• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Методи і техніка дослідження. Використання методів наукового пізнання

Структуризація об'єкта — необхідна умова його ви­вчення. Вона дозволяє виділити, а потім описати суттєві скла­дові об'єкта — елементи, підсистеми, компоненти, зв'язки, властивості, функції та ін. Опис структури об'єкта полягає в його поділі на складові та встановленні характеру взаємо­зв'язків між ними. Аналіз структури здійснюється за допо­могою метода класифікації — багатоступінчатого, подлідов-ного поділу досліджуваної системи з метою систематизації, поглиблення й отримання нових знань щодо її побудови, скла­ду елементів, підсистем, компонентів, особливостей внутрішніх і зовнішніх зв'язків.

Рис. 2.1. Схематичне зображення системи

6) наявність у структурі системоутворюючих зв'язків, які об'єднують компоненти і підсистеми як частини в єдину си­стему;

7) зв'язок з іншими системами зовнішнього середовища.

Кожну конкретну науку, діяльність, об'єкт можна розгля­дати як певну систему, що має множину взаємопов'язаних елементів, компонентів, підсистем, визначені функції, цілі, склад, структуру. До загальних характеристик системи відно­сять цілісність, структурність, функціональність, взаємо­зв'язок із зовнішнім середовищем, ієрархічність, ціле­спрямованість, самоорганізацію.

Згідно з цим сформувалися відповідні методологічні прин­ципи, які забезпечують системну спрямованість наукового дослідження і практичного пізнання об'єкта: принцип ці­лісності, за яким досліджуваний об'єкт виступає як щось розчленоване на окремі частини, органічно інтегровані в єди­не ціле; принцип примату цілого над складовими частина­ми, який означає, що функції окремих компонентів і підси­стем підпорядковані функції системи в цілому її меті; прин­цип ієрархічності, який постулює підпорядкованість ком­понентів і підсистем системі в цілому, а також супідрядність систем нижчого рівня системам більш високого рівня, вна­слідок чого предметна галузь теорії набуває ознак ієрархічної метасистеми; принцип структурності, який означає спосіб закономірного зв'язку між виділеними частинами цілого, що забезпечує єдність системи, зумовлює особливості її внутріш­ньої будови; принцип самоорганізації означає, що динаміч­на система іманентне здатна самостійно підтримувати, відтво­рювати або удосконалювати рівень своєї організації при зміні внутрішніх чи зовнішніх умов її існування та функціону­вання задля підвищення стійкості, збереження цілісності, за­безпечення ефективних дій чи розвитку; принцип взаємо­зв'язку із зовнішнім середовищем, за яким жодна із систем не може бути самодостатньою, вона має динамічно змінюва­тись і вдосконалюватись адекватно до змін зовнішнього се­редовища.

Виходячи з системного підходу, виділяють декілька типів систем. Найчастіше системи характеризують "парними" ти­пами. Виділяють такі типи систем: однофункціональні і багатофункціональні; матеріальні та ідеальні (концептуальні); відкриті і закриті; невеликі і великі; прості й складні; ста­тичні і динамічні; детерміновані і стохастичні (імовірнісні); телеологічні (цілеспрямовані) й ненаправлені; регульовані й нерегульовані. Є ще більш детальна класифікація систем, яка дає змогу сукупність їхніх загальних і специфічних ознак з метою наукового дослідження.

З позицій системного підходу можна розглядати будь-яку сферу. Орієнтація на системний підхід у дослідженні (структура, взаємозв'язки елементів та явищ, їх супідрядність, ієрархія, функціонування, цілісність розвитку, динаміка си­стеми, сутність та особливості, чинники та умови) виправда­на тоді, коли ставиться завдання дослідити сутність яви­ща, процесу.

У системному дослідженні об'єкт, що аналізується, роз­глядається як певна множина елементів, взаємозв'язок яких зумовлює цілісні властивості цієї множини. Основний акцент робиться на виявлення різноманітності зв'язків і відношень, що мають місце як усередині досліджуваного об'єкта, так і у його взаємодії із зовнішнім середовищем. Властивості об'єкта як цілісної системи визначаються не тільки і не стільки су­марними властивостями його окремих елементів чи підсистем, скільки специфікою його структури, особливими системотворчими, інтегративними зв'язками досліджуваного об'єкта.

