Фінансова думка античного світу

Уявлення про економічну думку Стародавньої Греції дає економічна програма Перікла (бл. 490-429 рр. до н.е.), який був першим стратегом і керівником афінської держави. Він практично ліквідував майновий ценз, увів плату за державну й військову службу, запровадив громадські роботи, що давали заробіток бідним, створював клерухії (військово-землеробські поселення) і колонії, заохочував торгівлю та ремесло.

Великі вчені античного світу – Арістотель, Платон, Ксенофонт, досліджуючи в своїх працях засади державного устрою, тією чи іншою мірою торкалися фінансів. Так у IV ст. до нашої ери Ксенофонт, розглядаючи в своїх працях джерела добробуту в державі, рекомендує правителям здавати в оренду державне майно, невільників, запроваджувати податки та мито, будувати готелі, магазини, склади, здавати їх в оренду для одержання доходів.

Платон(428-348р. до н.е.) написав багато творів філософського, соціально-політичного та іншого змісту. Основні твори, в яких викладено його економічні погляди (“Держава” та “Закони”), присвячено проблемам держави.

У праці «Держава» Платон виклав свою концепцію «ідеальної держави». Вихідною в його теоретичній побудові була думка про те, що держава, яка складається з багатих і бідних, – це, по суті, дві держави: держава багатих і держава бідних. Нерівність, на думку Платона, випливає з самої природи людей, через що є нездоланною. Проте кожна людина має одержувати свою частку відповідно до своїх здібностей, що і є справедливим. Здібності окремої людини є обмеженими, а її потреби – різноманітними і навіть безмежними. Відтак постає суперечність між потребами людей і можливостями їх задоволення. Розв’язання цієї суперечності Платон бачить в утворенні міста (слово “місто” було фактичним синонімом слів “держава” і “суспільство”), тобто об’єднання людей, в якому існує поділ праці. Саме поділ праці у Платона є основним принципом побудови держави та її природною основою.

Виходячи з того, що люди помітно різняться за своїми здібностями, одні з них народжені для управління, інші – для військової справи, а решта – для землеробства і ремесла, Платон поділяв усе вільне населення в ідеальній державі на три стани: філософів, які керують державою; воїнів, покликаних воювати, боронити державу і лад у ній; та землеробів, ремісників і торговців, тобто всіх тих, хто займається господарською діяльністю. Раби не належать до жодного стану. Отже, поділ праці у Платона є підставою для соціального поділу суспільства. Філософи й воїни, на думку Платона, не повинні мати приватної власності, у них все має бути спільним. Щоб ці стани могли якнайліпше керувати державою і захищати її, вони мають бути цілковито вільними від виробничою праці й матеріальних клопотів. Засоби існування для вищих станів мусять постачати члени третього стану, а також раби.

Кожна людина, уважав Платон, мусить займатися тією діяльністю, яка найбільше відповідає її здібностям, не поєднуючи з іншими видами діяльності. На це має бути пряма державна заборона.

У “Законах” Платон пропонує ще один проект держави, економічна організація якої була більш реалістичною, ліпше відповідала тогочасній добі. Майбутня держава Платона мала бути господарчо відокремленою й самостійною. Оскільки надмірна концентрація землі в руках власників призвела до загострення соціальних суперечностей, Платон пропонував нейтралізувати її через рівномірний розподіл землі.

Виходячи з того, що природний потяг людей до спільного життя приводить до утворення родини, селищ, а згодом і держави, Арістотель, як і Платон, створив проект «найліпшої держави». Соціальною основою такої держави мають бути громадяни, які володіють «власністю середньою, але достатньою», оскільки «середній достаток з усіх благ якнайліпший». Населенням держави є землероби, скотарі, ремісники, торговці, воїни, наймані працівники та раби. Найбільш привілейованими і шанованими громадянами є політичні діячі, а також філософи. Уся земля держави поділяється на дві частини, одна з яких перебуває у державному володінні, а інша – у приватному. Провідною галуззю економіки Арістотель уважає землеробство.

Основою виробництва, на думку Арістотеля, має бути рабська праця. Таке твердження випливало з переконання філософа, що рабство є природним явищем. За Арістотелем, панування й підкорення – це універсальний закон природи, необхідний для «взаємного самозбереження». Стосовно суспільства це означало, що одні люди від природи є вільними, а іншим судилася доля рабів, і таким бути рабами не тільки справедливо, але й корисно.

У Римській імперії документами фінансової думки, які дійшли до нас, були закони. Основними джерелами доходів Римської імперії були податки.

Вони стягувались, як правило, не з громадян Риму, а з їхніх підданих у завойованих провінціях. Податкова система мала хаотичну структуру, була орієнтована виключно на експлуатацію населення, а тому не відповідала критерію довгострокової ефективності. Таке становище існувало до приходу до влади імператора Августа, який відрізнявся освіченістю і розумів, що фінансування державних видатків з огляду на довгострокову перспективу може бути забезпечене лише за умови дотримання принципу помірності та системності оподаткування. Саме за часів його правління в провінціях було введено посаду податкового інспектора, який проводив ценз (перепис населення) з метою визначення відповідних податкових платежів і збільшував податкову базу тільки такою мірою, щоб забезпечити покриття військових видатків.

Тодішню систему оподаткування формували земельний податок і податок на нерухомість, які сплачувались на основі даних земельного кадастру, податок на грошовий капітал, подушний податок та податок на рабів. Таким чином, провінції несли не тільки тягар військових видатків. Доходи від сплати податків жителями провінцій використовувалися на будівництво інфраструктури міст: доріг, мостів та селищ. Це, у свою чергу, сприяло забезпеченню правових гарантій населення, створенню сприятливих передумов для розвитку торгівлі й ремесла. Торгівля і ремесло отримали новий поштовх до розвитку завдяки появі грошової форми сплати податків. Таким чином, платники податків мусили продавати свою натуральну продукцію на ринку за гроші.

Ця система функціонувала понад 200 років. Її занепад почався лише в III ст. нашої ери у зв’язку з різким підвищенням рівня державного споживання. З одного боку, імператори, шукаючи у своїх громадян підтримки, повинні були забезпечити їм «хліб та видовища», з іншого – значно зросли військові видатки через активізацію нападів варварів на півночі імперії. Все це вимагало підвищення рівня оподаткування, уникнути якого населення «аграрної» імперії намагалося втечею.

Відповідною реакцією держави на це буловидання інструкцій, що формували законодавчу базу, у відповідності до якої землевласники несли відповідальність за своєчасність і повноту сплати податків. Аналогічну відповідальність несли общини за паушальну сплату податків. У ремісництві з метою об’єднання платників податків була введена система «примусових гільдій». Очевидно, що фінансових ресурсів не вистачало для утримання війська, здатного протистояти навалі чужоземних племен. Як наслідок – вплив Риму дуже послабився спочатку в Німеччині та Галлії, а потім і в Італії

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Фінансова думка стародавнього Сходу	\|	Фінансова думка Середньовіччя

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.