• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лекція 4. РЕЦЕПЦІЯ ЄВРОПЕЇЗМУ

Література

План

1. Поняття концепту як літературознавчого терміну

2. Наукове дослідження концепту Європа.

Штерн І. Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики: Енциклопедичний словник. − К.: АртЕк, 1998. − С. 191−192.

Селиванова Е. Принципи концептуального аналізу // Актуальні проблеми металінгвістики. − Київ;Черкаси: Брама, 1999. − С. 11−14.

Перевалов В. В. Культуроформирующие функции: состав, структура и место в системе функций журналистики // Вест. Москов. ун-та. Сер. Журналистика. − 1999. − № 5. − С. 3.

Андрусів С. Міфологема Європи в сучасній українській свідомості // Сучасність. − 2000. − № 4. − С. 110.

Дейвіс Норман. Європа. Історія. − К.: Основи, 2000. − С. 17.

Гриценко О. Світ, Европа і ми // Ї. − 1998. − № 13. − С. 24.

Дені де Ружмон. Європа у грі. Шанс Європи. Відкритий лист до європейців. − Львів: Літопис, 1998. − С. 113−114.

Духовні основи Європі // Ї. − 1995. − № 1. − С. 13.

Крупницький Б. Історичні основи європеїзації України // Літ. Науковий Вісник. Річник 32. На чужині. − 1948. − Травень. − С. 122.

Розумний М. Україна і Європа: національне відродження в ціннісному контексті цівилизації // Генеза. − 1996. − № 1. − С. 12.

Шпаеман Р. Універсалізм чи європоцентризм // Ї. − 1995. − № 1. − С. 24.

Ліліяна Деру Сіміч. Європейськість Сходу та Заходу // Ї. − 1998. − № 1. − С. 7.

Принцип антропоцентризму в лінгвістичній науці, взаємозв'язок мови та культури вплинули на активізацію нових методів дослідження.

Результатом цього процесу стало введення у науковий обіг термінів "концепт", "концептуальний аналіз", "концептульна семантика", "концептуальна картина світу" тощо. Учені досліджують різнопланові за сферою функціонування концепти (наприклад, обов'язок − Т. Булигіна, О. Шмельов, дорога − Ю. Кольцова, прощення та вибачення, іменники із значенням водний об'єкт − С. Мартинек, пам'ять − О. Кубрякова, імені доля − Л. Чернейко, В. Долинський, родина − Н. Лобур, Петербург − Т. Космеда, сумління, совість, шлях − Т. Раздієвська та ін.). Спробуємо передусім з'ясувати, що ж таке концепт і як його тлумачать у науковій літературі, а також окреслити суть одного з актуальних сьогодні концептів − Європа.

Концепт − від латинського concipere (conceptus) − думка чи погляд, основне поняття чи ідея, узагальнення, спеціально сформоване з конкретних прикладів. За словниковою дефініцією, концепт − це формулювання, розумовий образ, ментальний прообраз, ідея поняття, саме поняття. У психіці це − об'єкт ідеальної природи, образ що втілює певні культурно зумовлені уявлення носія мови про світ і водночас є прообразом, прототипом, ідеєю групи похідних понять; у мові концепт має певне ім'я, оскільки реальність відбивається у свідомості не безпосередньо, а через мову.

Концепт − це фрагмент знання, досвід особистості, що включає як мовну, так і позамовну інформацію. А. Вежбицька трактує концепт як комплекс культурно зумовлених уявлень про предмет, що співвідноситься з поняттям, як набором суттєвих ознак, знань про предмет. Учена пропонує розглядати концепт-мінімум vs і концепт-максимум vs "енциклопедичний додаток". У концепті-мінімумі, вважає А. Вежбицька, немає повного володіння смислом слова, концепт-максимум охоплює "повне" володіння смислом слова. Такий концепт містить енциклопедичну добавку, що розширює концепт-максимум завдяки професійним знанням. За своєю внутрішньою формою слова "концепт" і "поняття" однакові, адже концепт − це калька з латинської. Однак, на думку Ю. Кольцової, для дослідження тексту художнього твору доцільніше використовувати термін "концепт", а не поняття, позаяк слово "концепт" похідне від слова "концепція", тобто поняття, виведене на основі загальної концепції світобачення автора. Ю. Кольцова, за Ю. С. Степановим, тлумачить концепт як згусток культури у свідомості людини, тобто те, у вигляді чого культура входить у ментальний світ людини... і те, через посередництво чого людина... входить сама у культуру, а в деяких випадках і впливає на неї.

