• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Спонукаючі мотиви і стимул до праці

Зміст і характер праці.

Зміст, поняття, сутність економічної категорії «праця». Роль праці в розвитку людини і суспільства

План

Тема 3. Праця як сфера життєдіяльності та провідний чинник виробництва

1. Зміст, поняття, сутність економічної категорії «праця». Роль праці в розвитку людини і суспільства.

2. Зміст і характер праці.

3. Спонукаючі мотиви і стимул до праці.

Праця – це доцільна діяльність людей, спрямована на створення мате­ріальних і культурних цінностей.Праця – основа і неодмінна умова жит­тєдіяльності людей. Впливаючи на навколишнє середовище, змінюючи і пристосовуючи його до своїх потреб, люди не тільки забезпечують своє існування, але й створюють умови для розвитку та прогресу суспільства.

Праця і робота – поняття не рівноцінні, не тотожні.

Праця – явище суспільне, вона притаманна тільки людині. Як неможливе життя людини поза суспільством, так не може бути праці без людини і поза суспіль­ством. Робота – поняття фізичне, вона може виконуватися і людиною, і твариною, і машиною.

За визначенням А. Маршалла, праця – це «усяке розумове і фізичне зусилля, що здійснюється частково чи цілком з метою досягнення якого-небудь результату, не враховуючи задоволення, одержуваного безпосе­редньо від самої проробленої роботи». Обов’язкові елементи праці – робоча сила і засоби виробництва.

Робоча сила – це сукупність фізичних і духовних здібностей люди­ни, що використовуються нею в процесі праці. Робоча сила – основна продуктивна сила суспільства.

Засоби виробництва складаються з пред­метів праці і засобів праці.

Предмети праці – це продукти природи, що у процесі праці піддаються тим чи іншим змінам і перетворюються в споживчу вартість. Якщо предмети праці утворюють матеріальну основу продукту, то вони називаються основними матеріалами, а якщо сприя­ють самому процесу праці чи додають до основного матеріалу нові влас­тивості, то – допоміжними матеріалами. До предметів праці в широкому змісті відноситься все те, що вишукується, добувається, обробляється, формується, тобто матеріальні ресурси, наукові знання і т. д.

Засоби праці – це знаряддя виробництва, при допомозі яких людина впливає на предмети праці і видозмінює їх. До засобів праці відносяться знаряддя праці і робоче місце. На ефективність праці впливає сукуп­ність властивостей і параметрів засобів праці, належним чином присто­сованих до людини чи колективу як суб’єкта праці. У випадку невідповідності праці порушується безпечний режим роботи, підвищується стомлюва­ність працівника і т. д. Параметри знарядь праці залежать від досягнень науково-технічного прогресу, фінансових можливостей підприємства з придбання новинок, а також його інвестиційної активності.

Процес праці – явище складне і багатоаспектне. Основними формами його прояву виступають витрати людської енергії, взаємодія працівника з засобами виробництва (предметами і. засобами праці) і виробнича вза­ємодія працівників один з одним як по горизонталі (відносини співучасті в єдиному трудовому процесі), так і по вертикалі (відносини між керів­ником і підлеглим). Роль праці в розвитку людини і суспільства виявля­ється в тім, що в процесі праці не тільки створюються матеріальні і духовні цінності, Призначені для задоволення потреб людей, а й розвива­ються самі працівники, що здобувають навички, розкривають свої здібності, поповнюють і збагачують знання. Творчий характер праці знаходить своє вираження в появі нових ідей, прогресивних технологій, у більш доскона­лих і високопродуктивних знаряддях праці, нових видах продукції, мате­ріалах, енергії, які, у свою чергу, ведуть до розвитку потреб.

Таким чином, у процесі трудової діяльності не тільки виробляються товари, послуги, створюються культурні цінності і т. д., але з’являються нові потреби з вимогами їх подальшого задоволення. Соціоло­гічний аспект дослідження полягає в розгляді праці як системи суспіль­них відносин, у визначенні її впливу на суспільство.

Праця відіграє винятково важливу роль у здійсненні і розвитку люд­ського суспільства і кожного його члена. Завдяки праці багатьох тисяч поколінь людей накопичений величезний потенціал продуктивних сил, колосальне суспільне багатство, сформувалася сучасна цивілізація. По­дальший прогрес людського суспільства неможливий без розвитку ви­робництва і праці.

За всіх часів праця була і залишається найважливішим виробничим фактором, видом діяльності людини.

Діяльність – це внутрішня (психічна) і зовнішня (фізична) активність людини, регульована усвідомленою ціллю.

Трудова діяльність є провідною, головною діяльністю людини. Так як впродовж життя в кожен момент людина може знаходитись в одному з двох станів – діяльності чи бездіяльності, то діяльність виступає як активний процес, а бездіяльність – як пасивний.

Переважна частина діяльності людей здійснюється усвідомлено, на основі внутрішньо аргументованих спонукань. Звідси усвідомлену части­ну діяльності підрозділяють на трудову і нетрудову. Основними крите­ріями, що відрізняють трудову від нетрудової діяльності, виступають:

§ зв’язок із творенням благ,тобто створення і нарощування матеріаль­них, духовних, побутових благ. Діяльність, не пов’язана з творенням, не є працею. Наприклад, прогулянки, подорожі, ігри як форма відпо­чинку, приймання їжі, лікувальних процедур. Така діяльність пов’яза­на зі споживанням благ для відновлення працездатності, розвитку, відтворення життєдіяльності;

§ цілеспрямованість діяльності.Безцільна діяльність відношення до праці не має, тому що це марна трата людської енергії, що не дає позитивних результатів;

§ легітимність діяльності.До праці відноситься тільки незаборонена ді­яльність, а заборонена, злочинна діяльність працею бути не може, то­му що спрямована на незаконне присвоєння результатів чужої праці і переслідується законом;

§ затребуваність діяльності.Якщо людина затратила час і зусилля на виготовлення виробу, що виявився нікому не потрібним, то таку діяль­ність не можна вважати працею.