Системний принцип дає змогу визначити стратегію науко­вого дослідження. В його межах розрізняють структурно-функціональний, системно-діяльнісний, системно-генетичний та інші підходи.

Сутність структурно-функціонального підходу полягає у виділенні в системних об'єктах структурних елементів (ком­понентів, підсистем) і визначенні їхньої ролі (функцій) у си­стемі. Елементи і зв'язки між ними створюють структуру системи. Кожний елемент виконує свої специфічні функції, які "працюють" на загальносистемні функції. Структура ха­рактеризує систему в статиці, функції — у динаміці. Між ними є певна залежність.

Структуризація — засіб пізнання ступеня складності будь-якого об'єкта чи процеса на всіх рівнях (від макро- до мікро-), дослідження структури системи. Сутність процесу чи явища як системи виявляється в їхній структурі, однак реалізується в їхніх функціях (ролях, призначенні). Це доз­воляє розглядати систему як структурно-функціональну цілісність, в якій кожний елемент (підсистема, компонент) має певне функціональне призначення, яке має узгоджувати­ся із загальними цілями системи в цілому. Рівень цілісності системи залежить від рівня відповідності її структури і функцій головній меті системи.

Розрізняють функціональну залежність (у математич­ному розумінні) і функціональне призначення (у соціаль­ному розумінні) досліджуваних об'єктів. На основі другого аспекта формується уявлення про соціальні функції систе­ми. Функція є конкретизацією призначення системи, дово­дить доцільність існування об'єкта або процесу в межах цієї системи. Функція — це спосіб практичної реалізації при­значення (цілі) системи.

У межах структурно-функціонального підходу досліджують сутнісно-фунаціональну, функціонально-генетичну та фун­кціонально-логічну структуру системи. Перша з них виявляє субстанційні елементи, підсистеми та компоненти системи, їх сутнісні зв'язки та основні функції. Друга — розкриває внутрішні закономірності розвитку і функціонування системи (від простого до складного, від нижчого до вищого, від генетично вихідного до генетичне похідного, включаючи у "знятому" вигляді моменти попереднього при відносній самостійності). Третя — виявляє логічно можливі відношення між функціями системи: відношення переваги, домінування, супідрядності (ос­новна і допоміжні функції); відношення функціональної рівно­значності або еквівалентності; відношення сполучення (по­єднання) (комбінована функція) та ін. У результаті структур­но-функціонального підходу створюються моделі (описові, ма­тематичні, графічні) досліджуваної системи.

Загальнонауковою методологією вивчення об'єкта досліджен­ня є системно-діяльнісний підхід, який набув значного поши­рення в сучасних наукових розробках. Зазначений підхід ука­зує на певний компонентний склад людської діяльності. Серед найсуттєвіших її компонентів: потреба — суб'єкт — об'єкт — процеси —умови — результат. Це створює можливість ком­плексно дослідити будь-яку сферу людської діяльності.

Діяльнісний підхід — це методологічний принцип, осно­вою якого є категорія предметної діяльності людини (групи людей, соціуму в цілому). Діяльність — форма активності, що характеризує здатність людини чи пов'язаних з нею систем бути причиною змін у бутті. Діяльність людини може розглядатися в загальному значенні цього слова — як дина­мічна система взаємодії людини із зовнішнім середовищем, а також у вузькому, конкретному — як специфічна профе­сійна, наукова, навчальна тощо форма активності людини, у якій вона досягає свідомо поставлених цілей, що формуються внаслідок виникнення певних потреб.

У процесі діяльності людина виступає як суб'єкт діяль­ності, а її дії спрямовані на зміни об'єкта діяльності у про­цесі діяльності. Будь-яка діяльність здійснюється завдяки множині взаємопов'язаних дій — одиниць діяльності, що не розкладаються на простіші, внаслідок якої досягається кон­кретна мета діяльності. Мета діяльності зумовлена певною потребою, задоволення якої потребує певних дій. Завдання діяльності — це потреба, яка виникає за певних умов і може бути реалізована завдяки визначеній структурі діяльності, до якої належать:

• предмет діяльності — елементи навколишнього се­редовища, які має суб'єкт до початку своєї діяльності і які підлягають трансформації в продукт діяльності;

• засіб діяльності •— об'єкт, що опосередковує вплив суб'єкта на предмет діяльності (те, що звичайно називають "знаряддям праці"), і стимули, що використовуються у пев­ному виді діяльності;

• процедури діяльності — технологія (спосіб, метод) одержання бажаного продукту;

• умови діяльності — характеристика оточення суб'єкта в процесі діяльності, соціальні умови, просторові та часові чинники тощо.

