• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

СИМУЛЯЦІЯ ПСИХІЧНИХ РОЗЛАДІВ.

Симуляціяпсихічного захворювання – це свідома поведінка, в основі якої є зображення неіснуючих ознак психічних розладів, прикидання або штучний їх виклик з метою уникнути покарання.

Вдаватися до симулятивної поведінки деякі особи можуть в разі їх притягнення до кримінальної відповідальності, загрози позбавлення волі після засудження, при намаганнях уникнути призову в армію, отримати групу інвалідності, різні привілеї та дозволи.

Симулювати можуть як психічно здорові, так і психічно неповноцінні особи, але особливості симуляції у тих та інших різні.

Симуляцію психічно здорових осіб прийнято називати правдивою симуляцією або істиною. Симуляцію осіб з тими чи іншими психічними порушеннями називають симуляцією на патологічному підґрунті.

Залежно від фактичного початку симуляцію розділяють на 3 варіанти: попередню (превентивну),тобто симуляцію, що передує скоєнню злочину, з метою ввести оточуючих в оману, ніби злочин було скоєно в стані психічного захворювання; симуляцію під час скоєння правопорушенняз метою приховування його дійсних мотивів; наступну симуляцію,тобто симуляцію, що здійснюється після скоєння злочинуяк поведінка з метою самозахисту й ухилення від відповідальності. Останній варіант у судово-психіатричній практиці зустрічається найчастіше.

Існує кілька способів симуляції. Частіше з метою симуляції використовується змінена поведінка і висловлювання, за допомогою яких намагаються зображувати патологічний стан психіки, котрого насправді не було і немає. Іноді для цього симулянтами вживаються певні лікарські препарати, що тимчасово можуть викликати стан, який створює враження психічного захворювання. В окремих випадках досліджувані симулюють анамнез. Для цього повідомляються неправдиві відомості про патологічний стан психіки, що нібито колись був у минулому, спеціально підмовляються родичі, “свідки”, подаються фальшиві документи та ін. Вказані варіанти симуляції можуть певним чином поєднуватися.

Істинна (правдива) симуляція.Вибір форми симуляції, в т. ч. зміст неправдивого анамнезу, визначається розповсюдженим у широких верствах населення уявленням про психічні захворювання, змістом медичної літератури, установками судово-психіатричної експертизи і з часом змінюється. В минулому, наприклад, найчастішими були вказівки на наявність в анамнезі різного роду психічних нападів, припадків. Нині переважають скарги на наявність в минулому маячних ідей, марення, галюцинацій тощо. Нерідко симуляції анамнезу передує превентивна госпіталізація в психіатричну лікарню з метою отримання медичного документу, який підтверджував би наявність психічних розладів. В інших випадках особа, котра зверталася до психіатра з приводу невротичних скарг, розладів сну тощо, ускладнює неправдиві відомості про себе вказівками на наявність голосів, марення, маячних ідей і т. д. До цього ж виду симуляції можна віднести випадки, коли неправдива інформація розповсюджується не на весь анамнез, а стосується лише періоду, коли було скоєно злочин. Так, наприклад, особа, котра скоїла злочин у стані сп’яніння, дуже жваво описує нібито наявні в той час хворобливі переживання з метою імітації алкогольного психозу. З цим пов’язані певні судово-психіатричні труднощі.

Симуляція психічного розладу здійснюється у формі зображення окремих хворобливих симптомів або синдромів і значно рідше – у вигляді відтворення окремої форми психічного захворювання. Оскільки симуляція є індивідуальною творчістю, вибір патологічних симптомів для симуляції залежить від знань і досвіду симулянта, його обізнаності в галузі психіатрії, а іноді і від випадкових причин (репліки медперсоналу, поради досліджуваних, що теж знаходяться на експертизі, наслідування інших хворих та ін. Певний відбиток на характер симуляції накладає й особистість досліджуваного. Це зумовлює значне різноманіття проявів симуляції та відсутність будь-яких певних закономірностей. Вдаючи наявність психотичного стану, симулянти намагаються відтворити окремі симптоми та синдроми: збудження, галюцинації, розлади пам’яті, слабоумство, мутизм, ступор, депресію. При цьому часто можна помітити безладне демонстрування симптомів, що, зазвичай, не можуть одночасно бути поєднаними в рамках одного захворювання або зовсім не властиві останньому. Практично ніколи наслідування не буває точним через величезну емоційну і фізичну напругу, яка потрібна для вдавання мовного та рухового збудження, кататонічного ступору, мутизму. Мовна плутанина при зображенні зміненого патологічного мислення, велике напруження уваги, щоб себе не скомпрометувати, швидко викривають симулянта.

