Фінансова думка стародавнього Сходу

Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати фінансову думку Стародавнього Сходу – це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності та твори про управління державою й державним господарством.

В пам’ятках фінансової думки Стародавнього Єгипту знайшли відображення питання організації та управління державним господарством. До нас дійшли «Повчання гераклеопольского царя своєму сину Мерікара» (XXII ст. до н.е.), «Проречення Іпусера», «Пророцтво Неферті», “Повчання Ахтоя”, різні адміністративно-господарські та юридичні документи.

В повчаннях розглядаються питання управління державним господарством на найрізноманітніших його рівнях. Так «Повчання гераклеопольского царя своєму сину Мерікара»дає уявлення про політичні та економічні функції глави держави – фараона.

«Проречення Іпусера» та «Пророцтво Неферті» обстоюють ідею централізму, єдності держави – надійної гарантії порядку в країні і стабільних доходів чиновників державного апарата. Лихом для держави є порушення суворої регламентації господарства, брак контролю за діяльністю виробників та бездіяльність чиновників.

Одним з найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія, в якій порівняно швидко розвивалася приватна власність, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою законодавства регулювати економічну діяльність населення та регламентувати приватноправові відносини.

У законах вавилонського царя Хаммурапі (XVIII ст. до н.е.), метою яких є усебічне зміцнення економічної влади держави, найбільш цікаві статті, присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварству. Розвиток товарно-грошових відносин допускається в тій мірі, яка не спричинятиме масового зубожіння вільних громадян.

В Стародавній Індії найвідомішим трактатом є «Артхашастра» (IV-III ст. до н.е.). Це трактат про мистецтво політики та управління державою, зведення правил, адресованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій діяльності. У ньому подано грунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішю та внутрішню політику індійської держави.

«Артхашастра» показує величезну роль держави в господарському життікраїни. В основному мова йде про державні справи та царське господарство. Головна мета економічної політики держави – поповнення скарбниці. Відповідно до цього у «Артхашастрі» викладається вчення про управління та державні доходи.

Основні джерела доходів староіндійської держави – прибутки від державних (царських) підприємств, різноманітні податки, митні збори, штрафи з населення. В «Артхашастрі» податки розглядаються як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої небезпеки і внутрішніх заколотів.

Довгі переліки податків свідчать про велику винахідливість чиновників і про те, що основні галузі господарства не були царською монополією. Регулярний сільськогосподарський податок традиційно складав 1/6 врожаю, однак нерідко стягувався і більше. Крім того, були побори релігійного характеру і різного роду екстраординарні внески (з нагоди урочистих подій у царській родині і т.п.). Зустрічаються відомості також про те, що робилися спроби збирати ті самі податки двічі.

Постійне звільнення від податків у трактаті пропонується дарувати лише брахманам. Тимчасові податкові пільги надавалися з метою заохочення підприємливості тих, хто обробляв цілину, відновлював кинуті зрошувальні споруди і т.д. Податковий імунітет для земель, переданих у «годівлю» чиновникам державного апарату, означав для них лише право всі податі, що збираються, залишати собі. Велика частина податків збиралася не грошима, а продуктами.

«Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів збагачення державної скарбниці. Маючи на увазі розповсюджене серед торговців шахрайство, царям радили ввести строгий державний контроль за мірами і вагами (який приносив також певний дохід у скарбницю).

Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Ринкові наглядачі могли встановлювати “справедливі ціни” на товар, а на аукціонах стягувати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю. Прибуток включався в ціну товару як частина витрат і його норма заздалегідь фіксувалася – для місцевих товарів у розмірі 5% від ціни, а для іноземних товарів – 10%.

Фінансова думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, які сформувалися у IV-III столітті до н.е. Між цими напрямами велася гостра полеміка щодо міри втручання держави в економічне життя країни та методів управління ним.

Конфуціанство захищало архаїчні стосунки, вічний та незмінний порядок, сувору соціальну ієрархію, управління на засаді неухильного дотримання певних норм етики та моралі; розглядало регламентацію патріархально-родинних відносин як запоруку стабільності державного ладу.

Конфуцій запропонував своєрідну соціально-економічну програму для правителів. На його думку, правитель має дотримуватися економії у витратах та дбати про людей. Пропонувалося багатство розподілити «справедливіше», щоб не було надто великої бідності, зменшити податки, залучати народ до громадських робіт, не порушуючи сезонності сільськогосподарського виробництва. Тоді, як уважав Конфуцій, буде забезпечено гармонію у державі, мир у відносинах між верхами та низами, що усуне небезпеку повалення правителя.