• продукт діяльності — те, що є результатом транс­формації предмета в процесі діяльності.

Означені системоутворювальні компоненти характерні для будь-якої діяльності — як фізичної, так й інтелектуальної, і свідчать про її структуру.

Зміст системно-генетичного підходу полягає в розкритті умов зародження, розвитку і перетворення системи.

Відносно новим фундаментальним методом пізнання є синергетичний підхід.

Сутність синергетичного (синергійного) підходу поля­гає в дослідженні процесів самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур. Він реалізується в дослі­дженні систем різної природи: фізичних, біологічних, соціаль­них, когнітивних, інформаційних, екологічних та ін. Предме­том синергетики є механізми спонтанного формування і збереження складних систем, зокрема тих, які перебувають у стані стійкої нерівноваги із зовнішнім середовищем. У сфе­ру його вивчення потрапляють нелінійні ефекти еволюції систем будь-якого типу, кризи і біфукації — нестійкої фази існування, які передбачають множинність сценаріїв подаль­шого розвитку.

З позицій синергетичного підходу неможливо традицій­ними детерміністськими методами вивчати розвиток складноорганізованих систем. Як відомо, нестійкість системи роз­глядається як перешкода, що потребує обов'язкового подо­лання. Жорсткі причинно-наслідкові зв'язки поступального розвитку мають лінійний характер. Сучасне визначається минулим, а майбутнє — сьогочасним. Синергетичний же підхід передбачає ймовірне бачення світу, базується на дослідженні нелінійних систем. Образ світу постає як сукупність не­лінійних процесів. Ідея нелінійності включає багатоваріантність, альтернативність шляхів еволюції та її незвортність. За допомогою синергетичного підходу вивчають дисипативні (нестійкі, слабоорганізовані) складні системи. Суть теорії нестабільності (теорії дисипативних структур) полягає в тому, що стан нерівноваги систем спричинює порядок та безпорядок, які тісно поєднані між собою. Нерівноважні системи забезпечують можливість виникнення унікальних подій, по­яву історії Універсуму. Час стає невід'ємною константою ево­люції, оскільки в нелінійних системах у будь-який момент може виникнути новий тип рішення, який не зводиться до попереднього. Синергетичний підхід демонструє, яким чи­ном і чому хаос може розглядатися як чинник творення, конструктивний механізм еволюції, як з хаосу власними силами може розвиватися нова організація.

Інструментарій синергетичного підходу дає змогу визначи­ти, що:

1) складноорганізованим системам неможливо нав'яза­ти напрями і шляхи розвитку, можливо лише сприяти (через слабкі впливи) процесу самоорганізації;

2) неможливо досягти одночасного поліпшення відразу всіх важливих показників системи;

3) при кількох станах рівноваги еволюційний розвиток системи відбувається при лінійному зростанні ентропії (не­визначеності ситуації);

4) для складних систем існують декілька альтернатив­них шляхів розвитку;

5) кожний елемент системи несе інформацію про резуль­тат майбутньої взаємодії з іншими елементами;

6) складна нелінійна система в процесі розвитку прохо­дить через критичні точки (точки біфукації), в яких відбу­вається розгалуження системи через вибір одного з рівно­значних напрямів її подальшої самоорганізації;

7) управляти розвитком складних систем можливо лише в точках їх біфукації за допомогою легких поштовхів, сума яких має бути достатньою для появи резонансу — достатньої амплітуди коливань як усередині системи, так і відносно впливів зовнішнього середовища. Тобто, чим меншою є сума впливів на більший об'єкт або процес у момент біфукації складноорганізованої системи, тим більшим є кінцевий си­нергетичний ефект. "Синергетично" мислячий історик, куль­туролог, політолог, економіст, таким чином, уже не можуть оцінювати те чи інше рішення через прямолінійне порівнян­ня попереднього та наступного станів: вони мають порівня­ти реальний перебіг наступних подій з імовірним ходом подій при альтернативному ключовому рішенні.

