• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лекція №4

План

На тему: Культура Княжої доби

1. Роль хрещення в розвитку культури Київської Русі.

2. Писемність, освіта і наука.

3. Література і фольклор.

4. Архітектура

5. Монументальний живопис, іконопис.

1. Культура КиївськоїРусі.У 9-10 ст.утворюється і міцніє Давньоруська держава, що об’єднала численні слов’янські племена. Центром об’єднання руських земель був Київ.

Київська Русь створила яскраву і самобутню культуру. Величезну роль для формування культури Київської Русі відіграло запровадження християнства 988 р.

Князь Володимир наказав зруйнувати ідоли язичництва Перуну, Дажбогу, Хорсу та інших. Наступного дня відбувалося хрещення людей у водах Дніпра. Князь Володимир наказав збудувати церкви на тих місцях, де колись стояли язичницькі ідоли.

Проте на околицях Київської держави язичництво ще довгий час нелегально сповідувалося руським населенням, що дає змогу говорити про виникнення так званого релігійного сенкритизму, тобто двовір’я.

З прийняттям християнства культура Київської Русі піднялась на новий, більш високий щабель, значно зміцнили зв’язки з Візантією, а також з християнськими країнами Заходу. До Києва приїхало багато грецьких священників, письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань про всесвіт, про минулі цивілізації. З’явилася й українська емблема – тризуб, який був княжою і державною емблемою.

2.Писемність у Київській Русі була відома ще до запровадження християнства. Про це свідчать угоди Київської Русі з греками. Арабський письменник Дарлан спостерігаючи за обрядом поховання руса 921 р. відзначав, що на кургані поставили дерев’янного стовпа і написали на ньому ім’я небіжчика та ім’я царя русів. На думку вчених це було давнє до кирилівське письмо – черти і різи. Один із доказів існування до кирилівського письма є відкриття у Софійському Соборі Києва давньої азбуки, що складалася з 27 літер, з них 23 літери грецького алфавіту. Решта спеціальні букви для передачі слов’янських звуків: б, ж, ш, щ. Після введення на русі християнства кирилиця поступово витіснила стару писемність.

Нечисленні рукописи, що дійшли до нас свідчать про високий розвиток книжкової справи у Київській Русї. Найдавнішою книгою, що збереглася є знамените «Остромирове Євангеліє», написане в Києві 1056-1057 р. та «Ізворнік Святослава» 1037 р.

Про поширення писемності серед різних прошарків населення свідчать написи на різноманітних виробах ремісників – мечах, хрестах, іконах тощо. Доволі часто робилися написи на стінах різних будівель і церков. Українські грамоти писані на березовій корі, виявлені у Звенигородці.

Поширення писемності стало важливою умовою розвитку школи та освіти. Освіта в Київській Русі перебувала в руках церкви і була зосереджена переважно у монастирях. Постійно піклувалися про освіту князі, багато з яких були глибоко освіченими людьми. Вже Володимир почав віддавати дітей на «учення книжне». Навчання письму велось не тільки в Києві при Десятинній церкві, а й у тих містах, куди Володимир посилав своїх синів для управління землями – Чернігові, Володимирі та інших. Навчання грамоті розпочиналося з вивчення азбуки. Учні писали на покритій воском дощечці з допомогою писал – металевих або кистяних стрижнів.

Для кращого запам’ятовування алфавіту букви писали на окремих предметах (гребінцях, дощечках).

Високоосвіченою людиною був Ярослав Мудрий, який « до книг мав нахил, читаючи вдень і вночі», 1037 р. при Софійському соборі відкрито школу нового типу, в якій навчали не тільки грамоті, а й вивчали грецьку, латинську мови, філософські твори, основи медицини. Тут же була велика збірка книг (бібліотека), які переписували і перекладали з грецької на слов’янську мову. З’являються книгозбірні і в інших містах. Навчання велось також при монастирях. Особливо важливим освітнім центром був Києво-Печерський монастир.