У практиці найчастішими є симуляції станів з в’ялою, монотонною поведінкою, пригніченістю, невиразною мімікою, відмовами від контактування, посиланнями на розлади пам’яті. Для підтвердження нібито існуючих психічних розладів досліджувані намагаються продемонструвати їх у присутності лікаря. З цією метою, тільки помітивши спостереження за собою, вони починають самі з собою розмовляти, демонстративно звертатися до медперсоналу зі скаргами на уявних переслідувачів, симулюють маячні ідеї, слухові та зорові обмани. При цьому вираз обличчя, жести, емоційні прояви неадекватні дійсно маячним і галюцинуючим хворим, симулянти швидко виснажуються. При детальному розпитуванні часто вдається помітити їх нерішучість, прагнення уникнути прямої відповіді, перервати розмову. Для вдаваної “творчості” симулянтів характерним є зв’язок з минулим досвідом особи, її інтересами, рівнем освіти і начитаністю.

Серед симулятивних проявів одне з перших місць за частотою займають посилання на провали і порушення пам’яті, що розповсюджується на все минуле або на період часу, який відноситься до інкримінованих діянь. Такого роду скарги завжди подаються в надто демонстративній, акцентованій формі. При зображенні їх досліджувані не можуть уникнути протиріч у поведінці, висловлюваннях, нерідко виявляють помилки, що швидко вказує на штучний характер вдаваних розладів пам’яті.

До цієї описаної форми близько стоїть симуляція слабоумства. Тут також на першому місці стоять зображення розладів пам’яті, однак воно доповнюється ще й імітацією повної відсутності яких-небудь знань і навичок. Особи такого роду навмисне нескладно відповідають на елементарні запитання, брутально, неправильно поводяться під час обстеження. Як правило, зазвичай у таких вдаваних “недоумкуватих” завжди можна помітити дисоціацію між тим, що активно подається, та дійсним становищем справ. Симулянт завжди зібраний, злобливий, подразливий, насторожений. При цій формі симуляції ніколи не спостерігається благодушшя та ейфорії, що властиві хворим із картиною дійсного недоумства.

У судово-психіатричній практиці симуляції ступорозних станів, психомоторного збудження та глибокої депресії (через велике емоційно-вольове напруження, швидке виснаження і невелике судово-психіатричне значення) останнім часом спостерігаються все рідше.

Нині все частішою стає форма симулятивної поведінки зі скаргами на афективні розлади, які нібито були в минулому, відбуваються коливання настрою або, навпаки, стани глибокої апатії, захоплення в підлітковому віці релігією, філософією. Подібні висловлювання експерти помилково розцінюють як симптоми, характерні для шизофренії (наприклад, “філософічна інтоксикація”) з випливаючими звідси експертними висновками. Демонструючи емоційну холодність, такі особи заявляють про свою байдужість до справи і в той же час уважно спостерігають за враженням, яке справляють, їх міміка виявляє живий напружений афект, тривожне очікування і страх покарання.

Симуляція на патологічному ґрунтіможе виявлятися в різних формах: свідомому і навмисному перебільшені симптомів наявного в певний час захворювання або залишкових явищ після перенесеної в минулому психічної хвороби – агравація; свідомому продовжені захворювання або навмисному продовженні вже зниклих психопатологічних симптомів – метасимуляція; зображенні психопатологічних симптомів, які не властиві наявному психічному захворюванню – сюрсимуляція.

