Десоціалізація особистості.

Вивчаючи проблему асоціалізації, не можна обминути феномен десоціалізації людини як негативного результату її існування в соціумі. Процес десоціалізації передбачає, що на певній стадії нормальної соціалізації особистості відбувається її деяка деформація (людина потрапляє під вплив негативного мікросередовища), результатом якої є руйнація попередніх позитивних норм та цінностей і засвоєння антигромадських взірців поведінки. Десоціалізація пов'язана з відкиданням старого. Це відлучування від старих цінностей, норм, ролей і правил поведінки.

Якщо в фундаменті соціалізації закладено механізм творення людини, то в фундаментідесоціалізації - механізм втрачання тих рис, якостей, яких особистість набула в суспільстві, певному соціальному оточенні.

Отже, десоціалізація - зворотній щодо соціалізації процес, який характеризується відчуженням особистості (на певному етапі розвитку) від основної маси людей, входженням особи в неформальні групи, що мають асоціальну чи навіть антисоціальну спрямованість.

З вищеназваним поняттям тісно пов'язана інша дефініція - "негативна соціалізація", яка трактується по-різному: з одного боку, вона ототожнюється з десоціалізацією у своєму крайньому прояві - як інтеграція особистості в особливу підструктуру макросоціуму, котру представляють такі інституції десоціалізації, як неформальні групи асоціальної чи антисоціальної спрямованості (система ціннісних орієнтацій людини в такій групі складається із суміші позитивних і негативних цінностей, де перші залишилися від минулого досвіду існування у звичному для більшості з нас оточенні, другі були набуті на основі досвіду спільної діяльності в новому середовищі неформальної групи); з іншого боку - негативна соціалізація розглядається як псевдоінтеграція індивіда на основі феномену свідомого конформізму - людина формально сприймає і відтворює стосунки свого оточення, створюючи видимість просоціального члена суспільства, однак система її ціннісних орієнтацій не відповідає загальноприйнятій, відхиляючись у бік споживацького, маніпулятивного ставлення до матеріальних і духовних цінностей соціуму, в якому вона живе. Негативну соціалізацію можна також розглядати як прийняття особистістю системи деструктивних моральних норм (цей варіант можливий, як правило, у випадках участі індивіда в різного роду деструктивних культах або внаслідок його тривалого перебування в межах неформальних груп подібного спрямування).

Ще одне поняття - "відставання в соціалізації" - пов'язане з проблемою асоціалізації. Воно означає несвоєчасне засвоєння особистістю тих позитивних норм, взірців і правил поведінки, які передбачаються суспільством для кожного етапу соціалізації. Хоча відставання в соціалізації і не є антигромадським проявом, однак з часом воно може призвести до засвоєння особистістю негативних норм або до бездумного підкорення такій самій особистості чи волі інших антигромадських елементів і груп.

Стосовно людини зрілого віку, то в цьому разі частіше спостерігається явище часткової десоціалізації, коли особистість порушує один або кілька позитивних зв'язків із соціальним оточенням, інші ж залишаються позитивними. Приміром, розкрадання державної власності людиною водночас супроводжується її позитивною поведінкою в родині, в колі друзів.

Загалом класифікація асоціалізованих зрілих особистостей може розташуватися на шкалі, де на одному полюсі перебуватимуть люди з мінімальним ступенем асоціалізованості, тобто ті, шо порушили один або два життєво важливих зв'язки із суспільством, а на другому — індивіди, які практично розірвали більшість основних зв'язків із соціальним оточенням, такі, для яких злочинний світ став джерелом існування й життєдіяльності.

До тих людей, котрі стали на шлях злочинності й тим самим обрали злочинний тип поведінки, суспільство в особі інституцій соціалізації, органів соціального контролю здійснює ресоціалізацію, тобто відновлення раніше порушених якостей особистості, необхідних їй для повноцінної життєдіяльності в суспільстві.

