Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Коротка історія розвитку науки управління

Практика управління, як показали дослідження, сягає глибини віків. Наприклад, вже стадна організація людства, не говорячи про більш пізню, має управлінський апарат - вождя, який виконував певні управлінські функції, хоча вони не були закріплені законом. Але тут є певна авторитетна нормативність, яка створює базу для реалізації потреб членів громади і має інформативно-традиційний та досвідний характер. Потрібно зазначити, що добробут багатьох розвинутих цивілізацій світу, ще за 4-5 тис. років до н.е., які заселяли родючі землі долин річок Нілу, Євфрату, Інду, Гангу, Хуанхе, повністю залежав від уміння управляти земельними ресурсами. Вже тоді існували спеціальні адміністрації, які займались проблемами проектування, організації робіт з побудови меліоративних систем. Управління землями здійснювалось через впорядкування землеволодінь, збір податків, формування різного роду страхових фондів у разі стихійних лих. На стародавньому Сході знали про позитивний вплив чергування культур на їх продуктивність, роль удобрення ґрунтів та інші хліборобські премудрості. Потреби землеробства створювали підґрунтя для зародження таких наук, як астрологія, математика, філософія тощо. Єгиптяни вже тоді зрозуміли необхідність впорядкування земельної території, планування виробництва, організації діяльності людей, контролю за її результатами тощо.

Але тоді і значно пізніше управління на відміну від інших наук швидше вважалось особливим видом мистецтва, якого можна навчитись через досвід. Принаймні 400 років до н.е. Сократ і його молодший сучасник Ксенофонт так вважали. Сократ розглядав питання управління як можливість поставити людину на потрібне місце і добитись від неї виконання певних обов’язків.

Наукове визначення науки управління, її принципи вперше сформулював Платон. Вже тоді було запроваджено строгу ієрархію в управлінні державою.

Помітною особливістю розвитку управлінської думки стала промислова революція XVIII ст., яка відкрила шлях до розвитку великих підприємств. Виражаючи корінні потреби суспільства, живучи його проблемами, А. Сміт і Д. Рікардо приділяли значну увагу питанням управління в нових умовах - розподілу праці на підприємствах, координації та організації виробничого контролю та ін.

Велика заслуга в розвитку управлінської науки належить новатору свого часу Роберту Оуену, який на власній текстильній фабриці практикував запровадження, крім інших відомих на той час, соціально-психологічних методів управління. Він, організувавши змагання, на робочих місцях кращих робітників прикріплював смужки червоного кольору, середніх - зелені і гірших -жовті.

Треба зазначити, що хоч управління і започатковане у глибоку давнину, але ідея виділення його в окрему науку відносно нова - кінець XIX - початок XX століття. Це яскраво підтверджується тим, що в кінці XIX - на початку XX ст. (1885-1920 рр.) зароджується наука управління, заснована на працях Фредеріка У. Тейлора, Френка і Лілії Гілбрет і Генрі Гантта. При цьому концепція наукового управління стала переломною віхою, завдяки чому управління почало визнаватись як окрема галузь досліджень.

Розуміння того, що стимулювання робітників приведе до підвищення продуктивності праці, збільшення обсягів виробництва, супроводжувалось досягненням мети виробництва.

Уже тоді Ф.У. Тейлор висловив оригінальну думку, що не достатньо замикатись на власному управлінському досвіді. Потрібно освоювати всю сукупність знань, вироблених людством за всі попередні роки, і на цьому ґрунті створити єдину науку управління. Правда, школа наукового управління замикалась на рівні підприємства, тому не випадково піддавалась і піддається критиці за її обмеженість, ігнорування людського чинника. Але тим самим вона зініціювала продовження пошуку альтернативи управління. Таким чином, у 1920-1950 роках отримала розвиток класична (адміністративна) школа управління, заслугою якої є науковий і практичний вклад Анрі Файоля, Линдалла Ірвік, Джеймса Муні та ін. Ця школа управління пішла значно вперед, ніж школа наукового управління, оскільки нею були розроблені більш загальні принципи.

