• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Процес формування державного бюджету.

1.В Україні фінансову систему утворюють:

- державний і місцеві бю­джети, або так званий консолідований бюджет;

- фінанси підпри­ємств усіх форм власності;

- централізовані державні та інші фон­ди;

- фондовий ринок.

Правовою основою бюджетного регулювання в Україні є Кон­ституція України, закон «Про бюджетну систему України» та ін­ші нормативно-правові акти.

Фінансово-кредитну політику держава використовує для здійснення стимулюючого впливу на виробництво. Для цього використовується:

- фінансування і кредитування;

- впровадження раціональних форм і методів грошових розрахунків;

- система контролю, за використанням фінансових ресурсів і за економічною діяльністю галузей народного господарства.

Суб’єктами фінансових відносин є:

- підприємства, організації, окремі громадяни;

- органи державної влади, тобто всі ті, що пов’язані з формами створення і розподілом ВВП.

Фінансова система являє собою сукупність різних форм організації фінансових відносин на підприємствах, а також фінансовий ринок.

Державні фінанси - об’єднане фінансування різних централізованих і децентралізованих фондів, до яких входить державний бюджет, державно-соціальне страхування, яке включає Пенсійний фонд і фонд соціального забезпечення, державний кредит, різноманітні фонди цільового призначення.

Фінансово-кредитне регулювання займає чи не найважливіше місце в системі державного регулювання економіки. В системі фінансово-кредитного регулювання на перше місце треба поставити державний бюджет, оскільки, саме через бюджет реалізується найбільша частина національного доходу та ВВП України.

2. Бюджет (згідно Закону України «Про бюджетну систему України») – це план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами державної влади.

Механізм формування бюджету, визначення джерел і сум надходження коштів до нього, державних видатків, шляхи покриття дефіциту називають бюджетною політикою.

Державним бюджетом, як контрольованим грошовим фондом держави, розпоряджається Уряд.

Основною функцією бюджету є підтримування ринкової рівноваги і стимулювання розвитку окремих сфер та галузей національної економіки.

Державний бюджет виконує такі функції:

- збільшує або зменшує сукупний попит;

- виконує перерозподільну функцію, стимулює або гальмує виробництво шляхом вибору певної системи оподаткування;

- забезпечує покриття збитків підприємств функціонування яких зумовлене суспільними потребами;

- забезпечує фінансову допомогу у розвитку окремих галузей і сфер діяльності;

- збалансовує бюджети нижчих рівнів.

Бюджетна система України складається з:

- державного бюджету України;

- республіканського бюджету Автономної Республіки Крим;

- бюджетів адміністративно-територіальних одиниць (областей).

До місцевих бюджетів належать: обласні, міські, районні, селищні, сільські бюджети.

Сукупність усіх бюджетів бюджетної системи є зведеним бюджетом України. Цей бюджет використовують для аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і соціального розвитку України.

Верховна Рада України:

- визначає головні напрями бюджетної політики;

- розглядає проект державного бюджету;

- вносить зміни та доповнення до нього, затверджує, контролює його виконання;

- затверджує звіт про використання бюджетних коштів.

Спеціальну постанову Верховної Ради України, яка визначає головні напрями та пріоритети бюджетної політики на наступний бюджетний рік, називають бюджетною резолюцією.

3. Доходи бюджетів різних рівнів формують за рахунок надходжень від сплати фізичними і юридичними особами податків, зборів та інших платежів, надходжень з інших джерел, передбачених законодавством України.

Доходи бюджетів України поділяють на:

1) доходи державного бюджету України,

2) доходи республіканського бюджету АРК;

3) бюджетів адміністративно-територіальних одиниць (областей).

Структуру доходної частини бюджету формують з наступних показників:

1. Податкові надходження:

а) податки на доходи і податки на прибуток:

- податок на прибуток підприємств;

- прибутковий податок з громадян;

- платежі за використання природних ресурсів.

б) внутрішні податки за товари та послуги:

- податок на додану вартість;

- акцизний збір.

2. Неподаткові надходження:

а) доходи від власності та підприємницької діяльності;

б) адміністративні збори та платежі;

в) державні цільові фонди.

4. Видатки Державного бюджету виконують функції політичного, соціального та економіч­ного регулювання. Зміст бюджетних видатків зумовлений суспільним способом виробництва, політичним устро­єм країни, природою та функціями держави. Вони відіграють вирі­шальну роль у задоволенні потреб соціально-економічного розвитку країни. У державній власності перебувають підприємства, установи, організації сектору загального державного управління, які потребу­ють коштів на здійснення своєї діяльності, а також на реконструк­цію та оновлення існуючої матеріальної бази

Кошти державного бюджету витрачають лише на цілі та в межах, затверджених законом про державний бюджет України.

Видатки бюджетів усіх рівнів поділяють на поточні і видатки розвитку.

Поточні видатки – це видатки бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій, які діють на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів соціального захисту населення.

Видатки розвитку – це видатки бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності (фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення; фінансування структурної перебудови галузей економіки; субвенції та інші видатки, пов’язані з розширеним відтворенням).

Структура видатків зведеного бюджету має вигляд:

1. Видатки на державне управління.

2. Правоохоронна діяльність і забезпечення безпеки держави.

3. Соціально-культурні заходи.

4. Промисловість, енергетика та будівництво.

5. Сільське господарство, лісове господарство, рибальство і мисливство.

6. Транспорт, дорожнє господарство, зв’язок, телекомунікації та інформатика.

7. Житлово-комунальне господарство.

8. Національна оборона.

9. Заходи пов’язані з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

З державного бюджету виділяють кошти на утримання органів державної влади, державного управління, судів, прокуратури, а також на програми, які виконують спільно з іншими країнами.

