• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лекція 3. Європа як концепт

Література

План

1.Проблема існування й оцінки в українському інформаційному просторі

2. Поняття Європа в літературно-критичних розвідках

Андрусів С. Міфологема Європи в сучасній українській свідомості // Сучасність. – 2001. – №2. – С. 110–115.

Багряний І. До питань стратегії й тактики нашої визвольної боротьби: Доповідь на ІІІ з’їзді УРДП // Багряний І. Публіцистика. – К.: Смолоскип, 1996. – С. 122–142 (854 с.).

Галан Я. Світло зі Сходу // Галан Я. Твори. – К.: Наук. думка, 1983. – 591 с.

Нечуй-Левицький І. Українство на літературних позвах з Московщиною // Нечуй-Левицький І. Українство на літературних позвах з Московщиною. – Львів: Каменяр, 1998. – С.127–241.

Павличко Д. Іван Франко – наше всевидяще око в будущині // Літературна Україна. – 2003. – 25 верес. – С. 4–5.

Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1997. – 446 с.

Пахльовська О. Україна: шлях до Європи... через Константинополь // Сучасність. – 1994. – №1. – С. 54–68

Прихода Я. Еволюція концепту Європа // Вісник Львівського університету. Сер. Журналістика. – 2004. – Вип. 24. – С. 409–422.

Прихода Я. Європейська ідея у культурологічних трактатах І. Нечуя-Левицького // Українська періодика: історія і сучасність. – Львів, 2002. – С. 674–678.

Прихода Я. Концепт Європа в текстах літературної дискусії 1925-1928 років // Вісник Львівського університету. Сер. Журналістика. – 2003. – Вип. 23. – С. 207–212.

Тодоров Ц. Поняття літератури та інші есе. – К.: Видавничий дім „Києво-Могилянська академія”, 2006. – 162 с.

Янів С. Психологічні основи окциденталізму. – Мюнхен, 1996. – 206 с.

Глобалізація, яка охопила різні у культурному плані країни, поставила перед окремими європейськими літературами низку складних і неоднозначних за своїми наслідками проблем. Змінюються не лише моделі репрезентації національних літератур, які донедавна претендували на роль „світових”, а й суттєво трансформується уявлення про „включеність” культурних традицій у річище світового письменства. Власне це ставить нове принципове запитання – чи існує світова (європейська) культура чи йдеться лише, за словами того ж Ц.Тодорова, про „типологію дискурсів”, яка має домінувати при визначенні опозиції – література і нелітература?

Проблема існування й оцінки української літератури в контексті тенденцій, втрат і досягнень європейського і світового літературного поступу набула статусу актуальної, суперечливої та значною мірою недорозв’язаної лише на початку 1990-х рр., тобто фактично на теренах пострадянського літературознавства. Не можна сказати, що за радянських часів зовсім не приділяли уваги цьому питанню, однак відповідні спроби, як правило, грішили надмірною заідеологізованістю і численними “реверансами” перед догмами марксистсько-ленінської естетики й абсолютизованої літературно-мистецької доктрини соціалістичного реалізму, тому навіть цінні спостереження фактичного плану отримували зрештою спрощене і помилкове потрактування. І якщо тоді активно нав’язувалося сприйняття поняття “Європи”, принаймні несоціалістичної, як чогось чужорідного, ворожого, регресивного, то нині, безумовно, аксіоматичним є розуміння, що питання шляхів та орієнтирів розвитку української літератури невіддільно пов’язане з питанням її національної світоглядно-культурологічної орієнтації, самовизначення й самоусвідомлення в системі координат “Україна – Європа – світ”. Тому, говорячи про відношення України до Заходу, можна звернутися до визначення М. Бердяєва, який зазначав, що “християнський схід, який протягом двох століть зазнавав сильного впливу Заходу і у своєму верхньому культурному шарі асимілював усі західні ідеї”.

