Модернізаційні та постмодернізаційні процеси в сучасній українській культур.

Модернізаційні процеси в українській культурі були розпочаті ще на початку ХХ століття. Відтоді український модернізм пройшов три етапи, а саме:

Ø початок ХХ століття – початок 30-их років ХХ ст.(український модернізм дорадянського періоду й першого радянського десятиріччя). В українському театральному мистецтві заслуговує на увагу Молодий театр (заснований у 1918 р.), який очолив великий майстер, видатний режисер пореволюційної доби, основоположник нового напряму в історії українського театру Лесь Курбас. Однодумцем і помічником його був Гнат Юра. Трупа театру складалася з молодих акторів. Керований Л. Курбасом театр категорично пориває з традицією старого побутового театру, орієнтується на модерні течії західноєвропейського театру. Свій перший сезон театр відкрив п’єсами „У пущі” Лесі Українки і „Затоплений дзвін” Г. Гауптмана. Справжньою несподіванкою для театралів стали постановки трагедії „Цар Едіп” Софокла та поеми „Гайдамаки” Т. Шевченка. Пізніше Молодий театр був реформований у театр „Березіль”, котрий працював до початку 30-их років.

У літературі модернізм втілився у напрямах неокласиків (Микола Зеров, Максим Рильський, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович), неосимволістів (Павло Тичина, Дмитро Загул, Євген Плужник, Василь Мисик, Дмитро Фальківський), радикальні за ідейним спрямуванням групи панфутуристів (Михайль Семенко, Гео Шкурупій, ранні Микола Бажан, Юрій Яновський, Олекса Слісаренко, Мирослав Ірчан), конструктивістів (Валер’ян Поліщук) тощо. Рання творчість П. Тичини відзначалася елітарною чутливістю, драматичним пафосом розбудови національної культури, витонченістю форми й експресивністю. Молодого Тичину називають головним представником українського поетичного “необароко”.

Чи не найяскравішими були прояви модернізму в образотворчому мистецтві. Так, видатний український скульптор О. Архипенко започаткував кубізм у світовій скульптурі (найяскравіший приклад – станкова робота „Людська постать”, 1914 р.), своєю творчістю Архипенко взагалі принципово змінив попередні погляди на скульптурну пластику, перебуваючи у постійному пошуку нових виражальних засобів цього виду мистецтва. Митець змушував свої твори рухатися, оздоблював їх кольоровим склом і металоконструкціями, створював концептуальні моделі, що передавали художні ідеї автора у лаконічний, гранично формалізований спосіб (наприклад, „Жіночий торс”). У Києві плідно працювали всесвітньовідомий Казимир Малевич, футуристи брати Бурлюки. З початком Першої світової війни експресіоністський напрям розвивали кілька надзвичайно талановитих художників світового рівня, включаючи Олександра Богомазова. Ідеї національного модерну втілювали брати Василь і Федір Кричевські.

ОСМУ (Об’єднання сучасних митців України), що сформувалося у пореволюційні роки, об’єднувало художників, які цікавилися передусім модерним мистецтвом. На чолі його стояв видатний художник-графік, що працював переважно у галузі театральної декорації (зокрема, створював декорації для театру Л. Курбаса „Березіль”) та портретного жанру, Анатоль Петрицький.

Цей період українського модернізму не мав завершення, був грубо обірваний сталінським режимом, котрий певний час підтримував інший різновид модернізму – соціалістичний.

Ø Соціалістична модернізація (20 – 30-ті роки ХХ ст.) Найяскравіше проявилася в такому напрямі, як конструктивізм. У конструктивізмі головну роль відіграють форми, ідеї, а також принципово нова методика творчої діяльності, що основана на об’єднанні всіх галузей мистецтва – живопису, архітектури, прикладного мистецтва, скульптури, головвним принципом яких є функціональність. Сама назва „конструктивізм” уперше з’являється у 1922 році під час виставки в Москві художників К. Медуницького та братів Георгія та Володимира Стенбергів. Художники демонструють матеріальну й технічну цінність своїх проектів, підкреслюють їх соціальне призначення. Конструктивізм ще називали „мистецтвом пролетаріату”. Представники цієї течії проголошували „смерть” мистецтва, стверджували необхідність служіння творчості соціалістичному виробництву. Конструктивісти вважають себе більше інженерами-конструкторами, ніж художниками, підкреслюють колективний і анонімний характер своєї творчості.