Для ефективного використання синергетичного підходу необхідно:

а) виділити та охарактеризувати (у поняттях формальної логіки) складну систему або процес, які потребують синерге­тичного впливу;

б) дослідити стратегію її розвитку, описати можливі рівні Іі свободи, тобто рівноможливі напрями і шляхи її розвитку;

в) здійснити факторний аналіз можливих шляхів її са­моорганізації;

г) визначити мету або бажаний результат (у яких кон­кретно аспектах необхідно змінити стан даної системи);

д) розробити номенклатуру (перелік) слабких впливів, що сприятимуть самоорганізації хаотичної системи, а також так­тику їх застосування;

е) правильно визначити критичний момент біфукації досліджуваної системи.

Продуктивним є застосування синергетичного підходу до аналізу самоорганізації соціальних систем, узгодження їхніх рушійних сил — мотиваційних спрямованостей соціальних об'єктів на основі певних духовних та культурних цінностей для досягнення екологічної рівноваги між соціоантропосферою та біосферою планети, котрі разом утворюють цілісну систему. Комплекс синергетичних категорій про моделі са­моорганізації у науках про людину й суспільство допомагає по-новому осмислити традиційні проблеми антропології, Історії, культурології, соціальної психології та етики, розкриваючи при цьому маловідомі причинні залежності. Синергетика як теорія самоорганізації дає ключ до розуміння не лише механізмів нестабільності, а й механізмів стійкості складних систем.

Відносно новим загальнонауковим методом є інформа­ційний підхід, суть якого полягає в тому, що при вивченні будь-якого об'єкта, процесу чи явища в природі чи суспільстві, перш за все, виявляються найхарактерніші для нього інфор­маційні аспекти.

В основі інформаційного підходу лежить принцип інформаційності, згідно з яким:

• інформація є універсальною, фундаментальною категорією;

• практично всі процеси та явища мають інформаційну основу;

• інформація є носієм смислу (змісту) всіх процесів, що відбуваються в природі та суспільстві;

• всі існуючі в природі та суспільстві взаємозв'язки ма­ють інформаційний характер;

• Всесвіт — це широкий інформаційний простір, в якому функціонують і взаємодіють інформаційні системи різного рівня.

Усвідомлення всеосяжності інформації в природі та су­спільних явищах стало об'єктивним чинником виникнення нового фундаментального методу наукового пізнання — інфор­маційного підходу, який дає змогу дослідити об'єкти, процеси та явища з інформаційного погляду, виявити нові якості, важливі для розуміння їх сутності та можливих напрямів розвитку на основі знання загальних властивостей та зако­номірностей інформаційних процесів.

Інформаційний підхід тісно пов'язаний із системним, що дає змогу уявити сучасний світ як складну глобальну бага­торівневу інформаційну систему, яку утворюють три взає­мопов'язані системи нижчого рівня: система "Природа", си­стема "Людина" і система "Суспільство". Кожна з цих підси­стем є, по суті, інформаційною. Інформаційна система "Лю­дина" посідає центральне місце в інформаційній моделі су­часного світу, оскільки саме через неї здійснюється взаємодія інформаційних систем "Природа" і "Суспільство". Це зумов­лено двоїстою сутністю людини, яка одночасно є природним і соціальним організмом. Це створює методологічну базу для дослідження проблем людини і суспільства як цілісних ба­гаторівневих, багатофункціональних інформаційних систем. Теорія енерго-інформаційного обміну в системі ноосфери відкриває нові можливості для наукового пізнання, нову інфор­маційну картину світу, що якісно відрізняється від традицінної речово-енергетичної картини, яка до цього часу домі­нувала у фундаментальній науці. Особливо плідним інфор­маційний підхід виявляється при дослідженні сучасної лю­дини і суспільства.