Можна стверджувати, що поняття “Європа” в такому розумінні майже повністю ідентичне поняттю “Захід” і в даному разі не є поняттям географічним. Визначаючи Європу як осердя західної культури, ми маємо на увазі певний синтетичний тип культури, який склався протягом доступного для огляду періоду історичного розвитку європейських народів і позначений сукупністю спільних позачасових та позанаціональних рис – ментальних, ідейно-естетичних та естетико-художніх, тобто йдеться про специфіку засобів конкретного втілення естетичних ідеалів у літературі й мистецтві, так і відповідну соціокультурну спільноту XX ст.

Таким чином, після стагнації, яка заторкнула усі сфери життя українського суспільства, Європа одержала нове життя, “тотально заполонивши текстовий простір сучасної української культури, культурної свідомості на всіх її суспільних рівнях”.

Функціонування поняття Європа можна побачити ще в текстах відомих українських публіцистів, письменників середини ХІХ та ХХ сторіччя: П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, М. Хвильового, в матеріалах літературної дискусії 1925–1928 років, деяких текстах діаспорної публіцистики, зокрема в працях Б. Крупницького, В. Янева, Ю. Шевельова, Ю. Липи, І. Багряного, у текстах радянських публіцистів Я. Галана, Ю. Мельничука, а також письменників П. Загребельного, Є. Сверстюка, Д. Павличка, Л. Костенко, О. Пахльовської тощо. Тому метою нашого дослідження є окреслити етапи творення європейського концепту в українській публіцистиці.

Проблема національного та європейського в український культурі була дуже важливою для П. Куліша. Він мислив і бачив українську культуру лише в європейському контексті, заперечуючи поступ в іншому напрямі. Таке протиставлення двох напрямів розвитку української культури, тяжіння саме до Європи було найболючішою проблемою в теоретичних міркуваннях письменника. Своє ставлення до цього він визначив так: “Українці, чув я не раз від етнографів і дотепер вірю, лежать головою до Європи, а ногами до Азії, вони вельми здатні підноситися від споконвічної темряви до всеможливих витонченостей просвіти. Морем мороки, півночною темрявою називає він просхідну орієнтацію, яка “тягне нас од Заходу к Востоку і азіатство вічне нам морочить”. Цю “трагічність усвідомлення проблеми” в П. Куліша О. Пахльовська протиставляє трагікомічності його неусвідом­лення з боку деяких сучасних публіцистів.

Подібне контрастне бачення різних типів культур виявив у своїх культурологічних трактатах “Українство на літературних позвах з Московщиною” Іван Нечуй-Левицький. До цієї книжки увійшло три трактати: “Органи російських партій”, “Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини (Сьогочасне літературне прямування)” та “Українство на літературних позвах з Московщиною”, усі вони об’єднані європейською тематикою.

Московська преса, – пише І. Нечуй Левицький, – є виразником так званої “восточної цивілізації” (великоруської цивілізації, “нової московської цивілізації”), основні елементи якої складатимуться на московському ґрунті. Ця цивілізація, як випливає з матеріалів московської преси, ґрунтуватиметься на таких елементах: православії, самодержавії, великоруській національності з її язиком. Публіцист застерігає прогресивну журналістику (так звану – молоду мисль) від небезпеки московської слов’янофільської преси, яка хоче “забити ліберальну журналістику, європейські ідеї в ній повернути ... назад до давнього життя ... ”.

Звертаючись в цьому контексті до актуальних проблем українського суспільства, І. Нечуй-Левицький виступає проти загрози “обрусенія” української літератури, оскільки це також вважає кроком назад. “Українська ідея”, “ідея національності” – це те, що, на його думку, врятує українську культуру, що “держатиме нас у європейській цивілізації. Оцінюючи перспективу входження в європейську цивілізацію, він чітко визначає пріоритети цього руху, а саме “тверда ідея національности”, “більші і багатші джерела для літератури, багатіший язик народний, ніж хто інший”. Іван Нечуй-Левицький не залишає поза увагою української преси, зокрема він критикує промосковські періодичні видання галицьке “Слово”, угорсько-ужгородський “Свът” та інші, називаючи їх “прихвостнями”, “хвостиками” московської преси. Їхні ідеї, вважає він, “пруться проти шерсти всієї європейської цивілізації”, а тому “історія викине їх за двері, бо вони їй не потрібні”.