Одним з найвидатніших представників конструктивізму є Володимир Татлін (1885-1953). Народившись у Харкові, В. Татлін досить рано залишає навчання у школі й стає моряком. У 1914 році В. Татлін у Парижі зустрічається з П. Пікассо. Ця зустріч надихає його на створення „живописних рельєфів”, які вибудовуються з матеріалів, що трапляються в повсякденному житті, – металевих пластин, скла, гіпсу, фанери, частин предметів побуту. Видаляючи зі своїх робіт задній план, художник створює контррельєфи – зібрані з різних матеріалів абстрактні просторові конструкції, котрі є комплексними та автономними художніми об'єктами.

Чудовим прикладом таких робіт є твір „Контррельєф” – на дерев'яну основу художник прикріплює частини цинкової пластини, створюючи динамічну структуру з внутрішньою напругою.

В архітектурі 20-их років з'являються риси конструктивізму. В архітектурних формах будинку Держпрому в Харкові, Критого ринку в Києві та інших будівель помітне прагнення виявити властивості матеріалу і конструкцій, оголити такі конструктивні елементи, як балки, кронштейни балконів, конструкції перекриттів тощо.

Будівля Держпрому – перша грандіозна за своїми об'ємами споруда, збудована в Україні за радянських часів. Вона складається з трьох корпусів, з'єднаних між собою переходами в різних поверхах. План кожного корпусу має досить складну конфігурацію, що нагадує геометризовані літери X(крайні корпуси) і Ж(середній корпус). Об'ємна композиція кожного корпусу ступінчаста.

Незважаючи на зайве нагромадження подрібнених об'ємів, у архітектурному стилі тогочасної столиці України відбиті уявлення про майбутню урбанізацію та технізацію життя людей соціалістичного суспільства. Цей етап, як і попередній в українському модернізмі був перерваний через насадження у часи радянського тоталітарного режиму єдиного стилістичного напряму – соціалістичного реалізму.

Ø Сучасний етап, що характеризується відновленим модернізмом з одночасним «уплетенням» у нього постмодернізаційних та традиціоналістських процесів. Для постмодернізму загалом, як уже зазначалося, характерні такі риси, як полістилістичність (багатоманітність стилів і напрямів у мистецтві), деієрархізація, деканонізація, детоталітаризація, толерантність, невпорядкованість, глобалізаційність (універсалізація культур), відсутність монопрограмованості. Все це цілком можна віднести до сучасного модернізаційно-постмодернізаційного етапу розвитку української культури. Однак одночасно для цього етапу характерна й така риса, як традиціоналізація, тобто тенденція до збереження та відновлення національної культури, в тому числі і її певних консервативних елементів.

Витоки цього етапу слід шукати в епосі «відлиги» й «шістдесятництва», коли на противагу радянському офіційному мистецтву формувалося мистецтво авангарду та андеграунду.Нова хвиля цих культурних процесів яскраво виявилася у добу «перебудови» (1985-1991 рр.). Однак справжній розквіт українського модерного і постмодерного мистецтва припадає на роки після проголошення незалежності України (1991 рік).

Одним із найяскравіших представників сучасного українського мистецтва є живий класик українського живопису Іван Марчук (нар. 1936 р.) – український імпресіоніст, конструктивіст, сюрреаліст та гіперреаліст. Мистецтво Івана Марчука пройшло випробування часом – радянська влада намагалася заборонити його твори, і, хоча творчій шлях художника починається в 70-ті роки, визнання майстер дістає тільки за часів української незалежності.

Сьогодні твори Марчука є відомими і вшанованими по всьому світу – його картини демонструються не тільки в Україні, а й у виставкових залах Торонто, Нью-Йорка, Сіднея.

