Наддержавне регулювання діяльності ТНК

Діяльність ООН з вироблення правил поведінки ТНК. Процес створення єдиного міжнародного стандарту у взаємовідносинах між ТНК і країнами, у яких діють філії корпорацій, розпочався у 20-ті роки XX ст. і продовжується досі. Різні угруповання країн проводили переговори та укладали різноманітні угоди, більшість із яких, з одного боку, містили пропозиції щодо захисту закордонних інвестицій, а з іншого — права урядів приймаючих країн здійснювати контроль за діяльністю на своїй території закордонних філій ТНК. Протилежні інтереси закордонних фірм і приймаючих країн не дають можливості завершити процес створення єдиного міжнародного стандарту відносин.

У 1970 р. країни Андської групи (Болівія, Чилі, Колумбія, Еквадор, Перу, Венесуела) прийняли Андський кодекс. Згідно з правилами кодексу було запроваджено обмежувальний режим у регулюванні закордонних інвестицій у регіоні. Жорсткі регулюючі заходи з боку держав викликали негативну реакцію ТНК. У результаті єдині регулюючі правила в країнах Андської групи не лише не сприяли зростанню темпів припливу закордонних інвестицій, а, навпаки, знизили їхній обсяг.

На початку 70-х років промислове розвинені країни дійшли згоди про необхідність укладення угоди про єдину економічну політику щодо ТНК.

Економічна і Соціальна рада ООН з метою формулювання обов'язкових правил поведінки ТНК створила Комісію з транснаціональних корпорацій. У 1976 р. ЮНКТАД ухвалила рішення про початок переговорів з питань поведінки ТНК щодо передачі технологій і здійснення дій, які обмежують ділову активність.

Загроза посилення контролю за діяльністю ТНК з боку країн, що розвиваються, виникла ще наприкінці 60-х років і була пов'язана із хвилями націоналізації та нафтовою кризою, що призвела до зростання впливу на світову економіку нафтодобувних країн, у тому числі СРСР.

Нові незалежні країни і країни, що розвиваються, з початку 70-х років зробили спробу в рамках ООН прийняти документ, який забезпечив би «новий світовий економічний порядок». Він передусім мав містити юридичне визначення прав будь-якої країни контролювати на своїй території всі операції ТНК. У 1972 р. було створено групу, яка потім перетворилася на Міжурядову робочу групу з розробки проекту Кодексу поведінки ТНК. Між країнами виявилися серйозні розбіжності як у питанні про сутність Кодексу, так і щодо його призначення.

Делегації провідних промислове розвинених країн обстоювали думку, що Кодекс передусім має захистити ТНК від дискримінаційних дій приймаючої країни.

З іншого боку, країни, що входять до «Групи 77» (економічно слабкі країни, що розвиваються), за підтримки соціалістичних держав були схильні розглядати Кодекс як інструмент підвищення регулюючої ролі держави у взаємовідносинах з ТНК і вважали, що він має сприяти мінімізації несприятливих економічних і політичних наслідків для незалежності приймаючих країн, пов'язаних з діяльністю ТНК. У результаті роботи над Кодексом сторони досягли компромісу і було вирішено, що Кодекс міститиме дві рівноправні частини: перша — діяльність ТНК, друга — взаємовідносини ТНК з урядами приймаючих країн.

Іншим джерелом розбіжностей стало питання про відповідність Кодексу міжнародному праву.

Країни — експортери капіталу прагнули включити до Кодексу основні положення міжнародного права, тобто Угоду про ТНК країн Організації економічного співробітництва й розвитку, оскільки вона базується на історично сформованому міжнародному праві, обов'язковому для всіх країн.

«Група 77» і соціалістичні держави висловили сумнів щодо обґрунтованості застосування положень міжнародного права для оцінки діяльності всіх країн світу, оскільки основні принципи міжнародного права формулювалися на основі практики країн — експортерів капіталу, у той час як більшість країн, що розвиваються, були ще колоніями.

Формулювання положення про націоналізацію і компенсації також викликало суперечки при підготовці проекту Кодексу.

Узгодження привело до еволюції позицій країн. На думку Центру ООН з транснаціональних корпорацій, країнам, що розвиваються, не слід загострювати увагу на негативних наслідках діяльності ТНК, оскільки тільки завдяки закордонним інвестиціям цих корпорацій слаборозвинені країни можуть інтегруватися у світову економічну систему. Більше того, для більшості країн, що розвиваються, різко скоротилися порівняно із 70-ми роками темпи інвестицій ТНК.

