• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Класифікація статей платіжного балансу за методикою МВФ.

А. Поточні операції

Товари

Послуги

Доходи від інвестицій

Інші послуги та доходи

Приватні односторонні перекази

Державні односторонні перекази

Разом А: БАЛАНС ПОТОЧНИХ ОПЕРАЦІЙ

В. Прямі інвестиції та інший довгостроковий капітал

Прямі інвестиції

Портфельні інвестиції

Інший довгостроковий капітал

Разом: А + В: БАЗИСНИЙ БАЛАНС

С. Інший короткостроковий капітал

D. Помилки та пропуски

Разом: A + B + C + D (відповідає концепції ліквідності у США)

Е. Балансуючі статті

Переоцінка золотовалютних резервів, розподіл та використання СДР

Рух золотовалютного резерву

Надзвичайні джерела покриття сальдо

Зобов’язання, які утворюють валютні резерви іноземних офіційних органів

Разом: A + B + C + D + E (відповідає концепції офіційних розрахунків у США)

F. Підсумкова зміна резервів

Золото

СПВ ( СДР, SDR )

Резервна позиція у МВФ

Іноземна валюта

Інші вимоги

Кредити МВФ

При складанні платіжного балансу його статті підрозділяють на основні та балансуючі. До основних відносяться статті, в яких відбиваються операції, що впливають на остаточний результат платіжного балансук та є відносно самостійними: поточні операції та рух довгострокового капіталу. До балансуючих статей належать операції, які не мають самостійності або мають обмежену самостійність. Ці статті характеризують методи та джерела врегулювання сальодо платіжного балансу та включають рух валютних резервів, зміну короткострокових активів, окремі види іноземної допомоги, зовнішні державні позики, кредити міжнародних валютно-фінансових організацій тощо.

Поділ платіжного балансу на основні та балансуючі статті є загальновизначеним методом визначення його дефіциту (balance-of-payments deficit) або активу, надлишку (balance-of-payments surplus). Сальдо, яке утворюється по основних статтях, покривається за допомогою балансуючих статей. Таким чином, формально платіжний баланс зрівноважений. При цьому саме сальдо основних статей прийнято називати сальдо платіжного балансу.

Якщо платежі перевищують надходження по основних статтях, то виникає проблема погашення дефіциту за рахунок балансуючих статей. Традиційнодля цього використовуються позики та ввезення підприємницького капіталу. Це - тимчасовий метод балансування платіжного балансу, оскільки країни-боржники зобов’язані виплачувати високі проценти та дивіденти, а також суму позики. Існує і небезпека того, що іноземні кредитори одночасно у майбутньому можуть у масовому масштабі вилучити свої внески. Новим способом покриття пасивного сальдо балансу є короткострокові кредити по угодах «croh», які взаємно надаються центральними банками у національній валюті.

Для покриття тимчасового дефіциту платіжного балансу МВФ надає країнам-членам МВФ резервні (безумовні) кредити (у межах 25% їх квот).

Промислово розвинені країни мобілізують для погашення дефіциту платіжного балансу кошти на світовому ринку позикових капіталів у вигляді кредитів банківських консорциумів, облігаційних позик.

До тимчасових методів покриття дефіциту платіжного балансу відносяться також пільгові кредити, одержані країною по лінії іноземної допомоги.

Ще однією остаточною альтернативою балансування платіжного балансу є використання країною своїх офіційних золотовалютних резервів (official reserves). Час від часу Центральний банк може продавати частину своїх резервів та купувати на них національну валюту з метою підтримки її обмінного курсу. Таке використання резервів утворює статтю кредиту, тому що резерви нібито надходять на баланс, одночасно залишаючи рахунок резервів. Резерви, таким чином, можуть використовуватись для покриття дефіциту по будь-якій позиції платіжного балансу. І, навпаки, якщо по тій чи іншій статті платіжного балансу утворюється додатнє сальдо, то отримані кошти можна використати для формування резервів, що буде являти собою статтю дебету.

Іншими словами, скорочення офіційних резервів ( яке зображується додатнім значенням у статті офіційних резервів) показує масштаби дефіциту платіжного балансу країни; зріст офіційних резервів (від’ємне значення у статті офіційних резервів) показує величину активного сальдо платіжного балансу. Головним засобом остаточного балансування платіжного балансу є резерви ВКВ; з 70-х років стали використовувати СДР шляхом переказу їх з рахунку однієї країни на рахунок іншої у МВФ; з 1979 року країни-члени ЕВС для покриття тимчасового дефіциту платіжного балансу використовують також ЕКЮ (ECU).

