Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Відчуття та сприйняття.

Відчуття –це психічне відображення в корі головного мозку окремих властивостей предметів і явищ у їх без­посередній дії на органи чуття людини.

Відчуття – це найпростіший психічний процес, первинна форма орієнтування живого організму в довкіллі. З відчуттів розпочи­нається пізнавальна діяльність людини. За допомогою різних аналізаторів вона відбирає, нагромаджує інформацію про об'єктив­ну реальність, власні суб'єктивні стани і на підставі отриманих вра­жень виробляє адекватні умовам способи реагування на зовнішні та внутрішні впливи. Наприклад, при впливові певних подразників на органи зору ми отримуємо відчуття білизни снігу, зеленого кольору листя; на органи смаку – відчуття солодкого або соленого; на органи слуху – відчуття голосу звуку; на органи м’язово-рухової діяльності – відчуття різних особливостей мазевої напруги.

Фізіологічною основою відчуттів є діяльність аналізатора, який складається з трьох частин: 1) периферійний відділ – рецептор (око, вухо) як трансформатор зовнішньої енергії у нервовий імпульс; 2) аферентні (доцентрові) і еферентні (відцентрові) нервові шляхи, які з’єднують рецептор з кірковим центром у мозку; 3) підкіркові і кіркові відділи мозку (мозковий центр), де відбувається перехід нервового імпульсу у факт свідомості.

Класифікація відчуттів на підставі різних ознак.

1. Залежно від міри контакту органів чуття з подразниками:

а) контактна чутливість (дотикова, смакова, больова);

б) дистантна чутливість (зорова, слухова, нюхова).

2. За розміщенням рецепторів в організмі:

а) за зовнішніми аналізаторами (екстерорецептори), в яких рецептори є на поверхні тіла (а) зорові; б) слухові; в) шкірні (температурні, вібраційні, дотикові); г) смакові; д) нюхові; е) больові;

б) за внутрішніми аналізаторами (інтерорецептори), рецептори яких розташовані у внутрішніх органах і тканинах – органічні відчуття (робота серця, шлунку, нирок; відчуття голоду, спраги, втоми);

в) руховий аналізатор, з допомогою якого ми відчуваємо власні рухи (пропріорецептори) – кінестетичні і статичні відчуття рівноваги – сигналізують про стан рухового апарату (знаходяться в м’язах, сухожиллях, складових поверхонь, внутрішньому вусі (вестибулярному апараті).

3. Відповідно до системи аналізаторів:

зорові (органом зорових відчуттів є око);

слухові (органом слухових відчуттів є вухо, в якому розрізняють звукопровідну (зовнішнє вухо, барабанна перетинка, ковадло, молоточок, стремено) та звукочутливу (кортіїв орган, слухова мембрана) частини);

тактильні – дають знання про міру рівності та рельєфності поверхні предметів, яка відчувається при їх обмацуванні (найбільше органів тактильного відчуття розміщено на пучках пальців, кінчику язика;

– больові – сигналізують про порушення тканини і викликають захисну реакцію;

температурні (холоду, тепла) – спричинюються контактом з предметами, що мають температуру вищу або нищу за температуру тіла; органічними процесами (кровообігом); психічними станами (емоційними переживаннями). Температурні відчуття належать також до дотикових;

вібраційне чуття яскраво виявляється у глухих і сліпих; органу вібраційного чуття поки що не знайдено;

смакові (органом є спеціальні чутливі до хімічних подразників колбочки, розміщені на язиці та піднебінні) – сигналізують про міру придатності харчових продуктів для вживання;

статичні або гравітаційні – відбивають положення нашого тіла в просторі (лежання, стояння, сидіння, рівновагу, падіння). Рецептори цих відчуттів містяться у вестибулярному апараті внутрішнього вуха, при захворюванні якого виникає запаморочення, втрачаються рівновага, орієнтація в просторі;

кінестетичні – відбивають рухи та стани окремих частин тіла – рук, ніг, голови, корпуса. Рецепторами є спеціальні органи, розміщені у м’язах і сухожиллях;

органічні – сигналізують про стани організму (голод, спрагу, самопочуття, утома, біль), їх аналізатори містяться всередині організму і реагують на міру достатності в організмі поживних речовин, кисню або на наявність в органах тіла, у нервовій системі продуктів розпаду, що відбуваються під час праці, вживання недоброякісних продуктів, алкоголю.