Інформаційний підхід як фундаментальна методологія на­буває все більшого поширення через об'єктивні чинники: "на­скрізний" характер інформації, яка проникає практично в усі галузі та сфери людської діяльності і супроводжує їх, стає од­нією з найважливіших категорій соціального розвитку; зро­стання обсягів інформації, вирішення проблем її доступності та ефективного використання; інформатизацію суспільства; розвиток інформаційної техніки і технології; становлення інформаційного суспільства, основним інтелектуальним про­дуктом якого є документи, інформація, знання. Останній чин­ник став імпульсом для обґрунтування документної, інфор­маційної та когнітивної парадигм дослідження.

Пізнавальні можливості інформаційного підходу поляга­ють у тому, що предмет дослідження вивчається у контексті інформації, її численних виявів. Він передбачає використан­ня пізнавальних можливостей інформаційної теорії, методів, засобів, організаційних форм і технологій, вироблених інфор­матикою, для визначення специфічних рис предмета дослі­дження. Основний дослідницький актив інформаційного підходу полягає в тому, що всі об'єкти, процеси та явища є по суті інформаційними, оскільки пов'язані зі створенням, на­копиченням, обміном або використанням інформації (відо­мостей, знання) задля здійснення соціальної комунікації.

У більш вузькому значенні інформаційний підхід означає ефективне використання пізнавального потенціалу інформа­ційної діяльності, що розглядаються як сукупність процесів одержання, збирання, аналітико-синтетичної переробки, збе­рігання, пошуку та розповсюдження інформації (а також інших допоміжних процесів, які забезпечують ці основні про­цеси), що використовується комунікаційними посередника­ми (соціальними інститутами або людьми, які виконують по­середницькі функції між джерелом інформації (автором твору чи документом) та його споживачами. Для вчених, на­уковців інформаційна діяльність є невід'ємною складовою творчого процесу, одним із важливих обов'язкових елементів наукового дослідження будь-то огляд літератури з теми до­слідження, спостереження, експеримент чи теоретичний умовивід, одним із основних засобів досягнення мети і завдань наукового дослідження, забезпечення достовірності його нау­кових положень, висновків і рекомендацій.

Інформаційний підхід має великі евристичні можливості щодо дослідження специфіки інформаційних потоків (ма­сивів, ресурсів, продуктів і послуг) та інформаційних потреб досліджуваної предметної галузі через знання законів, функцій, ознак, властивостей, методів і засобів інформації як змісту повідомлень чи засобу соціальної комунікації (документної, інформаційної, когнітивної).

Останнім часом зростає значення культурологічного підходу, який набуває статусу загальнонаукової методології. Культурологічний підхід, завдяки широкій палітрі поняття культура та пізнавальним можливостям культурології — науки, що вивчає культуру як цілісність, дає можливість до­слідити безліч природних, соціальних, екологічних, економіч­них, педагогічних, інформаційних та інших об'єктів та явищ як культурологічного феномену.

Вихідним положенням культурологічного підходу є роз­гляд сучасного світу як багаторівневої ієрархічної системи "Культура", яка складається з трьох основних відносно само­стійних підсистем: системи "Природа", системи "Людина" і системи "Суспільство". Кожна з підсистем може бути дослі­джена як культурний феномен. Особливе значення має до­слідницько-пізнавальний потенціал культури для вивчення людини і суспільства.

Культурологічний підхід інтегрує дослідницький потенці­ал, накопичений рядом наук, які вивчають культуру (філосо­фією культури, теорією культури, мистецтвознавством, пси­хологією культури, соціологією культури, історією культури та ін.), і реалізує прагнення до аналізу предмета дослідження як культурного феномену. У межах культурологічного підхо­ду культура розглядається як система, що складається і фун­кціонує у взаємодії: об'єктивної (будь-які культурні об'єкти) і суб'єктивної ("зліпок" культури і свідомості) форм; раціо­нальної й емоційно-чуттєвої її складової; культурно-новаційних механізмів проникнення культури в усі галузі і сфери людської діяльності; процесів виробництва, розповсюдження (трансляцій) і "присвоєння" культурних цінностей тощо.