Офіційні резерви будь-якої країни обмежені. Тому сталі або тривалі дефіцити платіжних балансів, які повинні фінансуватись за рахунок цих резервів призведуть до їх вичерпання. Саме це викликало встановлення жорстких границь, у яких золотовалютні резерви можуть використовуватись для покриття дефіциту балансу. Крім того, якщо резерви використовуються надто швидкими темпами, то може виникнути криза довіри. У цьому випадку країні доведеться вжити спеціальних заходів для коректування платіжного балансу. Ці заходи можуть потягнути за собою хворобливу перебудову на макроекономічному рівні, використання торгових бар’єрів та аналогічних обмежень або зміну міжнародної вартості національної валюти.

Остатлчним засобом погашення дефіциту платіжного балансу є і іноземна допомога у формі субсидій та дарунків.

Допоміжним засобом балансування платіжного балансу є продаж іноземних та національних цінних паперів на іноземну валюту. Наприклад, США частково погашають пасивне сальдо свого платіжного балансу, розміщуючи облігації скарбниці у центральних банках інших країн.

Платіжний баланс є одним з об’єктів державного регулювання. Хоча платіжні баланси не можуть бути постійно активними або пасивними, поляризація їх стану збільшує нестабільність валютних курсів, переливи капіталу, особливо «Гарячих грошей», негативно впливає на грошовий обіг і, у кінцевому рахунку, на економіку. Стихійний механізм вирівнювання платіжного балансу через автоматичний процес цінового регулювання діє слабо. Тому відновлення рівноваги міжнародних розрахунків вимагає цілеспрямованих державних заходів. Зрівноваження балансу міжнародних розрахунків є однією з головних цілей економічної політики держави поряд із забезпеченням високих темпів економічного зросту, боротьбою з інфляцією та безробіттям.

Державне регулювання платіжного балансу - це сукупність економічних, у тому числі, валютних, фінансових, грошово-кредитних заходів, спрямованих на формування основних статей платіжного балансу.

Існують три основних шляхи ліквідації надлишку або дефіциту платіжного балансу:

1) зупинити потоки торгівлі та капіталу;

2) скоректувати внутрішні економічні перекоси;

3) примусово або дозвільно добитися зміни курсу валюти.

Зрозуміло, що не тільки ринкові сили визначають торгівлю та рух капіталу між країнами. Уряди можуть утворювати стимули та перешкоди, переслідуючи власні цілі або під тиском лоббістів, і вони, зазвичай цим користуються. Навіть при обмеженому рівні державного втручання може виникати стан нерівноваги, що призводить до більшого втручання. Припинення або переривання торгівлі або руху капіталу - лише косметичний засіб усунення нерівноваги, причому спочатку необхідно точно встановити, що приймається за надлишок або дефіцит, а також виробити стратегію вирівнювання балансу. Існують чисельні засоби переривання або скорочення торгівлі за рахунок руху капіталу, наприклад, субсидії, тарифи, квоти та обмеження на вивіз дивідентів. Уряди можуть втручатись з метою підтримки своєї валюти шляхом продажу та купівлі іноземної валюти, введення декількох валютних курсів тощо.

Другим із зазначених шляхів відновлення рівноваги платіжного балансу є усунення перекосів у внутрішній економіці. Інфляція є одним із основних джерел дефіциту платіжного балансу. Темп інфляції можна зменшити завдяки жорсткій грошовій та фінансовій політиці, високим процентним ставкам, контролю за зарплатою та цінами. Але цей шлях тягне за собою економічний застій та безробіття, які непопулярні політично. Можна також урізноманітнити експорт шляхом індустріалізації та перерозподілу ресурсів на продукцію, більш конкурентоздатну на світовому ринку. Можна сприяти виробництву продукції, здатної конкурувати з імпортною, якщо ще економічно виправдано.

Третій шлях - це можливість зміни валютного курсу з метою відновлення рівноваги у платіжному балансі. Багато країн розцінюють саме платіжний баланс як ключовий фактор прийняття рішення про доцільність чи необхідність зміни курса їх валюти. Аналітики вважають, що зниження курсу або девальвація національної валюти роблять вітчизняну продукцію менш дорогою на міжнародних ринках, розширюючи тим самим експорт. Одночасно девальвація робить більш дорогими імпортні товари, а це веде до зниження попиту і, отже, до скорочення імпорту.

Новим явищем з середини 70-х років стали спроби вироблення принципів колективного регулювання балансу міжнародних розрахунків, зокрема, на регулярних зустрічах на вищому рівні країн «G - 7» - великої «сімки».

До міждержавних заходів регулювання платіжних балансів належать такі:

1) узгодження умов експортних кредитів;

2) двосторонні урядові кредити, короткострокові взаємні кредити центральних банків у національних валютах за угодами «своп»;

3) кредити міжнародних валютно-кредитних та фінансових організацій, перш за все МВФ.

8.Групи країн у міжнародній економіці.

