Характерні риси давньоруського права

Право власності. Зміст права власності в Київський Русі залежав від того, хто був суб’єктом і що розглядалось як об’єкт права власності. З огляду на низький техніко-юридичний рівень ще не було створено спеціального терміна для позначення права власності. Але, виходячи з того, що Руська Правда визначала порядок повернення речі справжньому власнику з неправомірного володіння можна стверджувати про застосування в давньоруському праві інститутів права власності й права володіння.

Охорона права власності феодалів-вотчинників — одне з головних призначень правової системи Київської Русі. Уже Статті найдавнішої Короткої редакції Руської Правди були спрямовані переважно на захист феодальної власності, рухомого й нерухомого майна. Втім, аби уникнути повстань, давньоруське право певною мірою захищало від феодального свавілля й окремі інтереси залежного населення. Так, у період особливого загострення соціальних відносин на початку ХІІ ст. для умиротворення країни Володимир Мономах пішов на деякі поступки закупам і смердам, обмеживши лихварські проценти (рези).

У Руській Правді Ярослава ще не йдеться про власність на землю. Згадується лише рухоме майно, яке належало дружинникам: бойовий кінь, зброя, одяг. Перша згадка про князівське землеволодіння міститься в Руській Правді Ярославичів. Так, вона встановлює штрафи 3 гривні за пошкодження борті в князівських володіннях, 12 гривень за заорювання межі, знищення “перетеса” — межового знака, зробленого в лісі на дереві.

Серед форм земельної власності переважали князівський домен, боярське й монастирське землеволодіння, земля селянських общин. Джерелами придбання землі спочатку були здебільшого освоєння вільних земель, отримання їх у князя за службу. Пізніше набуває поширення пряме її захоплення у селянських общин, сусідів (“окняження”, “обоярення”). Розширена редакція Руської правди визнавала право вотчинників на захоплення лісів, мисливських угідь тощо.

Поступово відбувається диференціація норм охорони приватної власності. Якщо Коротка Правда визначала розмір штрафу залежно од виду й того, скільки вкраденого стада, то за статтями 38, 39 Розширеної редакції штраф залежав також від місця злочину.

Існування права приватної власності сприяло розвитку спадкового права. Договір Русі з Візантією 911 р., а пізніше й Руська Правда вирізняють успадкування за законом і за заповітом. Спадкове право відповідало становій диференціації суспільства. Згідно із законом боярську вотчину успадковували не лише сини, а за їх відсутності й дочки. Пізніше ця норма поширилася на біле духовенство й ремісників. Майно ж померлого смерда, у якого не було синів, вважалося вимороченим і переходило до князя.

У спадковому праві діяв принцип мінорату, за яким батьківський двір переходив до молодшого сина. Решта спадщини розподілялася між синами старшими. Дочки отримували лише придане, а на спадкоємців покладався обов’язок видати їх заміж. Доки спадкоємець не досяг повноліття, майном розпоряджалася мати-вдова. Коли ж удруге вона виходила заміж, — опікун із числа найближчих родичів. Позашлюбні діти спадкових прав не мали, однак якщо їх мати була рабинею, то вони разом із нею одержували волю.

Зобов’язальне право розвивалося задля відносин власності. Перші зобов’язання виникали у зв’язку із заподіянням шкоди. Як зазначається в Правді Ярослава, особа, що зламала чужий спис або щит, зіпсувала одежу, зобов’язана була відшкодувати їх вартість (ст. 17 Кор. ред.).

Зобов’язання виникали і з договорів. Характерно, що невиконання стороною зобов’язань не тільки призводило до майнових стягнень, а й надавало потерпілому право на особу, котра не виконала своїх зобов’язань. Серед найдавніших видів угод були договори (“ряди”) купівлі-продажу. Вони регулювали загальний порядок торговельних відносин, а також окремі важливі процедури купівлі-продажу (челядина, продажу себе в рабство, установлення добросовісного придбання речі). Якщо хтось продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Вона переходила до власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків.

Найврегульованішими були договори позики (грошей, речей, продуктів). Коли позика становила суму понад три гривні, то при укладанні таких договорів вимагалася присутність послухів. Боржники мали сплачувати значні відсотки (“рези” — для грошей, “присоп” — коли позичали жито, “наставу” — в разі позики меду). Руська Правда встановила обмеження у сплаті лише для довгострокової позики розміром 50 відсотків суми боргу щорічно (ст. 51 Розш. ред.). Але якщо кредитор устиг отримати відсотки за три роки (150 відсотків боргу), зобов’язання щодо повернення позики боржником вважалися виконаними (ст. 53 Розш. ред.).

В умовах розвиненої внутрішньої та зовнішньої торгівлі право Київської Русі детально регулює питання банкрутства й розрізняє три його види. У разі банкрутства “без вини” (стихійне лихо, розбійницький напад тощо) купцю надавалася відстрочка у сплаті боргу. У разі коли “купець проп’є, програє” чужий товар, то на розсуд кредиторів він або продавався в холопи, або отримував відстрочку у сплаті (ст. 54 Розш. ред). У випадку злісного банкрутства, коли неплатоспроможний купець позичав у гостя з іншого міста чи іноземця і не повертав борг, він продавався разом з усім його майном.(ст. 55 Розш. ред.).