Загальними властивостями відчуттів є їх якість, тривалість, інтенсивність, просторова локалізація.

Якість відчуттів – це особливість, якою одне відчуття відрізняється від інших.

Інтенсивність відчуттів – кількісна характеристика відчуттів, більша чи менша сила їх виявлення, яка залежить від сили подразника, що їх викликає.

Тривалість – часова характеристика відчуття, що залежить від часу дії подразника, його інтенсивності й функціонального стану організму.

Просторова локалізація відчуттів – відтворення у відчуттях місця перебування подразника.

Нижній абсолютний поріг чутливості – мінімальна сила подразника, що, діючи на аналізатор, спричиняє ледве помітне відчуття.

Верхній абсолютний поріг чутливості – максимальна сила подразника, за якої ще виникає адекватне відчуття. Подальше збільшення його сили викликає неадекватне відчуття – больове або інше.

Диференційний поріг чутливості – мінімальна різниця в інтенсивності двох подразників, яка викликає ледве помітну відмінність у відчуттях.

Загальними закономірностямивідчуттів виступають взаємодія відчуттів, емоційний тон відчуттів, адаптація, сенсибілізація, синестезія.

Взаємодія відчуттів – зміна чутливості одного аналізатора під впливом подразнення інших органів чуття.

Емоційний тон відчуттів – зв’язок відчуттів з емоціями.

Адаптація (лат. adapto – пристосовую) зміна чутливості аналізатора під впливом подразника постійної сили, що діє протягом тривалого часу. Адаптація аналізатора до сили подразника має як позитивне, так і негативне значення.

Сенсибілізація (лат.sensibilis – чутливий) – підвищення чутливості органів чуття внаслідок взаємодії аналізаторів і систематичних вправ. Якщо пильно вдивлятися, старанно вслуховуватися, то чутливість до властивостей предметів, явищ стає чіткішою.

Розсіяні елементи кожного аналізатора входять до ділянок суміжних з ядрами інших аналізаторів, завдяки чому аналізатори перебувають у постійній взаємодії. Проявляється вона у тому, що в людини під впливом звуків можуть виникнути відчуття кольору, а деякі кольори можуть викликати відчуття тепла чи холоду. Це явище має назву синестезії.

Синестезія (гр.synaisthesis – одночасне відчуття) – виникнення під впливом подразнення одного аналізатора відчуття, характерного для іншого аналізатора. Явище синестезії поширюється на всі відчуття. Це виражається у мові, у поширених словосполученнях: теплий колір, пронизливий звук, гострий смак.

Безпосередньо контактуючи з навколишнім світом, людина одержує інформацію не лише про певні властивості та якості, що притаманні певним об’єктам чи явищам, відчуваючи їх, а й відомості про самі об’єкти як цілісні утворення.

Сприймання– це психічний процес відображення в мозку людини предметів та явищ загалом, у сукупності всіх їх якостей та властивостей при безпосередній дії на органи чуття.

Процес сприймання відбувається у взаємозв’язку з іншими психічними процесами: мисленням (ми усвідомлюємо об’єкт сприймання), мовою (називаємо його словами), почуттями (виявляємо своє ставлення до нього), волею (свідомим зусиллям організовуємо перцептивну діяльність). Важливу роль у сприйманні відіграють емоційний стан особистості, її прагнення, переживання, активність.

У чуттєвому пізнанні відчуття та сприймання виявляються в єдності. Сприймань поза відчуттями не буває.

Сприймання як психічний процес відображення предметів, явищ дійсності у сукупності їх різноманітних властивостей і частин, зв’язаних з розумінням цілісності відображуваного. Результат сприймання – це цілісний образ предмета, а – відчуття є орієнтувально-дослідницькою реакцією суб’єкта на окремі якості.

Перцептивна діяльність – це відображення дійсності органами чуття при обов’язковій участі рухового аналізатора. Вона підсилює введення інформації, оптимізує процес відчуття. Загальною спільною рисою відчуттів і сприймання є їх виникнення в момент безпосереднього впливу світу на аналізатор, але за своїм змістом ці два процеси різні.