Поруч з поняттямасоціалізаціявикористовують й поняття соціальної ізоляції. Соціальна ізоляція передбачає вимушене довготривале перебування людини за умов обмеженого соціально-комунікативного простору або навіть відсутності соціальних контактів. Проблема ізоляції набуває ваги й актуальності саме на рівні групи та групових відносин.

Постійно спілкуючись з одними й тими ж самими людьми, індивід характеризується бідністю сенсорних подразників і мізерністю перцептивних, комунікативних та інтерактивних дій. 3 часом у стосунках починають проявлятися емоційне напруження, неадекватність сприйняття, зниження толерантності до «значущого» оточення, конфлікти та ін. Все це в ряді випадків, за певного збігу обставин може закінчитися трагічно.

Трагічні, в тому числі й суїцидальні вчинки, спричинює астенізація нервової системи, на якій базується спілкування. Психогенними (за певних обставин і суїцидогенними) чинниками, які не дають змоги адекватно сприймати партнера зі спілкування, оцінювати події соціально-психологічної реальності, гальмують емоційно-емпатійні та перцептивно-рефлексивні можливості особистості, можуть бути:

1) постійна «публічність» та інформаційне виснаження партнерів зі спілкування;

2) емоційне напруження (зумовлене необхідністю протягом тривалого часу стримувати себе в певній рольовій функції);

3) актуалізація потреби в самотності, незадоволення якої призводить до «психологічного стриптизу» — неспроможність людини приховувати свої почуття й думки, що є однією з форм захисної реакції;

4) персоніфікація переживань «відкритості думок» (переживання приписуються діям конкретних партнерів), і провокує конфліктність і аутизацію. Йдеться про комунікативну неспроможність, нездатність індивіда проявляти ті комунікативні якості (комунікабельність, уміння індивіда адаптуватися до ситуації взаємодії, його рішучість, наполегливість, впевненість у собі, стійкість до стресу, готовність до комунікативної взаємодії та вчинку, відповідальність), які дають йому змогу адекватно сприймати соціально-психологшну реальність, ефективно взаємодіяти з іншими, бути активним учасником комунікативного процесу. Фактично мається на увазі неефективна реалізація закладених у людині потенційних комунікативних можливостей, що спричинює неадекватність поведінки: самотність, конфлікти тощо, аж до суїциду. Постає також проблема визначення теоретичних і практичних меж розвитку комунікативних здібностей особистості. Тут необхідно враховувати як генетичну межу розвитку комунікативних здібностей (обмеження розвитку, що закладено ще в генетичному коді людини), так і культурну межу, яка полягає в неможливості створити всі умови для розвитку комунікативних здібностей у рамках конкретного соціокультурного контексту.

Негативне ставлення один до одного характеризується образами, звинуваченнями, приниженням та ін., тобто, перебуваючи в соціальному середовищі, стаючи складовою часткою групи, люди не в змозі уникнути комфортного або дискомфортного впливу оточення. Часто повторюваний дискомфортний вплив може викликати або неадекватність самооцінки (як правило, її заниження), або активне неприйняття цього впливу, що слугує приводом для конфлікту, а отже, і для неадекватних вчинків аж до суїцидальних.

Можна виокремити певні типи поведінки людей, що підлягають під комунікативну нетолерантність: жагуча потреба людини в самоствердженні засобами спілкування, коли в центрі уваги перебувають лише власні якості, вміння, досвід і успіх; одноманітність поведінкових реакцій та комунікативних штампів (як правило, грубість, жорстокість, образи тощо); зосередженість на власних комунікативних «достоїнствах», емоційно-емпатійних переживаннях та перцептивно-рефлексивних властивостях (упередженість, підозріливість, недовірливість стосовно зовнішніх поведінкових проявів, іншої інформації тощо); нестандартність поводження в комунікативному процесі, коли сприймання іншого і вчинки не відповідають встановленим у групі чи між партнерами правилам і нормам та ін.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Асоціалізація індивіда.	\|	Поняття ресоціалізації.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.