• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Витрати.

ВСТУП

Література

План

В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРИ

1. Культурна ідентичність України

2. Теоретичне осмислення існування української літератури

Агеєва В. Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича. – К.: Факт, 2006. – 432 с.

Гнатюк О. Прощання з імперією: українські дискусії про ідентичність. − К.: Критика, 2005 – 528 с.

Українка Л. Зібр. творів: У 12 т. – К.: Наукова думка, 1979. – Т. Х. – 540 с.

Євшан М. Михайло Драгоманів як літературний критик // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – К: Основи, 1998 – С. 56–70.

Хвильовий М. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – Т. 2 – 894 с.

Перебуваючи на своєрідному стику Сходу і Заходу, Україна стала осередком цікавих і далекосяжних взаємовпливів: релігійних, мовних, мистецьких, філософських. Усе це не лише закарбовувалося у світогляді, світопочуванні, психології, звичаях і традиціях українського народу, але й об’єктивувалося, узасадничувалося в літературно-мистецьких образах. Це протистояння стало поштовхом чи не для найважливішого завдання українських письменників – піднесення літератури на рівень новітніх європейських досягнень за умови збереження власної неповторності.

Саме український fin de siécle був процесом зміни типів художнього мислення, стилів, естетичних структур, процесом, що визначає історико-літературний поступ майже всіх європейських, а серед них і слов’янських, літератур зазначеного періоду. Література, як відомо, залишалася провідною значною потужною силою, що намагалася по-справжньому підтримувати почуття національної гідності, і саме за це була переслідувана реакційною критикою, яка художні надбання уміла залишати непоміченими, а от патріотичну спрямованість та зацікавлення історичними реаліями викликали у неї звинувачення у сепаратизмі. Ідеологічно й політично європеїзм як орієнтація на демократично-радикальні рухи Заходу приходить на зміну ідеології слов’янофільства в шістдесяті роки XIX століття, бо панівною традицією на той час, якої молодша генерація намагалася зректися, було саме українофільство й народництво. З цього приводу В. Агеєва зазначала: “Вже для модерністської свідомості рефлексія над проблемою ґрунтянства / європеїзму, закритості / відкритості культури була дуже важливою, зокрема з огляду на гостроту конфлікту мистецьких поколінь. Але панівною традицією, якої молодша генерація намагалася зректися, було якраз українофільство й народництво”. На рубежі XIX-XX століть досить поширеними стали ідеї щодо відкритості української культури. Тому, питання модернізації нашої культури було пов’язане з настановою на європеїзацію, західництво. ХХ століття актуа­лізувало ці концепти у літературознавчому дискурсі, задекларувало його як ментальний прообраз майбутнього України, як найважливішу сучасну ідеологему.

Саме наукове дослідження концептів європеїзму відображає суть цієї проблеми не тільки як фрагмент картини світу українця, ментального поля нації, а також це питання функціонує і як міфологема, і як культурема. “Аналіз українських дискусій про культурну ідентичність України потребує міждисциплінарного підходу: вже сама тема лежить на перетині історії культури та культурної антропології, історії ідей та історії політичної думки, соціології та політології” – пише у дослідженні “Прощання з імперією: українські дискусії про ідентичність” О. Гнатюк. Концепти європеїзму вирізняються з-поміж інших інформаційною складністю, оскільки є ядром багатовимірної концептосфери, місткою абстрактною категорією, а з погляду осмислення цього ментального образу в колективній свідо­мості українського народу – історично-змінною та суперечливою парадигмою. Це питання безпосередньо співпадає із сучасними дослідженнями в літературознавстві, філософії, мистецтвознавстві, які стосуються особливостей мовних репрезентацій складних абстрактних категорій, що становлять фрагмент концептуальної системи світу, особливостей функціонування актуалізованих “європонять”, зокрема в теоретичному дискурсі української літератури.

Ситуація в українській літературі першої половини XX століття визначається, як одна з найскладніших і найсуперечливіших періодів загального культурно-історичного процесу. У літературі зазначеного періоду існував своєрідний феномен роздвоєння художнього мислення українських письменників на європейську свідомість і національну підсвідомість. В українській літературі відстежуються впливи філософських, релігійних і естетичних структур, що виразно тяжіють до західного феномену. Його неосяжні скарби мають взірці у творах українських письменників, які пройняті духом умиротворення, споглядання і навіть покори, але не менше таких, що пробуджують дію, закликають до свободи. Так, наприклад, бунтарський дух окремих поезій І.Франка, драматичних творів Лесі Українки, пристрасне бажання змінити на краще становище українського народу представниками розстріляного відродження 20 – 30-х років є велемовним доказом “фаустівського” духу, прагнення до пізнання, дії, кардинальної перебудови, а естетично-філософські підвалини творчості неокласиків, свідчать про споглядальне світопочуття, смиренність і моральне самовдосконалення (йдеться про ідейно-змістовний характер цих явищ). Тому, вагомою значеннєво-естетичною функцією таких образів є об’єктивація в поетиці художніх творів української літератури вияву європейських традицій. Під традицією розуміємо не формальну рецепцію повторюваних і впізнаваних образів інонаціональних літератур, а їх семантично-емоційне наповнення: те що вибудовано на засадах філософсько-релігійного вчення Заходу, зберігає сутнісні елементи західного мислення, адже художній образ, перш за все, − поетичне узагальнення наслідків руху свідомості.

На початку XX століття вітчизняне літературознавство звернулося до тенденцій європеїзму в Україні і окреслило коло письменників, що належали до них. До цього досить еклектичного періоду зверталися такі провідні науковці як В.Моренець, Т.Гундорова, В.Агеєва, М.Моклиця, Н.Шляхова, С.Павличко та інші, висловлюючи різнорідні погляди не тільки на приналежність окремих письменників до літературного процесу зазначеного періоду, але і на його існування як повноцінного художнього явища. Проте залишаються недостатньо глибоко дослідженими витоки цього явища, його вкоріненість у національні культурні та суто літературні традиції, специфіка світоглядної спорідненості із західною літературою. Письменники прагнули шукати для української літератури шляхи виходу у світовий культурний простір. У свій час Леся українка з цього приводу зазначала: “Серед киян молодих остатнього часу починає ширитись європеїзм; вони починають учити європейські мови і інтересуватись європейською літературою” [3, с. 86]. Тому, метою дослідження є подати рецепцію європеїзму українським письменством у першій половині ХХ­ століття.

Теоретичне осмислення існування української літератури – це розгляд літератури як семіотичної системи, що багатогранно відбиває цілісність даного культурного утворення. Так, зразок давньої літературі, доби Київської Русі є прикладом співвідношення рідного і запозиченого, що на подальшому етапі постає як співіснування західних, латинських і візантійських моделей. Становлення національної ідеології відбувалося через посередництво літератури, яка реалізувала емотивну сторону національної свідомості й водночас обґрунтовувала необхідність глибоко і змістовно знати історію та культуру не тільки власного народу, а й розглядати мистецькі надбання інших країн.