І. Марчук створив оригінальну манеру живопису – його роботи виконані у стилі „пльонтанізму”, для якого характерна величезна кількість тонесеньких мазків, із яких і складаються образи полотен.

У творах І. Марчука – народного художника України, лауреата Національної премії України імені Т. Шевченка – яскраво відбиваються найсуттєвіші риси сучасної української культури. Свою творчість І. Марчук поділяє на тематичні цикли: „Голос моєї душі”, „Цвітіння”, „Пейзаж”, „Портрет”, „Спадщина”, „Кольорові прелюдії”, „Абстрактні композицїі”. Кількість його картин наближається до двох тисяч.

Сучасні досягнення української культури дають змогу критично подивитися на власний, притаманний їй тип культури та з'ясувати її історичні й культурні межі. Сучасна людина починає усвідомлювати, що культурна самобутність її народу невіддільна від культурної самобутності інших народів, що всі ми підпорядковані „законам” культурної комунікації. Особливістю сучасного стану української культури є формування, поряд з традиційною культурою, образу нової культури. Перший образ відображений насамперед ідеями історичної й органічної цілісності та спадковості традицій. Новий образ – усе більше асоціюється з глобальними ідеями, єдністю людства і його долі. Планетарне мислення стає домінуючим, народжується новий тип людини й нові картини світу в творах мистецтва.

Однією з особливостей вітчизняної культури є новий тип культурної комунікації, що включає:

- усезростаючу здатність до розуміння чужої культури;

- визнання іншої культурної самобутності, іншої істини, вміння включати їх у свою позицію і своє світобачення;

- визнання правомірності існування багатьох поглядів на істину, уміння будувати діалогічні стосунки й іти на розумний компроміс;

- зростання ваги усвідомленої рефлексії, вироблення нових способів розв’язання культурних проблем.

Від року проголошення незалежності України і розбудови самостійної держави Україна були створені більш сприятливі умови для розвитку культури.

Чимало творів нового смислового ґатунку з'явились у майстернях художників, письменників, драматургів. Усе це становить досить строкату панораму культурного життя в новому ідеологічному просторі. Пошуковий новаторський вектор сучасного образотворчого мистецтва, світоглядна, аксіологічна, етнокультурна його парадигматика на нинішньому етапі розвитку досить різнопланова.

Одним з найпопулярніших сучасних українських графіків та художників є Сергій Поярков (нар. 1965 р.), роботи якого експонуються на виставках у Росії, Великій Британії, США. Сам Поярков так говорив про сучасне мистецтво: "Найважливішим у мистецтві для мене є те, що в ньому немає кордонів, зараз мистецтво нічим не обмежене: ані формою, ані темою, ані змістом. З моєї точки зору, найбільше досягнення мистецтва XX ст. - це те, що його межі розширилися до обрію. Наскільки він широкий для кожної людини, залежить тільки від неї. Я хочу бути собою і вважаю, що подібне прагнення – найважливіше для кожного художника". Кожний художник має свою техніку, що відповідає його внутрішньому настрою. Для С. Пояркова – це ілюстративна графіка. У своїх роботах він не обмежується якоюсь однією технікою, а поєднує акварельні фактури, олівець, туш, гуаш, комбінує ілюстративність із поліжанровою філософією.

Серед інших сучасних українських митців – Олег Пінчук (нар. 1960 р.) – один з найвідоміших та найпопулярніших скульпторів, який живе і працює в Україні та Швейцарії.

Сучасне українське мистецтво представлено як окремими мистецькими надбаннями, так і регіональними художніми школами (харківською, полтавською, одеською, кримською, закарпатською, київською, чернівецькою, львівською).

Отже, особливістю сучасного стану української культури є формування поряд з традиційною культурою, образу нової культури. Цей новий образ усе більше асоціюється з глобальними ідеями, з єдністю людства та його долі. Планетарне мислення стає домінуючим, народжується новий образ людини й нові картини світу в творах мистецтва.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ордер – один з видів архітектурної композиції, що складається з вертикальних несучих елементів у вигляді колон, пілястрів, стовпів та горизонтальних елементів.	\|	Найдавніше населення України. Трипільська культура.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.