У світі існує біля 200 країн, різноманітних за рівнем економічного, соціального та політичного розвитку. Для зручності аналізу досягнень та перспектив подальшого розвитку країн, вивчення та обміну досвідом економічного реформування зручно використовувати їх певну класифікацію.

Найбільш повне уявлення про групи країн у світовій економіці дає інформація міжнародних організацій, членами яких є більшість країн світу - Організації Об’єднаних Націй, Міжнародного валютного Фонду та Світового банку. Оцінка цими організаціями груп країн у міжнародній економіці дещо відрізняється одна від одної оскільки неоднаковою є кількість країн - членів цих організацій (ООН-185, МВФ - 181, Світовий банк - 180), а міжнародні організації аналізують стан економік лише тих країн, що є членами цих організацій. До того ж деякі з країн-учасниць міжнародних організацій не надають достатньо повну інформацію про свою економіку, або надають її несвоєчасно. Це не дає таким країнам можливість фігурувати в оціночній шкалі, що складається експертами міжнародних організацій. Нарешті, будь-яка класифікація відображає певні цілі та завдання, що їх ставить перед собою кожна з міжнародних організацій. Наприклад, ООН основну увагу зосереджує на соціальних і демографічних аспектах розвитку країн. Для Світового банку найбільш важливою є оцінка рівню економічного розвитку тощо.

Виділення країн у групи чи підгрупи передбачає врахування особливостей їх історичного, економічного, політичного та культурного розвитку.

Звичайно у групи країн у міжнародній економіці об’єднують країни, які мають спільні або схожі характеристики економічного розвитку, однотипну інституціональну структуру господарського управління, подібні принципи організації виробництва та спільні проблеми, що стоять перед країнами.

На підставі зазначених ознак, у міжнародній практиці країни світу класифікуються за трьома основними групами: промислово розвинені, або індустріальні країни, країни, що розвиваються та країни з перехідною економікою. Така класифікація була прийнята для зручності аналізу в ЕКОСОС (Економічній та соціальній раді ООН). Часто вказані класифікаційні групи визначають ще як країни “першого” світу (ПРК), країни “другого” світу (країни з перехідною економікою) і, нарешті, країни “третього” світу ( країни, що розвиваються).

Також у різноманітних дослідженнях стану та проблем розвитку економік країн зустрічаються ще й такі класифікації: за рівнем доходу на душу населення (класифікація Світового банку); за експертними характеристиками, що відображають ступінь відкритості країни для світового ринку; за географічними ознаками; за рівнем зовнішнього боргу.

Класифікація за станом соціально-економічного розвитку, прийнята ООН:

1. Промислово розвинені, або індустріальні країни (industrial countries) (ПРК) - це 24 високорозвинені країни, питома вага яких у світовому ВНП складає 54,6% (табл.1). Найбільш потужну групу серед цих країн складають країни так званої Великої Сімки (Групи 7) США, Японія, Великобританія, Німеччина, Франція, Італія, Канада. Ці держави виробляють 47% світового ВНП і зосереджують у своїх руках 51% міжнародної торгівлі. Сюди ж входять усі 15 країн - членів Європейського союзу, а також країни - члени ЄАВТ.

Таблиця 1.

Промислово розвинені країни та їхні групи.

2. Країни з перехідною ринковою економікою (economies/countries in transition) - 28 країн Центральної та Східної Європи та колишнього СРСР, де відбувається перехід від адміністративно-командної системи до ринкової економіки. (табл. 2)

Серед цієї групи країн є також більш потужна підгрупа, що має суттєві досягнення у процесі реформування власних економік. Це так звана “група просунутих країн”, до якої належать: Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія. Економіки цих країн стабілізувалися після пореформленого падіння у 1994 році, а з 1995 року зростають у середньому на 5-6 %, щорічно. Певні досягнення від проведення економічних реформ мають ще деякі країни цієї класифікаційної групи, такі як Болгарія, Румунія, Албанія (після 1992 року), держави Прибалтики (особливо Естонія). Цей факт дає підстави міжнародним аналітикам виділяти їх в окрему підгрупу країн, що наближаються до групи просунутих. Решта частка держав з групи країн з перехідною економікою (країни СНД і деякі з нових держав на території колишньої Югославії) на сьогодні ще не мають відчутних результатів реформування економіки з точки зору внутрішньої і зовнішньої макроекономічної стабілізації. Їм ще доведеться вирішити складний комплекс проблем щодо створення реальної ринкової економіки та забезпечення стійкого економічного зростання.

Таблиця 2

Країни з перехідною економікою.