Увагу передусім привертає те, що в своїх трактатах публіцист виявив подиву гідну прозорливість, його думки, ідеї, тонкі та глибокі спостереження не втратили актуальності й у ХХ, і у ХХІ сторіччі. Наскрізною в трактатах є європейська ідея. Публіцист поставив собі за мету ознайомити “галицько-українську публічність” з ідеями та принципами великоруської преси стосовно Європи.

Слід зазначити, що протиставляючи два типи цивілізації так званої московської та європейської, І. Нечуй-Левицький вірить не тільки в силу всемогущого впливу нової європейської жизні, а й бачить паростки ідеї європейської інтеграції. І сьогодні особливо актуaльна теза, яку висунув понад сто років тому письменник: “ ... Європа вже знайшла в собі ті основи прогресивного життя, котре є й буде однакове для всього світу”. Європейську тему І. Нечуй-Левицький розгортає і в іншому ракурсі. Він історично підходить до поділу Європи на Захід і Схід, докладно обґрунтовуючи тезу, що історія та культура обох частин Європи розвивалася однаково, тільки різними фазами, “...і ми на Сході Європи тільки побачили ту саму драму на сцені історичного життя, тільки відіграну вдруге, хоч з меншим артизмом і з слабкішими результатами історичного впливу та вражіння”.

Європа посідає чільне місце в публіцистичній творчості
М. Драгоманова. Заглиблюючись в історію власного народу та народів Європи, він намагався “осмислити шляхи людської цивілізації й на підставі цього намалювати ясну перспективу творчого саморозвитку України”. На думку М. Драгоманова, український народ “довго жив спільним з цим світом життям, ішов з Європою від самого XVII віку”. Однак, на відміну від європейських народів, український народ не мав змоги “жити по своїй волі на своїй землі”. І тому, коли інші народи “складали свої держави”, українці не змогли цього зробити. Історичний розвиток та майбутній шлях України М. Драгоманов розглядав у контексті Росії і, як і його попередники, пов’язував історичний прогрес із зверненням України до Європи. Він зокрема зазначав: “… наша Україна в XIX сторіччі, ставши “провінцією”, одстала більше од передової Європи, ніж це могло б бути, коли б вона йшла без перериву своєю дорогою з XVII ст., а до того одстала й од Московщини”. Тепер, щоб вибитись із ряду “задніх”, а то й “прихвоснів”, – радить М. Драгоманов, – нема другого ліку, як тільки почати, скільки можна більше, придивлятись до європейської думки й праці як можна безпосередніше та будувати свою працю як можна на ширшій основі, яка б виходила за краї обставин і границь Росії, вийти з старого й вузького ґрунту україно-російського на новий і широкий європейсько-слов’янський”.

Маючи тверде переконання в тому, що Україна постійно перебуває в західноєвропейському культурному світі, М. Драгоманов закликав вивчати сучасний йому новий європейський досвід у науці.

У цьому зв’язку особливо актуальним є розуміння суті національного та європейського. Національна свідомість, вважав М. Дра­гоманов, має бути невіддільною від свідомості гуманістичної і прогресивно національної, якою була європейська. Саме звернення до “загальних європейських ідей і напрямів” давало для української культури, особливо літератури, “свіжі й сильні твори”. Він хотів бачити народність у формі, але не в змісті – у змісті треба європеїзуватися. Для нього народний – це всенародний, а не просто народний. М. Драгоманов багато зробив для розширення наукового потенціалу мови, збільшення її ваги в культурі. Він глибоко обдумував шлях розвитку української мови, тому й закликав повернутися обличчям до Європи, щоб вписати рідну мову в світовий контекст.