5.Бюджетний процес — це регламенто­ваний законодавством порядок складання, розгляду та затвердження бюджетів, їх ви­конання і контролю за виконанням. Зміст етапів бюджетного процесу регламентований Конституцією України та Законом України «Про бюджетну систему України».

Етапами бюджетного процесу в Україні є:

1. Складання проекту Державного бюджету. Бюджетний процес починається з того, що ВР України не пізніше 15 червня поточного року розробляє й надсилає Президентові спеціальну постанову (бюджетну резолюцію) про основні напрямки бю­джетної політики на наступний рік. Проект закону має бути поданий до ВР України до 15 вересня.

2. Розгляд Верховною Радою проекту Закону про Державний бюджет здійснюється в порядку, передбаченому Регламентом ВР України. Проект Закону про Державний бюджет рекомендує на засіданні Верховної Ради Президент України. З докладною доповіддю про проект Закону виступає Міністр фінансів або осо­ба, котра виконує його обов'язки.

3. Затвердження Державного бюджету здійснює Верховна Рада.

4. Виконання бюджету є найважливішою стадією бюджетного процесу. Розпорядником бюджетних коштів є Державне казначейство.

5. Звіт про виконання Державного бюджету складає Мініс­терство фінансів, а стосовно нижчих бюджетів бюджетної систе­ми — відповідні фінансові органи. Зведений звіт надсилається Верховній Раді. Узагальнені показники зведеного звіту підляга­ють опублікуванню.

Тема 7. Державна політика у формуванні банківської системи.

1. Сутність та структура банківської системи України.

2. Роль та функції Національного банку України.

3. Взаємовідносини НБУ з комерційними банками.

4. Вдосконалення банківської системи.

1.Велике значення у структурній перебудові економки, стабілізації розвитку держави має банківська система. Протягом останніх років сформувався склад цієї системи під впливом рішень на державному рiвнi. Поштовхом до цього був закон України про банки i банківську діяльність, який прийнятий в 1991р.

Банківська система – це сукупність різних видів банків та банківських об’єднань у їх взаємозв’язку і взаємодії.

Основні види банків такі: комерційні, емісійні, сільськогосподарські, кооперативні та ін.

До найважливіших банківських об’єднань належать: банківські асоціації, банківські картелі, синдикати (консорціуми), концерни та ін.

Головним елементом банківської системи є центральні емісійні банки. Вони здійснюють керівництво і контроль за функціонуванням та розвитком усієї банківської системи країни. В США таким банком є Федеральна резервна система (ФРС), у Німеччині – Бендесбанк, в Україні – Національний банк України.

Взаємодія і взаємозв’язок різних видів банків та банківських об’єднань, в результаті яких формується банківська система, можлива лише тоді, коли Центральний банк виконує свої основні функції. У багатьох країнах світу такими функціями є проведення єдиної грошової, кредитної політики, досягнення стабільності грошової одиниці та цін, регулювання економіки.

В сучасних умовах банківська система України є дворівневою:

1. Національний банк України.

2. Комерцiйнi банки.

Комерцiйнi банки будучи економічно незалежними (не відповідають за зобов’язання держави), повинні на засадах здорової конкуренції задовольнити потреби населення та народного господарства у банківських послугах, створити умови для стабілізації та зростання економіки України.

2.Національний банк України – це емісійний центр держави, який проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організовує міжбанківські розрахунки, координує банківські системи в цілому, визначає курс грошової одиниці щодо валют інших країн.

НБУ був створений в 1991р. і пiдзвiтний ВРУ.

Національний банк має статутний фонд, який служить для забезпечення його зобов’язань і утворюється за рахунок коштів держави. Його розмір як і мережа установ НБУ, затверджується Верховною Радою України. Керівним органом НБУ є Правління, яке розглядає питання організації і здійснення єдиної політики в області кредитування, розрахунків, грошового обігу, обліку і звітності банківського контролю та інші питання діяльності банків.

Кредитні ресурси НБУ складаються з:

- коштів статутного та інших фондів;

- коштів на депозитних рахунках;

- коштів в обігу та в міжбанківських розрахунках.

Основні функції Національного банку України:

- має монопольне право на випуск грошей в обіг;

- виконує функцію емiсiйного центру;

- має у своєму складі державну скарбницю і організовує її діяльність;

- зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали та золотовалютні запаси;

- здійснює кредитне та розрахункове касове обслуговування комерційних банків.

Свою діяльність Національний банк проводить через регіональні управління в областях та АРК, які є його підрозділами і виконують частину його функцій.

3.Основою фінансово-кредитної системи є банки, які акумулюють значну частину грошових ресурсів. Діяльність банківських установ на сьогоднішній день дуже різноманітна, вони не лише організовують грошовий обіг та кредитні відносини, але й здійснюють фінансування народного господарства, страхові операції, купівлю-продаж цінних паперів, а в окремих випадках і посередницькі угоди та управління майном.

Банк – це самостійний господарюючий суб’єкт, який має право юридичної особи, виробляє та реалізує продукцію, надає послуги, діє на принципах госпрозрахунку.

Залежно від критеріїв класифікації банки поділяються на різні види:

1. За формою власності:

- державні;

- приватні;

- акціонерні;

- кооперативні;

- муніципальні і комунальні;

- змішані (поєднання державного капіталу з іншими формами);

- міжнародні.

2. За характером здійснення операцій:

- емісійні (НБУ);

- комерційні (Приватбанк, Банк "Надра");

- інвестиційні;

- ощадні;

- іпотечні;

- зовнішньоторговельні.