Агравація,так само як і інші види симуляції на патологічному підґрунті має метою отримати потрібне експертне заключення про наявність психічного захворювання і відповідне вирішення питання у кримінальній чи цивільній справі. Особливо часті ухиляння у такий спосіб в осіб з органічним ураженням головного мозку травматичного чи судинного генезу, при олігофренії і має свій клінічний вираз у намаганнях перебільшити дійсний рівень інтелектуальної недостатності, скаргах на невміння орієнтуватися в життєвих ситуаціях, на різке зниження пам’яті. Особи, котрі виявляють схильність до агравації, мають обов’язкову особливість свого психічного стану, яка полягає в певній збереженості особи та наявності усвідомлення свого дефекту. Різко виражене слабоумство є саме по собі обставиною, що повністю виключає можливість агравації. Залежно від рівня інтелектуального зниження особи прикидання мають примітивний, елементарний характер, іноді ж вони, навпаки, бувають клінічно складнішими і вміщують різні прояви, типові, на думку симулюючого, для картини психічного захворювання, яке зображується.

Сюрсимуляція,на противагу агравації, має загальною умовою виникнення значну виразність психічного дефекту і зміненість особи симулянта. Як правило, у цих хворих відсутнє усвідомлення своєї хвороби. Симульовані симптоми являють собою утворення, які не характерні для клінічної картини наявного захворювання, що певною мірою і сприяє їх розпізнанню. Найчастіше сюрсимуляція спостерігається в осіб, що страждають на шизофренію. Вона відображає властиве для шизофренічного процесу порушення психічної цілісності особи, в результаті чого поведінка хворих може приймати карикатурний характер. “Хворі на шизофренію” дуже легко “виходять з ролі”, викривають штучність своєї поведінки, заявляють, що “симулювали”, а тоді знов повертаються до цього ж.

Метасимуляція– свідоме зображення вже перенесеного психічного захворювання, штучне продовження перенесеного психотичного стану. В судово-психіатричній практиці зустрічається рідше, ніж агравація. Метасимуляція найбільш розповсюджена серед осіб, які перенесли реактивні або алкогольні психози, істеричну депресію. Найчастіше відтворюються зорові та слухові галюцинації, пседодементна поведінка, скарги і прояви задухи, спазмів, порушень функцій за типом паралічу кінцівок.

Симулянти зображують окремі епізоди психічної хвороби, а не її перебіг і динаміку клінічних проявів. На початку симуляції поведінка симулянтів буває мінливою, тому що вони стикаються з утрудненням, змінюють залежно від цього свою поведінку, а також вдавані симптоми; надалі вона стає більш постійною та завченою. В окремих випадках при виборі порівняно простих форм, симуляція може тривати дуже довго, хоча тривалість, зрештою, може бути різною.

Розпізнання симуляції. Багато способів, які рекомендуються спеціалістами для розпізнання симуляції, спрямовані на те, щоби добитися зізнання в симулятивній поведінці та відмови від неї. Однак зізнання у симуляції ще не є її доказом, коли це не підтверджується об’єктивними даними. Так, наприклад, депресивні хворі з ідеями самозвинувачення нерідко заявляють, що вони здорові, а свою неправильну поведінку пояснюють симуляцією.

Існує кілька експериментально-психологічних методів для розпізнання вдаваної поведінки, прикидань, які базуються на вивченні штучних помилок, що роблять симулянти в ході експериментального дослідження. Так, змушуючи симулянта діяти в незвичних і змінюваних умовах психологічного експерименту, можна за швидкістю його орієнтування, швидкістю й особливостям формування систем помилок говорити не тільки про наявність симуляції, а й про її характер (виникла симуляція у дефектної чи повноцінної особи).

Велике значення при розпізнанні симуляції мають фізичні симптоми, які супроводжують деякі психічні захворювання, тому що ці симптоми не піддаються симуляції (наприклад, симптом Арджайл-Робертсона при прогресивному паралічі, ціаноз, схуднення і розлади евакуаторних функцій при депресіях). Велику роль мають лабораторні дослідження, а допоміжне значення – також інструментальні дослідження, наприклад, електроенцефалографічні. Виявлення патологічної біоелектричної активності або її відсутності особливо важливе при симуляції епілепсії.