Погоджуючись із таким трактуванням концепту і його застосуванням до художнього тексту, вважаємо, що коректно перенести його і на публіцистичний текст. Адже, дослідивши функціонування тих чи інших концептів у публіцистичному дискурсі, можна виявити "зв'язок між поверхневими і глибинними категоріями", того чи іншого концепту, побачити, як суспільство сприймає його, як реагує на нього тощо. У цьому контексті актуальними є твердження В. Перевалова, що засобами журналістики можна проводити понадтекстову (чи післятекстову) діяльність, тобто через конкретну публікацію чи серію публікацій надавати мисленнєвій діяльності аудиторії принципово нової якості; така діяльність має вигляд формування культури як соціуму, так і окремої особистості, і ця діяльність проводиться у рамках виконання культуротворчих функцій журналістики. Поняття "концепт" учені розглядають і у парі з поняттям "символ". Однак "символ" і "концепт" — поняття не тотожні. Кожний символ є концептом, але не кожний концепт є символом. Мовний символ не охоплює всього символічного значення, оскільки його може виражати не тільки слово, а й реалія, а також, і передусім, ментальний корелят і слова, і реалії − об'єднувальний їх концепт. Л. Ужченко вважає, що "символ" і "концепт" − понятття "різноплощинні": термін "символ" релевантний для образно-поетичного світосприймання, концепт же є ментальним оператором трохи ширшого плану, пов'язаний із пізнавальною діяльністю суб'єкта, незалежно від наявності чи відсутності символічного значення і який виходить за суто лінгвістичні рамки, тому вони можуть зіставлятися лише в деяких аспектах, зокрема, коли вони вербалізуються і стають одиницями одного рівня − мовного.

Концепт має рівномірні зв'язки між різними семантико-структурними елементами, які актуалізуються у свідомості залежно від емпатії мовця. Символи покривають значний простір концептуальної системи , але не перекривають її, вони є "сховищем певних концептів концептуальної системи".

У науковій літературі немає єдності й щодо терміна "концептуальний аналіз". За С. Нікітіною, концептуальний аналіз можна трактувати і як аналіз концепту, і як спосіб аналізу за допомогою концептів, або такий, що має концепти як свої обмежені ознаки.

Концептуальний аналіз може розглядатися як аналіз концептів (тобто абстрактних назв), на яких грунтуються найуживаніші контексти слова, що лежать в основі організації її когнітивної карти. Е. Кубрякова також розрізняє семантичний і концептуальний аналіз: перший пояснює значення слова, а другий − іде від знання про світ. Учені Т. Космед та І. Гажева, наприклад, вважають, що доцільно і перспективно в ономасіологічному та семасіологічному функціонально-комунікативному аналізі поєднувати структурний і концептуальний підходи. Структурний аналіз повинен гармонійно переходити в аналіз концептуальний, що дасть змогу за деякої суб'єктивності методів прийти до об'єктивніших висновків. Є кілька типів концептуального аналізу. Особливо актуальним є концептуальний аналіз, спрямований на соціально-політичні, ідеологічні концепти, які є ціннісними категоріями суспільної свідомості. Такий аналіз встановлює кореляцїі між історичними змінами у значенні цих концептів та еволюцією суспільних ідеологій.

Концепт "Європа" актуальний передусім тим, що належить до суспільно-політичних, ідеологічних та культурних концептів. З огляду на це має складну еволюцію і широкий резонанс у суспільній та культурній свідомості нації. Кожна із конотацій, які витворюють цей концепт (історичні, геополітичні, культурологічні, метафізичні, міфологічні) не є сталою категорією, "а завше змінною, амбівалентною, залежно від часу, місця та ідеології, з яких якась х-свідомість дивиться на Європу". Наш концепт належить до тих ціннісно насичених значеннєвих утворень, які становлять концептуальний каркас такого складного феномену, який визначається у мові, як картина світу.

Наукове дослідження концепту "Європа" відображає його не тільки як фрагмент картини світу українця, тобто ментального поля нації — як результат культурного історичного досвіду нації, а й як елемент "словника ідей". Тобто відрізняється суть концепту "Європа" не тільки як міфологеми і культуреми, а й ідеологеми. Вивчення процесу формування ідеї Європи, її особливостей, сучасної стратегії надзвичайно важливе для України.

Дихотомія "Україна − Європа" як одна "з найбільш дискутованих проблем нашої історіософії і публіцистики" нарешті знаходить своє логічне розв'язання. Основним творцем і реалізатором цього процесу є преса.