Взаємодія НБУ з комерційними банками України:

- здійснює контроль за діяльністю комерційних банків;

- видає ліцензії на здійснення банківської діяльності;

- розробляє порядок і процедуру ліквідації банків;

- контролює здійснення розрахунків між комерційними банками через кореспондентські рахунки;

- здійснює контроль за дотриманням комерційними банками банківського законодавства;

4.Успіх реформування економіки визначає ефективна робота фінансово-кредного комплексу, основою діяльності якого є банківська система.

Головними напрямами розвитку банківської системи України є такі:

- закріплення фінансової стабілізації і зміцнення купівельної спроможності національної грошової одиниці шляхом подальшого стримування темпів інфляції;

- стимулювання процесів збільшення обсягів вкладів населення в банківську систему шляхом підвищення гарантованості їх повернення завдяки дії механізмів страхування депозитів;

- подальше скорочення питомої ваги готівки в обігу;

- утримання валютних резервів у обсягах потрібних для підтримки національної валюти.

Тема 8: Податкова політика держави.

1. Податки як інструмент державного регулювання економіки.

2. Загальнодержавні і місцеві податки та збори.

3. Класифікація податків.

4. Основні принципи оптимального оподаткування.

1. Податки – це система обов’язкових платежів підприємств, організацій і населення, які є одним із джерел доходів державного бюджету.

Закон України «Про систему оподаткування» визначає, що встановлення і скасування податків і зборів до бюджетів та до державних цільових фондів здійснює ВРУ і відповідні інші ради, функція яких регулюється законами України про оподаткування.

В сучасних умовах у суспільстві податки виконують три функції:

1. Фіскальна – податки повинні забезпечувати надходження доходів до бюджету.

2. Регулююча – податкова система має регулювати економічні відносини у суспільстві і сприяти розвитку економіки (підприємницька діяльність, інвестиційна активність, зовні­шньоекономічні зв'язки та ін.).

3. Соціальна — підтримування соціальної рівно­ваги через зменшення надто великої розбіжності реальних дохо­дів окремих соціальних груп населення.

Сукупність податків, зборів, інших обов'яз­кових платежів до бюджетів і внесків до державних цільових фондів, а також сукуп­ність державних податкових органів та їх компетенція — станов­лять податкову систему.

Головними принципами побудови системи оподаткування в Україні згідно з положенням Закону України «Про систему оподаткування» є:

1) стимулювання підприємництва, виробництва та інвестиційної активності шляхом запровадження пільг з оподаткування прибутку;

2) обов’язковість податкових зобов’язань;

3) залежність обсягу податкових зобов’язань від розміру доходів.

В податковій системі також потрібно враховувати принципи стабільності, рівномірності сплати, інфляційної нейтральності, економічної ефективності соціальної справедливості та ін.

Система податкових органів складається із законодавчо визначених органів державної податкової служби, до якої входять:

- Головна державна податкова адміністрація України – здійснення контролю за дотриманням податкового законо­давства, правильністю обчислення, повнотою та своєчасністю сплати до бюджетів і державних цільових фондів податків, зборів та інших обов'язкових платежів;

- держав­ні податкові адміністрації в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі;

- державні податкові інспекції в районах, у міс­тах (крім Києва та Севастополя), районах у містах;

- міжрайон­ні державні податкові інспекції;

- податкова міліція України – захищає конституційні права громадян та інтереси держави у сфері оподаткування.

2. Податки та збори в Україні розподіляють на дві групи:

1) загальнодержавні (регульовані);

2) місцеві.

Загальнодержавні податки та збори визначає Верховна Рада України

Загальнодержавні податки та збори:

1. Податок на додану вартість.

2. Акцизний.

3. Податок на прибуток.

4. Прибутковий податок з громадян.

5. Мито.

6. Державне мито.

7. Податок на нерухоме майно.

8. Плата за землю.

9. Рентні платежі.

10. Податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів.

11. Податок на промисел.

12. Збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету.

13. Збір за спеціальне використання природних ресурсів.

14. Збір за забруднення НПС.

15. Збір на обов’язкове соціальне страхування.

16. Збір на обов’язкове державне пенсійне страхування.

17. Плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.

18. Фіксований с/г податок.

19. Збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства.

20. Єдиний збір, що справляється у пунктах пропуску через державний кордон України.

21. Збір за використання радіочастотних ресурсів України.

22. Збір до фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Перелік та ставки місцевих податків та зборів визначають сільські, селищні та міські ради відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, передбачених законом “Про державний бюджет України” на відповідний рік.

Місцеві податки та збори:

1. Готельний збір.

2. Ринковий збір.

3. Збір за парковку машини.

4. Збір за видачу ордера на квартиру.

5. Збір з власників собак.

6. Курортний збір.

7. Збір за участь у бігах на іподромі.

8. Збір за виграш у бігах.

9. Збір з осіб, котрі беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі.

10. Податок з реклами.

11. Збір за право використання місцевої символіки.

12. Збір за право проведення кіно- і телезйомок.

13. Збір за проведення місцевих аукціонів,

14. Збір за проведення конкурсного розіграшу і лотереї.

15. Комунальний податок.

16. Збір за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон.

17. Збір за надання дозволу на розміщення об’єктів торгівлі.

2. Класифікація податків.

В Україні існує така система класифікації податків:

1. Залежно від бюджетного устрою держави:

- податки, які сплачують у державний бюджет (ПДВ, акцизний збір, мито та ін);

- податки, які сплачують у місцеві бюджети (податок на прибуток, прибутковий податок з громадян, плата за землю, податок на транспортні засоби, місцеві податки і збори).

2. Залежно від системи ціноутворення:

- податки, які відносяться на собівартість (цільові державні фонди, місцеві податки і збори);

- податки, які сплачують з прибутку (податок на прибуток, плата за землю, та ін).

3. Залежно від розміру ставки податку:

- пропорційні (усі види податків, крім прибуткового податку з громадян);

- прогресивні (прибутковий податок з громадян).

