Господарство України в 1914–1920 рр.

Українська економіка на початку ХХ ст. розвивалася по висхідній, але, як і в інших країнах, у цей період проявляється циклічність. 1893–1899 рр. – період різкого підйому, зумовлений процесом індустріалізації, 1900–1903 рр. – економічна криза та складання революційної ситуації, 1904–1908 рр. – економічна депресія, що підсилювалася революційними подіями, 1909–1913 рр. – нове економічне піднесення, що охопило всі галузі господарства.

Особливу роль у промисловості України відігравала гірничодобувна та металургійна галузі. У 1913 р. в Україні працювали 21 металургійний завод, на яких вироблялося 69 % загальноімперського виробництва чавуну, 67 % сталі, 58 % прокату. Швидкими темпами зростає видобуток нікопольської марганцевої руди та виробництво коксованого вугілля. У загальному виробництві коксу в Росії частка України становила на 1889 рік 91 %, а на початок ХХ ст. – 99,4 %. Продуктивність коксових установок металургійних заводів становила 3,5–4,5 млн пудів на рік, на копальнях – 0,3–18 млн пудів. У металургійному виробництві почали застосовувати більш продуктивні закриті коксові печі.

Напередодні Першої світової війни в Україні налічувалося 450 машинобудівних та металообробних заводів, на яких працювало 57 тис. робітників. Випуск валової продукції машинобудування становив 20,2 % усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії. Разом з тим розвиток більшості машинобудівних заводів стримувався слабкістю їхньої матеріально-технічної бази. Переважали малопотужні, застарілі парові двигуни, застарілі системи передач від двигуна на привід. У результаті цього зарубіжні підприємства успішно конкурували з вітчизняними на внутрішньому ринку, значно звужуючи збут їхньої продукції.

Традиційно потужно розвивалися галузі промисловості, пов’язані з сільським господарством. На початку ХХ ст. в Україні працювало 153 цукрозаводи. З 1901 до 1917 рр. виробництво цукру-піску становило 78–85 % загальноросійського виробництва. Кількість діючих заводів напередодні Першої світової війни збільшилася до 210, а чисельність робітників у цій галузі зросла до 129 256 осіб. У ХІХ ст. цукрова промисловість була однією з найприбутковіших.

На початку ХХ ст. в Україні працював 421 спиртовий завод. Вони виробляли понад 18,5 млн відер горілки, що становило близько 58 % загальноросійського виробництва. Винокурна промисловість щорічно нарощувала своє виробництво. Дуже добре було налагоджене борошномельне виробництво, центром якого був південь України. 640 борошномельних підприємств виробляли близько 42 млн пудів борошна (26 % загальноросійського виробництва). Тютюнова промисловість давала 40 % загальноросійського виробництва тютюну.

У 1901–1911 рр. швидкими темпами зростає вантажообіг українських залізниць, приблизно на 81,6 %. Темпи зростання зернових (103,6 %) та вугільних (96 %) перевезень були випереджаючими, що відбивало характер економіки в загальноімперському масштабі. У 1913 році українські залізниці перевезли 104 млн т вантажів і 49 млн пасажирів. До портів Чорного та Азовського морів було приписано 280 пароплавів. На них припадало 51 % усього тоннажу парового флоту Росії.

За рівнем концентрації виробництва та робочої сили Україна посідала перше місце в Російській імперії і одне з перших місць у світі. Це свідчило про рівень монополізації економічного життя. На початку ХХ ст. утворилися такі могутні монополістичні об’єднання, як “Продпаровоз” (1901 р.), “Продамет” (1902 р.), “Цвях” (1903 р.), “Продвагон” (1904 р.), “Продвугілля“ (1904 р.).

Функціонування ринкової економічної системи значною мірою залежить від нормального грошового обігу. Важливу роль у цьому відігравав створений С.Ю. Вітте Державний банк. За рахунок позитивного зовнішньоекономічного балансу та відповідних позичок з 1894 року розпочинається процес золотовалютного нагромадження. Запроваджуються високі акцизи на товари масового попиту – цукор, горілку, тютюн, сірники, гас та ін., що сприяло ліквідації дефіциту державного бюджету. Запровадження винної монополії зумовило зростання доходів бюджету у 7,5 разу. Ефективною виявилася протекціоністська політика у зовнішній торгівлі. Високі митні збори на іноземні товари, що ввозилися до країни, захищали внутрішній ринок, забезпечуючи його для вітчизняної промисловості, та сприяли розвитку підприємництва та промислового виробництва. Така політика зумовлювала приплив у країну капіталів, а не товарів.