У Княжу добу наукові знання з філософії, природознавства та географії формувалися під впливом надбань Візантії у цих галузях. Зв’язки Київської Русі з Візантією сприяли розвитку філософської думки в руслі античної натурфілософії. У давньоруській науці активно використовувалися натурфілософські твори й християнських авторів Іоанна Дамаскіна, Георгія Писида, Козьми Індикоплова та ін..

Оскільки візантійські вчені не були достатньо поінформованими про слов’янські землі, то дослідження з історії, мовознавства, етнографії зародилися й розвивалися на основі місцевих знань і уявлень про оточуючий світ. Спроби розкрити історію походження слов’ян, особливості їх мови, етнографії вперше зустрічаються в давньоруських літописах. Проте, такого роду описи є поодинокими, і як правило, літописці описували побут, звичаї і традиції окремих племен. Значно ґрунтовніше в літописах Київської Русі розкрито державотворчі та політичні процеси на давньоруських землях.

Важливе місце в історіографії означеного періоду належить історичним запискам ченців Печерського монастиря Никона Великого (1069-1073 рр.) та Нестора Літописця (близько 1112 р.), а також ігумена Видубецького монастиря Сильвестра (1116 р.). Поруч із монастирськими істориками, діяльність державних керманичів та важливі події в князівствах фіксували світські літописці при княжих дворах. Так, княжий літописець Василь описав осліплення теребовлянського князя Василька Ростиславовича та волинську війну 1097 р., що виникла внаслідок цих подій. Суттєвий внесок в історію Княжої доби зробив і один із невідомих авторів Галицько-Волинського літопису, який проживав у княжому дворі Данила Галицького й особисто брав участь у військових походах.

З огляду на те, що освіченість літописців була різною, їх дослідження також відрізняються рівнем науковості. Для праць переважної більшості давньоруських істориків характерне використання різноманітних джерел. Власні спостереженнями і свідчення очевидців, вони поєднують із народними переказами, житієм святих, візантійськими хроніками, а деколи й державними архівними документами.

Дослідження природознавства в давній Русі спричинені розвитком основних видів господарської діяльності: землеробства та тваринництва. Розвиток сільського господарства вимагав знань в галузі ботаніки, грунтознавства, метерології. Заняття тваринництвом вимагало опанування знаннями із зоології. Давньоруські землероби та скотарі достеменно володіли знаннями про сільськогосподарський виробничий цикл, зумовлений сезонними змінами в році. Формування знань про дику флору і фауну Східної Європи в давньоруських племенах відбулося завдяки їх заняттю мисливством і промислами.

Переважно прикладний, ужитковий характер мала в Київській Русі й математика. Математичні знання представленні чотирма арифметичними діями, дробовими числами та визначенням відсотків. Відомо, що русичі вели підрахунки приплоду худоби на сотні тисячі. Торгівля та монетна система зумовили актуальність розвитку знань про міри та вагу, оскільки підробка еталонів належала до найтяжчих злочинів. Згідно законодавства Київської Русі такого роду злочини каралися найвищою мірою покарання.

Серед здобутків Давньої Русі в галузі математики є знання й практичне застосування різних принципів хронологічних обчислень, зокрема сонячних і місячних років, індиктів (п’ятнадцятирічних періодів, так званого Великого кола тощо). Про наукові досягнення в цій галузі засвідчує математичний трактат ХІІ ст., автором якого був філософ, математик та астроном Кирик Новгородець. Ця праця присвячена складним математичним підрахункам, зокрема автор підраховував кількість років, місяців, тижнів, днів та навіть годин, які минули від часу створення світу; трактує «віки світу» (тисячоліття); здійснює підрахунки звичайних і місячних тижнів, днів, годин тощо.

Розвиток ремесел, особливо металургії та склоробної промисловості зумовив накопичення знань в галузі фізики та хімії, які формувалися на основі виробничої практики.