Таким чином, праця з економічної точки зору – це процес свідомої, доцільної діяльності людей, за допомогою якої вони видозмінюють речо­вину і сили природи, пристосовуючи їх для задоволення своїх потреб.

Цілями трудової діяльності може бути виробництво споживчих това­рів і послуг чи засобів, необхідних для їхнього виробництва. Цілями можуть бути виробництво енергії, засобів інформації, ідеологічних про­дуктів, а також дії управлінських і організаційних технологій. При цьому неважливо, чи потрібний вироблений продукт людині для задоволення її власних потреб. Цілі трудової діяльності задаються людині суспільством, тому за своєю природою вона є суспільною: потреби суспільства її фор­мують, визначають, спрямовують і регулюють.

У процесі праці на людину впливає велике число зовнішніх виробни­чих і позавиробничих факторів, що діють на її працездатність і здоров’я. Сукупність цих факторів називають умовами праці.

Під умовами праці розуміється сукупність елементів виробничого сере­довища, що впливають на функціональний стан людини, її працездатність, здоров’я, усі сторони її розвитку, і насамперед на ставлення до праці та її ефективність. Умови праці формуються в процесі виробництва і визнача­ються типом і рівнем техніки, технології й організації виробництва.

Розрізняють соціальио-економічні і виробничі умови праці.

Соціально-економічні умови праці включають усе те, що впливає на рівень підготовки працівника до участі в праці, на відновлення робочої сили (рівень утворення і можливість його одержання, можливість повно­цінного відпочинку, умови побуту і т. д.).

Виробничі умови праці – це всі елементи виробничого середовища, що впливають на працівника в про­цесі праці, на його здоров’я і працездатність, на ставлення до роботи.

Суб’єктом праці може бути окремий працівник чи колектив. Оскільки засоби праці і предмети праці створює людина, вона є основним компо­нентом праці як системи.

Соціальна і психофізіологічна характеристика праці.

Трудовому колективу в цілому й окремим його членам властиві соці­альні й індивідуально-психологічні особливості. До соціальних особли­востей відносяться потреби, мотиви, ціннісні орієнтації, цілі і очікування, міжособистістні відносини, у тому числі формальні і неформальні, соціаль­но-психологічний клімат у колективі, рівень професійної підготовленості і т. д.

Індивідуально-психологічні особливості окремих працівників, особис­ті мотиви, рівень індивідуальної кваліфікації, конкретні професійні знан­ня й уміння, навички, психологічні і фізіологічні особистісні якості обов’язково повинні співвідноситися з колективними особливостями.

Суб’єкт діяльності, чи працівник, – це система, що має складні внут­рішні (психічні) функції і властивості. До таких внутрішніх властивос­тей відносяться: емоційна настроєність на роботу, загальна усвідомле-ність захищеності в суспільстві, впевненість у завтрашньому дні, задово­леність ситуацією вдома, в родині, особливості темпераменту, а також побудова образу майбутнього результату діяльності, варіантів досягнен­ня цього результату.

Предмети і засоби праці не функціонують як такі, якщо не включені в процес живої праці, яка завжди визначає не лише ставлення людей до природи, а й відносини між учасниками процесу. Трудова діяльність також не може здійснюватися без засобів виробництва, що створюють речовинні умови живої праці. Тому процес праці уявляється не як меха­нічне поєднання трьох його основних компонентів, а як органічна єдність, вирішальними факторами якої є сама людина і її трудова діяль­ність.

Праці властива визначена суспільна організація. Усе, що потрібно для життя, людина одержує від суспільства в обмін на свою працю. Завдяки поділу праці жодна людина не тільки не робить усього того, що їй потріб­но, але майже ніколи не бере участі у виробництві хоча б одного продукту від початку до кінця. Тому виробництво будь-якого продукту в суспіль­стві одночасно створює певні відносини людей у процесі праці, розподілу, обміну і споживання її продуктів.

Таким чином, праця - це найважливіша умова життєдіяльності як окремого індивіда, так і суспільства в цілому, будь-якої організації, під­приємства.

Перехід до ринкових відносин у нашій країні багато чого змінив у громадській організації праці. Як свідчить досвід, головне в таких змінах – це зміни в пріоритетності інтересів і стимулів до праці. Ринкові відносини припускають ієрархію пріоритетності таких інтересів: особисті інтереси – найголовніші. Якщо вони реалізовані, то відповідно будуть реалізовані і колективні інтереси.

Визнання особистих інтересів найважливішими в сучасних умовах – це визнання важливості і значимості проблем мотивації трудової діяль­ності, стимулювання праці, а також необхідності підвищення статусу працівника в системі соціально-трудових відносин.

Отже, праця – явище соціальне. У процесі праці формується певна система соціально-трудових відносин, що є стрижнем суспільних відно­син на будь-якому рівні (національна економіка, регіон, підприємство, індивіди).

Це соціальна характеристика праці. Але в основі праці лежать і пси­хічні, і фізіологічні процеси. Тому важливу роль у вирішенні задач під­вищення її ефективності відіграє вивчення діяльності і функцій людини. Звідси випливає ще одне визначення категорії «праця».

Праця – це процес витрати нервової (психічної) і мускульної (фізич­ної) енергії людини, у результаті чого створюються необхідні для життя і розвитку суспільства споживчі вартості.

Ця характеристика праці тісно пов’язана з її продуктивністю. Змен­шення витрат енергії на виконання одиниці об’єму робіт ідентичне зрос­танню продуктивності, і навпаки, причому витрата енергії залежить від різних виробничих і особистісних факторів.

В уявленні про працю також виділяють різні аспекти:

§ економічні (зайнятість населення, ринок праці, продуктивність праці, організація і нормування праці, оплата і матеріальне стимулювання, планування, аналіз і облік праці);

§ техніко-технологічні (технічне і технологічне оснащування, електро-і енергооснащуваність, техніка безпеки й ін.);

§ соціальні (змістовність, привабливість, престижність і мотивація, соці­альне партнерство й ін.);

§ психофізіологічні (тяжкість, напруженість, санітарно-гігієнічні умови праці й ін.);

§ правові (законодавче регулювання трудових відносин, відносин на ринку праці й ін.).

