни, висаджено у повітря мости, зруйновано залізниці, телеграфні лінії тощо. Все це негативно позначилося на життєвому рівні населення, яке залишилося на окупованій німцями території.

Фашистський режим, який встановився на українських землях, поставив перед собою завдання підкорити та колонізувати Україну, знищити її народ. Гітлер планував переселення в Україну в найближчі двадцять років 20 млн. німців. Українці, як й інші слов'яни, трактувалися як недолюди, їхнє історичне призначення полягало у тому, щоб слугувати вищій арійській расі.

Окупаційна влада здійснювала примусову мобілізацію робочої сили з України. З літа 1942 р. запроваджувався обов'язковий дворічний термін праці для всіх молодих людей віком 18—20 років. Хати тих, хто не з'являвся на виїзд до Німеччини, спалювалися.

Схожість фашистського і більшовицького режиму в Україні проявилася в тому, що перший перейняв багато готових елементів другого. Так, з міркувань практичної доцільності фашисти зберегли в окремих районах колишню радянську міліцію як елемент місцевого управління. Та найбільш вражаючим було збереження колгоспної системи разом з трудоднями й адміністративним апаратом. Німці визнали радянські колгоспи й радгоспи найефективнішим способом викачування з місцевого населення хліба і продовольства.

Під час війни німці вивозили з України зерно, м'ясо, олію, масло, цукор і навіть чорнозем. Промислові підприємства, які залишились неушкодженими, німецька адміністрація оголосила власністю Німеччини і нещадно експлуатувала.

Відступаючи з України, фашисти, як і більшовики у 1941 р., вдавалися до тактики "спаленої землі", тобто знищували за собою все, що б міг використати противник. Як наслідок, Україна в ході другої світової війни зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська країна. Тільки безпосередні збитки, завдані господарству республіки, становили 285 млрд. крб. в цінах 1940 р. (загальні збитки СРСР складали 679 млрд. крб., з яких 255 млрд. — Росії). Ця сума вп'ятеро перевищувала асигнування УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій, шахт, радгоспів, МТС та інших державних підприємств протягом останніх п'ятнадцяти довоєнних років. Загальна ж сума збитків, яких зазнали населення й господарство України, становили майже 1,2 трлн. крб. — 40% національного багатства.

На руїни було перетворено 720 великих і малих міст та 28 тис. сіл України, 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, майже 33 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. 10 млн. чоловік залишилися без даху над головою.

Проте, найстрашнішими були людські втрати, які, за різними даними, в Україні становили від 7 до 15 млн. чоловік. 2,4 млн. мирних жителів республіки було силоміць вивезено до Німеччини на примусові роботи.

Відбудова зруйнованого війною господарства відбувалася у надзвичайно складних умовах. За роки війни змінилася структура економіки. З усього, що було евакуйовано під час війни з України, поверталася незначна частина. За вивезене майно Україна не отримала ніякої компенсації. Натомість за нове обладнання, яке поступало в Україну після війни, доводилось платити з власного бюджету.

Відбудова промисловості здійснювалася однобоке. Випереджаючими темпами розвивалися галузі важкої промисловості, хронічно відставали харчова та легка промисловість. Причиною цього були не тільки волюнтаризм керівництва та ігнорування життєвих інтересів людей, а й відставання сільськогосподарського виробництва, яке нездатне було забезпечити промисловість сировиною. Внаслідок війни та колективної системи господарювання сільське господарство повністю деградувало. Хронічно не вистачало техніки, реманенту, тяглової худоби, насіння, робочих рук: у селі залишилися в основному жінки і діти.

Після війни, як і раніше, селянство залишалося найбільш ущемленою категорією тодішнього суспільства. Вироблена колгоспами продукція державою не закуповувалася, а фактично вилучалася методом продрозкладки. Оплата праці сільських виробників була символічною, а існували вони, в основному, за рахунок присадибних ділянок. Село не забезпечувалося пенсіями. Більшість колгоспників не мала паспортів і без особливого дозволу не могла залишити села.

