• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 3.2 Підприємство в системі підприємницької діяльності

1. Малі підприємства: суть, система організації та принципи діяльності. 4 Організація акціонерного товариства. Акція, її курс, дивіденд.

2. Особливості підприємництва у сільському господарстві. Аграрні відносини: форми власності на землю, рентні відносини. Форми господарювання. Сучасний етап розвитку аграрних відносин

3. Державне підприємство в системі підприємницької діяльності

1. Підприємство – це самостійний господарський суб’єкт, який має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

Кожне підприємство, незалежно від розмірів, форм власності та інших критеріїв, за соціально орієнтованої ринкової економіки повинно отримувати дохід (в тому числі прибуток) від своєї діяльності. Для цього воно має діяти на принципах господарського (або комерційного) розрахунку. Такими основними принципами є самоокупність, самофінансування, самозабезпечення, матеріальна заінтересованість, економічна відповідальність, господарська самостійність у межах чинного законодавства в поєднанні з контролем державних органів за його дотриманням.

Види підприємств за формою власності:

1. одноосібне володіння

2. партнерство

3. корпорація (акціонерне товариство)

4. державні підприємства

Види підприємств за розмірами:

- малі;

- середні;

- великі.

В усіх розвинутих країнах кількісно переважають малі підприємства, причому до них відносять різні за величиною підприємства: у США, наприклад, це підприємства, на яких зайнято до 500 працівників, в Україні у промисловості й будівництві — до 200, а в інших галузях сфери матеріального виробництва — до 50 працівників. Малі підприємства мобільніші в управлінні, в переорієнтації на випуск нових товарів і послуг, у створенні нових зразків продукції, в експериментаторстві, у зниженні деяких витрат виробництва (через відсутність або низькі витрати на управління, рекламу тощо), у повнішому використанні особистісних і речових факторів виробництва, у необхідності значно менших сум капіталу для їх заснування тощо. Крім того, ці підприємства забезпечували більшість робочих місць.

Водночас на переважній більшості малих підприємств нижча продуктивність праці, вони неспроможні впроваджувати новітні досягнення науки і техніки, підвищують інтенсивність праці за рахунок використання сімейної праці, подовження робочого дня. Ці підприємства також економлять на техніці безпеки, поліпшенні умов праці, мають менші можливості для підвищення кваліфікаційного рівня працівників тощо.

В Україні понад 40% малих підприємств не проводять виробничу діяльність, більшість займається торговельною, посередницькою діяльністю. Головні причини цього — недосконалість законодавства (насамперед податкового), велика ціна кредитів, чиновницьке свавілля, практика створення малих підприємств на базі державних тощо.

Акціонерна компанія — компанія, власність якої формується внаслідок злиття капіталів її засновників, а також випуску цінних паперів (акцій, облігацій) та їх продажу, здійснення підприємницької діяльності для отримання прибутків.

З прибутку власникам акцій щорічно виплачують дивіденди. Акціонерні компанії належать до колективної форми власності.

Акціонерні компанії поділяють на два основні типи:

— відкриті акціонерні компанії, акції яких вільно продаються і їх купують усі бажаючі;

— закриті акціонерні компанії, акції яких не надходять у вільний продаж, а розподіляються серед засновників.

Акція (лат. actio — дія, дозвіл) — вид цінного паперу без встановленого терміну обігу, який засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує право на участь в управлінні товариством, дає право на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, участь у розподілі майна в разі ліквідації акціонерного товариства.

Як предмет постійного продажу і купівлі, акції мають ціну. Номінальна вартість акції — це сума, в ній зазначена, курс акції — фактична ціна (за яку продано акцію), що перебуває у прямій залежності від розміру виплачуваного дивіденду і в оберненій — від рівня позичкового відсотка.

Розрізняють чотири види акцій: іменні, на пред'явника, привілейовані та прості (за розміром оптимального дивіденду).

2. Головними особливостями розвитку сільського господарства є:

1) тісне переплетіння і взаємодія економічних, природних та біологічних законів;

2) безпосередня взаємодія людини з природою, від способу та культури якої залежать здоров'я людини, її психічний, нервовий, емоційний стан тощо;

3) менш інтенсивний характер дії економічних законів порівняно з іншими сферами, що зумовлено специфікою землі, сільськогосподарського виробництва;

4) надзвичайна різноманітність природно-кліматичних умов та місцерозташування ділянок землі не тільки в масштабі планети, а й усередині багатьох окремих країн;

5) наявність, крім суспільних факторів підвищення продуктивності праці, природних (наприклад, хімічний, механічний склад ґрунту) та біологічних;

6) значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом;

7) найбільша відповідність біологічній (природній) стороні сутності людини трудової приватної власності на частину землі, певний життєвий простір.