Подібний поділ досить умовний, тому що проблеми праці поєднують у собі одночасно різні аспекти, виникають в єдності чи знаходяться в тісній взаємозалежності.

Значення праці в розвитку людини.

Історія людства свідчить про дуже істотне, можна сказати, вирішальне значення праці. Теоретичні й емпіричні дослідження ролі праці свідчать: праця – перша, основна умова всього людського життя, причому у такій мірі, що можна сказати: «Працю створила сама людина».

У цивілізованому суспільстві діяльність людини спрямована на ство­рення машин, механізмів, матеріалів із заздалегідь заданими властивос­тями, відсутніми безпосередньо в природі, засобів передачі і збереження інформації, творів мистецтва і літератури, здійснення наукових відкрит­тів. З розвитком продуктивних сил змінюється і саме людське суспіль­ство, спосіб життя людей.

Сучасне виробництво, освоюючи різноманітні ресурси і перетворюючи їх на споживчі блага, дедалі більше впливає на навколишнє середовище. У виробничі процеси втягують не лише традиційні природні ресурси (ґрунт, вода, ліси, корисні копалини), а й атмосферу, Світовий океан, Космос.

Під впливом науково-технічного прогресу (НТП) відбуваються такі процеси, як систематична зміна змісту переважно фізичної праці в ре­зультаті комплексної механізації, автоматизації, кібернетизації виробництва і корінного поліпшення'його організації. Підвищується загально­освітній і культурно-технічний рівень, кваліфікація працівників, на тлі безупинного зростання продуктивності як суспільної, так і індивідуаль­ної праці підвищується рівень і якість життя населення.

Могутнім фактором зростання продуктивних сил суспільства є орга­нічне поєднання науки з виробництвом, тому що науково-технічна рево­люція означає не просто застосування нових видів енергії, матеріалів, електронно-обчислювальних машин і навіть комплексної автоматизації виробництва, а глибоку перебудову всього технічного базису виробницт­ва, форм його організації і управління.

Поява електронно-обчислювальної техніки і зростання швидкодії ЕОМ виявилися одним з найбільш вражаючих напрямків НТР. Вироб­ництво і застосування ЕОМ у розвинутих країнах зростає швидкими темпами, але при цьому враховується і роль «людського фактора» в уп­равлінні виробництвом благ і послуг, роль менеджерів усіх рангів.

Одним з істотних моментів розвитку виробництва є перехід від екс­тенсивних методів до інтенсивних: Під екстенсивним зростанням вироб­ництва розуміється його розширення переважно за допомогою нових ка­піталовкладень і залучення нових сил у виробничий процес. Інтенсифі­кація виробництва означає кількісне зростання і якісне поліпшення про­дукції передусім за рахунок істотного підвищення ступеня використання всіх засобів виробництва – як знарядь праці і матеріалів, так і наявного потенціалу робочої сили, подальшого значного підвищення продуктив­ності праці на основі застосування більш досконалої техніки і техноло­гії виробництва, швидкого освоєння досягнень науково-технічного про­гресу.

Досвід розвитку виробництва в країнах з ринковою економікою пока­зує, що поряд з концентрацією виробництва по горизонталі – шляхом об’єднання підприємств, що роблять однотипну продукцію, відбувається концентрація виробництва по вертикалі – у вигляді комбінатів, тобто об’єднання підприємств, що здійснюють послідовні ступені переробки сировини або пов’язані різними формами суспільного поділу праці і спе­ціалізації виробництва. Прикладами вертикальної концентрації вироб­ництва є металургійні, нафтохімічні, лісохімічні й інші комбінати. Про­гресивною формою концентрації є комбінування виробництва.

В умовах НТР істотну роль відіграють науково-виробничі об’єднання, що комплексно здійснюють процес «дослідження – виробництво». Як правило, найбільш великі з них включають, крім виробничих ланок, про­ектно-конструкторські, технологічні, науково-дослідні організації, лабо­раторії, досвідчені виробництва, що забезпечують необхідну науково-конструкторську і технологічну підготовку. Це наближає науку до вироб­ництва, створює умови для найшвидшого використання досягнень науки і техніки в господарських одиницях, визначає необхідність кваліфікацій­ного зростання працівників.

Праця, виступаючи як процес взаємодії людини і природи, водночас обумовлює певні відносини між її учасниками. У структурі громадської праці виділяють такі категорії: зміст праці і соціально-економічний харак­тер праці.

Зміст праці розкриває взаємодію людини з природою, представляє сукупність якісно визначених трудових функцій, спрямованих на вироб­ництво споживчих цінностей, характеризує конкретні види трудової ді­яльності в процесі виробництва.

Соціально-економічний характер праці виражає форму її громадської організації і являє собою сукупність відносин між учасниками трудо­вого процесу, відмітні риси, властиві тому чи іншому способу вироб­ництва.

Один з найважливіших методологічних аспектів дослідження праці – пізнання її функцій. За всього різноманіття останніх не можна не відзна­чити їх діалектичної єдності.

Праці властиві такі функції:

§ спосіб задоволення потреб (перша і найважливіша функція праці, з якої починається суспільне буття людини);

§ творець суспільного багатства(діяльність, за допомогою якої людина, задовольняючи свої потреби, опосередковує, регулює, контролює об­мін речовин між собою і природою);

§ творець суспільства і фактор суспільного прогресу(задовольняючи по­треби і створюючи багатство, праця знаходиться в основі всього сус­пільного розвитку – формує соціальні шари суспільства й основи їхньої взаємодії);

§ скульптор людини(створюючи всі цінності людського буття, висту­паючи як суб’єкт суспільного розвитку, прилучаючи до праці суспіль­ство в цілому, людина розвиває і саму себе: здобуває знання і профе­сійні навички, формує навички спілкування і взаємодії);

§ сила, що відкриває людству шлях до свободи(та, що дає людям можли­вість заздалегідь враховувати дедалі більш віддалені природні і сус­пільні наслідки своїх дій).