Анрі Файоль, маючи великий досвід керівництва французькою компанією з видобутку вугілля, значну увагу приділяв управлінню персоналом, в першу чергу адміністративними кадрами.

Вперше функції управління, які виклав Анрі Файоль, що лежать в основі науки управління, представлені у наступному вигляді:

1. Планування - прогнозування - наукове передбачення розвитку національної економіки, результатів цього розвитку, соціальних та інших наслідків.

2. Організація - вдосконалення організаційної структури управління і розробка науково обґрунтованих методів її роботи і функцій, спрямованих на досягнення основних цілей розвитку суспільного виробництва.

3. Розпорядження - цілеспрямовано впливати на персонал підприємства, організації чи установи.

4. Погодження - це знаходити «золоту середину» між усіма учасниками виробничих відносин.

5. Контроль - спостереження за виконанням розпоряджень та інших правил, регламентованих вимогами виробництва.

З позиції теорії управління А. Файоль сформулював цілу низку принципів управління адміністративною діяльністю, які абсолютно не втратили своєї актуальності і нині.

До них відносяться:

1) розподіл праці;

2) повноваження і відповідальність;

3) дисципліна;

4) єдиноначальність;

5) єдність напряму;

6) підпорядкування особистих інтересів загальному;

7) винагорода персоналу;

8) централізація;

9) скалярний ланцюг (лінія влади зверху вниз);

10) порядок;

11) справедливість;

12) стабільність робочого місця для персоналу;

13) ініціатива;

14) корпоративний дух.

Великий вклад у розвиток класичної школи управління вніс американський вчений X. Емерсон, який у 1911 році у своїй знаменитій на весь світ праці «Дванадцять принципів продуктивності» сформулював 12 принципів раціонального управління в контексті всіх галузей економіки країни.

До багатющого джерела управлінської науки належить і концепція німецького соціолога Макса Вебера, який розробив «ідеальний тип» адміністративної організації, під якою розуміється концепція раціоналізації колективної діяльності.

Тим часом паралельно із класичною школою управління (1930-1950 рр.) активно розвивалась школа людських відносин і школа поведінкових наук, основу якої заклали Мері Паркер Фоллет (1868-1933 рр.) та Елтон Мейо (1880-1949 рр.).

Відмінність цих шкіл від попередніх полягає в тому, що їх концепція передбачала врахування взаємовідносин керівника і підлеглого. При цьому формування «здорового» клімату в колективі, вважали вони, не менш важливе для зростання прибутків, ніж раціональне розміщення устаткування.

Досить у цьому зв’язку зазначити, що один із послідовників Е. Мейо - Д. Макгрегор - наголошував, що деспотичний режим, встановлений керівництвом підприємства, організації чи установи, вичерпав себе. Люди люблять працювати вільно, хочуть проявляти свою кмітливість, хочуть бути господарем свого робочого місця. Правда, ця теорія також зазнавала критики з боку багатьох спеціалістів: мовляв, психологічний клімат на підприємстві не такий важливий, важливо насамперед відмовитись від подрібнення в розподілі праці, ліквідувати конвеєр, збагатити працю тощо.

Історичний характер розвитку наукової думки свідчить, що на ґрунті класичної школи і школи людських відносин сформовано управлінську школу «соціальних систем».

Значний вклад у розвиток цієї школи, формування якої пов’язане з виникненням гігантських корпорацій у 60-70-ті роки, вніс лауреат Нобеівської премії Герберт Саймон. У своїх працях він зазначає, що комп’ютеризація виробництва зумовлює подальший розвиток централізації ієрархічності керівництва. Значно легше в умовах, коли застосовуються економіко-математичні методи, комп’ютерна та інша техніка, управляти «цілісним» колективом, ніж децентралізованим.

Періодизація наукових управлінських шкіл дозволила виділити поведінковий підхід до управління, який ґрунтується на правильному застосуванні науки про поведінку, насамперед психології і соціології, службової етики тощо з метою виявлення різних способів впливу на людей, щоб залучати їх до роботи з більшою віддачею. І, нарешті, можна виділити ще одну школу - це «нова школа науки», яка зобов’язана американській теорії управління.

