• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Потрібно пам’ятати, що в загальній практиці 8% депресивних хворих не купують призначені ліки, а 25% передчасно припиняють лікування.

В лікуванні депресивних станів використовують ноотропи, транквілізатори, антипсихотики, вітамінотерапію, загальнозміцнювальні препарати, фізіотерапію.

Препаратом, який відноситься до числа антидепресантів з трициклічною структурою і атиповими механізмами дії, є коаксил, амітриптілін, меліпромін. Але ці препарати бажано використовувати в стаціонарних умовах, бо для них потрібне титрування доз і корекція вегетативних проявів.

Важливим є питання про тривалість лікування, бо передчасна відміна антидепресанта може призвести до різкого загострення симптоматики і навіть до суїциду. У зв’язку з цим відміну препарату проводять тільки після досягнення стійкого ефекту, поступово. Тривалість лікування зазвичай не менша 4-6 місяців, потрібен постійний контроль лікаря за проведенням лікування, огляд кілька разів на місяць.

Зручними у використанні є серотонінергічні антидепресанти (залок, прозак, ципралекс), які призначають у стандартній фіксованій на весь курс дозі. Хворий повинен знати, що покращення при прийомі будь-якого антидепресанта настає не раніше 12-14 днів з моменту початку його прийому.

Лікарі загальної практики у 90% випадків можуть справитися з депресією своїх пацієнтів. У зв’язку з висновками ВООЗ, основним методом лікування депресивних станів є терапія антидепресантами. Виходячи з дотримання загальних принципів психофармакотерапії, при виборі конкретного антидепресанта потрібно обмежуватися монотерапією з використанням зручного у вживанні лікарського препарату. Приймаючи до уваги можливість підвищеної чутливості і побічних ефектів, психотропні засоби призначають у невеликих дозах. У пацієнтів похилого віку дозу зменшують на половину від звичайної.

Лікування депресії.

Соматоформні вегетативні дисфункції (органні і системні неврози) – це функціональні порушення, для яких характерні:

1) наявність стійкого іпохондричного фону;

2) відсутність чітко вираженого циркадного ритму зміни вітального тонусу;

3) виражені симптоми вегетативної дисфункції під час погіршення стану, що має тісний зв’язок з дією психотравмуючої ситуації.

Вважають, що сомато-вегетативні «маски» невротичного ґенезу розвиваються у людей, схильних до неврозів або невротичного типу від реагування.

До соматоформних вегетативних дисфункцій відносять:

· функціональні розлади діяльності серця (кардіалгії, розлади серцевого ритму, кардіофобія);

· судинна дистонія;

· психогенний абдомінальний синдром (розлади апетиту, психогенна нудота і блювання, функціональні закрепи і проноси, абдомінальні болі) або синдром "роздратованого" шлунка, "роздратованої" товстої кишки;

· психогенна ядуха;

· синдром психоневрологічних розладів (гіперестезія, головний біль, невралгії, псевдо корінцевий синдром);

· психогенний псевдоревматизм (кістково-м’язові алгії, вегетативні порушення, синдром западання стулок мітрального клапана);

· психогенні урологічні розлади (психогенна дизурія, цисталгія);

· психогенні реакції шкіри (нейродерматит);

· термоневроз;

· психогенні сексуальні розлади.

Лише на основі клінічного обстеження тяжко, а часом і неможливо, віддиференціювати різноманітні сомато-вегетативні прояви, викликані прихованою депресією від цих же симптомів, зумовлених органним чи системним неврозом. Для цього використовують стандартизовані тести.

Лікування. При лікуванні органних неврозів слід дотримуватись таких правил:

· лікування психосоматичних хвороб є тривалим;

· неправильне лікування органних неврозів призводить до переходу функціональних змін в стійкі органічні, до розвитку медикаментозної хвороби, невротичного розвитку особи;

· на відміну від лікування прихованої депресії, хворим на органні неврози призначають менше антидепресантів, але більше транквілізаторів та седативних засобів;

· деяким хворим із вираженими невротичними проявами при неефективності медикаментозної терапії дози препаратів потрібно не збільшувати, а, навпаки, зменшувати. Особливо це стосується осіб із слабким типом нервової системи (меланхоліків);

· чим стійкіші явища органного неврозу, тим делікатніше потрібно проводити лікування, не форсуючи його. Бажання якнайшвидше вилікувати хворого із застосуванням масивної терапії часто викликає «ефект маятника». «Поспішати треба повільно, не можна насилувати невроз, не можна нервове напруження лікувати перегальмуванням.» (Й.А. Касирський)

Якщо психосоматичні хвороби супроводжуються вегетативними розладами, їх необхідно ліквідувати, бо жодна психотерапія чи транквілізатор самі по собі не заспокоять хворого, коли в нього виникають вкрай неприємні відчуття, які виснажують фізично і зумовлені розбалансованою вегетатикою.