Форми господарювання:

1) сільськогосподарські кооперативи;

2) селянські (фермерські) господарства;

3) приватні господарства без утворення юридичної особи;

4) приватно-орендні підприємства;

5) господарські товариства.

Земельна рента (лат. reddo — повертаю, сплачую) — економічна форма реалізації власності на землю у вигляді доходу, який створюється найманими працівниками, але привласнюється власником землі за її здачу в оренду.

Якщо на цій землі є споруди (склади, іригаційна система тощо), орендар додатково платить за користування ними. У цьому разі орендна плата більша за ренту.

Основними формами земельної ренти є диференціальна, монопольна і абсолютна.

Диференціальна земельна рента — дохід землевласників або орендарів, отриманий за рахунок використання середніх і кращих за родючістю та місцерозташуванням земель і застосування найманої праці.

Така рента функціонує у формі диференціальної ренти І і диференціальної ренти II.

Диференціальна рента I виникає внаслідок обмеженості земель кращої та середньої якості, що змушує залучати до сільськогосподарського обороту гірші за якістю ділянки землі. Джерело диференціальної ренти І — праця сільськогосподарських найманих працівників або фермерів.

Диференціальна рента II утворюється внаслідок інтенсивного ведення господарства, тобто використання кращих сільськогосподарських машин, насіння, поліпшення культури землеробства і тваринництва, за рахунок додаткових капіталовкладень. Це дає змогу підвищувати продуктивність праці й отримувати більше продукції з кожного гектара землі. Отже, природна родючість землі доповнюється і все більше замінюється економічною родючістю. Водночас зменшується різниця у природній родючості різних ділянок, дедалі меншу роль відіграє (з розвитком транспорту) їх місце розташування. За умов раціонального сільськогосподарського виробництва додаткові капіталовкладення забезпечують не лише окупність цих витрат, а й отримання надлишкового доходу, який набуває форми диференціальної ренти II. Цю ренту привласнює фермер або орендар землі впродовж дії орендного договору.

Частина землі в багатьох країнах знаходиться у надзвичайно сприятливих ґрунтово-кліматичних зонах. Розміщені тут господарства вирощують рідкісні фрукти — цитрусові, цінні сорти винограду та ін. Оскільки попит на цю продукцію переважно перевищує їх пропозицію, то на неї встановлюють ціни, вищі від вартості, або монопольні ціни. У такий спосіб утворюється надприбуток, який набуває форми монопольної ренти. Тому рентні платежі, плата за землю на цих ділянках повинні бути вищими.

Монопольна рента — форма економічної реалізації власності на унікальні за родючістю землі, джерелом якої є праця найманих працівників та частина доходів покупців, що надходить до землевласника через механізм монопольних цін.

Як економічна форма реалізації монополії приватної власності на землю виникає абсолютна рента.

Абсолютна рента (за капіталізму) — форма земельної ренти, яку сплачують власникові за будь-яку ділянку землі, незалежно від її родючості й місцерозташування.

Її джерело — надлишок додаткової вартості над середнім прибутком (різниця між ринковою вартістю сільськогосподарської продукції та суспільною ціною виробництва), що створюється найманими працівниками, а умова виникнення — значно нижча органічна будова капіталу в сільському господарстві. Коли фермер або капіталіст-фермер самі є власниками землі, зникає причина існування абсолютної ренти.

З рентними відносинами тісно пов'язана ціна землі. Земля в багатьох країнах є об'єктом купівлі-продажу, оскільки узаконена приватна власність на землю.

Земля — особливий товар. Ця особливість полягає в тому, що вона є продуктом природи і на неї початково не затрачена праця.

Ціна землі — це капіталізована земельна рента. Вона визначається за формулою:

Ціна землі = (рента) / (банківський відсоток) * 100% .

Вартість землі визначається множенням отриманої за рік ренти на певну (переважно значну) кількість років.

3. Державні підприємства— засновані на державній формі власності. Оскільки вона поділяється на загальнодержавну та комунальну, відповідно розрізняють загальнодержавні та комунальні підприємства.