Слід зазначити, що остання функція як би резюмує всі попередні, тому що саме в праці і за допомогою праці суспільство пізнає як закони свого розвитку, так і закони природи. Стосовно інших функцій, то вони підготовляють реалізацію свободотворчої функції праці.

В міру розвитку науково-технічного і соціального прогресу відносини між функцією праці як творцем суспільного багатства і людинотворчою функцією стають дедалі більш гармонічними. Це пояснюється тим, що кількість і якість продуктів праці, технічна досконалість, економічна ефективність суспільного виробництва великою мірою залежать від за­стосування у виробництві - досягнень науки, втілених у живій праці. Ка­тегорія «зміст праці» виражає професійну приналежність праці, склад виконуваних робіт, їхню складність, послідовність виконання.

Зміст праці – це функціональні особливості конкретного виду трудо­вої діяльності, обумовлені предметом праці, засобами праці і формою організації виробничого процесу. Ці особливості охоплюють міру відпо­відальності і складності праці, рівень технічних можливостей, співвідно­шення виконавських функцій, рівень технічної оснащеності, ступінь різ­номанітності трудових функцій і т. д.

Зміст праці висуває визначені вимоги до освіти, кваліфікації, здібнос­тей індивіда. Це ключовий фактор, що характеризує можливості розвит­ку і самореалізації особистості в процесі праці. Він впливає на ставлення до праці і задоволеність нею, на ступінь інтересу до праці, на плинність кадрів і рівень продуктивності праці.

Зміст праці виражає розподіл функцій на робочому місці і визна­чається сукупністю виконуваних операцій, показує рівень розвитку про­дуктивних сил. Кожна ступінь розвитку продуктивних сил висуває свої вимоги до праці, створює передумови для формування визначеного типу працівника, змінює співвідношення зайнятих працею різного змісту.

Перетворення, що відбуваються нині в економіці, засобах і предметах праці, вимагають підвищення професійної підготовки працівників. Це пов’язано з ускладненням змісту праці, що відбиває взаємодію людини і знарядь праці в процесі трудової діяльності і являє собою склад трудо­вих функцій – сукупність виконуваних працівником дій, їх співвідно­шення і взаємозв’язок.

При аналізі змісту праці враховується, що в процесі праці здійснюють­ся такі функції:

§ логічна, пов’язана з визначенням цілі і підготовкою системи необхід­них трудових операцій;

§ виконавська – приведення засобів праці в дію різними способами за­лежно від стану продуктивних сил і безпосереднього впливу на пред­мети праці;

§ реєстрація і контроль – спостереження за технологічним процесом, ходом виконання наміченої програми;

§ регулювання – коригування, уточнення заданої програми.

Кожна з перелічених функцій може бути присутньою тією чи іншою мірою в праці окремого працівника, але неодмінно властива сукупній праці. Залежно від переваги тих чи інших функцій у трудовій діяльності людини визначається складність праці, складається конкретне співвід­ношення функцій розумової і фізичної праці.

Різноманіття змісту праці обумовлює розподіл функцій між людьми, що обробляють предмети праці. Такими функціями є:

§ методологічна – полягає в застосуванні і розвитку методів пізнання, в основі яких лежать об’єктивні закони природи і суспільства;

§ ідеологічна – спрямована на створення системи політичних, правових, моральних, естетичних, філософських поглядів і ідей, поширюваних через засоби масової інформації і публічні виступи;

§ виховна – спрямована на підготовку людей до виконання задач соці­ального й економічного характеру шляхом цілеспрямованого впливу на них, що забезпечує формування їхньої особистості в потрібному напрямку;

§ спрямовуюча, що полягає в організації планів і програм прискорення соціально-економічного розвитку країни за рахунок залучення до їхнього виконання всіх членів суспільства;

§ планова – складається у випереджальному передбаченні розвитку об’єктивних явищ на основі науковості пізнання, обговорення і пере­вірки динаміки розвитку подій;

§ інформаційна – полягає в пропаганді поглядів людей, планів, методів їх реалізації, основних положень через засоби масової інформації, сис­тему освіти, культуру;

§ управлінська – полягає в реалізації планів і директив вищих органів;

§ виконавська – передбачає точне виконання посадових інструкцій, юридичних прав, технології роботи, статутних вимог.

Головні фактори,що змінюють зміст праці, – розвиток засобів вироб­ництва, науково-технічний прогрес, перетворення техніки і технології виробництва. Під дією цих факторів праця поступово звільняється від обмежень, що стримують людські можливості. Людина зі своїми здібнос­тями і навичками до праці, як і раніше, залишається головним елементом виробництва, але зміст праці міняється. Він реалізується у використанні наукових знань, здійсненні контролю і регулювання відповідно до вимог досягнень науки і техніки.

За змістом розрізняють: працю у сфері матеріального виробництва, у сфері послуг, у сфері науки, культури і мистецтва, в інших сферах; пра­цю в окремих галузях матеріального і нематеріального виробництв (на­приклад, праця в машинобудуванні, у легкій і харчовій промисловості, у будівництві, у сільському господарстві, на транспорті і т. д.); працю за видами діяльності – праця підприємця, керівника, адміністратора, уче­ного, інженера, робітника, фермера тощо.; нарешті, працю за професією і спеціальністю.

Зміст праці, наприклад, інженера-технолога, слюсаря-збирача, тракториста-комбайнера, художника, музиканта, продавця, науков­ця, бухгалтера і т. д. може бути чітко окреслена шляхом опису відмітних рис кожного виду діяльності.

Характер праці

Економічна наука, розглядаючи процес суспільного розвитку, виділяє в ньому періоди не тільки за рівнем розвитку продуктивних сил (харак­тер знарядь праці), а й за формою їхнього застосування (характер відно-син людей у процесі створення матеріальних благ і послуг).