Г.Сельє, автор теорії стресу, характеризує діалектику стресу такими словами: «Мета фактично не в тому, щоб уникати стресу. Стрес є складовою частиною самого життя. Це природний побічний продукт будь-якої нашої діяльності, уникати стресу було б так само неправильно, як відмовлятись від їжі, від фізичних рухів або ж від кохання. Для того, щоб найбільш повно проявити себе, необхідно спочатку визначити свій оптимальний стресовий рівень і, згідно з ним, використовувати свою адаптаційну енергію тією мірою і в тому напрямку, який найкращим чином відповідає природженому влаштуванню думки і тіла. Дослідження стресу показали, що повний відпочинок не виявляє доброї дії на організм і окремі органи. Стрес у помірних дозах є необхідним для життя. Крім того, вимушена бездіяльність може викликати більше стресу, ніж нормальна діяльність».

Порушити психологічний спокій хворого може також ятрогенія –патологічний стан, зумовлений необережними висловлюваннями чи діями медичних працівників.

Відповідаючи на запитання хворих про ті чи інші прояви хвороби, медична сестра повинна продумати, чи не спричиняться її відповіді до марних переживань хворого, чи не призведуть вони до фобії, тобто страху захворіти на ту чи іншу хворобу (наприклад, канцерофобії – страху захворіти на рак, кардіофобії – страху мати захворювання серця тощо).

Не можна зловживати в присутності хворого професійними, особливо жаргонними термінами і висловами, які можуть травмувати психіку хворого (неврастенік, істерик, ревматик, артерії твердуваті, склерозовані, аорта дуже ущільнена та ін.).

Документи, які відображають результати лабораторних та інструментальних досліджень, повинні бути недоступними для хворого. Їх не потрібно обговорювати з хворим, оскільки не виключено, що лікар вже інформував хворого про них, а інтерпретація цих даних медичною сестрою може бути дещо іншою, це породить сумніви і недовіру до лікаря і може стати причиною фобій, непереборних нав'язливих страхів.

Однією з форм ятрогенії є так звана німа ятрогенія, вона виникає як наслідок бездіяльності або неуваги персоналу до хворого, нероз'яснення йому діагнозу (тоді він отримує спотворену інформацію з інших джерел).

Проте в появі ятрогеній певне значення має й емоційний стан лікаря або медичної сестри під час спілкування з хворим. Вони зобов'язані особливо піклуватися про те, щоб їх особисті роздратування, фрустрація (власне моральне травмування) і емоційні проблеми не передавалися пацієнтові, також повинні пам'ятати, якщо вони знизять самоконтроль, етичну самодисципліну, то болючіше вразять хворого, ніж здорову людину.

Негативний вплив на хворого, викликаний неправильним стилем роботи медичної сестри, особливостями її особистості, нетактовністю, називають сороригенними психічними шкідливостями. Якщо негативну ятрогенну дію на хворого частіше чинять лікарі (їх слова для хворого більш авторитетні), то сороригенний вплив більш характерний для діяльності медичної сестри.

Щоб розрядити обстановку і підбадьорити хворого, інколи варто тактовно пожартувати, внести в розмову доцільну дозу гумору. Проте потрібно знати, що не всі хворі (особливо важкі) сприймають жарти. Навіть коли хворий сприймає гумор, потрібно завжди дотримуватись принципу: «Сміятись разом із хворим, але ніколи не сміятись над ним».

Почуття міри особливо стосується порад. Медична сестра значно більше часу проводить з хворими. Природно, що вони нерідко звертаються до неї з проханням дати певну пораду. Сестра може висловити свій власний погляд, але при найменших сумнівах потрібно рекомендувати хворому звернутися до лікаря.

У профілактиці ятрогенії важливою с культура спілкування; уміння встановити контакт із співрозмовником. Має значення міміка, інтонація, "розмова очей" (це дуже важливий міжемоційний канал!), але насамперед – мова. Щирість мови відчувають не лише діти, але й дорослі, зокрема старі. Слід враховувати: пацієнт похилого віку потребує особливого терпіння, делікатності, бо саме ці якості лікаря стають чи не єдиною розрадою, яка залишилася йому.