Майном і виробничо-комерційною діяльністю загальнодержавних підприємств розпоряджається вищий орган державної влади.

Державне підприємство — це підприємство, утворене компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку, засноване на державній або інших формах власності, якщо частка державної власності в ньому перевищує 50 % чи становить величину, яка забезпечує державі здійснення управління діяльністю підприємства на праві власника (володіння контрольним пакетом акцій). Можуть утворюватись також державні господарські об’єднання.

Державні підприємства поділяються на комерційні і казенні.

Державне комерційне підприємство є суб’єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту на засадах комерційного розрахунку і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності всім належним йому майном. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Особливим різновидом державного підприємства є казенні підприємства. Вони створюються у галузях (сферах) народного господарства, в яких: законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; основним (понад 50 %) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава; за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів; переважаючим (понад 50 %) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним; приватизація майнових комплексів державних підприємств заборонена законом.

Виробничі фонди — сукупність засобів і предметів праці, необхідних для ведення виробництва, виражена у грошовій формі.

Виробничі фонди поділяють на фонди сфер матеріального і нематеріального виробництва (сфера послуг), сфер виробництва та обігу, на основні і оборотні фонди тощо.

Основні виробничі фонди (основний капітал) — частина продуктивного капіталу, яка повністю бере участь у процесі виробництва, але переносить свою вартість на новостворений продукт частинами, в міру свого зношування.

Оборотні виробничі фонди (оборотний капітал) — частина продуктивного капіталу, яка повністю бере участь у процесі виробництва, витрачається за один виробничий цикл, а вартість її при цьому повністю переноситься на новостворений продукт і після реалізації продукції повертається до підприємця у грошовій формі.

Фонди обігу — частина фондів підприємства, яка перебуває у грошовій і товарній формі. Оборотні засоби — це сукупність оборотних фондів та фондів обігу.

Розрізняють фізичне та моральне зношування основних фондів.

Фізичне (матеріальне) зношування — поступова втрата основними виробничими фондами своєї споживчої вартості, а водночас і частини вартості, яка переноситься на вартість створюваного продукту.

Головними факторами фізичного зношування є тривалість та інтенсивність використання основного капіталу, вплив атмосферних умов, якість металу тощо.

Моральне зношування — втрата основними фондами частини своєї вартості без відповідного фізичного зношування, яка не переноситься на вартість створюваного продукту.

Розрізняють два види морального зношування.

Моральне зношування першого роду зумовлене появою досконалішого і дешевшого устаткування на основі зростання продуктивності праці.

Моральне зношування другого роду полягає в певній втраті основними виробничими фондами своєї вартості незалежно від втрати споживчої вартості (за збереження фізичної придатності) внаслідок появи під впливом НТП основних фондів, досконаліших від раніше використовуваних фондів.

Амортизація— процес перенесення вартості основних виробничих фондів на готовий продукт в міру фізичного та морального зношування.

Щоб розкрити структуру витрат виробництва, насамперед необхідно з'ясувати процес кругообігу та обороту капіталу.

Підприємець купує необхідні засоби виробництва і робочу силу, внаслідок чого відбувається перетворення грошового капіталу на продуктивний (або виробничий) — перша стадія руху капіталу.

Друга стадія руху капіталу здійснюється у процесі виробництва, результатом якого є виготовлення товару. Водночас відбувається перетворення продуктивної форми капіталу на товарну, вартість якої вища від вартості витрачених підприємцем коштів на засоби виробництва і робочу силу на величину додаткового прибутку.

На третій стадії руху капіталу товар реалізують, і товарний капітал перетворюється на грошовий.

Кругообіг капіталу — безперервний рух капіталу, в якому він послідовно перетворюється з однієї форми на іншу і робить повний кругооборот з приростом.

Кругообіг капіталу виражається також формулою:

Г — Т (З_в; Р_с) ... В ... Т' ... Г' ,

де Г — гроші; Т — товар; З_в — засоби виробництва; Р_с — робоча сила; В — виробництво; Т' — товар, в якому втілена більша вартість (додаткова вартість); Г' — гроші з приростом, отримані внаслідок реалізації товару Т'.

Наведені три форми капіталу називають функціональними. Проте рух капіталу не обмежується одним кругообігом.

Оборот капіталу — постійно повторюваний кругообіг всього авансового капіталу.

Оборот фондів наявний тоді, коли гроші, витрачені підприємцем на придбання засобів праці, повністю повертаються до нього. Це означає, що фонди підприємства здійснили один оборот.