Суттєві досягнення в системі наукових знань Київської Русі належить астрономії. Давньоруські книжники вели систематичні спостереження за зоряним небом, сонячними та місячними затемненнями, атмосферними явищами тощо. Особливу увагу привертали комети з шлейфом, так звані «хвостаті зірки» або «зорі-списи». Серед ґрунтовно описаних астрономічних явищ в давньоруських джерелах були сонячні та місячні затемнення. Їх природа була добре знайома русичам. У «Християнській топографії» Козьми Індикоплова розкривається механізм виникнення затемнення.

У галузі географії в Київській Русі вченим були відомі три частини світу Європа, Азія та Африка. У вступній частині «Повісті минулих літ» уміщено виписку «Хроніки» Георгія Амартола (ІХ ст. ) з реєстром країн та народів, відомих тогочасним європейським авторам. Важливу роль у ознайомленні з картиною світу відігравали мандрівки русичів у далекі країни. Прочани, які вирушали до Палестини і прилеглих територій здійснювали детальний опис передньосхідних країн. Зразком такого роду путівника є «Хождєніє» чернігівського ігумена Данила Паломника.

Медицина Київської Русі активно розвивалася й мала практичний характер. Тих, хто займався лікарською практикою називали лічець, лікар, врач. Завдяки писемним джерелам відомо, що при княжих дворах Володимира Мономаха, Юрія Долгорукого, Святослава Давидовича були власні лікарі.

Медичну допомогу всі потребуючі, незалежно від соціального статусу одержували при монастирях. Студитський статут, запроваджений у монастирях Київської Русі зобов’язував чернечі спільноти засновувати лікувальні заклади, богодільні та інші доброчинні установи. Приміром, при Печерській лаврі функціонував шпитальний монастир св. Миколи. Ченці-лікарі зцілювали молитвою та лікарськими травами. Великої слави серед народу набули ченці-лікарі Печерської лаври Даміан та славетний медик княжої доби Агапіт.

Акушерство та хірургія стали тими галузями медицини, в яких у давньоруській лікарській практиці були найбільші досягнення. Проблемною стороною розвитку цієї науки стали інфекційні хвороби (чума, холера, віспа), які в той час не піддавалися лікуванню.

3. Література і фольклор. Україна часів Київської Русі мала численні народні пісні, перекази, казки які передавалися з покоління в покоління.

Виникнення писемності у східних слов’ян створило умови для перетворення усної народної творчості в писемну культуру.

Один з найдавніших творів – «Слово про закон і благодать» - де поставлено питання про місце Київської Русі серед інших держав, написав митрополит Іларіон.

Досить розповсюдженими були життєписи святих і діячів церкви «Життя Бориса і Гліба».

Існували списані повчання та послання писані монахами.

Крім того церкви. Літературні твори складали високоосвічені князі.

«Повчання дітям» Володимира Мономаха в якому виклав свої політичні і філософсько-етичні погляди.

Самобутнім явищем в літературі є літописи, які зокрема писалися в монастирях.

Нестором –літописцем складена «Повість минулих літ». В цій праці подається виклад історії Русі.

4. Архітектура. Будівельники Київської Русі створили чудові споруди з дерева, каменю і цегли. Основним будівельним матеріалом служило дерево, з нього споруджували житло, оборонні та інженерні будівлі. Житла переважно були одноповерховими, у великих містах іноді двоповерховими, з ганками, галереями, їх стіни мали зрубну конструкцію.

Давньоруські міста мали укріплений центр, де жив князь. До міста прилягав «окольний град», в якому мешкали ремісники.

Ще до офіційного введення християнства на Русі існувала кам’яна архітектура. В договорі 944 р. згадується церква Святого Іллі.

Особливу широку будівельну діяльність розгорнув князь Володимир. У зв’язку з прийняттям на Русі Християнства він наказав спорудити – Десятинку церкву (988-996). Князь Володимир дарував на її утримання десятину своїх прибутків звідки й назва. (Її у 1240 р. зруйнували орди Батия).

За часів Ярослава Мудрого архітектура Києва збагатилася новими монументами, спорудами. Цей князь створив новий центр Києва, що включає багато монументальних споруд, з яких залишки Золотих Воріт і Софіївський собор збереглися до нашого часу.