Концептуальний аналіз лексеми "Європа" − непредметної сутності − має свої конкретні тенденції формування, свій механізм концептуалізації.

Основні параметри цього аналізу такі: виявлення значення слова, його існування у різних площинах інформаційного простору, зокрема у геополітичному, та культурному дискурсі, як лінгвокультурологічна універсалія, міфологема, ідеологема тощо, а також врахування історичного розвитку концепту, соціально-політичні аспекти процесу концептуалізації, стереотипізації та ідеалізації у суспільній свідомості.

Концепт "Європа" − каркас, який стягає численні значення у цілісне дискретне утворення, стрижень великого інформаційного простору.

Європа − відносно нове уявлення. Коли говоримо про Європу, то передусім маємо на увазі географічну Європу. Географічна Європа ніколи не була статичною, зокрема її визначення суходільних кордонів тривало не одне сторіччя. Це навіть дало підстави писати науковцям про "припливно-відпливну Європу, кордони якої то відступають, то наступають".

Географічний чинник, вважають науковці, визначає "долю культури" і моделі майбутнього. У цьому контексті саме "реальна географія України − розташування між Заходом (Європою) і Сходом (Росією) впливає на те, що в сучасних моделях цього майбутнього "незмінно присутня Європа".

Коріння географічного уявлення про Європу сягає міфології. Третина світу отримала свою назву від Агеонора лівійського царя. Юпітер викрав Європу і привіз її на Крит. Відтоді ця частина землі має назву Європа. Відлуння цього міфу збереглося у мистецьких сюжетах, а також у публіцистиці. Саме мандрівний характер Європи, її постійний рух на багато сторіч стали головною особливістю її історії. Антропологічний характер міфологеми засвідчують безліч поетичних образів Європи. Якщо Європа − німфа, тоді Неаполь − її яскраво-сині очі, Варшава − серце. Севастополь і Азов, Петербург, Мітава, Одеса − колюче терня під її ногами. Париж − це голова, Лондон − комірець жорсткий, а Рим − опліччя. Випручувалась на світ інша Європа, та, якої не знали: "на мапі − трикутник між трьох морів, і Україна десь посередині Європа-Янус к світу поверта, На креси божевільної Європи ...".

Учені по-іншому трактують Європу як міф, тобто йдеться не про легенду, яка породила Європу, а про міфічну концепцію самої Європи, європейський міф чи стеретотип. Для прикладу, Європа − "гнилий Захід" (див.: Данилевський, Достоєвський, Блок та Жириновський) і Європа − земний рай. С. Андрусів, досліджуючи міфологему Європи в сучасній українській культурній свідомості, також трактує Європу-міф як модель і стратегію, культурну та ідеологічну. Зокрема вона виділяє три такі моделі: 1) проросійську, 2) проєвропейську (або ж проамериканську та ін); 3) проукраїнську.

Концепт "Європа" завжди мав політичний зміст, що дає підстави вважати його ідеологемою. Європа була синонімом гармонії та єдності, яких бракувало, метою, недосяжним ідеалом, до якого прагнулі європейці, месіанська думка про Європу, Європа − центр всесвітньої імперії, Сполучені Штати Європи, новітня пан'європейська спільнота − усе це зміст європейської ідеї. Історія об'єднавчих зусиль 20-40-х років, прагнення до "Європи народів" пов'язані з іменами Гюго, Ж. Сореля, Ніцше, Поля Валері, А. Бріана, а також пізніше Черчилля, де Гаспері, Роберта Шумана, Аденауера. Іхні місіонерські зусилля були визнані у трактуванні їх як великих політиків, "великих європейців", "європейських державних діячів", будівничих більшої Європи. Руйнівні війни активізували об'єднавчу ідею Європи: гіперболізувавши функцію Європи до "світової функції" оживляти, зрівноважувати, федералізувати. "Перед цією війною назва Європа викликала спогад про могутнє вогнище, сяйво, до якого усі тягнулися, і яке поширювалося на всі інші континенти. Європа видавалася нам більшою, аніж вона нею насправді була. Страх перед втратою величі Європи надав ідеологемі символізму. У післявоєнні часи Європа була деморалізована, "фізично затиснена між двома великими імперіями", "почувалася розчавленою між двох колосів", "мовчазною". Актуальними стали страх поглинення Європи світовою цивілізацією. Інтелектуали посилено шукали відповіді на запитання, чи втратила Європа свою колишню єдність, чи існує ще європейська свідомість, чи має ще Європа силу духу, спрямовану у майбутнє? Порівняймо із аналогічними запитаннями, які поставив Госе Ортегі-і-Гасета 1929 року: "Хто перебере від Європи владу над світом. Чи це справді таке певне, що Європа занепадає і зрікається влади, чи цей позірний занепад не є часом тією цілющою кризою, яка дозволить Європі знайти власне "я". Загрозою стала Європа тоталітарна, американізована, Європа-музей чи совєтизована Європа-колонія. Заклик "створити Європу" у ті часи означав повернути Європі цілісність. Європа була маяком надії для тих, хто був відрізаний репресивним комуністичним режимом на Сході.