Саме таке семантичне наповнення поняття європейський містять твори науковця і публіциста, який своєю працею активно сприяв зміцненню зв’язків між Україною та Європою, робив усе, щоб “прилучити громадян до європейського політичного та культурного досвіду”. Оцінюючи діяльність М. Драгоманова, І. Франко писав: “Драгоманов у своїх писаннях і в своїм життю показав нам новий досі тип – українця-європейця, що свою любов до України основує на любові до всіх людей, а особливо до тих покривджених і пригноблених, в котрих ряді українська нація займає одно з передніх місць”.

Думати і говорити як європеєць – це була найвища оцінка особи, яку аналізував І. Франко. І самого І. Франка, з огляду на його внесок у європейську культуру, сьогодні вважаємо “європейським генієм, нашим найсвятішим правом належати до Європи”. У поняття “європейський тип” Іван Франко вкладав інтеліґентність, здатність до критичного аналізу, “живу ідею”, реальну працю, відхід від сентименталізму.Європейське, для нього, як зазначає О. Сербенська, – “це утверджувати загальнолюдське, демократичне, це об’єктивність і толерантність, відсутність доктринерства, догм”.

Не викликає сумніву в І. Франка і те, що Україна – це частина Європи, що українсько-руський народ “живе, безперечно також у Європі”, і є “живим огником у сім’ї європейських народів і діяльним співробітником європейської цивілізаційної праці”.У своїй публіцистичній, літературно-критичній діяльності І. Франко завжди “вишукує паралелі”, говорить про взаємовпливи культурних процесів. Він впевнений, що для історичного поступу Україні потрібний постійний зв’язок з європейською культурою.

Великий внесок у збагачення української літератури європейськими темами, жанрами, напрямами зробили письменники кінця ХІХ початку ХХ сторіччя – М. Коцюбинський, Леся Українка, М. Вороний та інші. У статті “Леся Українка. З нагоди нового видання творів” М. Зеров, зокрема, зазначив: “Ім’я Лесі Українки … з’являється для нас символом найуспішніших змагань засвоїти українській поезії загальнолюдський, або, як часто тепер почали в нас говорити, – європейській зміст”. А в літературному маніфесті М. Вороний закликав молодих українських письменників “вирватись із рамок вузького просвітенства, народницької, етнографічно побутової школи”, писати твори, які б відзначалися філософською глибиною, “європеїзмом”.

У мемуарно-публіцистичній праці В. Винниченка “Відродження нації”, присвяченій складним політичним процесам 1917–1919 років в Україні, простежується перейнятливість публіциста тим, як сприймає Європа політичні акції, що відбуваються в Україні, а отже, саму Україну. На думку В. Винниченка, завдання України – “виявити себе перед Європою”, у “найкращому світлі представити перед Європою українську націю”, “українську державу”, “українську національну справу”. Однак “і сором, і сміх, і ганьбу” викликає в нього Україна – “хуторянка в Європі”, а “українська нація – якась собі недоросла, мужицька, демократична, або, не дай Бог, ще большевицька”, “робоча, вимучена, неграмотна” із своєю отамансько-хуторянською державністю”. В. Винниченко як “людина, яка звалила на свої плечі величезний тягар відповідальности за долю Україні, її народу” історію України та її політичне життя розглядав лише в контексті Європи.

Піковим моментом у семантичному наповненні поняття європеїзму була літературна дискусія 1925–1928 років. У цій Дискусії Європа вперше постала так повно, об’ємно і багатоаспектно й виросла до ключового символу для всієї дискусії.

Під час дискусії з “полемічною різкістю” було обговорено “коло ідей, закладених у поняття Європа”. Європа стала об’єктом обговорення і тлумачення різних літературних та політичних угруповань, усі її бачили і сприймали по-різному.

