Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Мотиви ранньої лірики П. Тичини

Доля П. Тичини багато в чому схожа на долю В. Маяковського. Його вірші, які прославляли існуючий лад та партію, були хрестоматійним взірцем, заучувались у школі напам'ять. Про що ж писав інший Тичина, живий, пристрасний і справжній, партійність якого визначалася приналежністю до єдиної партії — тої, «де на людину дивляться як на скарб світовий»?

Він прийшов у літературу зовсім юним і приніс своє радісне світовідчуття, яке вибухнуло в ній раптово «Сонячними кларнетами». Поява цієї збірки розцінювалася тоді як справжня революція в українській поезії. Вона вийшла з тісних рамок традиційної поетики, несла в собі різноманіття барв і звуків, нову, свіжу образність, шукання цікавих форм. її автор був тоді сповнений надій, щасливого передчуття близької всеочисної грози. Він вірив у революцію зі всім шалом юності й тому сприймав так відкрито, з відкритою навстіж душею, з бурхливою радістю світ навколо себе, людей, природу:

Слухаю мелодій

Хмар, озер та вітру.

Я бриню, як струни

Степу, хмар та вітру.

Всі ми серцем дзвоним,

Сним вином червоним —

Сонця, хмар та вітру!

(«Цвіт в моєму серці»)

Мотив єднання, радісної гармонії з природою надзвичайно частий у ранній ліриці Тичини. Автор досить несподіваний і різний у погляді на, здавалося б, одне і те ж. Поетичними рядками про природу Тичина передає своє світовідчуття — то радісно збентежене, то замріяно сумне. Скажімо, які відмінні його враження від осені:

Ох, серце, пий!

Повітря — мов прив'ялий трунок.

Це рання осінь шле цілунок

Такий чудовий та сумний.

(«Квітчастий луг»)

Ой не крийся, природо, не крийся.

Що ти в тузі за літом, у тузі...

Безгоміння і сум. Безгоміння і сон. —

Тільки зірка упала...

(«Ой не крийся, природо»)

Такою ж глибокою і неповторною є інтимна лірика Павла Тичини. Дивовижні образи та асоціації викликають щораз у поета згадки про кохану:

Подивилась ясно, — заспівали скрипки! —

Обняла востаннє, — у моїй душі

Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді...

Тут ще немає місця скорботі. Це ще світла печаль, якої завжди є трохи у справжньому коханні. Інтимна лірика Тичини дуже загадкова. Хочеться насамперед згадати поезію «О, панно Інно». Це навіть не діалог із коханою — це розмова зі спогадом, з тінню любові, що не відбулася, а тільки зачепила крилом поетову душу:

Я Ваші очі пам'ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я Вам чужий — я знаю.

Звучання «Сонячних кларнетів» чисте і гармонійне. Воно контрастує з подальшою понівеченою долею митця і його «сірим» віршуванням у майбутньому. Проте вже навіть у «Сонячних кларнетах» траплялися далеко не «сонячні» поезії: «Скорбна мати», «Одчиняйте двері», «По хліб йшла дитина», «Золотий гомін». У них вже так багато сумних пророцтв, жахливих передчуттів, сліз і крові.

А трохи згодом, коли з'явилась збірка «Замість сонетів і октав» (1920), там вже практично не було світлої радості «Сонячних кларнетів», закоханість поступилася місцем гніву до істот, волею яких вершилися злочини. Тоді ще Павло Тичина був вірний собі.

Коли ж перо почало служити соціальним потребам, він втратив чистоту свого світобачення, радісного та піднесеного. Про це чудово сказав Василь Стус: «В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням. Феномен Тичини — феномен доби, що заправила генія на роль блазня...»

Але заглядаймо частіше під цю принизливу маску, начеплену через обставини, — і ми бачитимемо того натхненного творця «Сонячних кларнетів», який мав право бути названим поетом від Бога.

Лекція № (2 год.)

Тема 3.3. Патріотична поезія В.Сосюри. Поема „Мазепа”

План

1. Огляд життя і творчості.

2. Особливості таланту поета.