Разом з тим характерною рисою української промисловості була її повна підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що у 1913 р. лише 15 % українських промислових підприємств виготовляли готову продукцію, а решта – давали напівфабрикати для виготовлення продукції в Росії. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки України. Незважаючи на те, що на її території був зосереджений великий промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським регіоном імперії, у якому в селах проживало 80 % населення.

Товарообмін у цей період фактично мав однобічний колоніальний характер. Готові товари, що довозилися з Росії, коштували дорожче, ніж українська сировина. Тому Росія нагромаджувала капітали за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною. Та й саме регулювання цін за перевезення вантажів залізницями було таким, що вигідніше ставало вивозити продукцію за межі України, ніж доставляти її на власній території.

Територія України була ареною бойових дій на Південно-Західному фронті, у ході Першої світової війни. Українські землі входили до складу двох ворогуючих сторін Антанти та Троїстого союзу і були об’єктом колонізаційних намірів та експансії. Українці опинилися у братовбивчому протистоянні, воюючи в російській та австро-угорській арміях. На кінець 1914 року фронт став відчувати гостру потребу у збільшенні виготовлення снарядів, гармат, кулеметів, патронів, обмундирування та продовольства. Для цього необхідно було здійснювати структурну перебудову промисловості та системи управління економікою. Царський уряд створює спеціальні органи управління – Особливу раду з артилерійського забезпечення армії (травень 1915 року), Ради оборони, палива, перевезень та продовольства (серпень 1915 року). Формуються громадські комітети (Київський, Катеринославський, Харківський, Одеський) та Всеукраїнський союз земств і міст, які намагалися регулювати виробництво для потреб армії.

Ради здійснювали:

– нагляд за державними і приватними підприємствами;

– контроль над районними заводськими нарадами (1 130 підприємств – 400 тис. роб.).

На початку війни промисловість зростала, підприємства працювали на повну потужність. Нарощувався потенціал металургійної, машинобудівної та хімічної промисловості за рахунок перевантаження технічного обладнання. Видобуток вугілля виріс із 1 540 тис. т до 1 744 тис. т, але скорочувалися обсяги виробництва продукції: легкої, харчової, лісової промисловості, капітального будівництва. Відбувався подальший процес концентрації виробництва (з 3 382 підпр. залишилося 2 849). Так, Південно-Російське Дніпровське металургійне товариство об’єднувало 12 підприємств різного профілю (30 тис. роб.).

На початку 1917 р. стався фактичний ”обрив” виробництва. Збільшилося виробництво зброї порівняно з виробництвом засобів виробництва. Не допомогли іноземні інвестиції у розмірі 200 млн крб на заміну зношеного обладнання. Проявилася нестача кваліфікованої робочої сили (мобілізовано 30 % робітників та 60 % селян, майже 4 млн ос.). Мобілізація і кінська повинність (реквізовано 2,6 млн коней) призвели до провалу у сільському господарстві. Почалися деструктивні процеси в Україні. З травня до липня 1917 р. припинили роботу 339 підприємств. Відбувся різкий спад у металургійному виробництві (табл. 6.2).

Таблиця 6.2

Рік	Кількість робітників	Вироблено, тис. т	У % до всієї Росії
чавуну	сталі	прокату	чавуну	сталі	прокату
	137 038	2 887,2	2 655,7	2 113,7		62,1	62,7
	142 587	2 064,4	1 761,1	1 219,4	66,1	49,6	47,9

Продуктивність праці в кам’яновугільній промисловості у 1917р. знизилася до 59 %, було видобуто вугілля 24,8 млн т порівняно з 28,7 млн т у 1916 р. Закрилося майже 200 шахт. Різко зменшився видобуток залізної руди – 3 708,6 тис. т проти 5 443,4 тис. т у 1916 р. Кількість цукрозаводів зменшилася із 213 до 188. Ставала дедалі більшою дезорганізація транспорту. На 21,3 % скоротилися посівні площі. Хлібна криза 1916 р. призвела до впровадження продрозверстки. Загальні фінансові втрати на війну становили 30 млрд крб. Дефіцит державного бюджету - 49 млрд крб. Відбувалася девальвація грошової системи. Один карбованець 1917 р. дорівнював 27 копійкам довоєнного періоду.