У результаті зміни співвідношення сил у світі на початку 90-х років інтерес до прийняття Кодексу з боку промислове розвинених країн згас. Вони усвідомили, що за існуючої економічної ситуації більшість країн «Групи 77» неспроможна чинити істотний тиск на діяльність ТНК.

Політика організації економічного розвитку й співробітництва з регулювання діяльності ТНК. На противагу процесам, що розвиваються у всьому світі, члени ОЕСР під керівництвом США здійснюють власну політику щодо ТНК. її визначальний напрям — пом'якшення режиму регулювання діяльності ТНК.

У рамках ОЕСР діють дві тенденції. Одна тенденція полягає в посиленні контролю за діяльністю ТНК. Особливо вимагають цього Канада, Голландія, Швеція, Фінляндія, Норвегія. Профспілки також висунули свої вимоги в рамках цієї тенденції. Друга тенденція полягає в намірі усунути будь-які перепони на шляху вільного переміщення прямих закордонних інвестицій. Цього домагаються представники великого бізнесу, які є членами Промислового комітету ОЕСР. Отже, політика країн — членів ОЕСР щодо ТНК є «корпоративною» ініціативою.

Для досягнення своїх цілей ОЕСР створила в січні 1975 р. Комітет з міжнародних інвестицій і транснаціональних корпорацій, який підготував Угоду про ТНК. її було підписано 21 червня 1976 р. Угода про ТНК сформувала сучасну систему розвитку міжнародних стандартів у регулюванні відносин ТНК із країнами, що приймають їхні інвестиції.

Політика ОЕСР щодо ТНК ґрунтується на переконанні, що ТНК слід підтримувати з метою поліпшення економічної ситуації в країнах-учасницях. Засобом досягнення цієї мети, на думку країн — членів ОЕСР, має стати повсюдне поліпшення інвестиційного клімату. Угода про ТНК має намір поширити цей загальний підхід на всі країни.

Угода про ТНК не визначає чітких меж взаємовідносин між національними органами й ТНК.

Угода передбачає чотири інструменти взаємодії і кооперації у сфері прямих закордонних інвестицій і діяльності ТНК: національний режим, положення про стимули й перешкоди у сфері міжнародних інвестицій, рішення про суперечливі вимоги й директиви поведінки ТНК.

Основним принципом діяльності сторін, на якому ґрунтується Угода, є принцип національного режиму. Відповідно до нього країни — члени ОЕСР зобов'язуються застосовувати до корпорацій, керованих компаніями інших країн, не менш сприятливі закони, регулятивні правила й адміністративні заходи, ніж до національних корпорацій.

В Угоді про ТНК країни ОЕСР визначають зобов'язання ТНК, які останні повинні виконувати в будь-якій країні, їх умовно можна поділити на шість напрямів: загальна політика сприяння розвитку, надання інформації, конкуренція, фінанси й податки, наука й технологія, екологія.

Угода про ТНК — це баланс між регулюючими заходами з боку держави і надмірною її активністю, що перешкоджає ефективній діяльності ТНК. Ця угода є консенсусом між інтересами країн-членів і ТНК. Вона також стала рішенням на вимоги країн, що розвиваються, про встановлення «нового світового економічного порядку». Продемонстровано західний стандарт діяльності ТНК. «Приймаюча країна є вільною в питаннях регулювання надходження закордонних інвестицій і створення на своїй території філій ТНК, однак після того, як іноземне підприємство стало суб'єктом підприємницької діяльності, відповідно до законодавства проти нього не можна застосовувати регулюючі заходи, відмінні від діючих щодо місцевих фірм», — записано в угоді.

Нормативні документи, які регламентують наддержавне регулювання діяльності ТНК країн — членів ОЕСР, постійно коригуються. Нова редакція кодексу поведінки ТНК країн — членів ОЕСР, прийнята у 2000 р., передбачає жорсткіші екологічні вимоги до діяльності закордонних філій, підвищення відкритості їхніх операцій і взаємовідносин з державними структурами приймаючих країн.