Фізіологічними основами сприймання є складні нервові процеси в корі головного мозку. Це результат комплексної діяльності системи аналізаторів. Первинний аналіз, який здійснюється ще в рецепторах, доповнюється складною аналітико-синтетичною діяльністю мозкових ланок аналізаторів.

Розрізняють сприймання:

1. За сенсорними особливостями (зорові, слухові, нюхові, дотикові, смакові, кінестетичні, больові). На відміну від відчуття, специфічне у сприйманні полягає у тому, що той чи інший бік зорового, слухового, тактильного сприймання стає предметом усвідомлення, розуміння його значення для життя. Сенсорне сприймання предметів та явищ дійсності відбувається у комплексі, взаємодії органів чуття: зору та кінестетичних відчуттів, зору і слуху. При цьому один із різновидів сприймання постає як провідний, а інші – як допоміжні.

2. За відношенням до психічного життя (інтелектуальні, емоційні, естетичні). Наукові знання потребують інтелектуального їх сприймання – сприймання змісту, розуміння понять і термінів, посиленої дії пам’яті, уваги, мислення. Емоційне постає при сприйманні художніх, мистецьких творів.

3. Залежно від форми існування матерії (сприймання простору, сприймання руху, сприймання часу).

Сприймання простору відбувається за участю зорового, кінестетичного та слухового аналізаторів. Об’єктом їх є диференціація розмірів і форм предметів, віддалі, розміщення їх у просторі, глибини, рельєфу.

При сприйманні простору залежно від розміщення предметів у просторі виникають зорові ілюзії (неточне сприймання розмірів, паралельності, опуклості, вігнутості). Наприклад, пряма паличка, занурена у склянку з водою, здається зігнутою; розмір сонця вранці та ввечері здається великим, порівняно з тим, як воно сприймається в зеніті).

У сприйманні простору важливу роль відіграють акомодація (пристосування) – зміна товщини опуклості кришталика відповідно до віддалі предмета та конвергенція – спрямування очей на предмет сприймання.

Сприймання руху – відображення зміни положення предметів у просторі. Сприймання руху залежить від того, як сприймається рухомий предмет стосовно іншого нерухомого чи рухомого предмета.

Сприймання часу полягає у відображенні тривалості та послідовності дії подразника на організм. У сприйманні часу беруть участь усі аналізатори, відбиваючи тривалість їх дії. Важливу роль у сприйманні часу відіграють різні органічні зміни, ритмічність їх дії (дихання, серцебиття).

4. Залежно від міри складності, розгортання самого процесу (миттєве або поетапне).

5. Залежно від міри впізнавання (довільне та мимовільне).

Основні властивості сприймання:

1. Предметність – виявляється у співвіднесенні відомостей про об’єкти із самими об’єктами як носіями певної інформації, формується у процесі активної взаємодії суб’єкта з об’єктивним світом і базується на певній системі дій, приводить до розуміння предметності світу. Тобто різні за якостями відчуття, отримувані від предмета, поєднуються і відносяться до цього предмета, як до окремої речі, що має певне призначення.

2. Цілісність – предмети та явища сприймаються як єдине ціле, в якому його окремі компоненти постають в єдності.

3. Структурність – властивість перцептивного образу відображати будову предмета сприймання. Цілісно сприйняте не завжди осмислюється як предмет, що має певну структуру. Це залежить від досвіду і знань особистості. Тому одні й ті самі предмети людьми різного рівня культурного розвитку, дітьми та дорослими сприймаються та осмислюються по-різному.

За мірою осмислення сприйнятого виокремлюють синкретичне сприймання, характерними ознаками якого є не розчленованість, злиття сприйнятого. Синкретизм спричинює неадекватність сприймання. При такому сприйманні предмет у свідомості не постає у специфічних, притаманних йому особливостях і може сприйматись як інший предмет, який чимось нагадує сприйняте.

4. Константність(постійність) полягає у тому, що форма, розмір, колір предметів сприймається більш-менш стереотипно, незалежно від умов, за яких предмет сприймається. Наприклад, колір кам’яного вугілля сприймається як чорний, хоча на сонці він здається жовтуватим; циліндр сприймається як круглий, хоча в деяких положеннях його форма нагадує еліпс. Тобто в образі сприймання предмети і явища відбиваються такими, якими вони є, незважаючи на зміну умов їх спостереження).