Золоті Ворота (ХІ ст..) – це основні ворота міста Києва. Над ними було поставлено невеличку церкву.

Шедевром архітектури є Софіївський собор. Він будований мішаною кладкою з цегли та каменю. В основу споруди покладено тип хрестово-купольного візантійського храму. Крім богослужінь в соборі відбувалися урочисті, державні церемонії, укладалися договори. Тут садили на престол Київських князів, здійснювали їх захоронення.

Крім столиці, розгортається будівництво в інших містах- Чернігові (Спаський собор), Перемишлі, Новгороді.

В епоху Київської Русі високого рівня досягла мозаїка і фреска, іконопис, та книжкова мініатюра.

Мозаїчні зображення викладалися на стінах церков та підлозі з різнокольорових (майже 180 кольорів) кусків емальти суміш свинцю і скла. Фресковий живопис виконувався мінеральними фарбами по сирій штукатурці.

Мозаїками та фресками була оздоблена Десятинна церква.

Шедеврами світового значення є мозаїки Софіївського собору. Це насамперед постать Христа - вседержителя, що символізує владу та зображення Богоматері – заступниці з піднятими руками «Оранта». Більша частина стін розписана фресковим живописом. Крім постатей святих, багато місця займають розписи на світські теми. Серед них виділяється композиція, що зображає засновника храму – Ярослава Мудрого та його сім’ю.

5. Монументальний живопис, іконопис.Велике значення в оздобленні храмів займав монументальний живопис. На стінах виконували мозаїки і фрески.

Одним із найбільших досягнень культури Княжої доби є мистецтво мозаїки. Саме слово «мозаїка» як і техніка виконання композицій прийшла з Візантії. Зображення на стіні викладалося з маленьких кусочків смальти – суміші свинцю і скла. Багато маленьких елементів поєднувалися в цілісну картину, взаємодіючи і доповнюючи один одного.

Художньо довершені мозаїки були створені для Десятинної церкви, Софійського собору, Михайлівського золотоверхого собору, Успенського собору Києво-Печерської лаври та інших храмів Русі.

Найвеличніший ансамбль мозаїчного живопису знаходиться в соборі Софії Київської. Рівних йому не було в світовому мистецтві тієї доби. До нашого часу збереглося 260 м ² мозаїк.

У виконанні мозаїк митці дотримувалися візантійських традицій. Це були сюжетні малюнки та портретні зображення святих, що чергувалися з орнаментами. Зображення були площинні. Вони разом утворювали єдиний текст, який читався згори вниз, зліва направо. В ієрархії зображення верхня частина храму належала Богові, середня ангелам, а нижня – сятим із числа людей.

По центру головного купола собору розміщено мозаїчне зображення Ісуса Христа в оточенні ангелів. У простінках між вікнами барабана купола зображено 12 апостолів, учнів і послідовників Сина Божого. На парусах склепінь виконано мозаїки чотирьох євангелистів, проповідників християнського вчення.

У верхній частині вівтарної апсиди собору знаходиться велике зображення постаті Богородиці з піднятими в молитві руками. Такий тип зображення Богоматері називається Оранта-заступниця. Вона наче заступається за грішне людство перед Господом.

Богородиці в Софійському соборі зображена на золотистому тлі в довгій синій сорочці – хітоні та пурпуровому плащі – мафорію. Одяг її ніби світиться, виблискує багатьма відтінками.

Загалом палітра мозаїк Софійського собору налічує 177 відтінків від найтемнішого до найсвітлішого, від холодного до теплого. В композиціях храму вони творять цілу симфонію багатоколірного звучання.

Подібними до софійських за стилістикою і художнім вирішенням були мозаїки Михайлівського золотоверхого собору. Перед знищенням цього храму (1935-1936 рр.) атеїстичною радянською владою частину мозаїк і фресок було попередньо знято. Серед збережених до наших днів унікальних творів є мозаїка із зображенням Димитрія Солунського. За переказами цей святий у ІІІ ст. був воєначальником у Солуні (тепер Солоніки в Греції). Він як в і св. Георгій у християнстві символізує непереможність, воїнську доблесть.