3. Інтимна лірика В Сосюри – одна з центральних ідейно-тематичних ліній творчості поета („Білі акації будуть цвісти”, „Васильки”).

4. „Любіть Україну”: драматична доля твору; звеличення образу України у вірші.

Література:

1. Хропко П. Українська література: Підручник для 10 кл. – К.: Освіта, 1998 с 425-465.

В. Сосюра народився 6 січня 1898р. на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.). Мати поета, Марія Данилівна Локотош, робітниця з Луганська, працювала в домашньому господарстві, батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непосидющою, перемінив багато професій: вчителював по селах, був сільським адвокатом, шахтарем, добре малював і співав.

Дитинство поета минає на Донбасі. Родина Сосюр оселяється в старій хворостянці над берегом Дінця, в єдиній кімнаті якої туляться восьмеро дітей і батьки. Від одинадцяти років хлопець іде працювати — спершу до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкового заробітку. Початкову освіту здобуває під наглядом батька, зачитується пригодницькою літературою (Жюль Верн, М Рід, Ф. Купер), віршами О. Кольцова та І. Нікітіна. Від 1911р. в с. Третя Рота (нині м. Верхнє) навчається в міністерському двокласному училищі. Маючи блискучу пам'ять, легко виходить у кращі учні, захоплюється співом і художньою літературою. Лектуру поета становлять твори Гомера, Шіллера, Гоголя, Пушкіна, Шевченка, Лєрмонтова, Некрасова, Лесі Українки, Франка. У цей період він захоплюється й лірикою А. Бєлого, О. Апухтіна, С. Надсона; від 1912р. сам пробує писати вірші російською мовою. Продовжує навчання в Кам'янській сільськогосподарській школі, після смерті батька (1915р.) йде працювати на шахту, потім знову повертається до школи. Тут в 1916 — 1917 pp. В. Сосюра пише поезії, які вперше публікуються в бахмутській «Народной газете» та лисичанських газетах «Голос рабочего» і «Голос труда». Більшість поезій («Гроза», «Бокал», «Вновь один») сповнена традиційними мотивами російської романсової лірики. Разом з тим деякі створені під впливом поетики Некрасова («Много в душе еще песен неспетых», «Товарищу»).

У 1918р. В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських і гетьманських військ. Невдовзі потрапляє на кілька місяців до петлюрівських загонів, тікає до червоних, восени 1919р. опиняється в полоні денікінців. У 1920 р. хворого на тиф В. Сосюру звільняють бійці Червоної Армії. Його розстрілювали денікінці, він стояв перед трибуналом, але мудрість голови трибуналу врятувала йому життя. У 1920р. В. Сосюра вступає до Комуністичної партії. Продовжує писати.

1920р. в Одесі В. Сосюра — політкурсант 41 стрілецької дивізії — знайомиться з Ю. Олешею, Е. Багрицьким, К. Гордієнком, з поезією В. Чумака. В дружньому колі, а часом і в «Кафе поетів» читає власні вірші. Літературне товариство одностайно визнає його поетом, а за образно-інтонаційним ладом, тематикою і традицією — поетом українським. 20 травня в газеті «Одеський комуніст» за підписом «Сумний» з'являється вірш «Відплата», що вважається одним із перших опублікованих українських поезій В. Сосюри. Поет дедалі більше (а від 1921р. майже виключно) пише українською мовою.

Вже добре знаного читачам талановитого поета відкликають з фронту до Харкова, де 1921р. В. Сосюра призначається інспектором преси при агітпропі ЦК КП(б)У. Починається період напруженого творчого життя в колі таких тогочасних молодих майстрів, як В. Блакитний, О. Копиленко, О. Довженко, І. Сенченко, О. Вишня, М. Йогансен, П. Усенко.

1921p. виходить у світ перша збірка В. Сосюри «Поезії». 1921 р. також виходить у світ поема «Червона зима».

1922p. виходить друга збірка В. Сосюри — на той час студента Харківського комуністичного університету — «Червона зима».