5. Осмисленість (усвідомленість) – властивість перцептивного образу відбивати певне значення, а отже, бути усвідомленим.

У сприйманні предметів та явищ важливу роль відіграють попередній досвід, попередні уявлення особистості. Зміст попе­реднього досвіду, спорідненість його з об'єктом, який сприйма­ється, інтерес до нього є тією передумовою ефективності та адекватності сприймання, назване апперцепцією. У багатьох випадках людина у предметах бачить те, що вона хоче в них по­бачити залежно від особистісної установки на сприймання. Зумовленість змісту і напрямку сприймання попереднім досвідом, набутими знаннями, інтересами, які склалися, відношенням людини до навколишньої дійсності називається аперцепцією (від лат. – сприймання). Наприклад, люди різних професій по-різному сприймають один і той самий предмет, у їхньому сприйнятті відображаються особливості їх професії: спортсмен бачить одне, художник – красу обробки, виготовленого; майстер – техніку виготовлення; фотограф – фотогігієнічність; лінгвіст – вимову.

Сприймання може порушуватися через органічні ушкодження кори великих півкуль головного мозку. Травми голови, крово­виливи викликають сенсорну або моторну афазію (несприймання мови, порушення вимови, втрату здатності синтезувати, уза­гальнювати), нездатність, наприклад, абстрагувати колір від предмета й переносити його на інший предмет.

Під впливом гли­боких переживань, прагнень щось побачити, почути виникають галюцинації, тобто відчуття предметів, звуків, запахів, яких насправді немає, які не діють на наші органи чуття. Галюци­нації мають внутрішнє походження, без відповідного зовнішньо­го подразнення. Під час галюцинацій у корі великих півкуль го­ловного мозку під впливом дії тих чи інших предметів та явищ дійсності активізуються раніше утворені тимчасові нервові зв'язки.

3. Пам’ять та мислення.

Пам’ять– це відображення предметів і явищ дійсності у психіці людини в той час, коли вони вже безпосередньо не діють на органи чуття.

Пам’ять – це процес запам’ятовування, збереження і відтворення минулого досвіду й інформації. Пам’ять є основою психіки людини, завдяки їй людина накопичує досвід, одержує знання, уміння та навички.

Пам’ять класифікують на:

1. Генетичну – спадкова біологічна пам’ять, у ході якої зафіксована програма ембріонального й індивідуального розвитку індивіда. За цим кодом ембріональний розвиток відбувається спонтанно, а онтогенез після народження багатьма зовнішніми та внутрішніми чинниками. Генетичний код фіксований у ДНК хромосом.

2. Біологічну – об’єктивна пам’ять, властива всім живим істотам у їхньому індивідуальному розвитку після народження починаючи з одноклітинних. Вона фіксує, зберігає та відтворює інформацію у зв’язку з навчанням і формуванням навичок, адаптацією до зовнішнього середовища. Інформація в біологічній пам’яті фіксується РНК протоплазми.

3. Психологічну – це загальнопсихічний процес фіксації, збереження та відтворення інформації індивідуального досвіду. Фізіологічною основою пам’яті є досліди, що залишаються в ЦНС від минулих впливів об’єктів.

Перші спроби науково пояснити феномен пам'яті на психоло­гічному рівні були зроблені асоціативним напрямом психології. Центральним в асоціативній психології є поняття асоціації, що означає зв'язок, з'єднування.

Асоціація – обов'язковий принцип усіх психічних утворень. Механізм асоціації полягає у встановленні зв'язку між враженнями, що одночасно виникають у свідо­мості. Залежно від умов, необхідних для їх утворення, асоціації поділяють на три типи: за суміжністю, схожістю та контрастом.

Асоціація за суміжністю – це відображення в мозку людини зв'язків між предметами та явищами, які йдуть один за одним у часі (суміжність у часі) або перебувають поряд один з одним у просторі (суміжність у просторі). Асоціації за суміжністю вини­кають під час згадування подій, свідком яких була людина, під час заучування навчального матеріалу тощо.