У 70-80-х роках Європа стала поштовхом до нового розвитку ідеї європейської спільноти, активізованої численними екуменічними контактами, які не зважають на кордони. "Ти все ще можеш бути зорею цивілізаціїї для світу, поштовхом до поступу", − закликав папа Іван Павло ІІ, який присвятив ідеї європейської спільноти духу багато своїх виступів та повчань.

Падіння Берлінської стіни та Радянської імперії у 1989-1991 роках посилило об'єднувальну дію в Європі, відновився процес пошуку Європи і свого місця у Європі. Діалог Схід-Захід накреслив обриси Європи завтрашньої. "Сьогоднішня Європа має шанс і обов'язок подолати свій комплекс неповноцінності", "знайти саму себе, здобути вплів на свою долю.

Європа у просторово-часовому локусі − це насамперед історія самої Європи, як і будь-яка історія опирається на величезні історичні періоди та процеси у ньому, свій історичний компендіум (середньовіччя, ренесанс, реформація, просвітництво, абсолютизм тощо). Ідея Європи стала символом надії, відродження, символом безпеки, процвітання, свободи.

Географічна і політична Європа не могла суперничати з уявленнями про Європу як культурну спільноту, а за браком спільних політичних структур європейську цивілізацію можна було визначати лише за культурними критеріями. Концепт "Європа" найглибше розгортається саме як культурема.

З погляду географії, Європейський континент є Азійським півостровом. Якщо цей малий куточок землі понад дві тисячі років є осередком неабиякої сили винаходу, якщо він променіє над усією планетою, то цим він завдячує духові мешканців, своїй культурі.

Європа − це культура у найширшому значенні цього слова, у тому значенні, яке якраз прославляє в очах усього світу наше існування. Культура створила велич Європи. Пропонуючи окреслити частини Європи (Західну, Східну, Середню) на основі таких чинників, як географічний, економічний, політичний та культурний, Б. Крупницький зазначив, що саме "культурний чинник є найхарактеристичнішим, найсталішим, а отже, визначальним".

Трьома духовними джерелами Європи є: Римська імперія, грецька філософія, християнство. Саме вони творили передумови функціонування в Європі єдності культури, саме християнський образ світу і людини зміцнили духовну єдність Європи. Спільна історія Європи сприймається як колективна пам'ять про спільні основи культури.

Європа як культура − різноманітна і багатомістка. Учені по-різному осмислювали і "наповнювали" духовний образ Європи. Усе позитивне, творче трактувалося як вартості, духовні сили Європи, складники Європи. Значущими складниками Європи є "культура, допитливість, торгівля, заразливі ідеали, зброя, вміння воювати, машини, капітал, ідеї суперечності, творчого конфлікту, плідного протистояння" . Слід зазначити, що більшість тих цінностей відображені в концепції людини, а точніше в концепції європейської людини, яку автор вважає скарбом Європи. Усе негативне називалося вадами, недугами, складниками, які заслуговують на засудження.

Складниками європейської енергії, за Дені де Ружмоном, є антиномічні сполучення: духовний та часовий; свобода та відповідальність; особа та спільнота; автономія та союз; лівий та правий; романтизм і класицизм, революція та реформізм, творча єресь та здорова ортодоксія, схильність до ризику і потреба допомоги.

На противагу їм заслуговують засудження вади. Справді, Європа виступає перед нами з їхніх трактувань, як "батьківщина розмаїтості, творчої незгоди. Проблемним є і саме трактування західної цивілізації як духовної категорії. Надмірно роздута позитивність "західної цивілізації" загрожує знеславити європейську спадщину, зокрема федералізація, уніфікація культури. Упродовж сторіч виробилися свої варіанти майже західної цивілізації. Зокрема Н. Дейвіс виокремлює найважливіші з них: Римська імперія, католицький світ, протестантство, французький варіант, імперський варіант, марксистський варіант, перший німецький варіант, варіант білих англосаксів-протестантів, другий німецький варіант, американський варіант, євроваріант. Європейський варіант західної цивілізації тривав з 1947-1948 до 1991року. Сьогодні стоїть питання, у чиїх інтересах його можна використати в майбутньому, які духовні категорії потребують сьогодні перегляду.