На мозаїці Михайлівського золотоверхого собору св. Димитрій постає молодим, енергійним воїном у військових обладунках зі списом у руці та щитом і мечем на поясі. Майстер вдало використовує колір та напрям кладки кубіків смальти. Йому вдається досягнути тонких переходів різних відтінків. Цей твір відносять до визначних досягнень образотворчого мистецтва Київської Русі.

Техніка мозаїки була дуже дороговартісною, що зумовило її застосування тільки для оздоблення центральної частини храмів. Всі інші стіни прикрашали фресками. Таке поєднання фрески і мозаїки в одній споруді не було властивим для Візантії. Воно стало характерною особливістю мистецтва Киїської Русі.

Для техніки фрески притаманна нанесення фарби на сиру штукатурку. В Київській Русі вона була найпоширенішим видом монументального живопису. Велике значення фреска займає в оздобленні інтер’єру собору Софії Київської. Це переважно сюжети, які є своєрідними ілюстраціями до Святого Письма: «Моління Анни», «Різдво Богородиці», «Благовіщення» , «Введення до храму Богородиці» та ін.

Окрім релігійних на стінах храму були виконані світські розписи – портрети родини Ярослава Мудрого та побутові сцени. Портрет сім’ї засновника собору Ярослава Мудрого, зображено в центральній частині храму під хорами. У великій урочистій картині показано як Ярослав від княжої родини підносить Ісусу Христу модель Софійського собору. Поряд із князем зображена його дружина Ірина та діти, зокрема, Анна – дружина французького короля, Анастасія – угорська королева та Єлизавета – норвезька королева.

Цікаві фрески виконані на стінах веж собору, що ведуть на хори. Серед них сюжети із зображенням полювання, виступів акробатів, скоморохів, музикантів. Найцікавішим є сцени із зображенням константинопольського іподрому. Тут показано як імператор із своїм оточенням та численними глядачами спостерігають за кінними змаганнями. Серед присутніх є також княгиня Ольга, яка на той час гостювала в імператора.

Фрагменти фресок збереглися і в інших храмах епохи Київської Русі. Великою мистецькою довершеністю, зокрема вирізняються розписи Кирилівської церкви в Києві, Спаського собору в Чернігові, Михайлівського золотоверхого собору в Києві. Фрески відзначаються багатим колоритом та гармонійним поєднанням з мозаїками.

До нашого часу майже не збереглося творів монументального живопису з храмів Галицько-Волинського князівства. Проте, археологічні матеріали та літературні джерела дають підставу стверджувати, що цей вид живопису тут також розвивався. У цьому князівстві була відома техніка мозаїки, але найбільшого поширення набула фреска. В техніці фрески і мозаїки було виконано оздоблення Успенського собору в Галичі. Очевидно, що галицькі майстри були знайомі з живописом Софії Київської та Михайлівського золотоверхого собору й намагалися наблизити оздоблення місцевого храму до київських споруд.

У грецьких хроніках є згадки про те, що палац Ярослава Осмомисла в Галичі мав фресковий настінний живопис. На ньому було зображено сцени кінних перегонів, полювання з собаками, гони на оленів та ін.

Поряд з монументальним живописом у Київській Русі набув поширення іконопис. Ікона (від середньогрец. eikon – образ, портрет) – це твір станкового живопису, який має культове призначення. На ній зображали Ісуса Христа, Богородицю та інших святих. Ікони вважаються своєрідним містичним вікном у небо, перед яким молиться віруюча людина.

Створення ікон відбувалися з дотриманням іконографічного канонів, визначених ще у візантійському мистецтві. Ікони малювали на дошках різних порід дерева (найчастіше кипарису, липи, сосни). Якщо ікона мала великі розміри, то з’єднували разом кілька дощок. Дерев’яну основу покривали левкасом (сумішшю алебастру, крейди та риб’ячого клею), а потім наносили малюнок темперою – розтертими в яєчних жовтках мінеральними фарбами. Кипарис трактували як символ буття, жовток – зародок життя, вода – джерело «тієї води, що тече у вічне життя», мінеральні фарби віддзеркалення небесного світла на землі.