Асоціація за схожістю спостерігається тоді, коли в мозку відображуються зв'язки між предметами, схожими у певному відно­шенні (помилкове сприймання незнайомої людини як знайомої).

Асоціація за контрастом утворюється під час відображення в мозку людини предметів та явищ об'єктивної дійсності, які пов'язані між собою протилежними ознаками (високий - низь­кий, швидкий - повільний, веселий - сумний тощо).

Особливим різновидом асоціацій є породжені потребами пізна­вальної діяльності та життя людини причинно-наслідкові асоціа­ції, які відбивають не лише збіг подразників у часі та просторі, їх схожість і відмінність, а й причинні залежності між ними. При­чинно-наслідкові асоціації є засадовими стосовно міркувань і ло­гічних побудов. Пояснюючи механізм різних типів асоціацій, асоціанізм як напрям не пояснював, чим саме детермінований цей процес, що зумовлює його вибірковість.

Фізіологічна теорія пам'яті тісно пов'язана з важливими поло­женнями вчення І. Павлова про вищу нервову діяльність. Матеріальним підґрунтям пам'яті є плас­тичність кори великих півкуль головного мозку, її здатність утворю­вати нові тимчасові нервові зв'язки, умовні рефлекси. Утворення, зміцнення та згасання тимчасових нервових зв'язків є фізіологіч­ним підґрунтям пам'яті. Запам'ятоване зберігається не як образ, а як «слід», як тимчасові нервові зв'язки, що утворились у відпо­відь на дію подразника.

Фізіологічне підґрунтя пам'ятітісно пов'язане із закономір­ностями вищої нервової діяльності. Вчення про утворення тимча­сових нервових зв'язків - це теорія запам'ятовування на фізіо­логічному рівні. Умовний рефлекс - це акт утворення зв'язку між новим і раніше закріпленим змістом, що становить підґрунтя ак­ту запам'ятовування. Для розуміння причинної зумовленості пам'яті важливого значення набуває поняття підкріплення.

Під­кріплення – це досягнення безпосередньої мети дії індивіда, або стимул, що мотивує дію, це збіг знову утвореного зв'язку з досяг­ненням мети дії, а якщо тільки зв'язок збігся з досягненням мети, він залишився і закріпився (І. Павлов).

Різновиди пам'яті.

І. За змістом, залежно від того, що запам'я­товується і відтворюється, розрізняють чотири види пам'яті: об­разну, словесно-логічну, рухову та емоційну.

1. Образна пам'ять виявляється у запам'ятовуванні образів, уяв­лень конкретних предметів, явищ, їх властивостей, наочно даних зв'язків і відносин між ними.

Відповідно до того, якими аналізаторами сприймаються об'єкти під час їх запам'ятовування, образна пам'ять буває зоро­вою, слуховою, дотиковою, нюховою тощо.

Фізіологічним підґрунтям образної пам'яті є тимчасові нервові зв'язки першосигнального характеру. Проте в ній бере участь і друга сигнальна система. Мова постає як засіб усвідомлення лю­диною її чуттєвого досвіду.

2. Зміст словесно-логічної пам'яті – це думки, поняття, суджен­ня, умовиводи, які відображають предмети та явища в їх істотних зв'язках і відносинах, у загальних властивостях. Думки не існу­ють без мови, тому пам'ять щодо них і називається словесно-ло­гічною. Цей вид пам'яті ґрунтується на спільній діяльності пер­шої та другої сигнальних систем. Словесно-логічна пам'ять є специфічно людською на відміну під образної, рухової та емоційної, що властиві також тваринам.

3. Рухова пам'ять полягає у запам'ятовуванні та відтворенні лю­диною рухів. Виявляється вона в різних видах ігрової, трудової, виробничої діяльності, у діях художника, балерини, друкарки, є підґрунтям утворення різних умінь і навичок, засвоєння усної та письмової мови.

4. Емоційна пам'ять полягає у запам'ятовуванні та відтворенні людиною емоцій та почуттів. Запам'ятовуються не самі емоції, а й предмети та явища, що їх викликають. Наприклад, пережи­вання почуття ностальгії, коли згадується країна, в якій людина виросла, але з якихось причин залишила її.