Особливість цієї школи полягає в тому, що вона передбачає процес прийняття управлінського рішення на основі точних наук, замість словесного, описового характеру.

При цьому в процес управління залучаються моделі, графіки, імітаційні ігри тощо. Іншими словами, «нова школа науки» передбачала наповнення науки управління математичними формулами та експериментами.

Підводячи підсумок, зазначимо, що кожна із шкіл зробила свій позитивний внесок у створення науки управління.

Щоб полегшити сприйняття, узагальнимо концепцію кожної з управлінських шкіл.

Школа наукового управління регламентувала:

використання наукового аналізу для визначення кращих способів виконання поставлених задач;

· відбір кращих працівників для навчання, забезпечення їх ресурсами для виконання роботи;

· матеріальне стимулювання працівників з метою підвищення продуктивності праці, економії ресурсів та ін.

Класична школа управління передбачала:

· формулювання принципів управління;

· систематизацію функцій управління;

· системний підхід до управління організацією.

Школа людських відносин і школа поведінкових наук базувалась на:

· застосуванні прийомів управління міжособистими відносинами з метою забезпечення нормального психологічного клімату в колективі, отримання задоволення від виконаної роботи та підвищення продуктивності праці;

· застосуванні наук про поведінку людей, які б могли відкрити у них потенціал для повного залучення до виробництва.

Нова школа наук управління передбачала:

· вирішення складних управлінських проблем за допомогою моделей тощо;

· широкий розвиток цілого спектра методів управління при вирішенні складних виробничих задач.

Без перебільшення можна стверджувати, що ці школи внесли свою вагому частку в розвиток системи управління економікою держави, в тому числі земельними ресурсами.

Розвиток вітчизняної управлінської думки потрібно розглядати в контексті багатонаціональної російської держави, оскільки Україна впродовж багатьох століть була у складі російської імперії, а потім у складі СРСР.

Для повнішого розуміння суті розвитку теорії управління, її концепційних засад, вивчення історії управлінської думки варто ширше розглянути всю її спадщину і зробити критичний аналіз: все краще взяти на озброєння, а гірше відкинути. У зв’язку з цим, очевидно, справедливо зазначити, що всі реформи, які проводились російськими царями, не могли здійснюватись без відповідної управлінської концепції. Розвиток російської імперії ініціював управління державою, фінансами, торгівлею тощо.

Вивчення досвіду управління земельними ресурсами в період Столипінської реформи засвідчило, що управління набувало конкретно вираженого характеру. Це випливає з того, що перш ніж починати реформу, було прийнято управлінське рішення щодо перетворення Міністерства землеробства і державного майна у головне управління землеустрою і землеробства. Іншим Указом від 6 травня 1905 р. організовано заснування Комітету по земельних ресурсах, створено губернські і повітові землевпорядні комісії. І лише через півтора року урядом було прийнято Указ про земельну реформу.

Столипін ставив за мету зруйнувати сільську общину, організувати переселення безземельних, надати селянам кредити для купівлі землі, створити земельні банки тощо. Дотримуючись послідовності у своїх діях (управлінні), це завдання було виконано. Отже, це свідчить про те, що управління було фактичною складовою суспільного життя. Безумовно, управлінська думка в тодішній Росії розвивалася. При цьому дуже великий науковий внесок зробили М. Туган-Барановський, А. Богданов, А. Чаянов, С. Струмілін та ін. Наприклад, А. Богданов запровадив і обґрунтував поняття «зворотний зв’язок», що дуже важливо для науки управління. Спеціаліст у галузі фінансів А.М. Кактинь (1893-1937 рр.) збагатив світову управлінську думку визначенням методів управління. Він вичленив дві групи методів: 1) адміністративні і 2) економічні. Іншими словами, державні, політичні і господарські діячі в більшій чи меншій мірі (в силу свого інтелектуального розвитку і компетенції) були управлінцями, які опирались на існуючу теорію управління.