На когнітивній карті світу концепти європеїзму посідають одне з чільних місць і є важливою одиницею універсуму, оскільки знаходяться в різних площинах інфор­маційного простору, зокрема в геополітичному та культурному дискурсах. Їх можна розглядати одного боку як лінгвокультурні універсалії, а з другого ­− як міфологеми, ідеологеми. Концепти європеїзму належать до таких ціннісно навантажених значеннєвих утворень, які становлять концептуальну модель національної картини світу. Структуротворчі елементи цих концептів: культура, політика, еконо­міка, релігія, право та інші є своєрідним каркасом, який стягає численні значення в цілісне дискретне утворення – концептосферу. Передусім Європа означує географічну реалію, яка так чи інакше визначає її історичну долю. Географічне коріння уявлень про Європу сягає міфології, що водночас творить міфологічну концепцію самої Європи. Тлумачення Європи як міфу не зводиться, проте, до власне легенди, а відображає європейський феномен, бачення Європи-міфу як моделі й стратегії. Концепти європеїзму як ідеологеми – це насамперед європейська ідея, об’єднувальні зусилля європейської спільноти, що в конкретні історичні періоди набувала ваги символізму. Європа в просторово-часовому локусі лише ілюструвала зміни в ієрархії концептів-мінімумів, що наповнювали новим змістом і збагачували концепт-ядро.

Концепти європеїзму найглибше розгортаються як культурема. Саме куль­турний чинник, серед географічного, економічного, політичного, сталий та визначальний. У руслі культуреми розв’язується питання про три джерела Європи – як передумови єдності її культури, європейські цінності (вади), позитивні складники духовної Європи, уявлення про Європу як унікальну культурну ідентичність, особливу цивілізаційну спільноту. Концепти європеїзму конкретизують складники, тотожні з матеріальною оболонкою головного концепту: європейська ідентичність, європейський універсалізм, європоцентризм, європейська свідомість, європейськість, європейська інтеграція.

Концепти європеїзму від середини ХІХ сторіччя до початку незалежності України творилися в контрастному полі (Європа – Азія, Схід – Захід, два типи цивілізації, дві політичні системи), а також у зіставному – Європа – Україна, європейське – національне, європейство – українство. Найчастіше аксіомою було те, що Україна – це частина Європи, її культури. Процес творення концепту Європа актуалізував такі поняття, як європейство, європейськість, європеїзатор, європейська одність, європейська цивілізація та інші.

Осмислення еволюції концептів європеїзму впродовж зазначеного періоду важливе для виокремлення та розуміння нових структуротворчих елементів концептів у наш час. У літературознавстві це виявляється як давно вже необхідна ресекуляризація літератури, тобто її цілісного, не по-сектантському баченого процесу і остаточного переборення партикуляризму, однобічності, тенденційності. Питання теоретичного осмислення української літератури – це й питання її інтелектуальної життєздатності. Таким чином, мотивація розвитку літератури мала і раціональне, й ірраціональне коріння, що позначилось на своєрідності втілення філософської, як онтологічної, так і світоглядної проблематики, адже специфіка суспільного життя призвела до того, що література стала єдиною духовною сферою, де існувала можливість переходити від злободенних до вічних проблем, існував своєрідний феномен роздвоєння художнього мислення українських письменників на європейську свідомість і національну підсвідомість.

Особливе бачення концепту, його оцінку інтерпретацій засвідчує український літературознавчий дискурс. Лексема європеїзм вперше актуалізу­валася в контексті української національної ідеї та самовизначення української культури у творчості П. Куліша, який дав поштовх до творення концепції Європи серед української інтелігенції середини XIX сторіччя і відновив бачення України в європейському контексті.

У значній мірі саме завдяки рухливому й наступальному естетизмові кінець ХІХ – початок ХХ століття ущерть заповнився жвавими й неординарними подіями і став справді епохою оновлення української літератури, добою жанрового й методологічного її розквіту, багатою на видатні творчі індивідуальності, запальні дискусії, оригінальні концепції, інтерпретації та оцінки. Серед молодої письменницької когорти починає ширитись європеїзм, вони із захопленням засвоюють зразки європейської культури.

Європейську тему в багатьох ракурсах розглядав І. Нечуй-Левицький. Особливо гостро в його трактатах прозвучала проблема Європи як культурного типу та її зіставлення з Україною. Письменник зосередив увагу й на ролі преси, яка також має бути європейською. А М. Драгоманов, за визначенням М. Євшана, намагався “показати українській літературі один ідеал, який поставив би її на рівні з іншими літературами Європи”, бо найперший з українських критиків “уживав в оцінюванні творів порівнянь з інших літератур”. Михайло Драгоманов заклав та обґрунтував основи історичного європеїзму, актуалізував розуміння суті національного і європейського, поставив на одні терези українство та європейство.

У публіцистичних текстах І. Франка концепт європеїзму найбільше розгор­тається як культурема. Письменник осягнув реалію Європи ширше, ніж його попередники, він розвинув поняття європейський тип, європейськість, розширив зв’язки української культури з європейською.

Завдяки таким тенденціям у практиці розвитку мистецтва та мистецтвознавстві відбулися показові зміни, які вплинули і на теоретичні концепції художньої культури в цілому, і на пошуки формального вираження певних концептуальних ідей. Це не могло не позначитися на реальному художньому процесі – явищі непересічному, але водночас суперечливому і строкатому. Такий стан в європейській художній практиці значною мірою був обумовлений втратою реалістичним мистецтвом домінуючих позицій. Реалізм – незалежно від його конкретно-історичних модифікацій – настільки довго був пануючим методом, що навіть сама ідея відмови від нього сприймалася на межі ХІХ – ХХ століття як сміливий, відверто новаторський крок. Потужні ж процеси модернізації національного мистецтва, актуалізації класичної спадщини, налагодження міжлітературних зв’язків, збагачення тематичної сфери їх застосування у свою чергу спричинили незвичайне урізноманітнення герменевтичних та аксіологічних зацікавлень естетів, наснажили їх на запеклий опір утилітарним уявленням і палку апологію мистецтва як сфери творчої свободи й незвичайних естетичних вражень.

Перша половина ХХ ст. в українській літературі також була багата змістом, виокремилася різноманітністю форм і стилів, створила розгалужені структури та функціональні інституції як на території України, так і поза її межами, відбулися настанови на відкритість української культури. Г.Грабович визначає тяглість в цей час таких творчих проблем, як “Європа чи провінція”, а особливо кардинального питання – “служити” літературі – чи то народові, чи ідеї, чи якомусь класові, чи якійсь партії або державі.

В історії 20-х років саме за неокласиками та М.Хвильовим закріпилося місце європеїстів. Творчість неокласиків у зазначений період була найменш прийнятною й зрозумілою для пролетарського загалу з його ідейними настановами класового підходу до мистецтва, проте виявилася найбільш впливовою і послідовною у формуванні головних тенденцій розвитку української літератури. Виявилася на повну силу важливість їхніх естетичних орієнтацій до кращих культурних зразків класичної й світової літератур. У літературній дискусії 1925–1928 років Європа зросла до символу, ідейного орієнтиру. В дискусії концепти європеїзму було актуалізовано, а їх зміст розширено до таких понять: енергія Європи, дух Європи, європейські традиції, європейська школа, європейська людина, європеїзація. Звідси небезпідставно неокласики вважалиться своєрідним “центром кристалізації” однієї з найважливіших якостей національної літератури, її елітарного полюсу, довкола якого структурувалися сегменти близьких їм художніх явищ. Поняття Європи у Хвильового містить перелік пунктів: не провінціалізм, не народництво, не буржуазність, не капіталізм у культурі. Особливу увагу Хвильовий приділяє народництву. Він прагне творити пролетарську літературу, а народництво відкидає, засуджує, бачить у ньому потенційну небезпеку провінціоналізму. Головну спільну рису пролетарських теоретиків і “старих” народників становила ідея служіння народові, класові чи партії. Поступово в радянській (неонародницькій) літературі місце “народу” зайняв пролетаріат і партія. Народність та ідейність стали принципами оцінки художнього твору, а соцреалізм – видозміною народництва в радянський період. Європа Хвильового − це в першу чергу “досвід багатьох віків. Це – Європа грандіозної цивілізації, Європа – Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фланги азіатського ренесансу”. Проте, поняття “Європи” відмінне від європеїзму й західництва попереднього (Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Миколи Вороного, “Молодої музи”). Хвильовий закликає орієнтуватися на Європу не як європеєць, а як людина з-поза меж Європи. Для нього Європа – це психологічна категорія – “певний тип культурного фактора і в історичному процесі, певний революційний метод”. Настанови бурхливих 20-х років з самого початку наклали відбиток на формування традицій подальшої української літератури, а саме на діяльність діаспорних письменників.