Тисячолітня європейська культурна традиція залишається стрижнем уявлень про Європу як особливу цивілізаційну спільноту. Румунський філософ Костянтин Нойка визначив модель європейської цивілізації саме як культурний тип, який творять такі вартісні показники: культ подолання природи, культ розуму, домінування наукових і технологічних засад у побудові суспільства і відкритість європейської культури, "тобто саме та її особливість, що дозволила цій культурі стати глобальною, нав'язати свою систему вартостей, без перебільшення, цілому людству". Універсалізм закладений у самій європейський культурній моделі як принцип "необмежувальних меж", "відкритість безмежности". "Те особливе культурне надбання, яке робить європейську культуру європейською, − наголошує Роберт Шпаеман, − з самого початку є універсалістським у своїй суті".

Учені охоплюють своїми дослідженнями різні аспекти та відтінки феномену європейської культури. Одні досліджують енергетичні та діалогові властивості культури, поняття "міжкультурності", проблеми втрати культурної ідентичності, процеси кризи культури, виклик культурі культурної вестернізації та істернізації різних частин Європи.

Комплексною проблемою є питання про культурну ідентичність Європи.

Унікальна культурна ідентичність Європи − це тканина, один бік якої різнобарвний, а другий − вражає однотонним насиченим і глибоким кольором. Тобто європейська культурна спадщина − це не "моноліт".

Учені розглядають її як поєднання чотирьох чи п'яти кіл, які перетинаються між собою: іберійське / ісламське / північноафриканське, греко-візантійське / православне, римсько-каролінзьке / галльське, скандинавське / кельтське / англосаксонське і західноєвропейське / північноамериканське / трансатлантичне. Ці кола перетинаються, накладаються одне на одне разом із своїм вартісним наповненням, витворюючи як спільні риси культури, так і конкретно-специфічні.

Надмірне захоплення європейською культурою витворило певний усталений канон європейської культури. Вчені, наприклад Дейвіс, стверджують, що цей канон потребує сьогодні нагального перегляду, адже немає єдиної європейської культури.

Культурне наповнення концепту "Європа" аж ніяк не означає, що "термін Європа не має політичного змісту. Навпаки, цю назву часто вживали як синонім гармонії і єдності, яких бракувало у культурному. Європа була недосяжним ідеалом, метою, до якої мали прагнути всі добрі європейці".

Трактування Європи як загального концепту сьогодні зосереджується і на з'ясуванні змісту складників термінологічних понять: європейська ідентичність, європейськість, європейський універсалізм, європоцентризм, які доповнюють концепт "Європа", конкретизують та описують його у всіх напрямах. Їх трактують і в національному, і в історичному руслі.

Отже, концепт "Європа" багатокомпонентний. Він складається із сукупності різноманітних елементів − концептів-мінімумів, що моделюють концепт-максимум, взаємодіють поміж собою, взаємозумовлюють один одного. Здебільшого ці концепти виявляють тотожність з матеріальною обо-лонкою головного концепту (європейська толерантність, європейська інтеграція, європейськість тощо). Важлива також ієрархія структуротворчих елементів концепту; культура, політика, економіка, релігія, право, зміна їхніх пріоритетів, похідні вузлові утворення.

Останнє десятиріччя ХХ століття не тільки актуалізувало цей концепт у публіцистичному дискурсі, а й задекларувало його як ментальний прообраз майбутьного України, як найважливішу сучасну ідеологему, виявило його перспективотворчий потенціал та конкретні напрями реалізації. Сьогодні слід говорити й про зміни в асоціативному полі концепту, закономірості його мовотворчого процесу тощо.

Читайте також:

1. БОЛЬОВА РЕЦЕПЦІЯ.
2. Вид заняття: лекція
3. Вид заняття: лекція
4. Вид заняття: лекція
5. Вид заняття: лекція
6. Вид заняття: лекція
7. Вступна лекція
8. Вступна лекція 1. Методологічні аспекти технічного регулювання у
9. Клітинна селекція рослин.
10. Колекція фонограм з голосами осіб, які анонімно повідомляли про загрозу вибуху
11. ЛЕКЦІЯ (4): Мануфактурний період світової економіки
12. Лекція - Геополітика держави на міжнародній арені

Переглядів: 889