Говорячи про пізніший період, потрібно зазначити, що і в Україні починає зароджуватись когорта вчених, які зробили певний внесок у розвиток науки управління, в тому числі управління земельними ресурсами. До них належать П.Н.Першій, П.Ф.Веденічев, Г.І.Горохов, О.Д.Шулейкін, Т.П.Магазинщиков та ін.

У результаті цього на тривалому історичному відтинку відбувались якісні зміни у землекористуванні. Було започатковано облік земель і реєстрацію землекористувань.

Нормативним документом, який визначав порядок обліку всіх земель і реєстрації землекористувань, стала постанова Ради Міністрів СРСР від 31 грудня 1954 р. (на мові оригіналу «О едином государственном учете земельного фонда СССР»).

У післявоєнні роки і аж до початку 60-х років було виконано значний обсяг ґрунтових, геоботанічних, аерофотознімальних робіт. Останні дозволяють зробити висновок про початок зародження такої функції управління земельними ресурсами, як картографування земель.

На початковому етапі побудови соціалізму однією з функцій управління земельними ресурсами стає земельний кадастр. У зв’язку з цим розгорнулись широкі експериментальні роботи з бонітування ґрунтів та економічної оцінки земель, обґрунтовується його зміст і формулюються принципи ведення тощо.

Після прийняття в червні 1977 р. постанови Ради Міністрів СРСР «Про порядок ведення державного земельного кадастру» починається якісно новий етап виконання земельно-кадастрових робіт. Згадувана постанова зініціювала ведення земельного кадастру в країні за єдиною системою.

Визнання ролі управління земельними ресурсами у суспільному виробництві зініціювало прийняття Міністерством сільського господарства СРСР 14 березня 1985 р. рішення про відкриття у вищих навчальних закладах спеціальності 1517 «Управління земельними ресурсами і їх охорона».

Але чи достатній сьогоднішній теоретичний і методичний арсенал управлінців для вирішення задач ефективного землекористування?

Однозначна відповідь на поставлене питання спростувала б ситуацію. Певна річ, досвід є. Але не потрібно забувати, що мінімум 60-70 років управлінська наука обслуговувала командно-адміністративну систему, що не могло не вплинути суттєвим чином на її теоретичний фундамент. На часі розробка конкретного плану перекладу кращих праць учених світу. Використання всього багатства і багатогранних ідей світової наукової думки - насущна і злободенна задача. Поки що в нас у цьому плані тільки негативний досвід.

Національна академія наук України, Українська академія аграрних наук не займаються серйозно вивченням кадрових проблем, порушена наступність у підготовці наукової зміни. Це видно навіть з того, що в галузі землекористування, порівняно з іншими галузями аграрного (і не тільки) сектора, найменше дисертантів. По суті, зламана традиція, відповідно до якої провідні вчені мають свої школи, виховують собі зміну.

Важливо зазначити, що теорія управління земельними ресурсами не може виникнути відразу, за помахом чарівної палички, тим більше, що впродовж цілих десятиліть суспільство, по суті, обходилось без неї, рухаючись шляхом проб і помилок. і, власне, бурхливі сьогоднішні суперечності дуже часто засмучують якраз браком теоретичної глибини. Поняття управління земельними ресурсами, його методи, принципи, механізми управління тощо вимагають корінного перегляду в нашій свідомості. Але й розплутати цей клубок дуже складно, оскільки не всіма вченими, практиками однозначно сприймається проблема управління земельними ресурсами. Учені, в свою чергу, не повинні шукати розуміння та схвалення мас - вони повинні просвіщати, а не «підлаштовуватись» під настрій більшості. Розуміння прийде в суспільство і пошириться тим швидше, чим з більшою гідністю наука буде давати своє, ні під що не «підлаштоване» трактування минулого, нинішнього і майбутнього.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Земельна ділянка як об’єкт управління	\|	Роль управління земельними ресурсами

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.