Суспільний поділ праці призводить до виокремлення різних видів тру­дової діяльності в самостійні сфери. І передусім у фізичну і розумову працю. З розвитком мануфактури поділ праці на розумову і фізичну відбувається уже безпосередньо на виробництві. Велике машинне вироб­ництво, поглиблюючи суспільний поділ праці, відокремивши виробника від засобів виробництва, перетворило його у виконавця, позбавленого можливості виявляти свою громадську свободу.

Складна кооперація праці припускає її поділ, коли в єдиному вироб­ничому процесі поєднуються різні, але взаємозалежні конкретні види праці. У сучасній праці між окремими працівниками складаються визна­чені виробничі відносини, насамперед відносини кооперації і поділу пра­ці.

Під характером праці розуміється його соціально-економічна сторона, що виражає тип суспільної організації праці і ставлення до неї працівни­ків. Характер праці визначається системою виробничих відносин і зале­жить від ступеня розвитку матеріально-технічної бази даного способу виробництва. При цьому тип суспільної організації праці виявляється в способі по'єднання працівників із засобами виробництва, у специфічних формах поділу праці і її соціальній структурі, у взаємозв’язку окремих видів праці.

Характер праці виражає ступінь розвинутості виробничих відносин і розкриває процес взаємодії людини і суспільства.

До показників характеру праці відносять:

§ форму власності;

§ ставлення працівників до праці;

§ відносини розподілу зроблених продуктів і послуг;

§ ступінь соціальних розходжень у процесі праці.

У ринковій економіці розрізняють дві форми власності: державну і недержавну. Державна власність як система відносин забезпечує життє­здатність всієї економічної системи. До недержавної відноситься приват­на власність із усіма модифікаціями, тобто акціонерна, кооперативна, корпоративна тощо.

Ставлення до праці виражає зв’язок між працівником і працею з при­воду виробництва і розподілу матеріальних і духовних благ. Воно являє собою об’єктивну категорію, що виражає типові відносини між людьми щодо їхньої спільної участі у виробництві і виявляється через взаємо­зв’язок основних соціальних функцій праці: як засобу до життя, способу самовираження і розвитку особистості, критерію становища людини в суспільстві. Разом з тим це складне соціальне явище, що визначається різними факторами, у тому числі оплатою праці, умовами праці, її орга­нізацією, змістом, відносинами в трудовому колективі, стилем керівницт­ва, а також системою сімейного і шкільного виховання і т. д.

Відносини розподілу – це відносини між людьми з приводу визначення частки кожного члена суспільства в створеному продукті. Ці відносини відіграють величезну роль у суспільному господарстві тому що люди, що вступають у виробничий процес, що вкладають у нього свою працю чи капітал, хочуть одержати визначені доходи. Тому розподільні відносини лежать в основі створення системи стимулів для участі у виробничому процесі. Крім того, розподіл визначає можливість досягнення соціально-економічних цілей розвитку суспільства, дозволяє впливати на рівень задоволення потреб.

Відносини розподілу, як і вся система виробничих відносин, залежать від відносин власності. Розподіл доходів будується таким чином, що ко­жен власник факторів виробництва одержує свій доход залежно від по­питу та пропозиції на той чи інший фактор виробництва і від граничної продуктивності кожного фактора. Власники робочої сили, що беруть участь у виробничому процесі, одержують доход залежно від того, яку роботу вони виконують і як вони це роблять, тобто основним критерієм розподілу виступає праця. Доход власників засобів виробництва і грошо­вого капіталу визначається розміром власності й умовами її реалізації. Тому в основі розподілу в ринковій економіці лежить розподіл за працею і капіталом.

У процесі трудової діяльності відбувається виробними взаємодія пра­цівників один з одним. Така взаємодія здійснюється між працівниками суміжних робочих місць, основними і допоміжними працівниками, керів­никами і підлеглими. Взаємодія працівників у процесі праці має і соці­альну сторону, тобто взаємодія між різними соціальними групами, що розрізняються за статтю, віком, стажем роботи, освітою, сімейним станом і т. д. Соціальна структура працівників впливає на характер виробничої взаємодії між ними.

Розрізняють такі різновиди праці: вільна і підневільна; особиста і сус­пільна; індивідуальна і колективна; змістовна і беззмістовна; розумова і фізична; творча і рутинна; престижна і не престижна; різного ступеня тяжкості і шкідливості; напружена і не напружена та ін.

Характер праці визначають розміри і своєрідність затрат робочої сили, фактори зовнішнього середовища, особливості технологічного процесу. Витрата людиною нервової і мускульної енергії у великих кількостях знаходить прояв у розвитку негативних станів: перевтомі, емоційному стресі, підвищеній психічній напруженості, тривожності, відсутності мо­тивацій.

Зміст і характер праці тісно пов’язані між собою, тому що виражають різні сторони однієї і тієї самої трудової діяльності. Крім того, вони впливають на активність людини у позаробочий час, розвиток її творчих здібностей, структуру споживання, ритм життя, спосіб проведення віль­ного часу.

Задоволеність працею – це стан збалансованості вимог (запитів), про­понованих працівником до змісту, характеру й умов праці, і суб'єктивної оцінки можливостей реалізації цих запитів. Це оцінне відношення люди­ни чи групи людей до власної трудової діяльності, різних її аспектів, найважливіший показник адаптації працівника на даному підприємстві, у даній трудовій організації. Розрізняють так звану загальну і часткову задоволеність працею: перша характеризує задоволеність у цілому, а дру­га – різними її аспектами й елементами, виробничою ситуацією.

Існує цілий ряд досить конкретних факторів задоволеності працею, що відбивають її роль, функції, результати в соціально-економічному житті, в організації і управлінні.