Певну роль відіграють в поведінці симулюючих невідповідність і непослідовність, які нерідко виявляються. Так, наприклад, зображуючи мутизм, такі особи розмовляють з іншими підекспертними, прикидаючись недоумкуватими, виявляють зацікавленість і докладне знайомство з матеріалами справи і точно враховують ситуацію.

Все ж саме клінічному методу, що включає не тільки вивчення психічного стану, а й співставляє його з даними анамнезу, як свідчить експертна практика, належить провідна роль у виявленні фактів симуляції психічних захворювань. Особливо велике значення належить аналізу структури окремих психопатологічних синдромів з урахуванням їх нозологічної приналежності, стереотипу і послідовності їх розвитку в перебіганні хвороби. При цьому для симуляції характерні нетиповість, поліморфізм симптоматики, ізольованість окремих виявлених симптомів, їх несумісність, відсутність цілісної картини якого-небудь психічного захворювання та характерної динаміки розвитку хвороби.

Дисимуляція психічного захворювання –це форма прикидань, що протилежна симуляції. Дисимуляція є навмисним приховуванням існуючих у дійсності ознак психічної хвороби. При повній дисимуляції хворі навмисне заперечують у себе наявність психічних розладів як на час обстеження, так і в минулому. При частковій дисимуляції приховують лише окремі прояви психічної хвороби, а про інші хворі можуть відверто розповідати. Частіше до цього вдаються, коли наявні психічні розлади заперечують під час обстеження, а відносять їх у минуле.

Дисимуляція найчастіше спостерігається при маячних психічних розладах. У цих випадках хворі іноді дуже вправно приховують свої параноїдні переживання для того, щоби виписатися з психіатричної лікарні, здійснити власні наміри, продиктовані маячними ідеями. Вдаючись до дисимуляції, депресивні хворі, зокрема, намагаються здійснити свої приховані суїцидальні наміри.

Дисимуляція свідчить про факт часткової збереженості критичного ставлення у хворого до своїх психічних переживань, але разом з тим і про недостатнє врахування ним усіх особливостей реальної ситуації, недостатність можливостей прогнозування наслідків свого психічного стану і вчинків.

У деяких випадках психічно хворі намагаються приховати свою хворобу і справити враження практично здорових, щоб не бути обмеженими або позбавленими своїх громадянських прав. До дисимуляції вдаються з метою уникнути госпіталізації до психіатричного закладу або для виписки з лікування при застосуванні заходів примусової госпіталізації.

Судово-психіатричну оцінку осіб, підозрюваних у симуляції,враховуючи серйозність наслідків встановлення факту такої навмисної поведінки, проводять при судово-психіатричній експертизі в стаціонарі, де існують всі умови для поглибленого клінічного, експериментально-психологічного, лабораторного і інструментального комплексного дослідження та аналізу.

Судово-психіатрична експертна оцінка здорових осіб, котрі виявляють симулятивну поведінку, не є утрудненою: вони осудні.

У випадках симуляції на патологічному ґрунті при клінічному дослідженні необхідно з’ясувати характер цього патологічного підґрунтя, визначити глибину, вираженість і прогредієнтність патологічного процесу, характер дефекту. Якщо досліджуваний є осудним, то в акті судово-психіатричної експертизи необхідно вказувати на наявність симуляції чи агравації. В результаті такого обстеження робляться висновки не лише про діагноз психічного захворювання, а й про можливість особи розуміти характер своїх дій, керувати ними, усвідомлювати наслідки.

Висновок:

В основі розвитку наркоманії лежать два основних фактори:

а) особистісні особливості хворого

б) наркогенність препарату. Наркоманії частіше розвиваються в осіб із психопатичними рисами характеру нестійкого типу, слабовільних або істеричних при наявності дефектів виховання або труднощів адаптації в г суспільстві.