Катастрофу сільського господарства України довершила жорстока посуха, яка знищила врожай у південних областях республіки. Почався голод, який охопив мільйони жителів України. Майже 800 тис. осіб загинуло. Мали місце випадки людоїдства. Мільйони голодуючих ринули у західні області України, рятуючись від біди. Голоду 1946—1947 рр. можна було уникнути. У країні були достатні продовольчі резерви. Однак добірну пшеницю вивозили за кордон, а прості трудівники гинули голодною смертю. Вина за це лежить на совісті партійно-державного керівництва СРСР.

Завдяки героїчним зусиллям українського народу вдалося досягти значних успіхів у відбудові зруйнованого війною господарства. Вже на кінець війни питома вага Донбасу в загальносоюзному видобутку вугілля зросла до 26,7%. У 1945 р. Україна дала 18% загальносоюзного виробництва чавуну і 11,2% сталі. Всього до травня 1945 р. було відбудовано і введено в дію майже 3 тис. великих промислових підприємств України, що становило майже третину довоєнних виробничих потужностей.

Було відбудовано Дніпрогес, заводи "Запоріжсталь", "Азовсталь", машинобудівні заводи Києва, Харкова, введено в дію газопровід Дашава—Київ. На кінець 1950 р. більше, ніж до війни, видобували залізної руди, виробляли прокату чорних металів, продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо.

Характерною рисою повоєнної відбудови було й те, що економічний розвиток здійснювався на переважно екстенсивній основі. Понад 70% робітників промислових підприємств України досягали норм виробітку переважно ручною працею. Ігнорування світового досвіду, ідеологічні амбіції завдавали великої шкоди в царині науково-технічного і соціального прогресу. Відомо, що США пропонували включити СРСР, у тому числі й Україну, в план Маршалла, однак сталінський режим відмовився і переніс весь тягар відбудови на плечі трудівників.

У грудні 1947 р. з метою зміцнення фінансів (скорочення грошової маси, випущеної під час війни) було здійснено грошову реформу, яка ще більше погіршила становище простого населення, її проводили конфіскаційними методами. Старі гроші, що перебували в обігу, обмінювалися на нові у співвідношенні 10:1. Вклади в ощадних касах розміром до 3000 крб. переоцінювалися карбованець за карбованець, від 3000 до 10000 крб. — з розрахунку 3:2, а понад 10000 — зменшувалися наполовину. Отже, радянський уряд боровся з інфляцією фактично за рахунок добробуту народу.

Після голоду 1946—1947 рр. розпочалося повільне піднесення сільського господарства. Проте підхід до розв'язання аграрних проблем залишався старим: форсування виробництва в умовах жорстокої централізації та регламентації колгоспного життя. З метою боротьби проти порушення Статуту сільськогосподарської артілі в 1946 р. почали обмежувати присадибні індивідуальні господарства. Введено грошові та натуральні податки, що призвели до знищення домашніх тварин, вирубування садів.

У 1947 р. перший секретар ЦК КПУ М. Хрущов розпочав в Україні гучний проект, який передбачав об'єднання колгоспів у так звані "агроміста", що теоретично мали сприяти високоефективному використанню гостродефіцитної сільськогосподарської техніки. Проект також передбачав ліквідацію присадибних ділянок, з яких селяни отримували більшу частину продуктів харчування. Однак остання обставина викликала велике невдоволення серед населення, і уряд змушений був відмовитися від проекту агроміст.

У цілому до початку 50-х років сільське господарство залишалося збитковим. Незважаючи на збільшення посівних площ, валова продукція землеробства становила лише 84% довоєнного рівня.

Отже, у відбудові народного господарства України були певні успіхи, однак довоєнного рівня в провідних галузях промисловості не було досягнуто, темпи розвитку сільськогосподарського виробництва відставали від темпів розвитку промисловості, не задовольняли потреб населення у предметах споживання.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Економіка України в 20-ті – 30-ті роки ХХ ст.	\|	Україна в умовах кризи радянської тоталітарної системи і спроб її модернізації

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.029 сек.