Найповніше характеристика Європи прозвучала в М. Хвильового, – “минула і сучасна, буржуазна, пролетарська, вічна-мінлива”, “модерністсько-етична, прогресивна, червона”. Саме М. Хвильовий сформулював основну тезу дискусії “Європа чи Просвіта”, як “одно із найкращих питань нашої доби”. Схематично перебіг цієї дискусії звівся до обговорення проблеми культурної орієнтації України опозиційними силами М. Хвильового, М. Зерова та їхніх однодумців, з одного боку, С. Пилипенка, Р. Ковалева, О. Дорошкевича, В. Коряка тощо, з іншого. Активне обговорення цієї тези сконцентрувалося на з’ясуванні змісту символів Європа та Просвіта.

Літературна дискусія 1925–1928 років актуалізувала концепт Європа, розширила його зміст: енергія Європи, дух Європи, європейська традиція, європейська школа, європейська людина, європейськість, європеїзація.

Свій погляд на Європу як психологічно-політичну цілість висловив публіцист Ю. Липа в праці “Призначення України”, яка вийшла у Львові 1938 року. У першому параграфі цієї книжки “Європа без європейців” Ю. Липа заявляє про “зникнення поняття Європи як духовної цілости”, він констатує, що Європа “цей духовний зміст, що запліднивши обидві Америки ... тратить сам зміст як цілість”.Що ж становило, за Ю. Липою, духовну цілість або ж “европейську одність”? Передусім “обличчя одности надавали Европі відчуття права й “засади рівности европейських держав”. Суцільність поняття Европа Ю. Липа пов’язує з геополітичною цілісністю. Він виокремлює чотири “осередки-блоки” Европи: Лондон, Рим, Берлін і Москву. Це є своєрідний “великий концентраційний табір світу”, аде не надає жодному з них переваги як “духовному осередку Европи, бо їхня сила “не в братанні, а у виключності”. Як наслідок, на думку Ю. Липи, втрачено розуміння слова европеєць також як єдиного поняття. У згаданих блоках “маліє традиція взаємопошани”, панує “моральна і взагалі духовна виключність та власний окремий енергетичний ритм”, “інстинкт самозбереження, безжальність до чужих”.

Геополітичний вимір поняття Європа в Ю. Липи засновувався на духовних засадах. Уболіваючи за долю України, за її “самоствердження в “европейській мозаїці”, Ю. Липа декларує призначення України, її майбутнього в “збереженні не стільки в політичній орієнтації”, скільки в єдності українського духу, утвердженні українського народу”. Подолання меншовартості, вивищення національного “я” – це водночас крок до Європи.

Публіцист ніколи й ніде не прагне виглядати “европейцем” – то прийшло само собою, як тільки виглянув на світ зсередини власного українського “я”. Він, як зазначає М. Мороз, “спокійно каже: “Европеїзм, західність як метода шукання свого “я”, але ставання собою – як мета”. Отже, Європа в Ю. Липи виступає насамперед як ідеологема.

Поняття Європа в дискурсі МУРу набуло подальшого розвитку, до того ж у руслі нового бачення – Європи з Європи та України ззовні. Головною проблемою обговорення в МУРі стало “шукання українського національного мистецтва”, “ідеалу національної літератури” в європейському контексті.

Характеризуючи шляхи розвитку української культури в післявоєнний час у діаспорі, Юрій Шерех виокремлює дві найголовніші течії – “европеїсти” та “органісти”. Юрій Шерех майбутнє української культури пов’язує з “національно-органічним стилем”, “протестує проти епігонів Европи”. Українська нація, вважає він, “має всю культуру европейських джерел у своїй крові”,вона є европейською тільки тим, що вона українська, у всій конкретності цього поняття і “має що свого Европі сказати”.