Дослідницький потенціал культурологічного підходу по­лягає у такому:

а) обранні для досягнення мети і завдань дослідження найбільш адекватного визначення культури;

б) розгляді процесів та явищ як феноменів культури;

в) використанні найсуттєвіших ознак культури, її суб­станціональних елементів, аксіологічних, функціональних, інструментальних та інших можливостей;

г) знанні та використанні теоретичних досягнень культу­рології та її основних складових: історичної культурологи, фундаментальної культурологи, антропології, прикладної культурології. Культурологічне пізнання і перетворення процесів та явищ зумовлене об'єктивним поділом культури на матеріальну і духовну, тісним зв'язком з нею особистості та суспільства. Людина не лише розвивається на основі осво­єння нею культури, а й поповнює її новими елементами. У зв'язку з цим засвоєння культурних цінностей є розвитком самої людини і становленням її як творчої особистості.

Нині у межах культурологічного підходу активно розви­вається соціокультурний підхід — теорія і методологія соціокультурного відтворення (репродукції), що акцентує увагу на єдності культури та соціальності, базується на наукових досягненнях культурології, педагогіки, етнографії, соціології, Історичної і психологічної антропології, теорії соціальних комунікацій тощо. Соціокультурний підхід сконцентрований перш за все: на стратегічних соціальних цілях історично­го відтворення суспільства з його національною культурною специфікою і системних характеристиках культурно-ціннісних комплексів (як традиційних, так і нових) соціаль­ної адекватності і культурної компетентності нових членів цього суспільства. Його використання забезпечує багатофакторний підхід до вивчення соціокультурного сере­довища (простору), механізмів зв'язку "соціальної" і "куль­турної" систем.

Аксіологічний (ціннісний) підхід базується на понятті цінності і дає можливість з'ясувати якості і властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольнити потреби ок­ремої особистості і певного суспільства, а також ідеї і спону­кання у вигляді норми та ідеалу. Цінності — це перевага певних смислів і побудованих на цій основі способів поведінки.

До цінностей суспільства належать лише ті позитивно значимі явища та їхні властивості, що пов'язані з соціаль­ним прогресом. Фундаментальними є гуманістичні або за­гальнолюдські цінності: життя, здоров'я, любов, освіта, пра­ця, творчість, краса тощо. Системи цінностей є в кожній культурі, суспільстві, державі, професії, особистості. Аксіологічному осмисленню підлягають матеріальні і духовні цінності. Будь-який соціальний інститут, спираючись на цінності більш загального рівня, формує власні специфічні цінності: культурні, педагогічні, професійні та ін. Останні відтворюють смисли професії. Створюється система загаль­них і спеціальних критеріїв і показників цінності.

Пізнавальний, або когнітивний, принцип пов'язаний із загальнофілософською теорією пізнання і є методологічною базою для багатьох наук; особливо ефективний у вивченні динаміки науки та її співвідношення з суспільством, в об­ґрунтуванні провідного значення знання в поведінці індиві­да. Слід мати на увазі, що для аналізу формування знання необхідне вивчення практичної і теоретичної діяльності людини у співвідношенні з її соціальним аспектом. У центрі досліджуваних проблем знаходиться людина як член соціу­му, представник етносу, психологічний суб'єкт, мовна особа, комунікант.

Пізнавальний принцип у методології не має чітко окресле­них меж, можливості його використання визначаються спе­цифікою галузі. Особливе місце посідають дослідження рівня когнітивних структур соціальних груп і їхня мотивованість при визначенні інформаційно-пізнавальних потреб.

Для вивчення внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкта дослідження суттєве значення має моделювання. За його допомогою вивчаються ті процеси і явища, що не піддаються безпосередньому вивченню. Метод моделювання зарекомен­дував себе як ефективний засіб виявлення суттєвих ознак явищ та процесів за допомогою моделі (концептуальної, вер­бальної, математичної, графічної, фізичної тощо).

Під моделлю розуміють уявну або матеріальну систему, яка, відображаючи або відтворюючи об'єкт дослідження, може замінити його так, що її вивчення дає нову інформацію про цей об'єкт.

Метод моделювання має таку структуру:

а) постановка завдання;

б) визначення аналога;

в) створення або вибір моделі;

г) розробка конструкту;

д) дослідження моделі;

є) переведення знань з моделі на оригінал.