Основні ефекти наркотичних препаратів, що роблять їх привабливими, зводяться до:

а) ейфоризиючому,

б) заспокійливому,

в) снотворному,

г) болезаспокійливому й

д) стимулюючому.

Наркогенність препарату виражається в інтенсивності формування психічної та фізичної залежності при зловживанні їм.

Для наркоманії будь-якого виду існують загальні закономірності розвитку:

а) непереборна потреба в прийомі наркотиків і придбання їх всіма можливими способами,

б) тенденція до підвищення кількості прийнятої речовини,

в) психічна й фізична залежність від наркотиків. Хронічне зловживання наркотиками веде до виражених змін особистості (дефекту) і соціальної деградації.

До токсикоманій ставляться випадки звикання до різних лікарських препаратів (транквілізатори, стимулятори, антипаркинсонічні засоби), парам органічних розчинників (бензин, толуол, клеол, пральні порошки) або нікотину. Особливості плину токсикоманії залежать від характеру психоактивного дії конкретної речовини або лікарського засобу. Звичайно психічна й фізична залежність від них розвивається протягом декількох місяців або року. Типовою рисою токсикоманії є вживання широкого спектра препаратів і анозогнозия захворювання.

За часом виникнення існує три категорії симуляції. Превентивна симуляція (пресимуляція) починається до здійснення злочину для того, щоб підготувати навколишніх до того, щоб вони сприйняли наступний учинок як дія психічно хворої людини. Симуляція в момент здійснення правопорушення має на меті приховання щирих його мотивів. Найбільш частої в практиці експертизи є наступна симуляція як захисне поводження правопорушника з метою відхилення від відповідальності. Можна виділити два основних способи пред'явлення симуляції: симуляція самого психічного захворювання з відтворенням у поводженні або висловленнях його ознак, іноді з використанням лікарських засобів, наприклад, що полегшують виникнення галюцинацій; а також симуляція анамнезу, при якій створюється видимість психічного захворювання, перенесеного в минулому. У реальних життєвих обставинах обидва способи можуть сполучатися між собою.

Розрізняють наступні основні форми симуляції: а) щира симуляція; б) аггравація; в) метасимуляція; г) сюрсимуляція.

Щира симуляція - це свідоме зображення психічної хвороби психічно здоровими людьми. У чистому виді в практиці судово-психіатричної експертизи зустрічається рідко. Для симуляції звичайно використовується конкретна ознака психічної хвороби, наприклад галюцинації, порушення, ступор або слабоумство. При розпізнаванні симуляції ця обставина є дуже важливим, оскільки надзвичайно скрутним для правопорушника стає саме тривале відтворення закономірного сполучення ознак хвороби і їхньої характерної динаміки в часі. Симуляція багато в чому є плодом індивідуальної творчості правопорушника, що відбиває його особистісні особливості, знання, життєвий досвід, знайомство зі спеціальною літературою, «тюремний інструктаж» - навчання симуляції, розповсюджене серед правопорушників, в основному, у слідчих ізоляторах, або навіть випадкові причини (репліки лікарів і т.д.).

В останні роки знання населення про психічні розлади стали більше повними завдяки численним публікаціям засобів масової інформації. Тому форми симуляції стали більше різноманітними. Дослідники відзначають тенденцію до симулювання більше цілісної та нозологічно обкресленої клінічної картини із пред'явленням складної хворобливої симптоматики: посиланнями на апатію і аутизм, філософську інтоксикацію, зміну відносини до близьких, розладу мислення й т.п. Практично немає симптомів, які тією чи іншою мірою не були б предметом симуляції; виключення становлять лише стани тривалого психомоторного порушення й вегетативні розлади.

Надзвичайно цікавими є психологічні установки симулянтів. Вони прагнуть до максимального виправдання своїх дій, хочуть викликати співчуття до своєї особистості й долі, із цією метою підправляють свою історію життя, замовчують про компрометуючі факти, уникають у чому-небудь обвинувачувати себе, заперечують або зменшують правопорушення. Вони намагаються донести до експерта свою «симптоматику», переконати його в ній, тому змушені підкреслювати її, повторювати, проявляти активність, наголошувати на зовні «ефектних» станах (марення, галюцинації, безглузде поводження). Розпізнавання симулятивного поводження в ході стаціонарної експертизи відбувається за допомогою клінічного спостереження, психологічного й інших додаткових методів дослідження. Визнання в симуляції не є доказом, якщо воно не підтверджується об'єктивними даними.