1. У результаті вивчення ставлення людей до благополуччя в побуті, до соціально-економічної системи, соціального клімату встановлено, що робота і кар’єра мають для них найбільше значення поряд з особистим життям, здоров'ям, повноцінним дозвіллям. Отже, задоволеність працею є насамперед соціальна задоволеність, найважливіший показник якості життя індивідів, груп, нації.

2. Задоволеність працею має функціонально-виробничу значимість. Вона впливає на кількісні і якісні результати праці, терміновість і точ­ність виконання завдань, обов’язковість у ставленні до інших людей. Ставлення до праці може ґрунтуватися на самооцінці працівником своїх ділових якостей і показників. ІІри цьому самозадоволеність і самонезадоволеність можуть позитивно і негативно впливати на роботу залежно від конкретного випадку.

3. Турбота роботодавця про задоволеність людей своєю працею визна­чає деякі істотні типи управлінського поводження, трудових відносин узагалі. Роботодавець часто скептично ставиться до виробничо-економіч­ного ефекту будь-яких заходів щодо гуманізації праці і вважає їх фінан­сування нераціональним. Засоби на ці цілі звичайно витрачаються під тиском профспілок, правових інстанцій чи мас (працівників). Це відбу­вається через нерозуміння важливості і значимості для виробничої сфе­ри такого показника, як «задоволеність працею».

4. Задовільні з точки зору працівника характер і умови праці – це найважливіший фактор авторитету керівника.

5. Задоволеність працею часто є індикатором плинності кадрів і необ­хідності відповідних дій з її запобігання.

6. У залежності від задоволеності працею підвищуються чи знижують­ся вимоги і домагання працівників, у тому числі стосовно винагороди за роботу (задоволеність може знижувати критичність щодо оплати праці).

7. Задоволеність працею є універсальним критерієм пояснення, інтер­претації самих різних вчинків окремих працівників і трудових груп. Во­на визначає стиль, спосіб, манеру спілкування адміністрації з працівни­ками, тобто розрізняється поводження вдоволених і незадоволених пра­цівників, керування вдоволеними і незадоволеними людьми.

Задоволеність працею іноді розглядається як інтегральна характерис­тика, що підсумовує самооцінку задоволеності приватними аспектами трудової ситуації. Фактори, що впливають на неї_г різноманітні: рівень за­питів працівника до змісту й умов праці, об'єктивний стан останніх і адек­ватність їхньої суб’єктивної оцінки, міра власних зусиль суб'єкта в досяг­ненні бажаних умов праці і можливість впливати на ці умови. Зв’язок за­доволеності працею з результатами праці не завжди прямолінійний. Іноді він буває навіть суперечливим. Працівник може бути задоволений працею, але мати низькі ефективність і якість праці. Звичайно задоволеність працею вимірюють досить різноманітним набором індикаторів. У рамках підприєм­ства, трудової організації, фірми можна виділити такі показники (табл.1):

Таблиця 1. Показники, що характеризують задоволеність працею

Існує кілька принципів співвідношення між загальною і частковою задоволеністю працею, які необхідно враховувати при вимірі задоволе­ності працею:

§ загальна задоволеність виникає в результаті значної переваги сум по­зитивних чи негативних факторів одного над іншим;

§ один із позитивних чи негативних факторів виявляється настільки значним, що визначає загальну задоволеність;

§ виникає відносна рівновага між позитивними і негативними фактора­ми, і загальна задоволеність виявляється невизначеною.
Задоволеність працею залежить від багатьох факторів. Вони формують оцінне відношення працівників до їхньої трудової діяльності чи істотно впливають на неї. Серед них: об’єктивні характеристики трудової діяльності, суб'єктивні особливості сприйняття і переживання (домаган­ня і критичність працівника), кваліфікація й освіта працівника, стаж трудової діяльності, етапи трудового циклу, інформованість, особлива матеріальна чи моральна мотивація праці, адміністративний режим в організації, підтримка позитивної оцінки і самооцінки, рівень чекання (наявність чи відсутність, відповідність чи невідповідність реальності), офіційна і публічна увага до проблем праці, суспільна думка і т. д.

Практично всі перелічені фактори є керованими, й існують реальні соціальні технології, що дозволяють регулювати задоволеність працею. Ставлення до праці і задоволеність працею є саме тими показниками, що дозволяють визначати рівень і ступінь адаптації працівника до умов пра­ці в самому широкому смислі цього слова.

Поняття «адаптація» запозичене з біології й означає приладжування, пристосування до навко­лишнього середовища. Трудова адаптація – це соціальний процес осво­єння особистістю нової трудової ситуації, у якій особистість і трудове середовище активно впливають один на одного і є системами, що адап­тують. Прийшовши на роботу, людина активно включається в систему професійних і соціально-психологічних відносин конкретної трудової ор­ганізації, засвоює нові для неї соціальні ролі, цінності, норми, погоджує свою індивідуальну позицію з цілями і задачами організації (трудового колективу), тим самим, підкоряючи своє поводження службовим розпо­рядженням даного підприємства чи установи.

Однак коли людина поступає на роботу, вона має визначені цілі і ціннісні орієнтації поводження, відповідно до яких формує свої вимоги до підприємства, а воно, виходячи зі своїх цілей і задач, висуває свої вимоги до працівника, до його трудового поводження. Реалізуючи свої вимоги, працівник і підприємство взаємодіють, пристосовуються один до одного, у результаті чого здійснюється процес трудової адаптації. Таким чином, трудова адаптація –двосторонній процес між особистістю і новим для неї соціальним середовищем.

Адаптованість людини до конкретного трудового середовища виявля­ється в її реальному поводженні, у конкретних показниках трудової ді­яльності: ефективності праці, засвоєнні соціальної інформації і її прак­тичній реалізації, зростання усіх видів активності, задоволеності різними сторонами трудової діяльності.

Отже, ставлення до праці характеризує певні якості людини, що реа­лізуються через прояв її фізичних і духовних сил. Основними компонен­тами ставлення до праці є: трудові мотиви й установки працівників, трудова активність і їх внутрішній стан, викликаний виконуваною робо­тою. Вивчення даної проблеми дозволило виділити об’єктивні і суб’єк­тивні фактори, що формують ставлення до праці, задоволеність нею.