Активно використовуються в наукових дослідженнях кількісно-якісні методи, які сьогодні поширені в різних га­лузях науки. До них належать наукометрія, бібліометпрія, інформетпрія.

Наукометрія є системою вивчення наукового, конструк­тивного знання за допомогою кількісних методів. Тобто в наукометрії вимірюються тільки ті об'єктивні кількісні за­кономірності, які справді визначають досягнутий наукою рівень її розвитку.

Бібліометрія — метод кількісного дослідження друко­ваних документів у вигляді матеріальних об'єктів або бібліо­графічних одиниць, а також замінників тих чи інших.

Бібліометрія дає змогу простежити динаміку окремих об'єктів науки: публікації авторів, їх розподіл за країнами, рубриками наукових журналів, рівень цитування та ін.

Інформетрія вивчає математичні, статистичні методи і моделі та їхнє використання для кількісного аналізу струк­тури і особливостей наукової інформації, закономірностей про­цесів наукової комунікації, включаючи виявлення самих цих закономірностей. Характерною особливістю інформетрії є те, що її основна мета — здобуття наукового знання безпосе­редньо з інформації.Такими є основні загальнонаукові принципи пізнавальної діяльності людини.

Конкретнонаукова (або частковонаукова) методологія —це сукупність ідей або специфічних методів певної науки, які є базою для розв'язання конкретної дослідницької проблеми; це наукові концепції, на які спирається даний дослідник.

Рівень конкретнонаукової методології потребує звернен­ня до загальновизнаних концепцій провідних учених у певній галузі науки, а також тих дослідників, досягнення яких є загальновизнаними.

Пошуки методологічних основ дослідження здійснюють­ся за такими напрямами:

• вивчення наукових праць відомих учених, які застосо­вували загальнонаукову методологію для вивчення конкрет­ної галузі науки;

• аналіз наукових праць провідних учених, які одночасно із загальними проблемами своєї галузі досліджували питання даної галузі;

• узагальнення ідей науковців, які безпосередньо вивча­ли дану проблему;

• проведення досліджень специфічних підходів для вирі­шення цієї проблеми професіоналами-практиками, які не лише розробили, а й реалізували на практиці свої ідеї;

• аналіз концепцій у даній сфері наукової і практичної діяльності українських учених і практиків;

• вивчення наукових праць зарубіжних учених і практиків. Отже, виходячи з методологічних основ наукового дослі­дження, необхідно чітко відповісти на запитання про: передбачувану провідну наукову ідею, сутність явища (об'єкта, пред­мета дослідження), суперечності, що виникають у процесі чи явищі, стадії, етапи розвитку (або тенденції). Це і становить наукову концепцію дослідження.

Концепція — це система поглядів, система опису певного предмета або явища стосовно його побудови, функціонуван­ня, що сприяє його розумінню, тлумаченню, вивченню голов­них ідей. Концепція має надзвичайне значення, оскільки є єдиним, визначальним задумом, головною ідеєю наукового дослідження.

Стратегічні методологічні положення і принципи знахо­дять своє тактичне втілення в методах дослідження.

Метод (гр. methodos) — спосіб пізнання, дослідження явищ природи і суспільного життя. Це також сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєн­ня дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретного зав­дання. Різниця між методом та теорією має функціональний характер: формуючись як теоретичний результат поперед­нього дослідження, метод виступає як вихідний пункт та умова майбутніх досліджень.

У найбільш загальному розумінні метод — це шлях, спосіб досягнення поставленої мети і завдань дослідження. Він відповідає на запитання: як пізнавати.

Методика (гр. methodike) — сукупність методів, прийомів проведення будь-якої роботи. Методика дослідження — це система правил використання методів, прийомів та операцій.

У науковому дослідженні часто застосовують метод кри­тичного аналізу наукової і методичної літератури, практич­ного досвіду, як того потребує рівень методики і техніки до­слідження. У подальшій роботі широко використовуються такі методи: спостереження, бесіда, анкетування, рейтинг, мо­делювання, контент-аналіз, експеримент та ін.

Вибір конкретних методів дослідження диктується ха­рактером фактичного матеріалу, умовами і метою конкрет­ного дослідження. Методи є упорядкованою системою, в якій визначається їх місце відповідно до конкретного етапу дослі­дження, використання технічних прийомів і проведення опе­рацій з теоретичним і фактичним матеріалом у заданій по­слідовності.