Правила іконопису регламентували також процес виконання зображення. Візантійська традиція іконопису базується на тому, що не живописний образ є образом реального світу, а навпаки земний світ є образом вічного, небесного. Небесна сфера знаходиться ніби поза часом і простором. Образи на іконах є ніби позачасовими і поза просторовими представниками небесного світу.

Таке розуміння ікони докорінно змінює підхід до її написання. Не ми дивимося на ікону, а вона споглядає на нас. Звідси зовсім інший аніж у світському живописі спосіб передачі простору. Простір перед людиною не закривається в іконі, а навпаки відкривається.

У земному світі предмети освітлені з певної точки. В іконі не існує конкретного джерела освітлення. Світло проникає звідусіль і рівномірно стелиться площинами.

Великого символічного значення набуває колір, який тісно пов’язаний із символікою світла. Барви вважали носіями світла. Проте, не всі кольори мають одинакове значення. Найважливіше значеня мав золотий або жовтий колір. Образ золота як чогось надзвичайно чистого часто зустрічається в Біблії. Приміром євангеліст Іван Богослов саме в кольорі золота бачить у своєму пророцтві майбутній безгрішний світ і місто, де житимуть божі діти. Про золото як міру чистоти згадується у висловах старозавітніх пророків, а також Ісуса Христа. Тому творці канонів візантійського стилю вважали золоте сяйво надреальністю небесного походження.

Золотаво-жовтий колір символізує середовище небесного царства, яке кінцевою метою життя кожного християнина. З огляду на це, цьому кольору відведено особливе місце в розписах храмів та іконописі. Золотавим кольором виконувався німб навколо голови святих та тло ікони, що повинно було підкреслювати, що зображена особа знаходиться на небі. А позолочений одяг і золоті атрибути (свічники, чаші) також нагадувало, що це чиста, свята людина.

Інші кольори також мають свою символіку. Чим ближче знаходиться барва до золотого, тим вагоміша її роль в іконі. Білий колір є символом Преображення Господнього; синій – символізує небесну твердь як вона виглядає із землі; блакитний і зелений відтворюють усе земне у позитивному значенні.

Особлива роль в іконографії ікони належить пурпуровому кольору (суміш червоного з синім або фіолетовим). Цей колір є символом царів. Хітон (довга сорочка без рукавів) Ісуса Христа виконувався пурпуровим як символ його царського, божественного походження, а гіматій (верхній одяг з прямокутної тканини) мав блакитний відтінок, бо Ісус став земною людиною.

Колір одягу Богородиця вирішувався навпаки: хітон малювали блакитним чи зеленим, а мафорій (жіночий верхній одяг) зображали пурпуровим.

Червоний колір міг мати два значення. По-перше, – це символ божественної енергії, перемоги. У такому розумінні його застосовували приміром у зображенні святих воїнів Юрія Змієборця, Івана Воїна та ін. По-друге, в червону одязі зображали мучеників, які пролили свою кров за Христову віру. Іноді навіть Ісуса Христа зображали не в пурпуровому, а в червоному одязі, підкреслюючи пролиття ним крові за людський рід.

Дуже мало в конах використовується чорний колір. Це єдиний колір у християнстві з негативним значенням. Він є символом скорботи, пекла, сатани.

Зображеня на іконі повинно було взяте із природи, але не скопійоване з неї.Тому майстри-конописці, намагаючись віддалити ікону якомога більше від світського малярства вдавалися до деформації – основи візантійської стилізації. Це перш за все стосується постатей святих, які були основним зображенням в іконі. Одні частини тіла виконувалися перебільшеними, а інші зображалися надто малими. Ці зміни були направлення на підкреслення вищості духовного. Приміром, надто великими зображали очі як символ душі людини і малими вуста, якими людина грішить.