Психотерапія – це наука про вплив слова на психіку, а через неї на весь організм людини з метою збереження і відновлення здоров’я.

Інструментом впливу є слово. З давніх часів зберігся вислів, що медицина стоїть на 3 китах: ніж, трава і слово. Таким чином, за фактором словесного впливу з лікувальною метою визначалася така сама сила, як і за тими засобами, що в своєму еволюційному розвитку дали основні галузі медицини – хірургічне втручання і лікарську терапію.

Психотерапію поділяють на загальну і спеціальну.

Загальна психотерапія – це комплекс психічних факторів, що діють на хворого будь-якого профілю і мають на меті зміцнення його сил у боротьбі з хворобою, створення довкола нього охоронно-відновного режиму, який виключав би психічну травматизацію і ятрогенію.

Спеціальну психотерапію застосовують у клініці таких захворювань, при яких психічні методи лікування виступають на передній план. При цьому використовують спеціальні методики психотерапії, які ділять на 2 основні групи:

· Раціональна психотерапія (від лат.ratio – розум); рушійним важелем є звертання до розуму хворого – роз’яснення, переконання, логічний доказ, виховання.

Сюди слід віднести всі види активізуючої, стимулюючої, компенсаторної психотерапії, тому що психотерапевтичне переконання не може обмежуватися заспокоєнням хворого, воно має бути спрямоване і на активізацію, на перебудову поведінки хворого.

Раціональну терапію у своїй практичній діяльності застосовує кожен медичний працівник. Психотерапевтична дія цього методу спрямована на зміну хворим оцінки свого хворобливого стану, тому що раціональна психотерапія побудована на знанні законів логіки. Ефекту досягають систематичними співбесідами з хворим, роз’яснюванням його хворобливих симптомів, розширенням кругозору хворого.

При проведенні раціональної психотерапії слід враховувати, до якого типу – художнього чи розумового – належить хворий. Вона більш ефективна для хворих розумового типу, здатних до абстрактного мислення.

· Сугестивна психотерапія (від лат. suggestio – навіюю); грунтується на механізмі навіювання – сугестії, яке проводять хворому в стані неспання або в гіпнотичному стані.

Щоб викликати гіпноз, застосовують різні подразники, які діють на зоровий, слуховий або шкірний аналізатор, але найбільш сильним подразником є слово, яке завдяки минулому життєвому досвіду дорослої людини пов’язане з усіма зовнішніми і внутрішніми подразниками, що надходять до півкуль великого мозку.

Ефективність гіпнотерапії залежить від ступеня навіюваності пацієнта і глибини гіпнотичного сну, що, в свою чергу, визначається типом вищої нервової діяльності того, кого гіпнотизують. Велике значення має віра хворого в даний метод і авторитет лікаря, який проводить гіпноз.

Показаннями до гіпнозу можуть бути сильний біль при невралгії трійчастого нерва, при новоутвореннях, який не можна зняти анальгетиками, головний біль іншої етіології, фантомний біль. Позитивні результати одержані при лікуванні гіпнозом атипових форм бронхіальної астми, нападів стенокардії, гіпертонічної хвороби, неврозів, логоневрозів у дітей, алкоголізму, наркоманії тощо.

Протипоказаннями для гіпнотерапії є інфаркт міокарду в гострій стадії, тромбози, інсульт, гіпертонічна хвороба ІІІ ст, гіпертонічний криз, маячні форми психозів, не слід застосовувати гіпноз особам, які мають до нього упередження, бояться його.

Метод аутогенного тренування є синтетичним поєднанням елементів гіпнозу, самонавіювання і практики давньоіндійської йоги. Аутогенне тренування передбачає послідовне навчанні хворого певному комплексу вправ. Формула самонавіювання – це короткий текст з лікувальними самонавіюваннями, який спочатку дає лікар, а потім вдосконалює сам хворий. Після загальних самонавіювань проводять спеціальні, спрямовані на окремі симптоми захворювання. Зрештою хворий навчається керувати діяльністю своїх внутрішніх органів, власними почуттями, думками.

В процесі аутогенного тренування хворий сам виявляє активність у боротьбі з захворюванням і ще більше переконується в тому, що він може змінювати в потрібному напрямку не лише свої переживання, а й судинно-вегетативні реакції.

Аутогенне тренування можна застосовувати і здоровій людині для корекції емоційно-вольової сфери в процесі самовиховання.