4. Залежно від способу стягнення:

- прямі (податок на прибуток, прибутковий податок з громадян, плата за землю, та ін);

- непрямі (ПДВ, акцизний збір).

5. Залежно від об’єкта оподаткування:

- ПДВ;

- податок на прибуток підприємств та доходи громадян;

- податки на майно, землю, транспортні засоби, природні ресурси.

6. Залежно від суб’єкта оподаткування:

- податки з юридичних осіб (усі податки, крім прибуткового податку з громадян);

- податки з фізичних осіб (ПДВ, акцизний збір, прибутковий податок, та ін).

4.До основних принципів оптимального оподаткування відносять:

1. Оподаткування не повинно бути надмірним. Якими б великими не були потреби у фінансових засобах, необхідних для забезпечення витрат держави, податки не повинні підривати зацікавленості платників у господарській діяльності.

2. Один дохід не повинен оподатковуватися більше одного разу, тобто необхідно запобігати подвійному і багаторазовому оподаткуванню.

3. Система і процедура сплати податків мають бути простими, зрозумілими і зручними для платників і економічними для установ, що збирають податки. Це означає, що оподаткування повинно здійснюватись з мінімальними адміністративними витратами.

4. Податкова система має бути гнучкою, легко адаптованою до зміни економічних і суспільно-політичних умов.

5. Податкова система повинна відповідати критерію фіскальної достатності, тобто залучати до державного бюджету доходи, достатні для задоволення розумних потреб держави.

6. Податкова система не повинна залишати сумніву у платників щодо неминучості сплати податків. Система штрафів і санкцій, громадська думка мають бути такими, щоб несплата або несвоєчасна сплата податків були менш вигідними, ніж своєчасне виконання обов’язків перед податковими органами.

7. Податкова система має відповідати критеріям справедливості.

Тема 9. Формування системи економічного стимулювання праці.

1. Регулювання оплати праці в Україні.

2. Удосконалення системи оплати праці i доходів населення.

3. Законодавча основа державного регулювання оплати праці.

1. Оплата праці - це будь-який заробіток, обчислений, зазвичай, у грошовому вираженні, який за трудовою угодою працедавець або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.

За умов класичної ринкової економіки оплата праці ре­гулюється законом вартості робочої сили та законом попиту і про­позиції.

Складається оплата праці з основної заробітної плати і додаткової.

Регулювання оплати праці буває двох видів - державне і договірне.

1. Державне регулювання оплати праці – держава оплачує працю шляхом визначення мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій в оплаті праці, міжгалузевих співвідношень, умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях і установах, розмірів посадових окладів керівників державних підпри­ємств.

Державне регулювання оплати праці здійснюється відповідно до Конституції України, Закону України "Про оплату праці" (1995 р.), Кодексу Законів про працю України.

Вихідним елементом державного регулювання оплати праці є по­няття мінімальної заробітної плати.

Мінімальна заробітна плата - це визначений державою розмір заробітної плати, нижче якого не можна провадити оплату за фактично виконану найманим працівником пов­ну місячну (денну або годинну) норму праці (робочого часу). її регу­люють з урахуванням рівнів економічного розвитку, продуктивності праці, середньої заробітної плати та вартісної величини мінімального споживчого бюджету.

Розмір мінімальної заробітної платні визначається з урахуванням вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників в міру стабілізації та розвитку економіки країни; загального рівня середньої заробітної плати; продуктивності праці; рівня зайнятості та інших економічних умов.

Розмір мінімальної зарплати застосовують як розрахункову вели­чину для визначення розмірів статутних фондів акціонерних това­риств (1250 мінімальних зарплат), ТзОВ (650 мінімальних зарплат), допомоги, компенсаційних та інших виплат.

Крім того, від рівня мінімальної зарплати залежать розміри штра­фів за «велику» контрабанду (понад 200 мінімальних зарплат) і кра­діжки в особливо великих розмірах (понад 100 мінімальних зарплат).

Держава визначає норми оплати праці:

- за роботу в позаробочий час;

- у святкові, неробочі та вихідні дні;

- у нічний час;

- за час простою, який стався не з вини працівника;

- у разі виготовлення продукції, що виявилась браком не з вини працівника;

- працівників до вісімнадцяти років у випадку скорочення тривалості їхньої щоденної роботи тощо.

Держава гарантує:

- оплату щорічних відпусток та лікарняних;

- оплату часу, витраченого на виконання державних обов'язків, для підвищення кваліфікації, ча­су на обстеження в медичному закладі;

- переведення працівника чи станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу;

- пільги для вагіт­них жінок тощо.

2. Договірне регулювання оплати праці найманих працівників під­приємств провадять за системою тарифних угод, які укладають на міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева та­рифна угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колек­тивного договору) рівнях.

Угода на державному рівні (генеральна угода) в частині, що стосується заробітної плати і трудових доходів в цілому, згідно з Законом України "Про колективні договори і угоди" (ст. 8), повинна включати такі складові: розмір прожиткового мінімуму і мінімальних соціальних нормативів, мінімальні соціальні гарантії в сфері оплати праці усіх груп і верств населення, які забезпечували б достатній рівень життя, умови зростання фондів оплати праці та міжгалузеві співвідношення в оплаті праці.

Угодою на галузевому рівні регулюються галузеві норми, зокрема щодо нормування й оплати праці, встановлення для підприємств галузі (підгалузі) мінімальних гарантій заробітної плати відповідно до кваліфікації (за мінімальною межею єдиної тарифної сітки) та мінімальних розмірів доплат і надбавок з урахуванням специфіки, умов праці окремих професійних груп і категорій працівників галузі (підгалузі), умов зростання фондів оплати праці, міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці. Галузева угода не може погіршувати становище трудящих порівняно з генеральною угодою.