3. Країни, що розвиваються (develiping cjunries) - це 132 держави Азії, Африки, Латинської Америки. Через їхню велику кількість і різноманітність національних економік ці країни звичайно класифікують з врахуванням їх географічного становища. Але з метою аналізу використовуються й інші ознаки (табл.3) Найчастіше окремо виділяють країни з активним платіжним балансом і країни-імпортери капіталу. Останні у свою чергу поділяються на країни-експортери та країни-імпортери енергоресурсів. Країну вважають експортером енергоносіїв, якщо вона одночасно відповідає таким двом критеріям:

а) виробництво нею первинних енергоресурсів (включаючи кам’яне вугілля, лігніт, сиру нафту, природний газ, гідроенергію та атомну енергію) перевищує власне споживання, як мінімум, на 20 %;

б) експорт енергоносіїв складає не менше, ніж 20 % від загального обсягу експорту.

Найбільш потужну підгрупу країн у цій групі утворюють країни-експортери нафти, країни для яких експорт нафти та газу включно з реекспортом складає щонайменше 50 % експорту товарів і послуг. Це Народна Республіка Конго, Іран, Ірак, Лівія, Нігерія, Оман, Саудівська Аравія, Трінідад і Тобаго, Об’єднані Арабські Емірати та Венесуела. Зазначеним критеріям відповідає також Росія, проте через обмеженість даних вона практично не фігурує у відповідних економічних довідниках, що їх систематично друкують міжнародні економічні організації.

Серед країн, що розвиваються, які імпортують енергоносії, особливе місце посідають держави з нещодавно сформованим активним сальдо платіжного балансу, досягнутого завдяки успішному експорту готових виробів. Ці держави - Республіка Корея, Сянган, Сінгапур, Тайвань.

У цілому країни, що розвиваються, у сучасних умовах переживають процес їх подальшої економічної диференціації. Сьогодні серед них можна виділити принаймні три рівні економічного розвитку. Найбільш розвинені з країн, що розвиваються, об’єднують у групу “нових індустріальних країн”. Сюди включають найчастіше Аргентину, Бразилію, Мексику, Республіку Корею, Сінгапур, Сянган, Тайвань, Туреччину. Інколи тут згадують Індію і Китай. Критеріями віднесення країн до НІК є такі: питома вага промислової продукції у ВВП повинна становити 30% і більше; готові вироби в експорті - не менше ніж 50 %; дохід на душу населення має складати, як мінімум 1000 дол. США.

Друга, проміжна, група складається з країн, що мають дещо гірші показники стосовно до загального обсягу виробництва та його значення на душу населення. Ці країни, зокрема держави Близького Сходу, характеризуються великою диференціацією галузевих структур, соціальних верств населення та їх положення у суспільстві.

До групи “найменш розвинених країн” належать приблизно 50 країн, що розвиваються. Переважно вони мають вузьку, часто монокультурну структуру господарства, високий ступінь залежності від зовнішніх джерел фінансування заходів у соціально-економічній сфері. А для деяких з найбідніших країн цієї групи зовнішні фінансові надходження визначають міру виживання цих країн у надзвичайно складних економічних і природно-кліматичних умовах.

В ООН існують такі критерії віднесення країн до цієї групи: частка ВВП на душу населення не перевищує 350 дол. США; частка дорослого письменного населення - не більше 20 %, обробна промисловість у ВВП складає не більше 10%.

Таблиця 3

Групи країн, що розвиваються у міжнародній економіці.

Слід зауважити, що кардинальні геополітичні зміни, що відбуваються у сучасному світі, потребують перегляду класифікаційних угрупувань з врахуванням новітніх змін. Наприклад, з 1997 року три країни: Ізраїль, Південна Корея та Чехія на підставі досягнених макроекономічних перетворень та результатів розвитку, стали членами ОЕСР, угрупування, що об’єднує найбільш розвинені індустріальні країни світу. Раніше у 1995 р. Сінгапур і Мексика увійшли у групу промислово розвинених країн. Очевидно, це вносить певні зрушення в якісні і кількісні пропорції між різними групами зазначеної класифікації. Але у довідниках з економіки та у відповідній аналітичній літературі такі зміни знаходять відображення з суттєвою часовою затримкою.

Читайте також:

1. II. Класифікація видатків та кредитування бюджету.
2. V. Класифікація і внесення поправок
3. V. Класифікація рахунків
4. А. Структурно-функціональна класифікація нирок залежно від ступеню злиття окремих нирочок у компактний орган.
5. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
6. Актив і пасив балансу складаються також з певних розділів.
7. Активи, що реалізуються повільно (А3) – це статті 2-го розділу активу балансу, які включають запаси та інші оборотні активи (рядки 100 до 140 включно, а також рядок 250).
8. Аналіз комплексних статей витрат: витрат на утримання та експлуатацію устаткуван­ня, цехові, загальногосподарські, поза виробничі витрати.
9. Аналіз ліквідності балансу
10. Аналітичні процедури внутрішнього аудиту та їх класифікація.
11. Балансувальні роботи.
12. Балансування деталей

Переглядів: 1610