Раціональна психотерапевтична бесіда повинна відбуватись в інтимній обстановці, тобто індивідуально. Що ж до гіпнозу та аутогенного тренування, то обидва ці методи можна проводити як індивідуально, так і груповим способом.

В історії методу колективної психотерапії дуже багато пов’язано з іменем В.М. Бехтерєва. Він звернув увагу на вивчення факту підвищення навіюваності серед людей, які зібралися разом і становлять велику групу. Ці закономірності він використав при розробці свого методу колективної гіпнотерапії.

Поширений також термін «непряма психотерапія», він вживається у тих випадках, коли психотерапевтичний ефект досягається в силу віри у ті або інші ліки, процедуру, метод лікування, сам по собі не пов’язаний із психотерапією.

Великого значення у мистецтві психотерапії набуває не лише вміння говорити самому, вести логічно побудовану і продуману бесіду, а й уміння слухати хворого, викликати його на відверту розмову, завоювати його довіру. При психотерапевтичному переконуванні завжди має бути забезпечений вплив на емоційну сферу хворого.

Основним видом психотерапії, який найчастіше застосовує медична сестра в своїй практиці, є проведення психотерапевтичних бесід із хворим. При цьому необхідно усвідомлено використовувати деякі основні психологічні фактори:

Фактор «краю» («межі»). Психологами встановлено, що найкраще і найміцніше запам’ятовується інформація, яка передається в першу й, особливо, останню чергу. Отже, психотерапевтичну бесіду необхідно закінчувати основною думкою.

Фактор повторення. Важливу інформацію потрібно повторювати 2-3 рази в різних аспектах. Частіше повторення може викликати підсвідомий ефект «протидії».

Фактор гіпноїдності. Кожний хворий має свій індивідуальний ступінь навіюваності, внаслідок якої певна частина інформації сприймається мимовільно і без належної критики. Посилюють гіпноїдність авторитет медика і відповідний стиль спілкування.

Фактор «сповіді». Він полегшує душевний стан хворого, задовольняє природну потребу людини «виговорити» те, що її турбує. Медична сестра має більше часу для неформального спілкування з хворим, ніж лікуючий лікар. Після того, як медична сестра вислухає його, бажано дати оптимістичну настанову психокоригувального характеру.

Фактор пори доби. Ступінь гіпноїдності значно підвищується у вечірній час і, особливо, перед сном. Крім цього, під час сну отримана інформація переробляється і міцно засвоюється людиною.

Фактор присутності сторонніх. Відверті бесіди з хворим потрібно проводити в інтимній обстановці. Під час нападу істерії сторонні люди повинні вийти з палати, бо метушня і «співчуття» затягують тривалість нападу. І, навпаки, бажано, щоб біля хворого з психастенічними рисами характеру якомога довше був «позитивний лідер».

Враховуючи, що хвороба впливає не лише на самого хворого, а і на психічний стан членів його сім’ї, комплексна психотерапія повинна в себе органічно включати і сімейну психотерапію.

Близькі і члени сім’ї повинні знати про стан хворого і бути інструктованими щодо бажаної спрямованості бесіди із хворим.

Родичі і близькі хворого повинні отримати від медиків необхідний мінімум знань щодо особливості внутрішньої картини захворювання у конкретного хворого. Якщо у хворого з’явились ознаки психопатизації, потрібно пояснити родичам сутність цих проявів і переконати в їх минучості, націлити оточуючих не акцентувати свою увагу на тимчасову своєрідну реакцію хворого, обумовлену його хворобою.

Одним із важливих завдань сімейної психотерапії повинна бути профілактика психічної співзалежності родичів.

Психічні розлади при соматичних та інфекційних захворюваннях, інтоксикаціях являють собою психози, у виникненні яких основна роль належить екзогенним факторам.

Головний мозок завжди відповідає на різні екзогенні шкідливості певним набором симптомів – станами порушеної свідомості та судомними нападами. Такі реакції виникають незалежно від характеру екзогенної шкідливості. В одних випадках вони проходять безслідно, а в інших переростають у хронічне органічне ураження головного мозку.

Будь-яка хвороба тією чи іншою мірою змінює життєдіяльність організму, а отже, впливає на фізичний і психічний стан людини. У свою чергу, зміна функціонування психіки призводить до видозміни певних проявів захворювання. Тобто чітко проявляються взаємовпливи хвороби та психіки.

Психосоматичними (термін запропонував німецький психіатр Хейнрот у 1818р) називають функціональні та органічні розлади внутрішніх органів і систем, першопричиною виникнення і загострення яких є психологічні чинники.

