Індивідуальність – це поєднання психічних особливостей людини, що становлять її своєрідність, відмінність від інших людей.

Індивідуальність проявляється в рисах темпераменту, характеру, звичках, домінуючих інтересах, у якостях пізнавальних процесів (сприйняття, пам’яті, мислення, уяви тощо), у здібностях, індивідуальному стилі діяльності тощо. Це поєднання неповторне, створює своєрідність особистості.

Особистість та індивідуальність так само не тотожні, хоча і єдині. Так, специфіка мисленнєвих процесів чи звичка є рисами індивідуальності, але не обов’язково входять до характеристик особистості, бо можуть і не бути породженням форм діяльності й спілкування соціальної групи, до якої входить даний індивід.

З іншого боку, якщо риси індивідуальності не представлені в системі міжособистісних стосунків, то вони виявляються несуттєвими для оцінки особистості індивіда і не отримують умов для розвитку (!). Як власне особистісні виступають лише ті індивідуальні якості, які найбільшою мірою задіяні у ведучій для певної соціальної групи діяльності.

Отже, індивідуальність – одна із сторін особистості.

2. Психологічна структура особистості, зарубіжні та вітчизняні концепції

У визначенні якостей особистості можна простежити 2 підходи:

- традиційний для західної психології, що передбачає незмінність і особистості, і середовища її існування, коли особистість характеризується лише як сукупність індивідуальних рис; критикується вітчизняними психологами, бо не відображає соціальної зумовленості тих чи інших рис (напр., агресивний – щодо кого?);

- вітчизняний, яким припускається, що індивідуальність людини суттєво змінюється в умовах спільної предметної діяльності та спілкування, характерних для даного рівня розвитку цієї групи.

Але ж існують певні якості особистості, в межах яких можна говорити про індивідуальність? Перш за все вченим довелось розв’язувати проблему біологічного та соціального.

Західні теорії “ендопсихіки” й “екзопсихіки” передбачають чітке розмежування між ними. Але, очевидно, біологічне, входячи до особистості, стає соціальним (наприклад, випадки з мозковими патологіями).

Не відкидаючи повною мірою біологічного, К.К. Платонов розробив т.зв. концепцію динамічної функціональної особистості:

1. Спрямованість (переконання, світогляд, ідеали, нахили, інтереси). Біологічного майже немає, формується вихованням.

2. Досвід (звички, уміння, навички, знання). Соціальне домінує, формується навчанням.

3. Психічні процеси (воля, почуття, мислення, сприйняття, відчуття, емоції, пам’ять). Соціальне переважає, формується вправлянням.

4. Біопсихічні властивості (статеві, вікові, патологічні і фармакологічно зумовлені, темперамент). Соціального майже немає, формується тренуванням (повторенням).

А.В. Петровський виділяє 3 складові структури особистості:

- інтраіндивідна (внутрішня) підсистема – системна організація індивідуальності (представлена в будові темпераменту, характеру, здібностей людини);

- інтеріндивідна (міжіндивідна) підсистема (прояви колективного самовизначення);

- метаіндивідна підсистема – найбільш повна потенційно характеристика особистості (індивід як суб’єкт впливу на інших людей).

3. Темперамент як одна з біопсихічних властивостей. Концепції темпераменту

Діяльність і поведінка людини зумовлюються не лише соціальними умовами життя, а й індивідуальними особливостями її психофізичної організації. Це виразно виявляється втемпераментіособистості.

Темперамент (від лат. tеmреrarе – змішувати в належних співвідношеннях, підігрівати, охолоджувати, уповільнювати, керувати) характеризуєдинамічний бік психічних реакцій людини – їхтемп, швидкість, ритм, інтенсивність. На однакові за змістом і метою дії подразники кожна людина реагує по-своєму, індивідуально. Одні реагують активно, жваво, глибоко емоційно, довго переживають вплив подразника, а інші – спокійно, повільно, швидко забуваючи про те, що на них впливало. Деякі люди надто афективно реагують на події, на ставлення до них – спалахують гнівом, діють агресивно, а дехто в цьому разі виявляє боязкість, не чинить жодного опору там, де він потрібний. Отже, темперамент можна визначити як індивідуальну особливість людини, що виявляється в її збудливості, емоційній вразливості, врівноваженості та швидкості перебігу психічної діяльності.

Індивідуальні особливості реагування на різноманітні обставини дали підстави поділити людей на кілька груп або типів темпераменту.

Учення про темперамент започатковане славнозвісним давньогрецьким лікарем і філософом Гіппократом. Він та його послідовники (римський лікар Гален й інші) обстоювали гуморальну теорію (від лат. humог – рідина, соки організму – кров, флегма, жовч), згідно з якою тип темпераменту спричинює перевага в організмі певної рідини. Гіппократ вважав, що життєдіяльність організму визначається співвідношенням між кров'ю, жовчю та слизом (лімфа, флегма). На основі цього погляду сформувалося вчення про чотири типи темпераменту:сангвінічний(від лат. sanguis – кров, перевага в організмі крові),флегматичний(від грецьк. phlegma – слиз, перевага в організмі слизу),холеричний(від грецьк. chole – жовч, перевага в організмі жовчі) тамеланхолійний(від грецьк. melas – чорний, похмурий і chole – жовч, перевага в організмі чорної жовчі).

Сьогодні це вчення цікаве тільки з історичного погляду. Але описані Гіппократом характерні риси темпераменту досить точно визначають особливості окремих типів темпераменту. І. Павлов, розглядаючи проблему темпераменту, писав, що геніальний спостерігач людини — Гіппократ — у класифікації темпераментів підійшов до істини найближче.

Німецький філософ-ідеаліст І. Кант, поділяючи погляди на темперамент представників гуморальної теорії, вперше дав своєрідну психологічну характеристику темпераментів. Він вважав, що флегматикам бракує моральних почуттів, меланхоліки – справжня доброчинність; у холериків найрозвиненіше почуття честі, а у сангвініків – почуття прекрасного. Але І. Кант у своєму розумінні темпераменту плутав його риси з характером.

Вітчизняний учений, лікар і педагог П. Лесгафт пояснював темперамент особливостями кровообігу, які залежать від діаметра отвору та товщини й гнучкості стінок судин. Калібр судин і товщина їх стінок, на думку П. Лесгафта, зумовлюють швидкість і силу кровообігу; невеликому діаметрові судин відповідає сангвінічний темперамент, а великому діаметрові та товстим стінкам його судин – меланхолійний; флегматичний темперамент зумовлюється великим діаметром і тонкими стінками судин.

Німецький психіатр Е. Кречмер обстоював залежність психічного складу особистості від будови (конституції) тіла. Він запропонував власну класифікацію типів конституції(пікнічний, астенічний, атлетичний, диспластичний) і вважав, що кожному з них властивий певний темперамент.

Гуморальна та морфологічна теорії темпераменту мають серйозні недоліки.

Ö Вони обстоюють як першооснову темпераменту системи організму, які не мають для цього потрібних властивостей.

Ö Крім того, ці теорії стирають межі між темпераментами здорового та хворого організму, пояснюють темперамент лише біологічними чинниками, а тому не все розкривають у його сутності.

Але зовсім ігнорувати ці теорії в поясненні проявів темпераменту не можна. Відомо, що порушення функції гуморальної та ендокринної систем організму зумовлюють деякі психопатії, що позначаються на особливостях типів темпераменту, наприклад шизофренічні, маніакально-депресивні психози, невмотивовані настрої та ін.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Етапи психологічного дослідження	\|	Фізіологічне підґрунтя темпераменту

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.