Згодом концептами європеїзму наповнили свої твори Ю. Липа, який показав образ Європи як психологічну, політичну цілісність; Б. Крупницький – як геопо­літичне поняття; У. Самчук та І. Багряний – як міф і загадку, а В. Янів ґрунтовно проаналізував основи психологічного європеїзму.

Одним із завдань постає з’ясувати вплив західноєвропейських філософських течій на творчість українських письменників на еміграції: філософсько-символічне осмислення українського простору, філософські концепції вітаїзму, риси модернізму у творчості письменників, націоналістичне як рушійна сила творчості. Так, цікавим було ставлення МУРу до модерності – найскладніша й найменш досліджена частина його спадщини. Питання модернізму та європеїзму були ключовими в дискурсі Мистецького українського руху. Творці ставили завдання – завоювати авторитет у світовому мистецтві. Якщо у 20-і роки дискусія точилася навколо теми, сприйняти чи відкинути літературні й культурні впливи Заходу, то МУР визначив орієнтацію на Європу, чітко усвідомлюючи, як і про що писати українським літераторам, щоб досягти світового визнання. Тут постає питання ширшого і вужчого трактування терміну європеїзм в українській літературі.

Підсумовуючи результати дослідження щодо рецепції європеїзму в українській літературі першої половини ХХ століття, дає можливість пов’язати ці тенденції з пошуками письменниками нових стильових засобів і орієнтацій, зокрема світоглядно-філософськими горизонтами європейського мислення, нової художньої мови.

Принципи ринкової економіки активно проявляються у процесах використання робочої сили, зумовлюють формування системи нових соціально-трудових відносин, організації та оплати праці, формування доходів працівників, зростання рівня та якості життя населення України.

Знання основ економіки праці у соціально-трудовій сфері допомагає визначати, розраховувати, аналізувати показники та резерви зростання продуктивності та ефективності праці, джерела формування фонду оплати праці та його ефективного використання на підприємствах, сучасні тенденції розвитку трудового потенціалу, проблеми продуктивної зайнятості та ринку праці; досліджувати механізм функціонування системи соціально-трудових відносин та вплив глобалізаційних процесів на розвиток економіки країни.

Курс “Економіка праці та соціально-трудові відносини” вивчають студенти всіх економічних спеціальностей вищих навчальних закладів, що свідчить про важливість та значимість цієї дисципліни.

Тема 1. Об’єкт, предмет і завдання дисципліни

План:

1.Ринок праці, його елементи і функції.

2. Елемени ринку праці.

3. Функції ринку праці.

4. Правові умови функціонування ринку праці.

Література: 1 (c.155-161), 4 (с.190-205), 16, 19, 24.

1. Ринок праці, його елементи і функції.

Ринок праці— це система суспільних відносин, пов’язаних із купівлею і продажем товару «робоча сила». Крім того, ринок праці є сферою працевлаштування, формування попиту й пропозиції на робочу силу. Тобто – це своєрідний механізм, що забезпечує узгодження ціни та умов праці між роботодавцями і найманими працівниками.

Особливістю ринку праці є те, що він охоплює не лише сферу обігу товару «робоча сила», а й сферу виробництва, де найманий працівник працює.

Ринок праці ‑ це система суспільних відносин, пов’язаних із купівлею і продажем товару «робоча сила». Ринок праці це сфера працевлаштування, формування попиту й пропозиції на робочу силу. Ринок праці це своєрідний механізм, що забезпечує узгодження ціни та умов праці між роботодавцями і найманими працівниками. Розрізняють зовнішній і внутрішній ринки праці.

2. Елемени ринку праці:

‑товар (індивідуальна робоча сила),

‑попит,

‑пропозиція,

‑ціна.

Поняття про товар на ринку праці. Індивідуальна робоча сила, попит і пропозиція на ринку праці. Ціна товару «робоча сила». Кон’юнктура ринку праці. Типи кон’юнктури ринку праці. Відкриті і приховані ринки праці. Сегментація ринків праці.

3. Ринок праці виконує функції:

• узгоджує економічні інтереси суб’єктів трудових відносин;

• забезпечує конкурентне середовище кожної зі сторін ринкової взаємодії;

• забезпечує пропорційність розподілу робочої сили відповідно до структури суспільних потреб і розвитку техніки;

• підтримує рівновагу між попитом на робочу силу та її пропозицією;

• формує резерв трудових ресурсів для забезпечення нормального процесу суспільного відтворення;

• сприяє формуванню оптимальної професійно-кваліфікаційної структури;

• стимулює працю, установлює рівноважні ставки заробітної плати;

• впливає на умови реалізації особистого трудового потенціалу;

• дає інформацію про структуру попиту і пропозиції, ємність, кон'юнктуру ринку тощо.

4. Правові умови функціонування ринку праці.

Розрізняють зовнішній (професійний) ринок праці і внутрішній ринок. Зовнішній і внутрішній ринки тісно пов’язані. У країнах з розвинутою економікою може переважати як один, так і інший ринок праці. Наприклад, у США переважає зовнішній ринок праці, в Японії — добре організований внутрішній ринок.

Кон’юнктура ринку— це співвідношення попиту і пропозиції праці на даний період, яке визначає ставки заробітної плати на конкретні види праці та рівень зайнятості населення.

Три типи кон’юнктури:

• трудодефіцитна, коли на ринку праці спостерігається нестача пропозиції праці;

• трудонадлишкова, коли існує велика кількість безробітних і відповідно надлишок пропозиції праці;

• рівноважна, коли попит на працю відповідає її пропозиції.

До правових умов функціонування ринку праці належить можливість вільного пересування на ньому громадян, можливість вільного вибору роботи, тобто юридична свобода працівника, а також можливість самостійно розпоряджатися своєю здатністю працювати.

Контрольні питання

1. Що являє собою ринок праці?

2. Які умови виникнення та ефективного функціонування ринку праці?

3. Охарактеризуйте елементи ринку праці.

4. Які особливості товару «робоча сила»?

5. У чому полягає сутність кон'юнктури ринку праці?

6. Якітипи кон’юнктури ринку праці?

7. Якітипи і види ринків праці?

8. У чому полягає сутність сегментації ринку праці?

Тема 2: Трудові ресурси і трудовий потенціал суспільства.

План:

1. Розвиток концепції людського капіталу.