Образ Європи в представників МУРу був суперечливим, “хаотичним”. На цьому акцентує дослідниця С. Павличко. Ось магічне заклинання Ю. Косача: “… Європа, тільки Європа, наше джерело рятунку й основи. Яка-небудь Європа – тільки Європа, цей величний континент, що має таємничу силу основи і відродження… Європа в її найважливіших проявах: Європа католицького універсалізму… Європа вольтерьянська, вільнодумна, раціоналістична … Європа фавстівська …”.

Орієнтуватися на Захід закликав і У. Самчук, але його образ Заходу складався з В. Шекспіра та Й.-В. Ґете. Письменник “плекав міт про Європу, не маючи будь-якого уявлення про її реальні й сучасні виміри”.

Європа ж в І. Багряного – це Європа ненависних йому Маркса, Енгельса та Фур’є, з хворою культурою. Він не сприймає орієнтації на Європу, бо вважає, що “Україна принесе в европейські культури духовне відродження”. Письменник передусім перейнятий проблемою “визнання України в світі”.Йому боліло те, що її трактують як “дике поле”. Україна, на його думку, повинна “сама заявити про себе”, “повинна спертися на цей світ”, “стукати до нього в усі двері, стукати організовано, наполегливо”. Саму Європу як ідеологему І. Багряний бачить як “великий світ свободи й демократії”, тому йому так важать ”перспективи України у великому зовнішньому світі”.

Майже водночас із Ю. Шевельовим проблему “європеїзму України” порушив Б. Крупницький.Він намагається конкретизувати термін Європа як географічне поняття (Західна, Середня, Східна Європа), хоча застерігає, що цей поділ “невиразний”, а має тільки “ґенеральне розмежування”, тому ці поняття він називає “розпливчастими й релятивними”. Автор з’ясовує місце України “у цій системі”, стверджуючи, що “Україна належить до комплексу східноевропейських країн і географічно, і політично”. Проблема полягає, на його думку, у парадоксі: “Україна, належачи фізично до Східної Европи, належить духовно до Західної Европи”. Обґрунтовуючи питання про те, що Україна “як типова країна на межах европейського світу” все-таки належить за духовним розвитком до Західної Європи. Він, однак, зазначає, що це “справа історичних основ й історичного минулого”. Тому основна ідея його наукової розвідки – з’ясувати історичні основи європеїзму, його основні історичні моменти, “впливу, тяжіння, споріднености, зв’язку України з Европою” від часу прийняття християнства. Основні поля європейськості та духовні здобутки він, зокрема, вбачає “у владі, маґдебурзькому праві, цеховому устрої для ремісників, церкві, освіті тощо”. Автор виразно протиставляє два світи і дві культури: “світ європейський, світ грецької і римської культури та світ азійський, орієнтальний, світ хозарсько-арабський”. У Б. Крупницького конкретизований концепт Європи як культурема, поняття європеїзму й європеїзації розвинені в нього в контексті України – як визначальні культурні чинники.

Дослідник теорії окциденталізму В. Янів 1948 року взяв за мету з’ясувати Захід – не як історико-географічне поняття, а як психологічну категорію. Передовсім він зауважує, що “назву Заходу вживано... всуміш з назвою Європа”. Обидва поняття – термінологічно нечіткі, мають довільний суб’єктивний та пливкий зміст. Зокрема сам термін “Європа... набуває подвійного значення: поряд із географічним поняттям з точно визначеними границями, вживається теж вужче, з невизначеними територіальними границями й із специфічним чуттєвим і оцінювальним забарвленням. На думку науковця, недослідженою є психологічна концепція Європи, Європа як психологічна проблема, духовний принцип європейських народів, як духовна проблематика. “Дати вірний образ европейської духовності” було особливо важливо, зазначає автор в момент холодної війни, в добу большевицької ворожости, у час кризи европейської духовости. Безперечно, В. Янів сприймає Європу як цілість, як народ, західні нації, європейці, що мають сильні почуття єдності.

Об’єднувальним чинником згаданих праць є те, що в них розглянуто Європу, незалежно від аспектів бачення (психологічного, історіогра­фічного, культурологічного), з єдиного напряму бачення – внутрішньо­європейського. Абсолютно інакшим був тогочасний погляд на Європу з Радянської України.