Угоди на регіональному рівні регулюють норми соціального захисту найманих працівників підприємств, включають вищі порівняно з генеральною угодою соціальні гарантії, компенсації, пільги. Значна самостійність підприємств в умовах ринкової економіки спричинює розширення сфери договірних відносин на цьому рівні.

Держава також запроваджує:

- тарифну систему;

- форми і системи оплати праці;

- єдині тарифні умови.

Тарифна система - це сукупність тарифних сіток, тарифних ставок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних довідників. Вона є основою для формування і регулю­вання заробітної плати.

2.Реформування соцiально-економiчного розвитку в країні протягом останніх рокiв супроводжується зниженням рівня реальної заробiтної плати та доходів населення.

Для забезпечення виплати заборгованості iз заробітної плати та підвищення рiвня заробiтної плати слід реалiзувати такi заходи:

1. Впровадити механiзм примусового спрямування доходiв пiдприємств на погашення заборгованостi iз зарпли.

2. Ввести режим майнової вiдповiдальностi пiдприємств за несвоєчасну виплату зарплати.

3. Ввести необхiднiсть погашення заборгованостi за рахунок коштів, одержаних вiд приватизацiї.

4. Забезпечити повне фiнансування поточних виплат на заробiтну плату працивнiкам бюджетних органiзацiй.

Для стабiлiзацiї рiвня життя i удосконалення системи оплати працi передбачається:

1. Забезпечити встановлення заробiтної плати як головного джерела доходiв працюючих в залежностi вiд кiнцевого результату їх роботи.

2. Переглянути мiнiмальної зарплати i встановити рiвень соцiального нормативу для забезпечення захисту низькооплачуваних працiвникiв.

3. Здiйснити поступове (5 рокiв) збiльшення мiнiмальної заробiтної плати до рiвня 60% середньої зарплати у н\г.

4. Забезпечити запровадження погодинної системи оплати працi.

5. Контролювати механізми нарахування iндексацiї грошових доходiв i заощаджень населення з врахуванням iндексу споживчих цiн.

3.Основним законодавчим актом є Конституція України, на якому базується все законодавство, у тому числі і законодавство про працю.

Для регулювання питань оплати праці використовують наступні закони, нормативні акти, Постанови Кабінету Міністрів України, інструкції, які стверджуються Кабінетом Міністрів України:

1. Закон України «Про оплату праці» від 01 травня 1995 р.

Цей Закон визначає економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах на підставі трудового договору з підприємствами, установами всіх форм власності та господарювання, і спрямований на забезпечення відтворювальної та стимулюючої функції заробітної плати.

2. Постанова КМУ «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати від 8 лютого 1995 року № 100.

3. Закон України «Про відпустки» від 15.11.96 р.

Цей Закон встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

4. Закон України "Про колективні договори і угоди". Цим Законом передбачено складання угод трьох рівнів: на державному - державні, на галузевому — галузеві, на регіональному — регіональні угоди.

Тема 10.Соціальний захист населення в умовах ринкової економіки.

1. Сутність і мета соціальної політики.

2. Характеристика моделей соціальної політики держави.

3. Соціальний захист і регулювання доходів населення.

4. Регулювання рівня та якості життя населення.

1.Соціальна ринкова економіка передбачає регулюючу роль ринку. Вона ґрунтується на приватній власності, правових гарантіях, дієвій системі державного управління, впровадженні економічних стимулів, наявності контролюючих органів. У цих межах кожна країна може розвиватися згідно зі своїми традиціями

Соціальна політика – це система правових, управлінських, ор­ганізаційних, регулятивних та саморегулятивних заходів і дій, цілеспрямованої діяльності суб'єктів господарювання, скерована на забезпечення оптимального функціонування соціальних від­носин, умов для їх розвитку, всебічної самореалізації соціального потенціалу особистості, її соціальної безпеки.

Важливу роль у соціальній політиці відіграють суб'єкти:

- лю­дина, держава, суспільство;

- соціальні спільноти та інститути;

- політичні партії, громадські організації, асоціації громадян, фон­ди, колективи тощо.

Основним координуючим суб'єктом виступає соціальна держа­ва, яка за своїм потенціалом переважає можливості інших суб'єк­тів цього процесу.

Основні напрямки соціаль­ної політики в Україні:

- підвищення добробуту за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва та ділової активності;

- надання відповідної допомоги по безробіттю, збереження ро­бочих місць, фахова перепідготовка осіб, що втратили роботу;

- проведення ґрунтовної пенсійної реформи, що буде забезпе­чувати справедливу систему пенсійних виплат з урахуванням трудового вкладу особи;

- надання адресної допомоги найнужденнішим у грошовій та натуральній формах;

- сприяння всебічному державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та при­множенню;

- запобігання комерціалізації, забезпечення стабільного фі­нансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти, науки і культури;

- широка підтримка сім'ї, материнства та дитинства;

- проведення активної екологічної політики.

Метою соціальної політики держави є забезпечення соціальноїбезпеки, тобто стабільної життєдіяльності суспільства, соціальної злагоди, цілісності, належного рівня добробуту людей.

2.Світова практика господарювання виробила декілька типів мо­делей соціальної політики.

1. Модель соціального захисту в плановій економіціорганіч­но вписувалася в комплекс взаємовідносин між державою та су­б'єктами господарювання:

- переважання в доходах громадян трудового доходу, отриманого в дер­жавному секторі економіки (державне регулювання оплати пра­ці розглядалося як інструмент уникнення нерівності в розподілі доходів. Пенсійна система також орієнтувалася на перерозподіл трудового доходу між поколіннями);

- політика заробітної платні спрямовувалася на за­гальну зайнятість населення (частка активного населення була досить високою);

- держава заохочувала колективні форми споживання (дошкільні дитячі установи, освіта, відпочинок), робила акцент на натуральні форми споживання (безкоштовні житло, охорона здоров'я, освіта тощо).