2. Аналітична єдність речового та людського капіталу.

3. Ефективність інвестування інвестування в освіту.

Література: 2 (c.3-28), 3 (c.6-25), 19, 21, 23.

1. Розвиток концепції людського капіталу.

У західних економічних теоріях розрізняють такі основні концепції аналізу сучасного ринку, які розкривають його структуру, функціонування й особливо безробіття на макро- і мікрорівнях.

Неокласична концепція.Неокласики (А. Маршалл, А. Пігу, Дж. Пері, Р. Холл та ін.) і прихильники концепції економіки пропозиції (Д. Гідлер, А. Лафер та ін.). Ринок праці діє на основі цінової рівноваги, тобто регулятором ринку є ціна робочої сили (заробітна плата), що регулює попит та пропозицію робочої сили. Якщо попит перевищує пропозицію, працівники пропонують свої послуги за дедалі вищі ставки заробітної плати, і роботодавці вимушені платити заробітну плату вищу від ринкової. У такий спосіб установлюється рівновага. І навпаки, коли пропозиція перевищує попит, виникає безробіття. У цьому разі роботодавці наймають працівників за дедалі нижчими ставками заробітної плати. На ринку знову настає рівновага.

Теорія рівноваги виключає безробіття, а наявність останнього пояснюється його добровільним характером, а також прагненням працівників до максимально вигідної роботи.

Концепція кейнсіанців. Дж. М. Кейнс та ін. Ринок праці характеризується постійною рівновагою. Основним регулятором ринку праці є держава, яка впливає на сукупний попит як на товари і послуги, так і на працю. Ціна не є регулятором ринку праці.

Кейнсіанці пояснюють безробіття зниженням сукупного попиту на відміну від неокласиків, які пов'язують це явище з надмірним подорожчанням робочої сили.

Монетаризм. М. Фрідман, Ф. Махлуп, Л. Роббінс та ін. Ґрунтується на необхідності «природного» рівня безробіття, жорсткої структури цін на робочу силу. Представники цієї концепції вважають, що досягнення ринкової стабільності і рівноваги можливо в умовах вільної конкуренції на ринку з гнучкими цінами і заробітною платою, без втручання держави і профспілок. Урівноваженню ринку, на їхню думку, може сприяти використання механізму грошово-кредитної політики (облікова ставка центрального банку, розміри обов'язкових резервів комерційних банків на рахунках центрального банку).

Інституціоналістська концепція. Характер ринку праці пояснюється особливостями динаміки окремих галузей та професійно-демографічних груп. Увага концентрується не на макроекономічному аналізі ринку праці, а на аналізі професійних та галузевих розбіжностей у структурі робочої сили, рівнів заробітної плати.

Марксистська теорія.Ринок праці, хоча і функціонує відповідно до загальних ринкових закономірностей, проте має особливості. Передусім це виявляється у тому, що товар «робоча сила» в процесі праці створює вартість, а вартість усіх інших ресурсів лише переноситься на нову вартість працею. Окрім того, робоча сила як товар впливає на співвідношення попиту і пропозиції та на свою ринкову ціну.

2. Аналітична єдність речового та людського капіталу.

Аналітична єдність речового та людського капіталу. Частка і роль людського капіталу постійно збільшуються, в результаті чого він перетворюється на головний фактор економічного зростання на всіх рівнях.Людський капітал, а не заводи, обладнання і виробничі запаси є наріжним каменем конкурентоздатності економічного зростання і ефективності.

Відмінності між речовим та людським капіталом.

Людський капітал – це сформований або розвинений у результаті інвестицій і накопичений людьми (людиною) певний запас здоров’я, знань, навичок, здібностей, мотивацій, який цілеспрямовано використовується в тій чи іншій сфері суспільного виробництва, сприяє зростанню продуктивності праці й завдяки цьому впливає на зростання доходів (заробітків) його власника.

Прибутки та витрати при інвестиціях в освіту

Очікувана віддача від інвестицій в освіту.

А. Прямі матеріальні зиски:

1.1. Вищий рівень заробітків протягом життя.

1.2. Більша можливість брати участь у прибутках компанії.

1.3. Більша можливість отримувати персоніфіковані умови оплати праці, різноманітні пільги, премії, надбавки тощо.

1.4. Більша можливість отримати пенсійне, медичне страхування за рахунок підприємства.

Б. Непрямі матеріальні зиски:

2.1. Більша можливість отримати подальші інвестиції у власний людський капітал з боку роботодавця (підвищення кваліфікації, перепідготовка, отримання іншої освіти та ін.). оскільки освіта збільшує інвестиційну привабливість найманого працівника.

2.2. Оздоровлення за рахунок підприємства більш вірогідне для висококваліфікованого працівника, оскільки він є дорожчим людським капіталом порівняно з низькокваліфікованими працівниками і, відповідно, про його здоров’я роботодавець піклується дужче.

2.3. Висококваліфіковані працівники, як правило, мають кращі умови праці та відпочинку.

2.4. Цінні працівники частіше отримують пільгові кредити та іншу допомогу від роботодавця для створення достойних умов життя (житло, автомобіль, телекомунікації тощо).

2.5. Інші непрямі матеріальні зиски.

В Моральні зиски:

3.1. Задоволення від обраної професії протягом життя (престижність, досягнення певного соціального статусу, самореалізація).

3.2. Доступдо цікавих видів діяльності, професійна творчість.

3.3.Висока конкурентоздатність на ринку праці, відчуття стабільності та впевненості в майбутньому.

3.4.Задоволеннявід способу життя студентів, від самого процесу навчання та від успіхів у ньому.

3.5. Співробітництво з розумними та перспективними людьми тощо.

Що стосується очікуваної віддачі від інвестицій в освіту, то кількісно виміряти можна лише першу групу — прямі матеріальні зиски, та і то приблизно, на рівні прогнозів.

А. Прямі матеріальні витрати‑ витрати, що здійснюються майбутнім власником людського капіталу або іншим інвестором (державою, підприємством, сім'єю).

1.1. Плата за навчання.

1.2.Витрати на підручники, послуги бібліотеки, копіювання, канцтовари тощо.

1.3. Витрати, пов’язані зі зміною місця проживання (вартість житла, транспортні витрати, збільшення витрат на харчування в зв’язку з відокремленістю від сім'ї тощо).

Б. Втрачені заробітки.

Людина, яка навчається, не може працювати в такому самому режимі, в якому вона могла б працювати, якби не навчалася. Значить, заради одержання освіти вона свідомо на деякий час відмовляється від певних заробітків. Тому на Заході для людей працездатного віку «втрачені заробітки» вважаються витратами на освіту. Кількісно втрачені заробітки можна визначити як заробітки на роботі, яку могла б мати людина, якби вона не навчалася, мінус доходи студента (стипендія та підробітки).

В. Моральні втрати:

3.1. Втрата вільного часу — одного з найважливіших благ людини, оскільки навчання, як правило, забирає більше часу, ніж нормальний робочий день.

3.2.Навчання нерідко буває важким і виснажливим заняттям, супроводжується перенапругою і стресовими ситуаціями під час іспитів.

3.3.Зміна місця проживання заради одержання освіти призводить до зміни звичного соціального оточення людини, розлучення з рідними та друзями.