На початку 1916 року у великих містах вводяться продуктові картки та нормування видачі борошна і круп. 30 червня 1916 року був ухвалений Закон про чотири м’ясопусні дні на тиждень, а у січні 1917 року впроваджується хлібний розподіл.

Реальне зменшення заробітної плати, різке падіння життєвого рівня, політичне безправ’я зумовили початок активної страйкової боротьби. До лютого 1917 року відбулося 350 страйків, у яких взяли участь 300 тис. робітників. Росія наближалася до революції. 2 лютого 1917 року цар Микола ІІ відрікся від престолу. Починається період української національної революції.

17 березня 1917 року в Києві утворилася Українська Центральна рада на чолі з М.С. Грушевським. Поряд з постановкою політичних питань Центральна Рада звертала увагу і на економічні проблеми. Свою підтримку Українській Центральній Раді висловили з’їзди українських селян, робітників та військових, профспілки, земства та ін. У травні 1917 року було проведено дні Національного фонду і тільки в Києві зібрано 40 тис. крб. Згідно з положенням Першого універсалу (23 червня 1917 року) Центральною Радою було створено перший український уряд– Генеральний секретаріат (зокрема, секретаріати – фінансів, харчових справ, шляхів, торгу і промисловості, земельних справ). Упроваджується оподаткування “на українські справи”: прогресивний прибутковий податок; поземельний податок по 10 копійок з десятини землі; разовий заробітний податок. Генеральний секретаріат фінансів (Х.А. Барановський) намагався розмежувати повноваження з Тимчасовим урядом щодо децентралізації фінансової сфери. У складі Генерального секретаріату фінансів функціонували – департамент митних зборів, департамент простих податків, департамент Державної скарбниці, науково-статистичний відділ. Діяв Український народний кооперативний банк, готувалося відкриття Національного банку України. Після проголошення Української Народної Республіки (Третій універсал – 7 листпада 1917 р.) та її відмежування від радянської Росії гостро постала потреба у власних грошах. Ухвалою Української Центральної Ради від 1 січня 1918 року був надрукований перший державний кредитний білет вартістю 100 карбованців. З 1 березня 1918 року (Закон УНР) основною грошовою одиницею стала гривня (8,712 частка золота) номіналом в 2, 10, 100, 500, 1 000, 2 000. Дійсними були також – бони, чеки, розмінні знаки. Діяльність Генерального секретаріату торгу і промисловості активізувалася в останні два місяці діяльності Центральної Ради. Генеральний секретаріат земельних справ (Б.М. Мартос – організатор кооперативного руху) розробив проект земельного закону для ухвалення на Українських установчих зборах. Розподілом машинної техніки по губерніях займався Український комітет з сільськогосподарського машинопостачання. Уже в умовах більшовицької окупації Центральна Рада успішно 25 січня 1918 року прийняла Закон про 8-годинний робочий день, опублікований у Житомирі.

29 квітні 1918 року Універсалом П. Скоропадського – “Грамота до українського народу“ – розпочинається період Гетьманату (квітень–грудень 1918 року). Законом “Про тимчасовий устрій України” створюється Рада Міністрів Української Держави. Гетьман виступив проти анархії, економічної розрухи, безробіття, загрози голоду, за відновлення приватної власності та свободи підприємництва. Значний вплив на діяльність нового уряду здійснював представницький орган – Рада промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (Протофіс). Економічна політика Гетьманського уряду мала більш конкретний характер, ніж уряду Центральної Ради.

9 травня 1918 року була введена національна грошова одиниця – карбованець, який забезпечувався природними багатствами України.

У середині літа 1918 року вдалося частково відновити роботу залізничного транспорту, налагодити регулярне перевезення вантажів та пасажирів.

У жовтні 1918 року П. Скоропадський створює та очолює Вищу земельну комісію, що розробляє проект аграрної реформи. Державним коштом формувався та перерозподілявся земельний фонд (не більше 25 десятин на особу). Відновлювалася свобода купівлі-продажу землі. Але реальне життя засвідчило про відновлення поміщицького землеволодіння, яке перебувало під військовою охороною. Селянські господарства фактично передавалися у розпорядження поміщиків.

Особливих успіхів Гетьманат домігся у національно-культурному будівництві. Було ухвалено Закон про обов’язкове вивчення у середніх школах української мови, літератури, історії та географії. Створено 150 українських гімназій та два університети. У листопаді 1918 року створено Українську академію наук (призначено 12 академіків), організовані Національна бібліотека України, Національний архів України, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр.