- основним каналом перерозподілу зароблених благ були державні підприємства.

2. Модель ліберальної соціальної політики характерна для американського суспільства. Вона базується на відокремленні соціального захисту від функцій ринкового господарювання; обме­женому, але досить високому захисті лише тих верств населен­ня, які не мають, окрім соціальних, інших доходів. Ця модель забезпечує високий рівень і якість життя основної частини насе­лення, стимулює членів суспільства до самовдосконалення.

3. Скандинавська модель соціальної політики вважається найбільш соціалізованою, оскільки найбільшою мірою працює на задоволення потреб суспільства. В Швеції, Норвегії, Фінляндії та інших північноєвропейських країнах соціальна політика висту­пає як мета економічного розвитку держави.

4.Західноєвропейська модель(Франція, Австрія, Німеччина, Італія) соціальної політики базується на ефективній системі соці­ального захисту, в основі якої лежать значні державні (понад 50 %) та недержавні кошти.

5. Соціальна політика України формується з урахуван­ням світового досвіду та вищезазначених факторів.

Існуюча на сьогодні модель економічної політики зорієнтована переважно на захист соціально вразливих верств населення. Ло­гіка нової стратегії передбачає принципове коригування політики доходів — перенесення основних акцентів соціальної політики на працюючу частину населення. Існуюче заниження вартості ро­бочої сили відчутно гальмує розвиток внутрішнього ринку, динамі­ку економічних процесів. Практично повністю втрачено стиму­люючу функцію заробітної платні, її вплив на розвиток виробництва, науково-технічний прогрес зведено до мінімуму.

3.Особливістю соціальної політики України в перехідний період, є пріоритет соціального захисту населення, підвищення ролі особистого трудового доходу, формування нового механізму фінан­сування та регулювання розвитку соціальної сфери.

Державне регулювання здійснюється шляхом реа­лізації таких заходів:

- визначення мінімальної заробітної платні, мінімальних споживчих бюджетів, прожиткового мінімуму;

- створення державних і недержавних пенсійних фондів та фондів соціального захисту;

- зміни умов оплати праці, розробки нової системи пенсійного забезпечення, допомог, стипендій, окладів у бюджетних організаціях і установах та їх фінансове забезпе­чення;

- запровадження системи індексації доходів і збережень населення;

- розробки загальнодержавних і регіональних програм допомоги окремим верствам населення;

- реалізації заходів щодо захисту внутрішнього споживчого ринку; запровадження ком­пенсаційного механізму для населення у зв'язку з підвищенням. цін на товари і послуги.

Засобами та умовами реалізації державного соціального захи­сту населення є:

- прийняття законодавчих актів, спрямованих на соціальний захист населення;

- формування соціальних прогнозів;

- визначення показників соціально-економічних нормативів і по­казників соціального захисту та рівня життя в державних інди­кативних планах та засобів їх реалізації;

- розробка та реалізація соціальних комплексних цільових програм;

- використання систе­ми оподаткування доходів населення;

- впровадження системи фік­сованих цін на певні види товарів і послуг.

Регулювання доходів населення пов'язане з пенсійним забез­печенням. Держава передбачає заходи, пов'язані з проведенням повномасштабної пенсійної реформи, поступового наближення мінімального розміру пенсій до прожиткового мінімуму та скасу­вання обмежень їх максимальних розмірів.

4.Рівень життя населення оцінюється системою показників, що характеризують матеріальні основи, стан і розвиток добробуту на­селення. Ці показники свідчать про рівень та структуру доходів, витрати на споживання населенням матеріальних благ і послуг; стан споживчого ринку; соціальні гарантії малозабезпеченим вер­ствам населення.

Показники рівня життя та соціальних гарантій включають:

1) узагальнюючі показники рівня життя населення (реальні до­ходи на душу населення, суспільні фонди споживання на душу населення, питому вагу населення за рівнем середньодушового су­купного доходу);

2) оплата праці та доходи населення (грошові доходи на душу населення, середньомісячна оплата праці робітни­ків і службовців, середньомісячна оплата праці в аграрному секто­рі економіки, середній розмір пенсій, середня державна допомога, середній розмір стипендій, натуральні доходи населення);

3) індекс вартості життя (індекс споживчих цін прожиткового мінімуму, ін­декс цін на товари, індекс цін на послуги);

4) рівні споживання ос­новних продуктів на душу населення (м'ясо та м'ясопродукти, мо­локо та молочні продукти, яйця, хліб та хлібопродукти, картопля, овочі та баштанні культури, платні послуги на душу населення);

5) соціальні гарантії у сфері доходів та споживання (прожитковий мінімум загалом, у тому числі: продовольчі товари, непродовольчі товари, оплата послуг, обов'язкові платежі та внески, рівень мінімальної заробітної платні, рівень мінімальної пенсії).

Тема 11. Створення ефективної системи зайнятості населення.

1. Ринок праці: суть, національні особливості, тенденції розвитку.

2. Механізм регулювання зайнятості.

3. Права та обов’язки Державної служби зайнятості.

4. Законодавчі акти, що визначають сферу впливу держави на забезпечення та стимулювання зайнятості.

1.Ринок праці – це частина економічної системи, її елемент і характеристика, в межах яких відбувається залучення праці як економічного ресурсу до сфери національного виробництва.

Ринком праці називається система відносин між роботодавцем і працездатним населенням з укладання трудових договорів (контрактів) щодо кількості, умов та оплати праці; між населенням і органами державного управління з забезпечення права здійснювати будь-яку економічну діяльність, захисту від дискримінації в сфері праці, допомоги і компенсацій при безробітті.