ІІ. Залежно від характеру перебігу процесів пам'яті останню поділяють на мимовільну та довільну.

а) про мимовільну пам'ять йдеться тоді, коли людина щось запам'ятовує та відтворює, не ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам'ятати або від­творити;

б) коли людина ставить за мету щось запам'ятати або при­гадати, то йдеться про довільну пам'ять.

ІІІ. Залежно від тривалості збереження інформації пам'ять поділяють також на короткочасну, дов­готривалу та оперативну.

а) короткочасна пам'ять характеризується швидким запам'ятовуванням матеріалу, його відтворенням і не­тривалим зберіганням, обслуговує актуальні пот­реби діяльності, тому обмежена за обсягом;

б) довготривала пам'ять виявляється у процесі набування й за­кріплення знань, умінь і навичок, розрахованих на їх тривале збе­реження та наступне використання у діяльності людини.

в) оперативна пам'ять забезпечує запам'ятову­вання та відтворення оперативної інформації, потрібної для вико­ристання у поточній діяльності (наприклад, утримання у пам'яті проміжних числових результатів під час виконання складних об­числювальних дій). Виконавши свою функцію, така інформація може забуватися.

Процеси пам’яті.У пам'яті розрізняють такі основні процеси: запам'ятовування, відтворення та забування.

Запам'ятовування – один з основних процесів пам'яті, що передбачає утво­рення й закріплення тимчасових нервових зв'язків (мимовіль­не і довільне).

Умови успішного запам'ятовування:

• багаторазове, доцільно організоване й систематичне пов­торення, а не механічне, що визначається лише кількістю пов­торень;

• розподіл матеріалу на частини, виокремлення у ньому смис­лових одиниць;

• розуміння тощо.

Залежно від ступеня розуміння матеріалу для запам'ятовуван­ня, довільне запам'ятовування буває механічним і смисловим (логічним).

Механічне здійснюється без ро­зуміння суті й призводить до формального засвоєння знань.

Смислове (логічне) передбачає розуміння матеріалу у процесі дії з ним, оскільки лише діючи з матеріалом, ми запам'ятовуємо його.

Відтворення один із основ­них процесів пам'яті, основою якого є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв'язків у корі великих півкуль головного мозку. Найпростіша форма відтворення - впізнавання. Впізнавання є відтворенням, що виникає під час повторного сприймання об'єктів (повне і неповне).

При повному впізнаванні повторно сприйнятий об'єкт одразу ототожнюється з раніше відомим, повністю відтворюються час, місце та інші деталі попереднього ознайомлення з ним (спостерігається, наприклад, під час зустрічі з добре знайомою людиною або ж блукаючи добре відомими вулицями).

Неповне впізнавання характеризується невизначеністю, ускладненням співвіднесення об'єкта, що сприймається, з тим, що було в минулому досвіді. Так, почувши мелодію, людина може переживати відчуття чогось знайомого, проте не зможе пригадати назви музичного твору.

Складнішою формою відтворення є згадування. Особливість зга­дування полягає у тому, що воно відбувається без повторного сприй­мання того, що відтворюється (довільне – зумовлюється актуальною потребою відтворити необхідну інформацію, наприклад, пригадати правило під час написання слова чи речення, відповісти на запитання, або мимовільне – коли образи чи відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мо­тивів. Таким є явище персеверації. Під персеверацією розуміють уявлення, які мають нав'язливий характер. Їх образи з'являються після багаторазового сприймання певних предметів чи явищ або під сильним емоційним впливом на особистість.

До мимовільного відтворення належить явище ремінісценції,або „виринання” у свідомості того, що неможливо було пригадати одразу після його запам'ятовування. Основою тут є зняття втоми нервових клітин, яке настає після виконання складного мнемічного завдання. Через дея­кий час ця утома зникає, і продуктивність відтворення зростає.

Особливою формою довільного відтворення вивченого матеріалу є пригадування. Потреба у ньому виникає тоді, коли в потрібний момент не вдається пригадати те, що необхідно. У цій ситуації лю­дина докладає певних зусиль, щоб подолати об'єктивні та суб'єктивні труднощі, пов'язані з неможливістю пригадати, напру­жує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вра­жень, до різних мнемічних дій. Пригадування може бути складною розумовою діяльністю, яка передбачає поетапне відтворення усіх обставин та умов, за яких відбувався процес запам'ятовування об'єкта чи явища. Від уміння пригадувати залежить ефективність використання здобутих знань, розвиток пам'яті як психічного про­цесу загалом. К. Ушинський одну з основних причин „поганої пам'яті” вбачав саме у лінощах пригадувати.