В одній і тій же науковій галузі може бути кілька мето­дик (комплексів методів), які постійно вдосконалюються підчас наукової роботи. Найскладнішою є методика експеримен­тальних досліджень, як лабораторних, так і польових. У різних наукових галузях використовуються методи, що збігаються за назвою, наприклад, анкетування, тестування, шкалювання, однак цілі і методика їх реалізації різні.

Класифікація методів розроблена слабо.

Досить поширеним є поділ основних типів методів за дво­ма ознаками: мети і способу реалізації.

За першою ознакою виділяються так звані первинні ме­тоди, що використовуються з метою збору інформації, ви­вчення джерел, спостереження, опитування та ін. Вторинні методи використовуються з метою обробки та аналізу отри­маних даних — кількісний та якісний аналіз даних, їх си­стематизація, шкалювання та ін. Третій тип представлений верифікаційними методами і прийомами, що дають змогу перевірити отримані результати. Вони зводяться також до кількісного та якісного аналізу даних на основі виміру спів­віднесення постійних і змінних чинників.

За ознакою способу реалізації розрізняють логіко-аналітичні, візуальні та експериментально-ігрові методи. До перших належать традиційні методи дедукції та індукції, що різняться вихідним етапом аналізу. Вони доповнюють один одного і можуть використовуватися з метою верифі­кації — перевірки істинності гіпотез і висновків.

Візуальні, або графічні, методи — графи, схеми, діагра­ми, картограми та ін. дають змогу отримати синтезоване уяв­лення про досліджуваний об'єкт і водночас наочно показати його складові, їхню питому вагу, причинно-наслідкові зв'яз­ки, інтенсивність розподілу компонентів у заданому об'ємі. Ці методи тісно пов'язані з комп'ютерними технологіями.

Експериментально-ігрові методи безпосередньо стосують­ся реальних об'єктів, які функціонують у конкретній ситуації, і призначаються для прогнозування результатів. З ними по­в'язаний цілий розділ математики — "теорія ігор"; з їх допо­могою вивчаються ситуації в політичних, економічних, воєн­них питаннях. Вони використовуються у психології ("трансакційний аналіз"), соціології ("управління враженнями", "соці­альна інженерія"), в методиці нетрадиційного навчання¹.

У прикладних аспектах гуманітарних наук доцільно ви­користовувати математичні методи. Математичний апа­рат теорії ймовірностей дає можливість вивчати масові яви­ща в соціології, лінгвістиці. Математичні методи відігра­ють важливу роль при обробці статистичних даних, моделю­ванні. Однак при цьому слід зважати на різницю в природі об'єктів і категорій гуманітарних, природничих і математич­них наук. Проблема полягає у визначенні конкретної гума­нітарної сфери, в якій застосування математичних методів дає результати.

Інколи методи поділяють на групи відповідно до їх функ­ціональних можливостей: етапні, тобто пов'язані з певними етапами дослідження, й універсальні, які використовують на всіх етапах. До першої групи відносять спостереження, екс­перимент, а до другої — абстрагування, узагальнення, дедук­цію та індукцію та ін.

Розрізняють методи теоретичних та емпіричних дослі­джень. Такий розподіл методів завжди умовний, оскільки з розвитком пізнання один науковий метод може переходити з однієї категорії в іншу.

Читайте також:

1. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
2. IV. Агротехніка квітково-декоративних рослин відкритого грунту.
3. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
4. А. Розрахунки з використанням дистанційного банкінгу.
5. Автоматизація водорозподілу на відкритих зрошувальних системах. Методи керування водорозподілом. Вимірювання рівня води. Вимірювання витрати.
6. Агностик, суб’єкт пізнання, субстанція
7. Агрегативна стійкість, коагуляція суспензій. Методи отримання.
8. Агротехніка вирощування сіянців модрини
9. Агротехніка вирощування сіянців ялини
10. Адаптовані й специфічні методи дослідження у журналістикознавстві
11. Адміністративні (прямі) методи регулювання.
12. Адміністративні методи - це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.

Переглядів: 1389