Перші ікони на українських землях були в основному привозними, так званого «грецького письма». Відомо, що Десятинну церкву, збудовану на честь Богородиці, князь Володимир прикрасив візантійськими іконами, завезеними ним з Корсуня- Херсонеса. Можливо, серед них була ікона Холмської Богоматері – визначна пам’ятка, яка нині зберігається в Луцькому краєзнавчому музеї. Ікони привозили і пізніше, переважно з Візантії. Найвідомішою з них є Вижгородська (Володимирська) Богородиця поч. ХІІ ст.., яка була в резиденції київських князів у Вижгороді. Потім цей шедевр іконопису було вивезено князем Андрієм Боголюбським до Володимира – на- Клязьмі. На ній зображено «Богоматір Милування» або Єлеуса.Це тип ікони Богородиці, де зображена скорботна мати в тісних обіймах з малим Ісусом, що пригортається до Сина.

Згодом ікони починають писати в Києві. Перші ікони малювали майстри, запрошені з Візантії. У них вчилися і почали самостійно виконувати руські майстри. Уже в ХІІ– ХІІІ ст.. в Києві формується потужний осередок із виготовлення ікон. Ініціатива створення власної іконописної належала митрополиту Іларіону. Іконописні майстерні, зокрема існували в соборі Софії Київської та Печерському монастирі.

Давньоруські майстри ніколи сліпо не копіювали візантійські зразки, а вносили в них струмінь свіжої творчої думки. Навідміну від візантійських київські ікони образно і духовно світліші, наближеніші до людей, пройняті любов’ю. особливу одухотвореність київські іконописці досягали без трагізму, суворої замкнутості й неприступності.

В іконах знаходять відображення основні етичні та естетичні норми Княжої доби. Іконописці звертаються до внутрішнього світу людини. Ікони своєрідно пов’язуються з реаліями земного життя, з його проблемами, болями і радостями.

Одним із перших вітчизняних іконописців вважають ченця Києво-Печерської лаври Алімпія. З історичних джерел відомо, що мистецтву іконопису він навчався в «»грецьких майстрів», які працювали в той час у Києві. Зароблені за малювання ікон кошти він ділив на три частини: одну – для монастиря, другу –вбогим, а за третю – купував матеріали для наступної роботи. За своє праведне життя Адімпій визнаний церквою святим. Про пошану до талановитого митця свідчать, складені про нього легенди. У них ідеться про те, що чернець оздоровив хворого, помазавши фарбами його рани. Легенда також стверджує, що Алімпію допомагали малювати ікони ангели. Його ікони були дуже популярними і часто слугували зразком для інших іконописців. Проте, точне авторство його творів остаточно нез’ясовано. Найімовірніше, як свідчить наукова література, що пензлю Алімпія належить ікона «Богородиця –Оранта», відома під назвою «Велика Панагія». На ній зображено Богоматір у часі молитви зі зверненими до неба руками. На її грудях зображено медальйон із образом маленького Ісуса. В іконі втілено образ Діви Марії як покірної Слуги Божої, яка усвідомлює свою місію народити Спасителя світу. Велика Панагія одна з небагатьох ікон Княжої доби, збережених до нашого часу.

Богоматір була найулюбленішою темою давньоруського іконопису, адже образ Богородиці користувався особливою пошаною в Київській Русі. Богородиця вважалася захисницею Києва та всієї Русі.

Видатною пам’яткою іконописного мистецтва Галицько-Волинського князівства є Богородиця Одигітрія (ХІІІ – поч. ХIV ст.) з Покровської церкви в м. Луцьку. Ця ікона виявлена в середині ХХ ст. і на даний момент зберігається в Музеї українського образотворчого мистецтва в м. Києві. На ній зображена Богоматір, що тримає на руках маленького Ісуса з благословляючим жестом. Одяг Богородиці виконаний лаконічно без надмірних подрібнень, а в складках одягу переважають злегка зігнуті форми. Ікона має теплу кольорову гаму. Богородиця на волинській іконі передана зі складними почуттями, в яких поєднується смуток і любов, ніжність і сила волі.