Одним із різновидів довільного відтворення є спогади – локалізовані в часі та просторі відтворення образів минулого. У спогадах етапи життя людини співвідносяться нею із суспільни­ми подіями, з важливими в особистому житті датами. Об'єктом спогадів є життєвий шлях конкретної особистості в контексті історичних умов.

Забування. Усе, що людина запам'ятовує, з часом поступово забувається. Це процес, протилежний за­пам'ятовуванню. Забування виявляється в тому, що втрачається чіткість запам'ятовуваного, зменшується його обсяг, допускаються помилки під час відтворення, стає неможливим відтворення і, унеможливлюється впізнавання. Якщо здобуті знання тривалий час не використовуються і не повторюються, то вони поступово забуваються. Причиною за­бування є також недостатня міцність запам'ятовування. Щоб за­побігти забуванню, потрібно добре заучувати матеріал. Швидше забувається та інформація, якій нале­жить другорядна роль у змісті запам'ятованого; тривалий час ут­римується інформація, що несе основне смислове навантаження. Найвищі темпи забування спостерігаються одразу після заучуван­ня матеріалу. Важлива умова продуктивного запам'ятовування - осмисленість, розуміння того, що є його предметом.

Індивідуальні особливості пам'яті.У процесах пам'яті індивідуальні відмінності виявляються у швидкості, точності, міцності запам'ятовування та готовності до відтворення.

Швидкість запам'ятовування визначається кількістю повто­рень, необхідних людині для запам'ятовування нового матеріалу.

Точність запам'ятовуванняхарактеризується відповідністю відтвореного тому, що запам'ятовувалося, і кількістю допущених помилок.

Міцність запам'ятовуваннявиявляється у тривалості збере­ження вивченого матеріалу (або у повільності його забування).

Готовність до відтвореннявиявляється у тому, як швидко та легко людина може пригадати необхідні їй відомості.

Індивідуальні відмінності пам'яті можуть бути зумовлені типа­ми вищої нервової діяльності. Швидкість утворення тимчасових нервових зв'язків пов'язана із силою процесів забування та галь­мування, що зумовлює точність і міцність запам'ятовування. За сильного, але недостатньо рухливого гальмування диференціація вражень відбувається повільно, що може позначатися на точності запам'ятовування. Якщо у людини сформовані раціональні способи мнемічної діяльності, вироблені відповідні звички – акуратність, точність, відповідальність, то негативні прояви, що зумовлюють­ся типологічними особливостями нервової системи, можуть кори­гуватися. Індивідуальні відмінності пам'яті виявляються і в тому, який матеріал краще запам'ятовується – образний, сло­весний чи так само продуктивно як один, так й інший.

З огляду на викладене, у психології розрізняють такі типи пам'яті: наочно-образний, словесно-абстрактний, змішаний, або проміжний.Ці типи зумовлені частково співвідношенням першої та другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності людини, але головне – умовами життя та вимогами професійної діяльності.

Процеси запам’ятовування, зберігання, відтворення і забування називаються мнемонічними (від імені грецької музи пам’яті Мнемозіни).

Мислення –це процес опосередкованого і узагальненого відображення у свідомості людини зв’язків та відносин між предметами або явищами дійсності.

У процесі мислення ми пізнаємо світ узагальнено та опосередковано (через слово). При цьому для нас важливе значення мають зв’язки між предметами та явищами.

Мислення тісно пов’язане з чуттєвим пізнанням. Через відчуття та сприймання мислення безпосередньо зв’язане з навколишнім світом і є його відображенням. Але в процесі мислення людина виходить за межі чуттєвого пізнання, розкриває такі явища, які не можна безпосередньо сприйняти.

Людське мислення в будь-якій формі неможливе без мовлення. Мислення існує в матеріальній, словесній оболонці, що є однією з принципових відмінностей психіки людини та тварин.