Перші дві групи витрат на навчання можна підрахувати з достатньою точністю, моральні втрати оцінити дуже важко, хоча б тому, що вони різні для різних людей. Однак слід сказати, що інколи вони відіграють вирішальну роль при прийнятті рішення щодо отримання освіти. Можна стверджувати, що більш здібні люди, яким навчання дається легко і приносить задоволення, за інших рівних умов отримають вищий рівень освіти порівняно зі своїми менш здібними ровесниками.

3. Ефективність інвестування в освіту

Методи економічної оцінки ефективності інвестування у людський капітал використовуються на стадіях:

• прийняття рішення щодо доцільності інвестування саме у людський капітал чи альтернативного використання коштів.

• оцінки ефективності капіталовкладень у результаті отримання фактичної віддачі від здійснення інвестування у людський капітал.

Аналіз «витрати — вигода» (cost – benefit analysis).

1) Ідентифікація вигод (зисків) та їх вартісна оцінка з урахуванням фактору часу.

2) Ідентифікація витрат та їх вартісна оцінка (також урахуванням фактору часу).

3) Завершальним етапом аналізу «витрати — вигоди» порівняння величини вигод з величиною витрат. Але, як вже зазначалося, попередньо необхідно ці два показники привести до одного моменту часу. Для цього застосовують метод дисконтування, що дуже поширений в економічних розрахунках.

При оцінці ефективності інвестування зіставляються інвестиційні витрати всіх видів з результатами (довгостроковими вигодами) у майбутньому. Тому треба визначити цінність майбутніх вигод, порівнявши їх із поточними витратами.

В основі розуміння процесу дисконтування лежить визначення еквівалентної вартості капіталу в різні періоди часу. Для розрахунку зисків від вкладень в людський капітал з плином часу необхідно провести прогресивне дисконтування вигод, очікуваних у майбутньому.

В основі розуміння процесу дисконтування лежить визначення еквівалентної вартості капіталу в різні періоди часу. Для прикладу, якщо інвестор має капітал у обсязі В₀, то при ставці банківського відсотка rвін буде еквівалентний через рік обсягу капіталу B1(B1 = В₀+В₀ r)на тій підставі, що фінансові ресурси B1можуть бути накопичені «автоматично» шляхом вкладення в банк капіталу .Притримуючись цієї концепції, можна визначити теперішню необхідну вартість капіталу, маючи яку в розпорядженні, можна було б шляхом інвестування отримати відому вартість капіталу в майбутньому. Таким чином, теперішня майбутня вартість визначається як

(1)

(Тут і далі r— індекс ставки відсотка, тобто, наприклад, r= 0,09 означає І % річних).

Величина В₀ у даному рівнянні називається дисконтованою вартістю капіталу , тобто сьогоднішньою меншою цінністю більшого капіталу , що буде отриманий в наступному періоді.

Різниця між дисконтованими величинами витрат і вигод — «чиста приведена вартість» (net present value, NPV) — і вважається найточнішим критерієм доцільності будь-якого інвестиційного проекту:

(2)

де — доход від інвестицій в людський капітал у період t;

С — величина витрат у період t;

п — кількість періодів часу;

r — індекс ставки відсотка, або ставка дисконтування.

Слід зауважити, що дуже важко вирішити, який рівень відсотка має бути вибраний як коефіцієнт дисконтування.

Інвестиції в людський капітал є доцільними, якщо поточна вартість майбутніх вигод (грошових та моральних) більша, або хоча б рівна витратам. Дане співвідношення складає формалізовану модель економічної доцільності капіталовкладень в освіту:

(3)

Існують два методи перевірки справедливості вказаного вище критерію.

1. Метод приведення до поточної вартості включає у себе

• вибір ставки дисконтування або її визначення;

• сумування поточної вартості очікуваних у майбутньому вигод;

• сумування поточної вартості інвестиційних витрат;

• порівняння загальної віддачі з інвестиційними витратами. Якщо поточна вартість вигод перекриває такі витрати вкладення капіталу можна вважати вигідним.

2. Метод внутрішньої норми віддачі:

• оцінюються майбутні вигоди;

• оцінюються інвестиційні витрати;

• вираховується ставка дисконтування, що урівнює поточну вартість вигод зінвестиційними витратами.

Внутрішня норма віддачіявляє собою таку норму відсотка, при якій приведена вартість майбутніх вигод дорівнює приведеній вартості витрат:

(4)

Якщо майбутня віддача від конкретного рішення про інвестування в людський капітал настільки велика, що внутрішня норма віддачі перевищує норму віддачі від альтернативних інвестицій, то таке рішення може вважатися вигідним.

Дана методика завоювала найбільшу популярність з огляду на методологічні труднощі при підборі коефіцієнту дисконтування.

Аналіз ефективності інвестиційних проектів щодо людського капіталу за методом «видатки—вигоди» може застосовуватися всіма суб'єктами інвестування: індивідуумом, діловими одиницями та державою.

Однак внутрішню норму віддачі не можна назвати єдиним критерієм оцінки обґрунтованості капіталовкладень у людський капітал, і зокрема в освіту, адже в силу вступає велика кількість інших за характером мотивів (особливо при інвестуванні людського капіталу на різних рівнях: приватному, мікро- і макроекономічному).

Контрольні питання

1. Що являють собою трудові ресурси?

2. Які категорії населення належать до трудових ресурсів?

3. У чому полягає сутність економічно активного населення?

4. У чому полягає сутність зайнятості населення?

5. Розкрити різницю між людським і речовим капіталом.

6. Проблеми інвестування в освіту.

7. Окупність інвестування в освіту.

Тема 3. Соціально-трудові відносини як система.

План:

1. Соціальна політика як синтез напрямків державної політики,

2. Форми системи соціального захисту.

3. Спрямування соціальної допомоги.

4. Гарантії у сфері праці.

Література: 3 (c.52-78), 4 (c.130-141), 5, 6, 7.

1. Соціальна політика як синтез напрямків державної політики,

Регулювання зайнятості населення. Державна політика зайнятості населення залежить від темпу і характеру ринкових перетворень. Вона передбачає систему адаптації різних категорій незайнятого населення до вимог ринку праці, а також систему соціального захисту безробітних та осіб з обмеженою конкурентоспроможністю.

Державне регулювання зайнятості. Активні та пасивні заходи регулювання зайнятості. Про ефективність створення малих підприємств свідчить і зарубіжний досвід. Із загальної кількості нових робочих місць у промисловості розвинених країн від 60 до 80% припадає на малий бізнес. (Наприклад, у Німеччині, до 70% безробітних одержують роботу саме на малих підприємствах).

2. Форми системи соціального захисту.

Програми сприяння зайнятості. Державна активна політика зайнятості. Довгострокові й короткострокові (на один рік) програми. Розробляються як на державному, так і на регіональному рівнях. Спеціальні галузеві програми зайнятості

Подвійний характер формування державної програми зайнятості має: З одного боку, вона розробляється знизу і являє собою узагальнення територіальних програм. З іншого боку, державна програма зайнятості формується зверху, узагальнюючи завдання, які можуть визначатися тільки на загальнодержавному і міжрегіональному рівнях.

Державний фонд сприяння зайнятості населення (ДФСЗН), який формується та використовується на державному і місцевому рівнях.

Основні джерела коштів фонду:

1) кошти державного і місцевих бюджетів;

2) обов’язкові відрахування підприємств, організацій та установ;

3) добровільні внески громадських організацій, громадян, зарубіжних фірм;

4) кошти служби зайнятості;

5) цільові фінансові відрахування підприємств;

6) інші надходження.