Ікона Волинської Богородиці належить до чудотворних. Чудотворними вважають ті ікони, через посередництво яких сталися дивовижні події: зняття ворожої облоги з міста, раптове одуження невиліковно хворого тощо. Чудотворними вважаються також такі ікони як Холмська, Вижгородська, Києво-Печерська Успенська та ін.

Написання Волинської ікони було приурочене перенесенню Волинської єпископської катедри з Володимира-Волинського до Луцька. Ця подія відбулася за часів правління князя Мстислава Даниловича, який у 1289 р. обрав Луцьк із його міцно укріпленим замком своєю резиденцією. Татаро-монголам не вдалося підкорити землі Галицько-Волинського князівства. Давній Галич був єдиним політичним центром Русі, що не платив завойовникам данину. Люди вірили, що саме посередництвом ікони Волинської Богородиці, до якої вони молилися, галицько-волинські землі одержали захист від нападників. Незабаром, після написання ікони та розміщення її у замковій церкві, Богородицю визнали покровителькою волинської землі, а її ікону проголосили чудотворною.

Виконання цієї ікони вчені приписують ченцю П. Ратецькому, який у 1305 р. став митрополитом всієї Русі. Відомо, що руці цього майстра належить ще одна ікона «Богоматір з Ісусом», яка в Російському мистецтві має назву Петрівської. Тепер вона зберігається в Третьяковській галереї.

Окрім Богородиці в іконографії Княжої доби важливе місце посідали ікони святих: Миколи, Димитрія Солунського, пророка Ілля, архангелів Михаїла і Гавриїла, євангелістам, мученикам Борису і Глібу, Антонію і Феодосію Печерському.

Оосбливе місце в давньоруському іконописі належить зображеннях перших руських святих Бориса і Гліба. Ці два князі, сини Володимира Великого були підступно вбиті братом Святополком. Через двадцять років після смерті в 1035 р. їх зачислено до лику святих.

Збережена до наших днів ікона ХІІІ ст. є одним із найдавніших із найдавніших пам’яток, на якій передається портретна подібність князів. Наближення до реальності мало підкреслювати цінність особистості. Ікона розвивала ідею піднесення «братерства» серед князів, таким чином формуючи певний національний образ, пов’язаний із духовними ідеалами тогочасного суспільства.

Поширеними на Русі були ікони св. Миколая, якого шанували як покровителя і заступника всіх гнаних і убогих. Його зображали в білих або золотих ризах як пастиря, який благословляє віруючих. У руках він переважно тримає Біблію.

Поряд із постатями святих іконописці зображали сюжети з Старого і Нового Завіту. Такого роду є ікона «Благовіщення», на якій зображено сцену, коли архангел Гавриїл сповіщає Марії «благу вість» проте, що вона має народити Божого Сина. Постаті Марії та Гавриїла передані зверненими один до одного. Марія схиливши голову у сторону архангела наче уважно прислухається до його слів. Гавриїл правою рукою благословляє Марію. Погляд його величних очей зосереджений на її обличчі.

Досконалі пропорції постатей окреслені плавними лініями. Особливо гарним є Гавриїл. М’яка світлотінь підкреслює лагідність його красивого обличчя. Контури його волосся, складки одягу, вишуканої форми крила ніби створюють орнамент. Іконописцю вдалося створити образ неземної краси.

Тема: Культура України кінця ХІV – першої половини XVII ст.

План

4. Передумови розвитку культури кінця ХІV – першої половини XVII ст.

5. Розвиток мови, книгописання і книгодрукування.

6. Освіта і наука, література.

7. Мистецтво.

Читайте також:

1. Вид заняття: лекція
2. Вид заняття: лекція
3. Вид заняття: лекція
4. Вид заняття: лекція
5. Вид заняття: лекція
6. Вступна лекція
7. Вступна лекція 1. Методологічні аспекти технічного регулювання у
8. Клітинна селекція рослин.
9. Колекція фонограм з голосами осіб, які анонімно повідомляли про загрозу вибуху
10. ЛЕКЦІЯ (4): Мануфактурний період світової економіки
11. Лекція - Геополітика держави на міжнародній арені
12. Лекція 02.04.2013

Переглядів: 844