Соціологічні дослідження показали, що можна регулювати ці фактори і керувати ними.

Якість трудового життя населення.

Причини, що визначають якість життя, тривалий час аналізувалися з позицій джерел багатства країни.

Як показує досвід, вплив природних ресурсів і чисельності населення на результати господарської діяльності не можна вважати однозначним і визначальним.

Серед причин, що обумовлюють лідерство країни, у даний час най­більш істотними визнаються ті, що пов'язані з характеристиками насе­лення, особливо такими, як його освіченість, професіоналізм, трудова активність і заповзятливість.

Якість життя характеризується ступенем задоволення потреб люди­ни, обумовлених відповідними нормами, звичаями і традиціями, а також рівнем особистих домагань.

Якість життя загалом визначається за всіма сферами і аспектами існу­вання людини: природа, сім’я, робота, громадська діяльність, навчання, вільний час і т. д.

Для аналізу і планування якості життя використовується ряд показни­ків (соціальних індикаторів), що відбивають як об’єктивні характеристи­ки (споживання матеріальних благ, тривалість життя, система освіти й ін.), так і суб’єктивне сприйняття людьми умов існування. У світовій літературі поряд з поняттям якості життя використовується також тер­мін «суб’єктивне благополуччя».

Оцінка якості життя – поняття відносне. Різні люди сприймають одні й ті самі умови існування по-різному. Причини цих розходжень, у кінце­вому підсумку, визначаються різним розумінням змісту і цілей життя.

У цілому потенціал країни як основа добробуту її жителів визначаєть­ся такими ресурсами: 1) природними; 2) людськими; 3) виробничими і фінансовими; 4) інформаційними і духовними.

Природними ресурсами є все, що має країна як частина Земної кулі: її географічне положення, родючість землі, корисні копалини, запаси во­ди, клімат і т. п. Але існуюча система національних розрахунків не від­биває в достатній мірі вплив природних ресурсів і екологічних факторів на економіку країни. Зокрема вирубка лісу звичайно розглядається як приріст ВВП, хоча негативні екологічні наслідки цієї господарської акції можуть перевищити доход від використання лісу як джерела сировини.

Людські ресурси країни визначаються чисельністю і якісними харак­теристиками населення.

Виробничі і фінансові ресурси включають устаткування; запаси сиро­вини, матеріалів, продукції; фінансові засоби. Усі ці матеріальні ресурси можуть бути власністю підприємств, держави і громадян.

Інформаційні і духовні ресурси – це здобуток науки, літератури, мис­тецтва, релігії, а також традиції і звичаї, системи цінностей.

Розглянуті види ресурсів характеризують потенціал країни. Його ви­користання залежить від суспільних відносин, державного устрою і сис­тем управління підприємствами.

Для орієнтованої оцінки взаємозв’язку факторів якості життя може бути використаний індекс трудового потенціалу:

іт. п. ⁼ І'зд., Імор., Ітп., Іакт., Іорг., Іосв., Іпроф., Іроб. ч.), де індекси характеризують відповідно: здоров’я, моральність, творчий по­тенціал, активність (пасіонарність), організованість, освіту, професіона­лізм, ресурси робочого часу.

На основі індексу якості життя можна порівнювати фактори соціаль­но-економічного розвитку різних країн і регіонів.

Якість трудовою життя – показник оцінки соціально-трудових відносин.

Якість трудового життя – це інтегральне поняття, що всебічно ха­рактеризує рівень і ступінь добробуту, соціального і духовного розвитку людини через її діяльність в організації. При цьому якість життя людей певної території чи держави визначається сукупним впливом економіч­них, соціальних, демографічних, екологічних, географічних, політичних і моральних факторів як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру.

Якість трудового життя виступає основним показником оцінки соці­ально-трудових відносин.

Участь людини в економічній діяльності характеризується її потреба­ми і можливостями їх задоволення, що обумовлені, передусім, характе­ристиками людського потенціалу: здоров’ям, моральністю, творчими здібностями, освітою і професіоналізмом. Таким чином, людина в ринко­вій економіці виступає, з одного боку, як споживач економічних благ, вироблених організаціями, а з іншого – як власник здібностей, знань і навичок, необхідних організаціям, державним і громадським органам. Концепція якості трудового життя ґрунтується на створенні умов, що забезпечують оптимальне використання трудового потенціалу людини. Якість трудового життя можна підвищити, змінивши на краще будь-які параметри, що впливають на життя людей. Це включає, наприклад, реа­лізацію програм просування по службі, навчання працівників методам більш ефективного спілкування і поводження в колективі, удосконалю­вання організації праці й ін. У результаті трудовий потенціал одержує максимальний розвиток, а організація – високий рівень продуктивності праці і максимальний прибуток.

Поліпшення якості трудового життя передбачає поліпшення соціаль­но-економічного змісту праці, розвитку тих характеристик трудового по­тенціалу, що дозволяють роботодавцям більш щільно використовувати інтелектуальні, творчі, організаторські, моральні здібності людини. Від­повідна якість трудового життя повинна створити умови для того, щоб дати вихід творчим здібностям працівника, коли головним мотивом стає-не тільки заробітна плата, а й задоволення від трудових досягнень у результаті самореалізації і самовираження.

Якість трудового життя визначається низкою елементів:

§ робота повинна бути цікавою, тобто характеризуватися вищим рівнем організації, змістовності і включати творчі елементи;

§ працівники мають одержувати справедливу винагороду за працю і ви­знання своєї праці;

§ робота повинна здійснюватись в безпечних і здорових умовах праці;

§ нагляд з боку керівництва повинен бути мінімальним, але здійснюва­
тися завжди, коли в цьому виникає необхідність;

§ забезпечення можливості використання працівниками соціально-побутової інфраструктури підприємства;

§ участь працівників у прийнятті рішень, що торкаються їхньої роботи й інтересів;

§ забезпечення працівнику гарантій роботи (правова захищеність), мож­ливості професійного росту і розвитку дружніх взаємин з колегами.