Перехід від фактів до розкриття їх сутності, до узагальнюючих висновків відбувається за допомогою розумових і практичних дій. У розумових діях виокремлюють процеси мислення – розумові операції: порівняння, абстракція, узагальнення, аналіз, синтез, конкретизація.

Аналіз– мисленнєва операція, що передбачає розчленування об’єктів у свідомості, виділення їх окремих частин, елементів, ознак і властивостей. Наприклад, вивчаючи текст, ми поділяємо його на епізоди сюжету, фрагменти (речення, слова, склади, фонеми); шукаємо різноманітні конструктивні зв’язки між ними, зовнішні відмінності та внутрішню єдність. Пізніше всі ці компоненти поєднуються між собою.

Синтез– мисленнєва операція, об’єднання предметів і явищ за їх спільними й істотними ознаками.

Порівняння –уявне зіставлення двох або кількох об’єктів із метою виявлення спільних чи відмінних ознак.

Узагальнення – уявне об’єднання предметів і явищ за їх спільними й істотними ознаками.

Узагальнюючи предмети за їх властивостями, ми змушені абстрагувати властивості від предметів. Абстрагування(від лат. відволікання) – уявне відокремлення істотних властивостей від неістотних та від предмета в цілому, визначення спільної ознаки, що характеризує певний клас предметів.

Конкретизація – мисленнєва операція, у процесі якої ми надаємо предметного, наочного характеру тій чи іншій абстрактно узагальненій думці, поняттю, правилу, закону, тобто переходимо від абстрактного до конкретного (п’ять яблук, червона квітка, високий юнак).

Видимислення:

а) за формою існування (конкретно-дійове або наочно-дійове – характеризується тим, що при цьому розв’язування завдання безпосередньо міститься у самій діяльності; наочно-образне характеризується тим, що змістом розумового завдання є образний матеріал, маніпулюючи яким людина аналізує, порівнює чи узагальнює істотні аспекти у предметах та явищах; словесно-логічне абоабстрактне здійснюється у словесній формі за допомогою понять, які не мають безпосереднього чуттєвого підґрунтя, властивого сприйманням та уявленням).

б) за характером розумової діяльності (теоретичне, практичне);

в) за ступенем оригінальності (репродуктивне та продуктивне);

г) за мірою розгортання (дискурсивне, інтуїтивне).

Психологи умовно виділяють творче мислення, що передбачає створення суб’єктивного нового продукту і нового у самій пізнавальній діяльності по створенню цього продукту. Як протилежність творчому, виділяється репродуктивне (пасивне) мислення, що характеризується використанням знань і вмінь. Творчі здібності не можна ототожнювати з розумовими. Критерієм творчості є інтелектуальна активність, як мислення за власною ініціативою і за межами вимог конкретної ситуації. Інтелект– загальна пізнавальна здібність, що визначає готовність людини до засвоєння та використання знань і досвіду, а також різноманітної поведінки у проблемних ситуаціях. Виділяють три рівні інтелектуальної активності: репродуктивний (пасивний), евристичний, креативний.

Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять.


Читайте також:

  1. Болісні відчуття в м’язах
  2. ВІДЧУТТЯ
  3. Відчуття і сприймання.
  4. Відчуття і сприйняття
  5. Відчуття та сприйняття.
  6. Гіпоопіка. Батьківське нехтування та неприйняття дитини може призвести до формування у неї комплексу неповноцінності через відчуття дитини себе небажаною.
  7. Зв'язок між зоровим сприйняттям довгих хвиль і суб’єктивним відчуттям світла
  8. Культурна ідентифікація – це самовідчуття людини в середині конкретної культури.
  9. Матерія» — це філософська категорія, яка позначає об'єк­тивну реальність, що її відображує людина в своїх відчуттях, але від них не залежну.
  10. Механізми відчуттів та сприймання, їх властивості та закономірності. Відчуття та сприймання як активні процеси пошуку та обробки інформації. Природа сприймання.
  11. Нервового центру — ділянки кори головного мозку, в якій відбувається тонкий аналіз збудження і виникають відчуття.




Переглядів: 9349

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Ключові терміни та поняття | Форми мислення: поняття, судження, логічний висновок.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.009 сек.