Видатний представник конфуціанства Мен-цзивисунув концепцію поділу китайського суспільства на керуючих та керованих, уважаючи такий поділ «загальним законом у Піднебесній». Тим самим визнавалися природними відносини панування й підпорядкування. Керовані мали утримувати тих, хто ними керує. Мен-цзи, як і Конфуцій, обстоював помірні податки.

Інший представник конфуціанства Сюнь-цзи висловив ідею про необхідність поділу праці. Головним керуючим розподілення обов’язків у державі має бути її правитель. Після того, як усі посади та справи належно розподілено між людьми, шлях до багатства, вважав він, буде відкрито.

Згідно з поглядами Сюнь-цзи, основними принципами економічної політики держави мають бути: економія у витратах, забезпечення достатку народу, необхідність збереження надлишків. Економія (а водночас і достаток) забезпечувалася задоволенням тільки того рівня потреб, який відповідав соціальному рангу людини. Ощадливість забезпечить державні надлишки суспільного продукту. Їх треба нагромаджувати і зберігати.

Учення Конфуція еволюціонувало, усе більше пристосовуючись до умов централізованої держави, до завдань забезпечення її стабільності, надійності функціонування чиновницько-бюрократичного апарату. На перший план висувалися ідеї соціального порядку, засновані на беззаперечному підкоренні владі, що асоціювалася з мудрістю.

Школа легістіввиникла в VI-V столітті до н.е. Вони велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало грунтуватися на досконалому законодавстві.

Лі Куй висловлював ідею державного регулювання хлібного ринку. Держава мусить регулювати ціни на зерно, закуповуючи його у врожайні роки і продаючи за твердими цінами з державних комор у роки стихійних лих та голоду.

Шан Ян вважав, що держава досягає процвітання за допомогою землеробства і війни. Тому правителі повинні нагромаджувати великі запаси продовольства для ведення воєн і утримування чиновників. Підйом сільського господарства здійснити проведенням політики “повернення до землі”. Він пропонував зробити загальний подвірний перепис селян і законодавчо запровадити єдиний податок із кількості зібраного зерна, насильно залучати до роботи ледарів і бродяг, значно підвищити мито на заставах та ринках, щоб запобігти скуповуванню зерна за дешевими цінами та спекуляції ним у неврожайні роки.

Хань Фей був прихильником жорсткої централізації влади в державі, зміцнення її економічної та військової могутності завдяки беззаперечному виконанню законів. Накопичення багатства схвалювалося лише в державній скарбниці. Головну причину бідності він убачав у лінощах та марнотратстві, радив політикам оподатковувати багатих.

Автори трактату «Гуань-цзи» (IV ст. до н.е.), «щоб держава була багатою, а народ задоволеним», приділяють значну увагу економічній політиці держави, висловлюються за регулярний її вплив на господарське життя. В ньому досить глибоко, як на той час, розроблено систему державного регулювання економіки.

Зміцнення землеробства вважалося найважливішою умовою забезпечення стійкості економіки. Для досягнення цього автори трактату радили здійснити ряд заходів: визначити родючість ділянок ріллі, розподілити їх більш рівномірно, установити рівень оподаткування у відповідності до якості землі, давати селянам дешеві кредити й організовувати для зубожілих у неврожайні роки громадські роботи.

Великого значення автори «Гуань-цзи» надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їх використання державою для регулювання економіки. Пропонувався «принцип урівноважування господарства», згідно з яким рекомендувалося створити державні фонди, що в них правитель мусить накопичувати до половини всього врожаю зерна для вирівнювання і стабілізації цін на хліб. Треба продавати продовольство з державних фондів, коли його бракує в країні, та поповнювати фонди, коли харчів є вдосталь. При цьому вимагалося регулювати ціни однаково в усій країні, що даватиме змогу запобігти можливості переходу контролю над цінами в руки торговців, спекулянтів та ін.

У трактаті також розглядалися питання податків і грошового обігу. Пропонувалося замінити прямі податки на сіль та залізо непрямими. Багато ідей «Гуань-цзи» було використано у господарській практиці Стародавнього Китаю.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Вступ до курсу	\|	Фінансова думка античного світу

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.