Серед названих джерел надходження коштів основним джерелом повинні бути обов’язкові відрахування підприємств, організацій та установ.

3. Спрямування соціальної допомоги.

Соціальна політика як синтез напрямків державної політики. Принцип соціальної справедливості. Соціальна політика. Соціальний захист. Соціальне забезпечення. Соціальна допомога. Соціальна підтримка.

Форми системи соціального захисту. Соціальне страхування. Соціальна допомога. Різниця між соціальним страхуванням та соціальною допомогою. Державні позабюджетні фонди: Пенсійний фонд, Державний фонд зайнятості.

Спрямування соціальної допомоги. Напрямки соціального захисту, що пов’язані із сферою праці.

4. Гарантії у сфері праці. Головні соціальні гарантії (право на працю, на відпочинок, на житло, на безкоштовну освіту, на безкоштовне медичне обслуговування. Свобода вибору занять та роботи. Безкоштовне сприяння у підборі підходящої роботи. Навчання нових професій. Додаткові гарантії деяким категоріям громадян: молоді; пенсіонерам; одиноким та багатодітним батькам; жінкам, що виховують дітей дошкільного віку та дітей інвалідів; безробітним.

Контрольні питання та завдання

1. Що являють собою трудові ресурси?

2. Які категорії населення належать до трудових ресурсів?

3. У чому полягає сутність економічно активного населення?

4. Охарактеризуйте фази процесу відтворення робочої сили.

5. У чому полягає сутність зайнятості населення?

6. Які форми і види зайнятості?

7. Які категорії громадян належать до зайнятого населення?

8. Що таке безробіття?

9. Які види безробіття?

10. Дайте соціально-економічну оцінку рівня безробіття.

11. У чому полягає державне регулювання зайнятості населення?

12. Які заходи активного регулювання зайнятості населення?

13. Які заходи належать до пасивних?

14. Що являють собою державні й регіональні програми сприяння зайнятості?

15. Розкрийте мету програми зайнятості.

16. Як формується і використовується ДФСЗН?

17. Яка система органів і служб зайнятості?

Тема 4.Соціальне партнерство

План:

1. Соціальне партнерство як найважливіша форма соціально-трудових відносин в умовах ринкової економіки.

2. Принципи Міжнародної Організації Праці.

3. Колективні переговори.

4. Держава в системі соціального партнерства.

Література: 2 (c.52-78), 5, 6, 7, 8, 9.

1. Соціальне партнерство як найважливіша форма соціально-трудових відносин в умовах ринкової економіки.

Соціальне партнерство: зміст, принципи і його організація. Найважливішою формою соціально-трудових відносин в умовах ринкової економіки є соціальне партнерство, яке являє собою такий тип і систему відносин між працедавцями та працівниками, при яких в рамках соціального миру забезпечується узгодження їх найважливіших соціально-трудових інтересів.

В рамках соціального партнерства на державному рівні щорічно укладаються угоди з соціально-економічних питань між урядом та об’єднаннями профспілок.

Відносини між соціальними партнерами повинні складатись на основі відпрацьованих МОП принципів, до числа яких відноситься встановлення загального і міцного миру на засадах соціальної справедливості, надання працівникам нормальних умов праці, признання і гарантії права на об’єднання, права всіх людей на матеріальний добробут і духовний розвиток в умовах свободи, гідності і рівних можливостей.

Є і специфічні принципи організації роботи партнерів – колективні переговори, укладення договорів та домовленостей, взаємні консультації і контроль, вирішення колективних спорів. Сюди відносяться і трьохсторонність на основі представництва держави, профспілок і підприємців, рівність сторін та неприпустимість ущемлення прав жодної зі сторін, повноважність їх представників, відповідальність за прийняті взаємні зобов’язання, тяжіння сторін до врегулювання трудових спорів при допомозі примирювальних методів і процедур, максимальне врахування інтересів кожної сторони.

Серед інтересів об’єднань підприємців найважливішими є створення сприятливих умов для підприємництва, тяжіння до фінансової стійкості і прибутковості.

Профспілки, як сторона в системі соціального партнерства, покликані виражати і захищати інтереси працівників на виробництві та поза ним.

2. Принципи Міжнародної Організації Праці.

Основу цивілізованих відносин між партнерами повинні складати принципи, що їх виробила МОП (Міжнародна організація праці). Ось основні з них:

1. Загальний і міцний мир може бути встановлений тільки на засадах соціальної справедливості.

2. Відсутність в будь-якій країні людських умов праці є негативним явищем для цих країн.

3. Свобода слова і свобода об’єднання є необхідними умовами постійного прогресу.

4. Злиденність є загрозою для загального добробуту .

5. Всі люди, незалежно від раси, віросповідання та статі, мають право на матеріальний добробут і духовний розвиток в умовах свободи і гідності, стійкості в економіці і рівних можливостей.

6. Повна зайнятість і підвищення життєвого рівня.

3. Колективні переговори.

Принципи діяльності соціальних партнерів формуються і утверджуються з врахуванням вітчизняного досвіду та принципів проголошених МОП.

Організація соціального партнерства починається з колективних переговорів, укладання колективних договорів та домовленостей, при взаємних консультаціях та контролі, при вирішенні колективних спорів.

В процесі колективних перемовин партнерство повинно базуватися на принципах:

1. Трьохсторонності на засадах трипартизму (представництва уряду або виконавських органів влади, профспілок та підприємців).

2. Рівності сторін на перемовинах і неприпустимості пригнічення законних прав трудящих та підприємців.

3. Довіри у відносинах.

4. Знання та поважання прав та обов’язків один одного, неприпустимість конфронтації.

5. Відкритості та доступності рівноправних перемовин.

6. Вміння слухати і чути партнера.

7. Строгого дотримання культури полеміки, дискусії, критики: критикувати аргументовано позицію, а не особу опонента.

8. Обов’язковості та надійності, дотримання правила: перемовини повинні завершувати домовленостями.

Укладення колективних договорів і угод повинно базуватися на наступних принципах:

1. Дотримання норм законодавства.

2. Повноважності представників сторін.

3. Рівноправності сторін.

4. Свободи вибору в обговоренні питань колективних договорів і домовленостей.

5. Добровільності прийняття зобов’язань.

6. Реальності забезпечення прийманих зобов’язань.

7. Відповідальності за прийняті взаємні зобов’язання.

8. Кожен наступний рівень колективних домовленостей (договорів) не може погіршувати умов домовленостей більш вищого рівня, і повинен відзначатися від попереднього більшою вигодою для трудящих.

При взаємних консультаціях та контролі повинні дотримуватися принципи:

1. Регулярності проведення консультацій в ході співпраці.

2. Системності контролю та неминучості відповідальності.

3. Відповідальності за ненадання інформації.

4. Гласності в ході здійснення контролю за дотриманням договорів домовленостей.

При вирішенні колективних спорів (конфліктів) партнери повинні дотримуватися наступних принципів:

1. Пріоритетності методів примирювання і процедур, що використовуються примирювальними комісіями і трудовим арбітражем.

2. Застосування страйків лише як крайнього заходу вирішення колективного трудового спору (конфлікту).

3. Тяжіння сторін до швидкого врегулювання колективного трудового спору і підписання домовленості.

4. Держава в системі соціального партнерства.