Шлюбно-сімейне право до прийняття християнства регулювалося звичаєвим правом, яке допускало багатоженство, викрадення наречених. Відомо, що князь Володимир Великий мав п’ять дружин і багато наложниць. Після прийняття християнства сімейне право розвивалося в Київський Русі відповідно до візантійського канонічного права. Установлювалася одношлюбність (моногамія). Церква забороняла укладення шлюбу з представниками інших конфесій, ухилялась освячувати шлюби між людьми, які належали до різних соціальних станів. Ускладненою була процедура розлучення. Залишаючи дружину без достатніх на те причин, чоловік мав надати їй значну матеріальну компенсацію, а також виплатити штраф на користь церкви. Розмір його залежав від соціального стану подружжя.

Руська Правда та інші джерела права не відрізняли кримінальне правопорушення від цивільно-правового. Нанесення потерпілому фізичної, матеріальної чи моральної шкоди визначалось як “образа” (злочин). Суб’єктами злочину були тільки вільні люди. За холопів і челядинів матеріальну відповідальність несли їхні власники, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу. Життя, честь і майно представників панівних класів захищалися санкціями суворішими, аніж життя, честь і майно простих людей. Про це свідчить, зокрема, ст. 3 Розш. ред. Руської Правди: “якщо хто уб’є князівського мужа в розбої, а головніка не шукають, то вервену платить той, у чиїй верві лежить голова — 80 гривен, а за простолюдина — 40 гривен”. Стосовно віку, з якого настає кримінальна відповідальність, то таких даних джерела староруського права не містять. Руська Правда розрізняє суб’єктивну сторону злочину, умисел та необережність. Так, якщо вбивство скоєно в стані афекту, випадково (“у пиру”), винний ніс відповідальність разом з общиною (ст. 4 Розш. ред.). Коли ж убивство зумисне (“стал на розбой”), “то за разбойника люди не платять, но відадять и всего с женою и с детми на поток и на разграбление” (ст. 5 Розш. ред.). Досить просто розв’язувалась проблема співучасті: розподіл функцій не здійснювався і всі співучасники злочину відповідали порівну.

Злочини поділялися на такі види:

· проти князівської влади (повстання, перевіт — перехід на сторону ворога);

· проти церкви та християнської моралі (віровідступництво, церковна татьба, нищення хрестів, розриття могил, чародійство тощо);

· проти особи (убивство, тілесні пошкодження, побиття);

· майнові (розбій, крадіжка, пошкодження, незаконне користування чужим майном, привласнення загублених коней, зброї, одежі тощо);

· проти сім’ї й моральності (розпуста, багатоженство, співжиття з черницею, кума з кумою, згвалтування, сексуальні збочення тощо).

Покарання, за Руською Правдою, були досить м’якими. До монголо-татарської навали Русь (чи не єдина в Європі) не знала смертної кари як юридично санкціонованого вбивства. Щоправда, літопис засвідчує її застосування в окремих випадках за державні злочини. Так, у 1068 р. були страчені через повішення учасники повстання проти князівської влади. За звичай існувала й кровна помста, яку сини Ярослава Мудрого замінили на грошову віру (ст. 2 Розш. ред.).

Вищою мірою покарання були потік і пограбування, коли майно злочинця конфісковувалося, а його разом із сім’єю виганяли з общини або перетворювали на холопів.

Поширеними були грошові покарання (віра й продаж), які стягувалися на користь князя. Віра присуджувалася за вбивство і становила 40 гривень, а продаж у розмірі від 3 до 12 гривень — за інші злочини. За вбивство княжого мужа, як уже зазначалося, сплачувалась подвійна віра. Це були відчутні матеріальні стягнення, якщо взяти до уваги, що за 2 гривні можна було придбати корову або до десяти баранів. Варто зазначити, що Володимир Великий, мабуть, під впливом візантійського права, замінив віру на смертну кару, але ненадовго, бо це негативно позначилося на прибутках державної скарбниці. Відома й дика віра, яку сплачувала верв, коли на її території знаходили вбитого, а вбивцю з якихось причин община не видавала (не вдалося розшукати тощо). Гроші виплачувалися родичам убитого (головництво), а також потерпілим від образ (урок).

Судовий процес носив змагальний (обвинувальний) характер, сторони в ньому були рівноправними. Він починався із заклича — публічної заяви потерпілого про пропажу та її прикмети (ст. 32 Розш. ред.). Хоча чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом не було, певні процесуальні дії могли застосовуватися тільки щодо кримінальних справ. Наприклад, гоніння сліду, — тобто пошук злочинця за його слідами. Якщо слід вів до верви, вона мала видати винного чи платити дику віру. Специфічною процесуальною дією був звод: коли особа, у якої була знайдена чужа річ, оголошувала себе добросовісним набувачем. Набувач вказував на того, у кого він ту річ придбав (“поиди на свод, кде есть взял”, — ст. 35 Розш. ред.), той у свою чергу міг вказати на третього і т. д.

Судовими доказами вважалися: свідчення видоків (очевидців правопорушення), послухів (свідків доброї чи недоброї слави підозрюваного), зовнішні прикмети, речові докази, власне зізнання. У випадках, коли не було інших доказів, могла застосовуватись присяга (рота), що супроводжувалася цілуванням хреста, а також суди божі (судовий поєдинок, ордалії — випробування водою чи розпеченим залізом). При випробуванні водою підозрюваного кидали зв’язаним у воду, і якщо він тонув, то вважався невинним. При випробуванні розпеченим залізом, невинним визнавався той, у кого не залишалося слідів опіків. Рішення суду виносилися в усній формі, а до їх виконання залучалися спеціальні посадові особи (вірники, наприклад, збирали кримінальні штрафи за вбивство).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Руська Правда — видатна пам’ятка давньоруського права	\|	Утворення й історична доля Галицько-Волинського князівства

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.324 сек.