Характерною ознакою економічного життя України періоду Гетьманату було подальше скорочення промислового виробництва. Масового характеру набуло безробіття. У 23 містах України налічувалося до 181 тис. безробітних. Із 63 доменних печей на початку 1918 року працювало 4, а влітку тільки 2. Із 102 мартенівських печей діяло тільки 7, працювало всього 7 прокатних станів. Порівняно з 1913 роком, виплавка чавуну зменшилася в 11, сталі – в 13, виробництво прокату – у 15, видобуток залізної руди – у 17, марганцю – у 10 разів.

У важкому стані перебувало сільське господарство. У 1918 році посівні площі зменшилися на половину, що призвело до зменшення товарної маси зернових культур.

До справжнього грабунку України призвела економічна угода між гетьманським урядом та окупаційними властями Німеччини та Австро-Угорщини. З травня по жовтень 1918 року з України було вивезено 4 500 230 пудів вовни, 173 836 пудів щетини, 479 000 шкур та хутра, 379 352 пуди різних тканин, 449 000 пудів різних металів, 144 734 пуди руди, 286 965 пудів тютюну, 78 250 пудів льону, 18 641 пуд гуми.

Усе це призвело до масового невдоволення політикою П. Скоропадського. У ніч на 14 листопада 1918 року у Києві відбулося таємне засідання Національного союзу, на якому утворився верховний орган відновленої УНР – Директорія, що поступово встановила контроль за всією Україною. Після київського повстання 14 грудня 1918 року гетьман зрікся влади та виїхав до Німеччини.

Директорія 26 грудня 1918 року проголосила відновлення УНР та створила уряд – Раду народних міністрів на чолі з В. Чеховським. Були відмінені всі законодавчі акти П. Скоропадського та ухвалено нові законодавчі акти – про передачу поміщицької землі селянам без викупу, Закон про скликання Трудового конгресу України тощо. Директорія задекларовувала свою прихильність інтересам селян, робітників та інтелігенції, брала на себе зобов’язання бути представником їхніх інтересів, але конкретних реальних кроків для поліпшення становища у країні було зроблено дуже мало. Так, Закон від 8 січня 1919 року тільки декларував про ліквідацію приватної власності на землю, але землі селянам не гарантував. Продовжувалося руйнування промисловості. Припинили своє функціонування залізорудна, марганцева промисловість, майже повністю згорнулося машинобудування. Зменшилося виробництво цукру лише до п’ятої частини від 1913 року.

6 січня 1919 року Директорія вступила у війну проти агресії з боку РСФСР і 5 лютого 1919 року змушена була покинути Київ. Спроби закріпитися на Поліссі та Західній Україні і домовитися про підтримку країнами Антанти ні до чого не призвели. Наприкінці 1920 року Директорія УНР втратила контроль над територією України.

Паралельно з національними органами влади в Україні у 1919 році встановлюються радянські форми державності. 6 січня 1919 року Тимчасовий робітничо-селянський уряд проголосив про створення Української Соціалістичної Радянської Республіки.Юридичне оформлення радянської державності в Україні відбулося 10 березня 1919 року з ухваленням на третьому Всеукраїнському з’їзді рад у Харкові першої Конституції за зразком радянської Росії. Встановлювалася “диктатура пролетаріату”, центральним завданням якої було визначено здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму. З практики Росії було запозичено і форми воєнно-комуністичних заходів, зокрема воєнний комунізм.

Зміст цієї політики полягав у:

– прискоренні темпів націоналізації промисловості;

– згортанні товарно-грошових відносин;

– забороні свободи торгівлі;

– запровадженні карткової системи розподілу продуктів;

– впровадженні продрозкладки;

– усуспільненні сільськогосподарського виробництва;

– мілітаризації народного господарства;

– встановленні державного контролю за виробництвом;

– запровадженні загальної трудової повинності.

Продрозверстка, фінансові контрибуції, примусова праця та колективізація, натуралізація господарських відносин та інші неекономічні заходи радянської влади навесні 1919 року зумовили хвилю стихійних селянських повстань, що переросли в широкий повстанський рух, спрямований проти радянської влади. Неспроможність системи воєнного комунізму в цілому спричинила політичну кризу 1920–1921 рр. та ухвалення на Х з’їзді РКП(б) 21 березня 1921 року “нової економічної політики”.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Столипінська аграрна реформа в українських землях	\|	Школа класичної політичної економії – В. Каразин, Т. Степанов, Й. Ланг, І. Вернадський, А. Антонович.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.