Держава в системі соціального партнерства покликана виконувати функції гаранта основних прав і свобод, незалежного регулятора системи соціально-трудових відносин, організатора і координатора переговорів, арбітра при вирішенні трудових конфліктів. Для повноцінної реалізації цих функцій держава формує законодавчо-правову базу, створюючи цим основу для цивілізованої системи соціального партнерства.

Ідея соціального партнерства та її розвиток привертають увагу різних суспільних прошарків, про це говорять державні діячі, підприємці, профспілкові та політичні лідери. Справа в тім, що в основі соціального партнерства лежить не тільки ідея розподілу відповідальності між представниками трудящих, працедавцями та урядом за результати прийнятих та реалізовуваних рішень, але й механізм ослаблення монополії державних органів влади на управління економікою, їх піклування всіма шарами суспільства.

Контрольні питання

1. Розкрити сутність поняття «соціальне партнерство».

2. Охарактеризувати суб’єкти соціального партнерства.

3. Функції держави в системі соціального партнерства.

4. Основні завдання системи соціального партнерства в Україні.

5. Охарактеризувати способи формування соціально-трудових відносин та розв’язку трудових конфліктів.

6. На яких принципах повинно базуватися партнерство в процесі колективних перемовин?

7. Охарактеризувати основні завдання моніторингу соціально-трудової сфери?

8. Вказати основні напрямки моніторингу соціально-трудової сфери і проблеми кожного з них.

Тема 5. Ринок праці та його регулювання.

План:

1. Ринок праці як сфера реалізації у життя соціальної політики.

2. Рівні формування та реалізації соціально-економічних відносин.

3. Компоненти механізму соціального захисту працівника.

4. Механізм втілення соціального партнерства.

Література: 2 (c.52-78), 5, 6, 7, 8, 9.

1. Ринок праці як сфера реалізації у життя соціальної політики.

Залежно від того, які склалися стосунки між найманими працівниками і роботодавцями, в який спосіб регулюються ці відносини, ринок праці може бути жорстким або гнучким.

Гнучкість ринку праці передбачає:

• оперативне реагування на зміни кон’юнктури ринку праці, тобто зміни попиту, пропозиції і цін, що виявляється відповідно у зміні обсягу, структури, якості та ціни робочої сили;

• територіальну та професійну мобільність працівників;

• гнучкість підприємства, яка виявляється в гнучкому регулюванні обсягів продукції, що випускається, у використанні нових форм організації виробництва і праці, управління кадрами;

• різноманітність форм наймання і звільнення;

• різноманітність форм професійно-кваліфікаційної перепідготовки;

• гнучкість диференціації заробітної плати;

• гнучкість у регулюванні витрат на робочу силу;

• гнучкість режимів роботи та розподілу робочого часу;

• різноманітність методів і форм соціальної допомоги;

• різноманітність методів і форм зайнятості.

На підприємствах зазначені вимоги забезпечуються зокрема, введенням режимів неповного робочого часу (скороченого робочого дня), надомної праці, роботи за викликами, гнучких режимів робочого часу, а також найманням тимчасових працівників.

2. Рівні формування та реалізації соціально-економічних відносин.

Сучасні світові тенденції у сфері зайнятості та соціально-трудових відносин зумовлені насамперед глобалізацією національних економік та зближенням трудових норм, прав і гарантій у різних країнах. До найбільш характерних тенденцій у розвинених країнах світу, які домінують у глобалізаційному середовищі, доцільно віднести:

· формування нової якості робочої сили та підвищення ролі висококваліфікованої праці у сфері виробництва продукції, особливо науково-технічного продукту;

· запровадження цілісної системи державних соціальних гарантій найманих працівників;

· підвищення ролі менеджменту персоналу;

· формування нової філософії менеджменту, коли соціальні функції підприємства все більше визначають та підкреслюютьекономічні функції;

· зміну силової конфронтації в соціально-трудових відносинах на договірні засади узгодження інтересів соціальних партнерів;

· розширення участі найманих працівників в управлінні;

· відмову від тейлорівсько-фордівської системи організа ції правці та авторитарного стилю управління;

· розвиток систем участі працівників у прибутках підприємства та їхній власності;

· розширення «прозорості» у відносинах між працівниками і роботодавцями;

· поступове підвищення реальних доходів працюючих, соціалізація відносин між працею і капіталом.

Реальною відповіддю на нові світові тенденції у сфері зайнятості та соціально-трудових відносин стало формування сучасних моделей їх регулювання: європейської (континентальної), англосаксонської і китайської.

3. Компоненти механізму соціального захисту працівника.

Інституційна компонента, інструментальна компонента, діяльна компонента. Нормотворчість. Організаційні заходи, Перемовини соціальних суб’єктів. Аналіз фактичного стану захисту, просвітницько-роз’яснювальна робота, розгляд заяв трудящих, контрольні перевірки додержання та використання законів, рішень, домовленостей, норм тощо.

4. Механізм втілення соціального партнерства.

Механізм соціального партнерства як важливий елемент системи регулювання соціально-трудових відносин. Важелі впливу на соціально-економічні відносини в трудовому колективі як елемент системи управління персоналом.

Залежно від того, які склалися стосунки між найманими працівниками і роботодавцями, в який спосіб регулюються ці відносини, ринок праці може бути жорстким або гнучким.

Гнучкість ринку праці передбачає:

• оперативне реагування на зміни кон’юнктури ринку праці, тобто зміни попиту, пропозиції і цін, що виявляється відповідно у зміні обсягу, структури, якості та ціни робочої сили;

• територіальну та професійну мобільність працівників;

• гнучкість підприємства, яка виявляється в гнучкому регулюванні обсягів продукції, що випускається, у використанні нових форм організації виробництва і праці, управління кадрами;

• різноманітність форм наймання і звільнення;

• різноманітність форм професійно-кваліфікаційної перепідготовки;

• гнучкість диференціації заробітної плати;

• гнучкість у регулюванні витрат на робочу силу;

• гнучкість режимів роботи та розподілу робочого часу;

• різноманітність методів і форм соціальної допомоги;

• різноманітність методів і форм зайнятості.

На підприємствах зазначені вимоги забезпечуються зокрема, введенням режимів неповного робочого часу (скороченого робочого дня), надомної праці, роботи за викликами, гнучких режимів робочого часу, а також найманням тимчасових працівників.

Контрольні питання

1. Що являє собою ринок праці?

2. Які умови виникнення та ефективного функціонування ринку праці?

3. Охарактеризуйте елементи ринку праці.

4. Які особливості товару «робоча сила»?

5. У чому полягає сутність кон'юнктури ринку праці?

6. Якітипи кон'юнктури ринку праці?

7. Якітипи і види ринків праці?

8. Поясніть відмінності між відкритим і прихованим ринками праці.

9. У чому полягає сутність сегментації ринку праці?

10. Охарактеризуйте теоретичні основи аналізу ринку праці.

Тема 6. Соціально-трудові відносини зайнятості

План:

1. Соціально-економічна характеристика трудових ресурсів.

2. Поняття, форми та види зайнятості.

3. Безробіття і його види.

4. Регулювання зайнятості населення.

Література: 2 (c.3-28), 3 (c.6-25), 4, 19, 21, 23.

1. Соціально-економічна характеристика трудових ресурсів.

Трудові ресурси — це частина працездатного населення, яка володіє фізичними й розумовими здібностями і знаннями, необхідними для здійснення корисної діяльності.