Соматопсихічними є психічні розлади, які розвиваються вторинно під час соматичних недуг. До останніх належать хвороби серцево-судинної, дихальної, травної, сечостатевої, ендокринної систем, опорно-рухового апарату, очей, крові, шкіри, патологія вагітності тощо.

Розмежування психосоматичних і соматопсихічних процесів є умовним. Обидва ці процеси проходять взаємопов’язано, дуже часто – у формі зворотнього зв’язку.

За даними експертів ВООЗ, майже 50% стаціонарних лікарняних ліжок у світі займають пацієнти з психосоматичною патологією.

Як свідчать результати наших досліджень (О.К. Напрієнко, 1991р), майже у 70% соматичних хворих виявляють психічні порушення різного регістру та ступеню тяжкості.

У повсякденній практиці медичних сестер, які працюють у лікувальних закладах будь-якого профілю, найчастіше трапляються соматогенні порушення психіки (або порушення психіки при соматичних захворюваннях). Їх поділяють на непсихотичні і психотичні.

Здебільшого виникають непсихотичні порушення психіки. Вони не сягають рівня психозу, але змінюють сприймання внутрішньої картини захворювань, впливають на емоційний стан та самопочуття хворих і якість видужання. Практично у всіх хворих спостерігають астенічний синдром різного ступеня.

Астенічний синдром – це стан підвищеної стомлюваності, виснаження, послаблення або втрата здатності тривалий час фізично і розумово працювати.

Переважає знижений настрій, плаксивість, підвищена збудливість і швидке виникнення знесилення, підвищена чутливість до світла, запахів, звуків, дотику. Часто хворих турбують головний біль, розлади сну, які проявляються постійною сонливістю або стійким безсонням, різноманітні вегетативні порушення.

Астенічний синдром у чистому вигляді виникає рідко. Найчастіше він поєднується з субдепресивним синдромом, який не сягає рівня психотичного. У такому випадку розвивається астено-депресивний синдром. Слід пам’ятати, що астено-депресивний синдром розвивається в кожної третьої породіллі. Це є звичайним явищем, а симптоми депресії зникають протягом тижня. Якщо депресія довго не проходить, породілля потребує огляду психіатра, а середній медичний персонал повинен уважно спостерігати за нею, щоб не пропустити початок розвитку психозу.

У хворих з астено-депресивним синдромом мають місце виражене зниження настрою, переживання сумного характеру. Проте вони не надто заглиблюються у хворобу і лагідна підбадьорлива авторитетна бесіда з медичною сестрою, яка вміє вдало використати приклади з минулої практики відділення, допомагає покращити психічний стан хворих.

Якщо до астенізації приєднуються страхи (фобії), то такий синдром називають астено-фобічним. Виражені фобії за впливом на психіку переважають над астенічним синдромом. У практиці кардіологічних відділень часто зустрічається кардіофобія. Серцевий біль по типу стенокардії викликає у хворого панічну реакцію. Скільки разів повторюється серцевий напад, стільки ж разів хворий суб’єктивно «помирає». Логічні твердження про те, що минулі напади минали, мине і цей, хворий не сприймає. У міжнападному періоді більшість хворих панічно боїться наступного серцевого нападу.

У хворих, які перебувають на обстеженні і лікуванні в онкодиспансері, розвивається канцерофобія.

Настирливі страхи виникають раптово. Лікувати їх необхідно якомога швидше, тому що чим триваліший їх термін, тим менша ефективність їх лікування.

Якщо при астенізації у хворого з’являється стійке переконання в невиліковності захворювання і безнадійності свого стану, такий синдром називають астено-іпохондричним. При розвитку цього синдрому хворий заглиблюється у свою хворобу, він постійно прислухається до свого самопочуття, приділяє багато уваги несуттєвим симптомам, твердо впевнений у тому, що вони загрожують його життю. У спілкуванні він є надто нудним, коло його інтересів обмежується питаннями власного здоров’я. Якщо вчасно не вжити адекватних заходів, є ризик розвитку змін особистості за іпохондричним типом. Надати ефективну допомогу можна лише на початку формування іпохондричного синдрому.

Якщо до астенії приєднуються явища невротизації, такий синдром називають астено-невротичним. Його клініка нагадує прояви неврастенії.