Час обороту виробничих фондів — часовий період, витрачений на закупівлю засобів виробництва і реалізацію готового продукту.

Оборотні фонди (сировина, паливо, електроенергія та ін.) здійснюють свій оборот упродовж кожного виробничого циклу, тому їх оборот відбувається значно швидше.

Суспільно необхідні витрати, які з урахуванням якості продукції є вартістю товару, стають основою цін товарів і послуг. Вони виражаються формулою:

W = c + q ,

де W — вартість товару; с — вартість спожитих засобів виробництва; q — нова вартість, створена працівником.

З появою додаткового продукту новостворений продукт розпадається на необхідний і додатковий. Тому формула вартості товару набуває такого вигляду:

q = v + m ,

де v — вартість необхідного (для відтворення робочої сили працівника) продукту; m — вартість додаткового продукту, який створюється ним понад необхідний і привласнюється власником засобів виробництва. Отже, вартість товару W можна визначити за формулою:

W = c + (v + m) .

Суспільно необхідні витрати тяжіють до витрат підприємств, які виготовляють основну масу товарів певного виду, оскільки на них формуються суспільно необхідні умови виробництва (середня продуктивність, середня інтенсивність праці тощо).

Будучи економічно самостійними (відособленими), підприємства формують свої витрати на виготовлення товарів.

Витрати виробництва — частина вартості вироблених товарів або наданих послуг, яку підприємство витрачає на їх виготовлення або надання.

Вони утворюються з матеріальних витрат та витрат на оплату робочої сили найманих працівників (ВВ) і виражаються формулою;

BB = c + v .

Отже, витрати виробництва відрізняються від суспільно необхідних витрат на величину додаткового продукту (m).

Собівартістю виробництва, або комерційною собівартістю, вважають витрати виробництва на виготовлення і реалізацію продукції.

До собівартості входять такі витрати: матеріальні витрати (вартість сировини й матеріалів, комплектуючих виробів та напівфабрикатів, палива, електроенергії та ін.), перенесена вартість засобів праці, витрати на оплату робочої сили, витрати реалізації та ін.

У західній економічній літературі продуктивні сили у складі засобів виробництва і працівників називають факторами виробництва, або економічними ресурсами, їх вважають обмеженими, або рідкісними, тому що вони недостатні для задоволення безмежних потреб кожної людини. При з'ясуванні сутності витрат виробництва виходять з обмеженості ресурсів і можливості їх альтернативного використання, а для характеристики одного з видів витрат існує термін «вмінені витрати».

Вмінені витрати — справжні витрати виробництва на певний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати за оптимального використання економічних ресурсів.

Щодо окремого підприємства вмінені витрати поділяють на зовнішні та внутрішні. Зовнішні витрати — витрати на придбання сировини, матеріалів, наймання робочої сили та ін. Внутрішні витрати — наявне обладнання компанії, її грошовий капітал, інші активи, підприємницькі здібності (або власні ресурси).

Відповідно до концепції граничної корисності західні економісти розрізняють поняття «граничні витрати» (витрати, необхідні для виробництва кожної нової одиниці продукції) і «граничний продукт» (продукт, отриманий внаслідок застосування додаткової одиниці змінного ресурсу).

У західній економічній літературі виокремлюють також постійні та змінні витрати. До постійних витрат належать витрати на заробітну плату, на оплату оренди (якщо орендують приміщення, основні фонди тощо), на освітлення, опалення, сплату відсотків за кредит та ін. Їх відносять до постійних тому, що вони є незмінними для діючого підприємства; до змінних витрат — витрати на сировину, матеріали, паливо, електроенергію.

Читайте також:

1. II. Мотивація навчальної діяльності. Визначення теми і мети уроку
2. IІI. Формулювання мети і завдань уроку. Мотивація учбової діяльності
3. V. Питання туристично-спортивної діяльності
4. Абсолютні та відності показники результатів діяльності підприємства.
5. Автоматизація банківської діяльності в Україні
6. Автоматизація метрологічної діяльності
7. Автопідприємство пасажирських автомобілів
8. АДАПТАЦІЯ ОБМІНУ РЕЧОВИН ДО М'ЯЗОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
9. Адресація в системі ЕП НБУ.
10. Аксіоми безпеки життєдіяльності.
11. Аксіоми безпеки життєдіяльності.
12. Акти Конституційного Суду України в системі національного законодавства.

Переглядів: 667