Залежно від здатності працювати розрізняють осіб працездатних і. непрацездатних.

Непрацездатні особи в працездатному віці — це інваліди 1-ї та 2-ї груп, а працездатні особи в непрацездатному віці — це підлітки і працюючі пенсіонери за віком.

До трудових ресурсів належать:

• населення в працездатному віці, крім непрацюючих інвалідів 1-ї і 2-ї груп та непрацюючих осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах (жінки, що народили п’ять і більше дітей і виховують їх до восьми років, а також особи, які вийшли на пенсію раніше у зв'язку з тяжкими й шкідливими умовами праці);

• працюючі особи пенсійного віку;

• працюючі особи віком до 16 років.

2. Поняття, форми та види зайнятості.

Зайнятість населенняявляє собою діяльність частини населення щодо створення суспільного продукту (національного доходу).

Розрізняють такі форми повну, неповну, часткову, первинну та вторинну зайнятісті.

Нетрадиційні види зайнятості: сезонна, поденна та тимчасова зайнятість, зайнятість неповний робочий день.

Нерегламентована зайнятість — це діяльність працездатного населення працездатного віку, яка виключена зі сфери соціально-трудових норм та відносин і не враховується державною статистикою.

Розширення нерегламентованої зайнятості супроводжується подальшим знецінюванням робочої сили, зниженням мотивації до праці, насамперед у державному секторі, зростанням інфляції та цін. Доходи від такої діяльності не оподатковуються, тому держава зазнає певних збитків. Водночас через вищі заробітки та зовнішню привабливість нерегламентованої діяльності у людей формується ставлення до неї як до престижної.

3. Безробіття і його види.

Фактори формування безробіття. Відкрите і приховане безробіття.

Відкрите безробіття означає існування явно незайнятого населення, приховане — наявність формально зайнятого населення.

Види безробіття: фрикційне, структурне, циклічне, сезонне, інституціональне.

На ринку праці розрізняють також застійне і хронічне безробіття.

Рівень зареєстрованого безробіття розраховується як відношення кількості офіційно зареєстрованих безробітних до працездатного населення у працездатному віці. Основні причини незайнятості.

Чим вищий рівень безробіття, тим більше відставання ВНП. В економічній науці такий взаємозв’язок виражає закон А. Оукена: якщо фактичний рівень безробіття перевищує природний рівень (3—5%) на 1%, то відставання обсягу валового національного продукту становить2,5%. З цього закону можна зробити висновок щодо практичної діяльності, а саме: необхідно щорічно не менш як 2,5—3,0% ВНП спрямовувати на створення нових робочих місць.

4. Регулювання зайнятості населення.

Державна політика зайнятості населення залежить від темпу і характеру ринкових перетворень. Вона передбачає систему адаптації різних категорій незайнятого населення до вимог ринку праці, а також систему соціального захисту безробітних та осіб з обмеженою конкурентоспроможністю.

Державне регулювання зайнятості. Активні та пасивні заходи регулювання зайнятості. Про ефективність створення малих підприємств свідчить і зарубіжний досвід. Із загальної кількості нових робочих місць у промисловості розвинених країн від 60 до 80% припадає на малий бізнес. (Наприклад, у Німеччині, до 70% безробітних одержують роботу саме на малих підприємствах).Повна, неповна, часткова, первинна, вторинну зайнятість. Нетрадиційні види зайнятості: сезонна, поденна та тимчасова зайнятість, зайнятість неповний робочий день. Нерегламентована зайнятість.

Контрольні питання та завдання

1. Що являють собою трудові ресурси?

2. Які категорії населення належать до трудових ресурсів?

3. У чому полягає сутність економічно активного населення?

4. Охарактеризуйте фази процесу відтворення робочої сили.

5. У чому полягає сутність зайнятості населення?

6. Які форми і види зайнятості?

7. Які категорії громадян належать до зайнятого населення?

8. Що таке безробіття?

9. Які види безробіття?

10. Дайте соціально-економічну оцінку рівня безробіття.

11. У чому полягає державне регулювання зайнятості населення?

12. Які заходи активного регулювання зайнятості населення?

13. Які заходи належать до пасивних?

14. Що являють собою державні й регіональні програми сприяння зайнятості?

15. Розкрийте мету програми зайнятості.

16. Як формується і використовується ДФСЗН?

17. Яка система органів і служб зайнятості?

Тема 7. Організація і нормування праці

План:

1. Поняття, зміст і завдання організації праці.

2. Умови праці і фактори, що їх визначають.

3. Дисципліна праці. Норми дисципліни праці.

4. Нормування праці.

Література: 2 (с. 98-125), 4 (с.206-224), 10, 11, 12, 17.

1. Поняття, зміст і завдання організації праці.

У змісті організації праці, виходячи з особливостей вирішуваних завдань, виділяють наступні елементи:

• поділ і кооперування праці, що передбачає науково обґрунтований розподіл працівників за систематизованими трудовими функціями, машинами, механізмами, робочими місцями, а також відповідне групування і комбінування працівників у виробничі колективи;

• нормування праці, що передбачає ретельний розрахунок норм витрат праці на виробництво продукції і послуг як основу для організації праці та визначення ефективності виробництва;

• організація і обслуговування робочих місць, що включає їх раціональне планування і оснащення у відповідності з антропометричними і фізіологічними даними та естетичними смаками людини; ефективну систему обслуговування робочих місць; атестацію та раціоналізацію робочих міс;

• організація добору персоналу та його розвиток, що включає планування потреби у робочій силі, профорієнтацію і профвідбір, наймання персоналу, розробку концепції розвитку персоналу та її реалізацію;

• покращання умов праці, що передбачає усунення шкідливості виробництва, надлишкових фізичних, психологічних; емоційних навантажень, естетику виробництва, формування системи охорони і безпеки праці;

• ефективне використання робочого часу, оптимізація режимів праці й відпочинку;

• раціоналізація трудових процесів, впровадження оптимальних прийомів і методів праці;

• планування і облік праці;

• мотивація праці;

• зміцнення дисципліни праці.

2. Умови праці і фактори, що їх визначають.

На різних підприємствах праця організовується у різноманітних формах. До основних факторів, що спричиняють цю різноманітність, належать:

1) науково-технічний прогрес, систематичне вдосконалення техніки і технології;

2) система організації виробництва;

3) психофізіологічні фактори і особливості екологічного середовища;

4) фактори, пов’язані з характером завдань, які вирішуються в різних ланках системи управління виробництвом.

Організація праці тісно взаємопов'язана з організацією виро6ництва. Як складова частина організації виробництва організація пра

Читайте також:

1. Автоматизація водорозподілу на відкритих зрошувальних системах. Методи керування водорозподілом. Вимірювання рівня води. Вимірювання витрати.
2. Аналіз комплексних статей витрат: витрат на утримання та експлуатацію устаткуван­ня, цехові, загальногосподарські, поза виробничі витрати.
3. Витрати виробництва та їх структура. Суть, види витрат. Закон спадної віддачі. Середні та граничні витрати.
4. Державні витрати.
5. Додаткові (див. Прирістні витрати) витрати.
6. Підзвітні особи — це працівники установи, що отримують грошові кошти під звіт на майбутні витрати.
7. Стаття VII. Позавиробничі витрати.
8. Тема 8. Процесуальні строки і витрати.

Переглядів: 872