Адаптація ТНК до умов наддержавного регулювання їх діяльності. Загроза політичної нестабільності й експропріації перешкоджає діяльності ТНК. У деяких промислове розвинених країнах було створено організації зі страхування іноземних інвестицій: Першу таку національну систему було створено в США. Вона ставила за мету забезпечити гарантії американським інвестиціям, спрямованим на відновлення економіки повоєнної Європи. У 1969 р. було створено Корпорацію із захисту закордонних інвестицій (ОПІК). На сучасному етапі ОПІК страхує будь-які форми інвестицій американських

ТНК за кордоном. Страхування інвестицій здійснюється від експропріації, війни, не конвертованості національної валюти приймаючої країни. З настанням будь-якої з перелічених подій інвестор звертається до ОПІК з вимогою відшкодувати йому збитки. У разі розбіжностей обидві сторони (ТНК і ОПІК) звертаються до Арбітражного суду США. Здійснивши виплати ТНК, ОПІК, у свою чергу, на підставі угоди про захист інвестицій і за допомогою американського уряду вимагає від приймаючої країни відшкодування власних витрат. Така форма страхування закордонних інвестицій підвищує впевненість ТНК у їхньому збереженні.

Інші промислове розвинені країни також сформували подібну систему захисту іноземних інвестицій ТНК. Так, у Великій Британії страхування інвестицій здійснює Корпорація з гарантій закордонних інвестицій, створена у 1991 р. У Голландії існує приватне агентство, що страхує закордонні інвестиції ТНК, у Німеччині систему захисту іноземних інвестицій ТНК було створено в 1959 р., у Японії — у 1956р.

У 1985 р. за підтримки Світового банку було прийнято конвенцію, згідно з якою створено Міжнародне агентство з гарантій інвестицій (МІГА). МІГА стало першою міжнародною системою, що страхує від політичних ризиків закордонні інвестиції ТНК у приймаючих країнах, а також пропонує набір технічних порад країнам, що розвиваються, які поліпшують інвестиційний клімат і збільшують приплив закордонних інвестицій. Вступ до МІГА чи укладання з ним угоди відкривають перед будь-якою країною перспективи отримання інвестицій ТНК. У цьому випадку іноземні інвестиції ТНК у приймаючій країні підпадають під захист МІГА, що, у свою чергу, страхує корпорації від додаткових некомерційних ризиків.

Для успішної діяльності ТНК навіть за допомогою МІГА необхідне існування обопільних умов про захист інвестицій між приймаючими країнами і країною, де знаходиться головний офіс корпорації. Обопільні умови про захист і стимулювання іноземних інвестицій (або двосторонні інвестиційні договори — ДІД) — це обов'язкові міжнародні угоди між двома країнами, у яких кожна країна зобов'язується дотримуватися щодо ТНК стандартів, обумовлених у договорі. Відповідність ДІД міжнародним стандартам часто буває умовним, оскільки загальні норми міжнародного права не можуть вилучити обмежувальні заходи з боку урядів приймаючих країн стосовно надходження в країну іноземних інвестицій. Більшість ДІД залишають за приймаючою країною право вільного регулювання захордон-них інвестицій.

Прикладом такого підходу є ДІД між Росією і США, у якому договірні сторони погодилися з тим, що протягом найближчих п'яти років Росія зможе обмежувати приплив особливо значних інвестицій у свою економіку, якщо їхній розмір перевищуватиме поріг, встановлений у Законі Росії «Про закордонні інвестиції». При цьому наголошується, що державні регулюючі заходи не повинні шкодити конкуренції і містити дискримінаційні обмеження на діяльність американських ТНК.

Суперечності між країнами, що уклали ДІД, вирішуються за ухвалою Міжнародного третейського суду, який складається з трьох членів: по одному від кожної сторони й один від третьої країни. Рішення суду є обов'язковим для країн, що уклали ДІД.

У разі розбіжностей між ТНК та урядом приймаючої країни суперечка розв'язується в рамках МІРА.

Наприкінці XX ст. більшість країн світу докладали зусиль для створення найсприятливіших умов з метою залучення прямих іноземних інвестицій. Україна бере активну участь у цьому процесі. Станом на ЗО липня 2000 р. вона мала 24 двосторонні державні договори щодо захисту інвестицій. Серед промислове розвинених країн Україна має такі угоди зі США (1996), Канадою (1994), Німеччиною (1993), Францією (1994), Італією (1993), Грецією (1994).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Регулювання українських корпоративних моделей	\|	Типи холдингових компаній та їх особливості

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.