Становлення національного ринку праці в Україні пов'язують з ухваленням Закону "Про зайнятість населення" (1991 р.). З цього часу держава відмовилася від права на працевлаштування, почала здійснювати перехід від політики повної зайнятості населення до політики ефективної зайнятості, взявши на себе певні обов'язки щодо матеріальної та соціальної підтримки безробітних. Для цього нею створені спеціальні служби інфраструктури ринку праці — Державна служба зайнятості та Державний фонд сприяння зайнятості населення.

У багатьох країнах з розвинутою ринковою економікою головні функції регулювання ринку праці здійснюють профспілки. У країнах, які перебувають в стадії формування ринкових відносин, коли елементи ти інфраструктури ринку праці ще не діють достатньо ефективно, не відпрацьований механізм громадського та інституціального регулювання, застосовують державне регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці.

2. Зайнятість – це діяльність громадян, по­в'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі у вигляді заробітної платні, утримання, додаткових виплат і допомог.

Безробітнимивизнаються громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку (трудового доходу), зареєстровані в державній службі зайнятості, шукають роботу та здатні приступити до праці.У випадку неможливості надати відповідну роботу безробітному може бути запропонована професійна перепідготовка та виплата матеріальної допомоги.

Основні принципи державної політики України щодо регулювання зайнятості населення:

- забезпечення рівних можливостей усім громадянам в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб;

- координація діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державних і регіональних програм зайнятості;

- співробітництво професійних спілок, асоціацій підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взає­модії з органами державного управління в розробці, реалі­зації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення.

Механізм регулювання зайнятості населення включає такі складові:

- розробку загальнодержавної та регіональних програм зай­нятості;

- організацію і забезпечення функціонування державної служби зайнятості;

- створення мережі центрів служб зайнятості для реєстрації безробітних і фінансової допомоги їм, допомоги в працевлаштуванні, консультацій, сприяння вирішенню кадрових проблем на підприємствах

- участь підприємств, установ і організацій у реалізації державної політики зайнятості;

- функціонування Державного фонду сприяння зайнятості населення;

- професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовки незайня­тих громадян;

- надання компенсацій громадянам., що втратили роботу або проходять перекваліфікацію;

- контроль державних органів влади за дотриманням законодавства України про зай­нятість населення;

- законодавче запровадження умов праці залежно від її видів, місця виконання, особи працівника. Воно охоплює час праці і відпочинку, техніку безпеки, вимоги до кваліфікації, взаємовідносини між власниками засобів виробництва і найманою робочою силою, профспілками і підприємцями тощо;

- створення державної системи дослідження і прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;

- розробку програм державної допомоги у створенні нових робочих місць.

3.Основне завдання центру зайнятості – допомогти населенню в пошуках роботи, а роботодавцю – в пошуках потрібного співробітника.

Державна служба зайнятості складається з:

- Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України;

- центру зайнятості АРК;

- обласних, районних, міських центрів зайнятості;

- центрів організації професійного навчання незайнятого населення і центрів професійної орієнтації населення;

- інспекцій по контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення.

Обов’язки Державної служби зайнятості:

- аналізує та про­гнозує попит і пропозицію на робочу силу;

- інформує населення й державні органи управління про стан ринку праці;

- консультує громадян, власників підприємств, установ про можливість отри­мання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги до професій та з інших питань, що є корисними для сприяння зайнятості насе­лення;

- здійснює облік вільних робочих місць і громадян, які звер­гаються з питань працевлаштування;

- надає допомогу громадянам у доборі відповідної роботи, а власникам — у доборі необхідних працівників;

- організовує при потребі професійну підготовку і пере­підготовку громадян у системі служби зайнятості та в інших уста­новах.

Державної служби зайнятості має право:

- одержувати від підприємств незалежно від форм власності дані про наявність вакантних робочих місць;

- розробляти і вносити на розгляд місцевих органів влади пропозиції про встановлення для підприємств незалежно від форм власності, квоти прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

- направляти безробітних громадян за їх бажанням на оплачувані громадські роботи;

- надавати громадянам допомогу по безробіттю тощо.

4.Згідно Конституції України засади регулювання праці і зайнятості населення визначаються виключно законами України. Такими законами є:

· Кодекс законів про працю України.

· Закон України “Про зайнятість населення”.

· Закон України “Про охорону праці”.

· Закон України “Про колективні договори і угоди”.

· Закон України “Про оплату праці”.

· Інші законодавчі акти та міжнародні угоди.

Виконання державної політики зайнятості згідно Конституції України покладено на вищий орган виконавчої влади – Кабінет Міністрів України, який розробляє та втілює в життя конкретні програми регулювання цієї сфери відповідно до законів, що їх приймає Верховна Рада України. З метою сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці Кабінетом Міністрів України і виконавчими комітетами місцевих Рад народних депутатів розробляються річні та довгострокові державні і територіальні програми зайнятості населення.

Тема 12. Державна політика в галузі науки і освіти.

1. Сутність державної політики в галузі науки та освіти.

2. Основні напрямки та проблеми державної освітньої політики.

3. Система органів управління освітою.

1. Освіта – це основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства.

Державна політика в галузі освіти ґрунтується на таких основних принципах:

- доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

- рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

- гуманізм, демократизм;

- пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей над політичними і класовими інтересами;

- органічний зв’язок з національною історією, культурою, традиціями;

- незалежність державної системи освіти від політичних партій, інших громадських і релігійних організацій.