Із самого визначення якості трудового життя випливає, що дане по­няття споконвічно взаємозалежне з теоріями мотивації.

Як відомо, джерелом розвитку особистості є задоволення її потреб. В умовах переходу до ринкових відносин важливо простежити вплив тео­рій мотивації, заснованих на потребах, на поводженні людини в органі­зації. При цьому під мотивацією розуміється процес спонукання кого-не-будь (окремого працівника чи групи) до діяльності з досягнення кон­кретних цілей. Це те, що змушує людину (групу) діяти і поводитися певним чином. Це сполучення інтелектуальних, фізіологічних і психологічних процесів, що у конкретних ситуаціях визначають те, наскільки рішуче діє працівник і в якому напрямку зосереджується вся його енергія. Поводження людини визначається безліччю мотивів. Розуміння мотивів і потреб дає ключ до пояснення розвитку особистості.

До числа найбільш відомих теорій мотивації належить теорія ієрархії потреб людини, розроблена в 40-ві роки XX століття Абрахамом Маслоу. Теорія заснована на тому, що працівник прагне до задоволення своїх потреб, що мають ієрархічну структуру і можуть бути упорядковані в міру зростання важливості для людини. Тобто перш ніж потреба насту­пного рівня стане найбільш могутнім фактором, що визначає пово­дження людини, повинна бути в основному задоволена потреба нижчого рівня.

Фізіологічні потреби пов’язані з забезпеченням виживання. Вони включають потреби в їжі, воді, притулку, відпочинку і т. д. Відповідно до теорії Маслоу, людина працює, насамперед, для задоволення своїх фізіо­логічних потреб. Формами їхньої реалізації можуть бути оплата праці, премії, субсидії, грошова допомога тощо.

Потреби в безпеці включають потреби в захисті від фізичних і психо­логічних небезпек з боку навколишнього світу. їхнє задоволення пов'я­зане, наприклад, із системою пенсійного забезпечення, страхуванням на випадок хвороб, бонусами у вигляді акцій і т. д.

Соціальні потреби (потреби в причетності) – це почуття приналеж­ності до чого-небудь чи до кого-небудь, почуття соціальної взаємодії, прихильності і підтримки. Проявом соціальних потреб є приналежність до підприємства, бригади, трудового колективу, відчуття причетності до справ організації.

Потреби в повазі включають потреби в самоповазі, компетентності, повазі з боку оточуючих, у визнанні.

Потреби самовираження – це потреби в реалізації своїх потенційних можливостей і розвитку особистості, що можуть задовольнитися через службове зростання, можливість пишатися своєю роботою, оволодіння новими знаннями, підвищення кваліфікації і т. п. Оскільки з розвитком людини розширюються її потенційні можливості, потреби в самовираженні ніколи не можуть бути цілком задоволені, а отже, і процес моти­вації діяльності через потреби нескінченний.

Теорія Маслоу допомагає зрозуміти, що лежить в основі прагнення працівника до праці з урахуванням умов, що змінюються. Також з даної теорії випливає, що чим організованіша людина, тим вищий рівень вона займає на ієрархічних східцях.

Дотепер не створено універсальної теорії трудової мотивації. Одні концепції краще працюють в одних умовах (національних культурах, організаціях, професійних групах), інші – в інших.

Оцінку якості трудового життя можна розглянути з позиції працівни­ка, підприємця і суспільства в цілому.

Показники рівня якості трудового життя

Якість трудового життя є поняттям багатогранним, і його неможливо визначити яким-небудь єдиним показником. Найчастіше вона виміряєть­ся певним набором економічних і соціальних показників, що відбивають умови життя працівників і їхній добробут.

Головні принципи, що закладаються в основу при розробці методів під­вищення якості трудового життя, полягають у такому:

§ робота повинна бути творчою й осмисленою;

§ робота має передбачати безупинне підвищення кваліфікації й освіти працівника;

§ працівник повинен брати участь у прийнятті виробничих рішень;

§ робота повинна передбачати взаємодопомогу членів колективу;

§ умови, в яких здійснюється робота, повинні бути здоровими і безпеч­ними.

Дедалі більша частина жителів розвинутих країн усвідомлює негатив­ні тенденції розвитку економіки і відповідно змінює життєві орієнтири. Росте розуміння того, що якість життя не може визначатися кількістю спожитих благ.

Поряд з розглянутою існують й інші методики оцінки якості життя. Зокрема фахівцями Центрального економіко-математичного інституту (ЦЕМІ) РАН під керівництвом С.Айвазяна запропонована комп’ютерна система оцінки якості життя, заснована на використанні статистичних даних, що характеризують здоров’я населення країни (народжуваність, смертність, тривалість життя), його майно і доходи; соціальну безпеку (умови праці, злочинність, розміри допомоги); екологічні параметри. Значимість показників оцінюється експертами. Інтегральна оцінка якості життя виробляється за 10-бальною шкалою.

Читайте також:

1. II. Вимоги безпеки праці перед початком роботи
2. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
3. Автоматизація помпових станцій підкачування і перекачування. Охорона праці під час експлуатації систем автоматизації.
4. Адаптація працівників.
5. АДАПТОВАНА ДО РИНКУ СИСТЕМА ФОРМУВАННЯ (НАБОРУ) ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ПЕРСОНАЛУ. ВІДБІР ТА НАЙМАННЯ НА РОБОТУ ПРАЦІВНИКІВ ФІРМИ
6. Адміністративні правопорушення в галузі охорони здоров'я. Адміністративна відповідальність медичних працівників.
7. Акти з охорони праці в організації.
8. Акти з охорони праці, що діють в організації, їх склад і структура.
9. Алкоголізм і безпека праці.
10. Аналіз ефективності діяльності працівників банку
11. Аналіз і оцінка стану охорони праці
12. Аналіз оплати праці

Переглядів: 3244