Судово-психіатрична оцінка симулянтів є однозначною: вони зізнаються осудними й при встановленні факту симуляції їх варто направляти у виправно-трудові установи, не чекаючи її припинення.

За визначенням, диссимуляція є протилежною формою вдаваного поводження. В одних випадках хворі заперечують у себе які б те не було психічні розлади як на момент обстеження, так і в минулому (повна диссимуляція). В інші - хворі приховують тільки окремі клінічні прояви, а про інших розповідають досить докладно - часткова диссимуляція. До неї ставляться й випадки, коли всі наявні психічні розлади хворі відносять до минулого, повністю заперечуючи їх на момент обстеження. Вона, безсумнівно, частіше зустрічається в психіатричних лікарнях, чим у практиці судової експертизи. Спонукальними мотивами цієї захисної реакції особистості може стати прагнення не бути госпіталізованим або виявитися виписаним з лікарні, а також бажання не втратитися певних цивільних прав. Об'єктивно диссимуляція є можливою лише при деяких формах психічних розладів, наприклад галлюцинаторно-маревних або депресивних станах: хронічний параноїк приховує свою маревну систему, знаючи, що всі її вважають зовсім божевільною, хворою меланхолією приховує свій глибокий розпач за спокійною й усмішливою личиною в надії, що його порахують видужалої. Нерозпізнана диссимуляція при депресіях надалі стає чреватої серйозним ризиком самогубства.

Для розпізнавання диссимуляції важливе значення мають дані об'єктивного анамнезу, що вказують на перенесені в минулому стану психозу. При диссимуляції, незважаючи на скупий, формальний і ухильний характер відповідей хворих, що не дозволяє виявити, наприклад, маревні переживання, завжди так чи інакше зберігається симптоматика, що неможливо диссимулювати, зокрема специфічні розлади мислення.

Питання для самоконтролю

1. Симуляція психічних розладів.

2. Дисимуляція психічного захворювання.

3. Реакція “короткого замикання”.

Питання для самостійного опрацювання:

1. Класифікація норкоманій.

2. Розлади психічних функцій під впливом наркотичних речовин.

Теми реферативних повідомлень:

1. Морфінізм та інші наркоманії.

2. Тимчасові психічні розлади.

3. Реактивні стани.

Читайте також:

1. Етіологія, патогенез, класифікація психічних розладів.
2. Значення художньої діяльності для розвитку фізіологічних та психічних навичок клієнтів.
3. Індивідуальність – це поєднання психічних особливостей людини, що становлять її своєрідність, відмінність від інших людей.
4. Медичний (біологічний) критерій неосудності має на увазі наявність у особи всіх можливих психічних захворювань, що істотно впливають на свідомість і волю людини.
5. Основні зміни психічних функцій
6. ПОНЯТТЯ ПРО СТРУКТУРУ ТА ФУНКЦІЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ, ВИЩУ НЕРВОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ І ЇЇ РОЗЛАДИ ПРИ ПСИХІЧНИХ ЗАХВОРЮВАННЯХ.
7. Предметом психології є закономірності розвитку і проявів психічних явищ та їх механізми.
8. Принципи організації експериментальних досліджень. Основні етапи та методика організації емпіричного вивчення психічних явищ.
9. ПРИЧИНИ НЕРВОВО-ПСИХІЧНИХ ВІДХИЛЕНЬ В УЧНІВ
10. Провідна діяльність та формування психічних процесів, особистісних новоутворень та інших видів діяльності
11. РОЗВИТОК ПІЗНАВАЛЬНИХ ПСИХІЧНИХ ПРОЦЕСІВ
12. Розвиток пізнавальних психічних процесів

Переглядів: 1540