Основними видами діяльності вузу є:

- підготовка спеціалістів різних рівнів кваліфікації;

- науково-дослідна робота;

- підготовка наукових, науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації;

- атестація наукових і науково-педагогічних кадрів;

- підвищення кваліфікації, перепідготовка кадрів;

- культурно-освітня, видавнича, фінансово-економічна, господарська,

науково-виробнича, комерційна робота;

- здійснення зовнішніх зв’язків.

Вищі навчальні заклади здійснюють свою діяльність за державними замовленнями та договорами, як основною формою державного регулювання відносин між навчальними закладами та підприємствами, установами і організаціями громадян. Випускникам вищих навчальних закладів присвоюється кваліфікація спеціаліста з вищою освітою певного професійного спрямування або спеціальності, яка відповідно до обсягу державної освіти визначається такими рівнями:

1.молодший спеціаліст – забезпечують технікуми, училища, інші навчальні заклади еквівалентного рівня;

2.бакалавр – забезпечують коледжі, інститути, консерваторії, інші навчальні заклади еквівалентного рівня;

3.спеціаліст – забезпечують інститути, інші навчальні заклади еквівалентного рівня;

4.магістр – забезпечують інститути, академії, університети, інші заклади, що мають відповідний сертифікат.

2. Основні напрямки та проблеми державної освітньої політики.

Одним з пріоритетних напрямів державної освітньої політики України є:

- постійне поліпшення якості освіти;

- надання освітніх послуг з метою найкращого задоволення особистісних потреб та інтересів суспільства і держави.

Проблеми реформування системи освіти:

- суттєві порушення у строках проведення певних дій, розробки та затвердження документів, програм, планів;

- непослідовність у реалізації стратегічних завдань реформування освіти;

- відсутність механізму оцінки впливу освітніх реформ, окремих програм на освіт­ню галузь та суспільство в цілому.

Недоліками сучасної системи управління освітою є:

- недостатнє поєднання державних і громадських важелів, надмірна централізація, ігнорування умов для участі міської громади в управлінні навчальними закладами;

- для ефективного управління освітою необхідно поєднувати засоби державного впливу з громадським управлінням;

- неабияку роль в оцінці достатності обсягів фінансування освіти відіграють доско­налість принципів розподілу і використання виділених коштів, сформованість механіз­му інвестувань у сферу освіти тощо;

- суттєвої шкоди розвитку системи освіти завдає її безглузда комерціалізація.;

- недостатня контрольованість платних послуг в освіті, значне скорочення видання безкоштовних підручників, соціальне розшарування суспільства – все це ускладнює умови доступу і одержання освіти;

- з’явилася нова проблема – охоплення навчанням дітей біженців, емігрантів.

- інформаційне забезпечення є на сьогодні чи не вирішальним чинником якості освіти;

- рівень та можливість доступу учасників освітнього процесу в Україні до світовою інформаційного потоку – мережі Інтернет досить невисокий. При цьому, показники доступу до комп’ютерів та мережі Інтернет дітей міста та села різняться у кілька разів;

- незадовільним є і стан матеріально-технічного забезпечення українських навчальних закладів.

3.Для управління освітою в Україні створено систему державних органів управління і органи громадського самоврядування. Органи управління освітою і громадського самоврядування діють у межах повноважень, визначених законодавством.

До державних органів управління освітою в Україні належать:

v Міністерство освіти і науки України;

v Міністерства і відомства України, яким підпорядковані навчальні заклади;

v Вища атестаційна комісія України;

v Міністерство освіти Автономної Республіки Крим;

v Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

Тема 13. Державна політика в галузі охорони здоров’я.

1. Необхідність та сутність формування державної політики в галузі охорони здоров’я громадян України.

1.Охорона здоров'я - один з пріоритетних напрямів державної діяльності. Держава формує політику охорони здоров'я в Україні та забезпечує її реалізацію.

Необхідність формування державної політики полягає в наступних принципах на яких повинна бути побудована дана система:

1. Здоров’я громадянина є основним пріоритетом діяльності держави.

2. Профілактика захворювань є одним з пріоритетів в галузі охорони здоров'я

3. Надання кожному громадянину гарантованого переліку безоплатних медичних послуг.

4. Підготовка та підвищення кваліфікації працівників сфери охорони здоров'я.

5. Запровадження єдиної системи показників якості роботи медичних закладів;

6. Відновлення системи охорони здоров'я в кожному місті та селі

7. Зміщення акцентів у фінансуванні охорони здоров'я на користь первинної допомоги;

8. Запровадження обов'язкового медичного страхування та заохочення додаткового добровільного медичного страхування;

9. Сприяння становленню інституту сімейних лікарів;

10. Створення умов для повноцінної життєдіяльності інвалідів, пріоритетного оздоровлення ветеранів війни і праці;

11. Безоплатне забезпечення дітей-інвалідів ліками, медичними засобами, спеціальним харчуванням, створення умов для їх повноцінного життя у суспільстві;

12. Розроблення і впровадження дієвого механізму контролю за виробництвом, імпортом та реалізацією фармацевтичної продукції;

13. Впровадження телемедицини як засобу доступності до якісного медичного обслуговування усього населення, в тому числі у віддалених регіонах:

14. Пропагування здорового способу життя;

Читайте також:

1. A) правові і процесуальні основи судово-медичної експертизи
2. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
3. II. Класифікація видатків та кредитування бюджету.
4. II. Поняття соціального процесу.
5. IV. План навчального процесу.
6. Iзобаричний процес
7. Iзотермiчний процес
8. Iзохоричний процес
9. V Практично всі психічні процеси роблять свій внесок в специфіку організації свідомості та самосвідомості.
10. V Процес інтеріоризації забезпечують механізми ідентифікації, відчуження та порівняння.
11. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
12. А. Особливості диференціації навчального процесу в школах США

Переглядів: 3086