Проаналізувавши тексти публіцистів радянського періоду –
Я. Галана, Ю. Мельничука, Ю. Гаврилюка, а також В. Коротича,
П. Загребельного та інших, можна виокремити головні поля поняття Європа. Зауважмо, що в цей період бачення Європи як географічної одиниці на карті світу помітно звузилося. На перший план виступає ідеологічне бачення Європи або ж Заходу, яке здебільшого негативне. Найрізкіше це виявилося в таких означеннях: хвалена буржуазна Західна Європа, аристокра­тичний Захід, Захід голубої крові, паразитарний Захід. Європа – це ідеологічний “смітник”. Отже, були зумисне вульгаризовані ідеологічні принципи творення концепту Європа.

Європу також визнавали як культурему (Західна Європа творила чимало скарбів культури всього людства), але й вона була вражена ідеологією. Оскільки найбільшим надбанням цієї культури вважали вчення марксизму, то, очевидно, що радянська публіцистика не могла вийти поза межі ідеологічного твердження, що європейськимй світ “так чи інакше приречений грати роль духовної провінції”.По-справжньому культурний потенціал Заходу відчували й культивували письменники, публіцисти, перекладачі-шістдесятники. Захід у житті шістдесятників був животворним не з того широкого потоку, яким ішли три джерела і три складові частини марксизму, а з того струмочка, який зустрічається з маминою молитвою. Навіть без слів. Бо звідси випливала джерельна мова культури.Дух Заходу в шістдесятників виявлявся в мисленні “проти течії”, у культурній опозиції “до режиму низької стелі” у творчості, яка реально пов’язувала Україну із Заходом. Єдиним, “хто мав законне право проносити образи, ідеї та віяння Заходу – під гаслом розширення культурного горизонту радянської людини, – були перекладачі (Г. Кочур, М. Лукаш, Борис Тен). Вони живили інтеліґенцію найкращими зразками західної культури, творили європейське інтелек­туальне середовище, куди “Ремарк, Фолкнер, Камю приходили, як додому”.

Залізна завіса, заборони й переслідування не давали простору для нормального розвитку і наповнення концепту Європи як культуреми. Тому шістдесятники, на думку Є. Сверстюка, водночас трохи ідеалізували Захід.

Отже, концепт Європа в своїй історичній ретроспективі в українському публіцистичному дискурсі мав декілька зрізів, напрямів розвитку. Поняття європеїзму активно актуалізувалося в контексті української національної ідеї, самовизначення української культури і відповідно до її орієнтації. Усе українське в площині культури було трактовано, безперечно, як синтез українського та європейського. У процесі творення європейської ідеї з’явилися та актуалізувалися такі поняття, як європеєць, європейство/європейськість, європеїзатор, європейська одність, європейська цивілізація, європейська інтеграція. Найвиразніше все це виявилося на культурологічному, історичному та географічному рівнях.

Читайте також:

1. Вид заняття: лекція
2. Вид заняття: лекція
3. Вид заняття: лекція
4. Вид заняття: лекція
5. Вид заняття: лекція
6. Відбулися кардинальні зміни у світовому порядку. На авансцену виходить Європа1.
7. Візуальні та інформаційні мистецтва: гіперреалізм, концептуалізм, бодіарт, лендарт та ін.
8. Вступна лекція
9. Вступна лекція 1. Методологічні аспекти технічного регулювання у
10. Доцільність застосування концептуальних моделей управління змінами до відповідних організаційних метафор
11. Європа знань” тепер уже широко визнана як незамінний чинник соціального й гуманітарного розвитку, а також як необхідний компонент обєднання та збагачення європейської людності.
12. ЄВРОПАРЛАМЕНТ ЗАКЛИКАЄ ДО КОНКРЕТНИХ КРОКІВ

Переглядів: 1497