Тривалі захворювання можуть призвести до зміни поведінки та характеру хворих. Це порушення називають «психопатизацією», або порушенням особистості. Хворі стають вередливими, егоцентричними, вони потребують більшої уваги, турботу про себе перекладають на медиків та родичів. Емоційний стан – більш лабільний, хворі нагадують примхливих дітей, на все ображаються, не терплять усе, що пов’язане із хворобою та перебуванням у лікарні. Медична сестра повинна вміти диференціювати, де своєрідна поведінка хворого зумовлена хворобою, а де банальною невихованістю. У першому випадку необхідно делікатно, з розумінням ставитися до психічного стану хворого і тактовну проводити посильну психокорекцію.

У деяких хворих тривале захворювання може призвести до специфічних змін рис характеру. У хворих на виразку шлунка або 12-палої кишки воно може викликати так званий «виразковий» характер. Такі хворі постійно всім незадоволені, їм тяжко догодити, вони стають надто прискіпливими, але конфлікти, як правило, активно не створюють.

При тривалій хворобі печінки і жовчовивідних шляхів у хворих може розвинутись «жовчний» характер. Такі хворі активно шукають привід, як би комусь зіпсувати настрій, вони схильні до створення конфліктних ситуацій.

При тяжких хронічних захворюваннях у деяких пацієнтів розвивається схильність до дисфорії.

Про всі ці можливі зміни характеру хворого повинна знати медична сестра, і проявляти максимум тактовності й деонтології при спілкуванні з пацієнтами.

При загостренні соматичних захворювань у деяких хворих виникають гострі психози, що супроводжуються розладамисвідомості (виключення або затьмарення). Наприклад, гострий психоз нерідко супроводжує гострий інфаркт міокарда. Характерне почуття страху, тривоги, психомоторне збудження. Може спостерігатися оглушення, порушення орієнтування у місці та часі, явища подвійного орієнтування (хворий запевняє, що він одночасно перебуває і в лікарні, і вдома).

Нерідко за характером розладів свідомості можна визначити тяжкість соматичного захворювання. Якщо делірій змінюється аменцією – це свідчить про погіршення соматичного стану хворого. І, навпаки, при переході аментивного стану в делірій можна очікувати початок процесу одужання.

Для соматоневрологічних захворювань найбільш типовими є соматогенні депресії і параноїди. Слід пам’ятати, що в деяких хворих, які дізнаються про невиліковне захворювання (наприклад, рак), може розвинутись гострий реактивний психоз із суїцидом. Тому медична сестра повинна суворо дотримуватись принципів медичної таємниці.

Найбільш поширеними соматичними захворюваннями, які призводять до виражених змін психіки, є атеросклероз судин головного мозку, гіпертонічна хвороба, ішемічна хвороба серця, онкологічні захворювання, туберкульоз, цукровий діабет, черепно-мозкові травми, сифіліс, СНІД. Всі ці захворювання при прогресивному перебігу здатні призводити до Корсаковськогоамнестичногосиндрому, енцефалопатії та психоорганічногосиндрому.

Психоорганічнийсиндром – це зниження вольової діяльності, пам’яті, інтелекту внаслідок органічного ураження головного мозку.

Зниження пам’яті та інтелекту може сягати рівня деменції. Медичні сестри повинні з розумінням ставитись до таких дефектів психіки і бути терплячими при догляді за цими хворими.

Хворих з соматогенними порушеннями, як правило, лікують в соматичному стаціонарі. Однак ці хворі потребують консультації психіатра. Поява психічних розладів є підставою для тимчасового переведення хворого до психіатричної лікарні тільки при вираженому збудженні, яке не вдається зняти на місці або коли неможливо забезпечити нагляд за хворим.

Читайте також:

1. Бальна оцінка стану хворих на муковісцидоз
2. БУХГАЛТЕРСЬКИЙ БАЛАНС В ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ В ЮРИДИЧНІЙ ПРАКТИЦІ
3. В ЮРИДИЧНІЙ ПРАКТИЦІ
4. Весь документ Word потрібно зберегти на диску: натисніть Файл®Сохранить.
5. Види документарних акредитивів в міжнародній практиці
6. Види прийомів, які існують в міжнародній практиці
7. Визначення потрібної площі перерізу стояка.
8. Визначення стратегічної мети кампанії (скільки голосів потрібно для перемоги).
9. ВИКОРИСТАННЯ СУДОВОЇ БУХГАЛТЕРІЇ В ЮРИДИЧНІЙ ПРАКТИЦІ
10. Вимоги до результатів лікування.
11. Відмінності в інфраструктурі і традиційній практиці.
12. Внутрішні недоліки, притаманні страхуванню

Переглядів: 1134