Поет вільно почувається в складному, повному багатьох течій літературному процесі, не приєднуючись остаточно до якогось одного угруповання і не надаючи цьому особливої ваги. Протягом десятиріччя (1922 — 1932) поет побував у багатьох літературних організаціях, наприклад, у «Плузі», «Гарті», ВУАПі, ВАПЛІТЕ, ВУСППі та інших. В ці роки з'являється ряд ліро-епічних поем В. Сосюри, серед яких засновані на поетиці документалізму діорами «1917 рік», «Навколо».

Пристрасну чуттєву лірику приносять книги 1924p. «Осінні зорі» і «Місто». Народжуються такі перлини новочасної лірики, як «Ластівки на сонці...», «Магнолії лимонний дух...», «Вже в золоті лани...», «Такий я ніжний...» та ін.

Митець постійно звертається до великих поетичних форм. Після поем 1923р. «Віра» і яскраво експресіоністичного «Золотого ведмедика» він пише епопею «Залізниця» (1923 — 1924), яка складається з п'яти сюжетно пов'язаних поем.

З 1923p. після короткочасного навчання на робітфаку Харківського інституту народної освіти (тут поет опинився в рідкісній ситуації, коли він вивчав історію літератури, а вся молодь України за хрестоматією Плевако студіювала його власну творчість) В. Сосюра повністю віддається літературній праці. Пише ряд великих соціальних портретів — це ліро-епічні поеми «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня» (1924), а також складений з кількох сюжетних ліній (багатих на неймовірні збіги обставин) віршований історичний роман «Тарас Трясило» (1925), витриманий у романтичних барвах, видає збірки поезій «Сніги», «Сьогодні» (1925), «Золоті шуліки» (1927), «Юнь» (1927).

У 1928 — 1929 pp. виходять поеми В. Сосюри «Вчителька», «Поет», «Заводянка», «ГПУ», публікуються збірки віршів «Коли зацвітуть акації», «Де шахти на горі» (1926), «Серце» (1931), «Червоні троянди» (1932). Поет бере активну участь у літературному житті — багато виступає перед робітниками, на творчих дискусіях і вечорах.

В 30-х роках поет багато працює в галузі художнього перекладу (поезія О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, О. Блока, Христо Ботева, І. Петникова). Здобута в багатьох роздумах філософічна ясність мислі вносить у книжки поета («Нові поезії», 1937; «Люблю», 1939) почуття творчої впевненості й оптимізму.

У 1937р. В. Сосюра починає працювати над романом у віршах «Червоногвардієць», який закінчує 1940р. Останні передвоєнні книги віршів («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», 1940) сповнені мотивами небуденної, виняткової любові, явленої і в стосунку до жінки («Марії»), і в стосунку до природи («Я квітку не можу зірвати»), до всього того великого, що зветься Вітчизною.

Велика Вітчизняна війна застає В. Сосюру в Кисловодську. Він повертається до Києва і за рішенням урядових інстанцій разом з іншими письменниками старшого віку виїздить до Уфи. Тут пише поему «Син України» (1942), видає поетичні збірки «В годину гніву» і «Під гул кривавий» (1942). У 1944р. В. Сосюра закінчує роботу над поемою «Мій син». В роки війни В. Сосюра як військовий кореспондент фронтової газети «За честь Батьківщини» бере участь у роботі українського радіокомітету, виступає як пропагандист і агітатор, виїздить на фронт. 1944р. поет повертається до Києва.

1947p. виходить з друку збірка поезій «Щоб сади шуміли», відзначена в 1948p. Державною премією І ступеня. Патріотичну поезію приносить збірка «Зелений світ» (1949). Активно працює В. Сосюра у великих поетичних жанрах (поеми «Студентка», 1947; «Вітчизна», 1949), в галузі художнього перекладу звертається до поезії С. Кудаша, М. Тихонова, Л. Гіри, О. Одоєвського, К. Рилєєва та ін.

Поезії громадянського звучання сповнені збірки «Поезії» (1950), «Вибрані поезії» (1951), «За мир» (1953). В цей же час з'являються такі великі твори В. Сосюри, як історико-публіцистична поема «Україна» (1951), поема-інвектива «Запроданці» (1953), драматична мініатюра «Дочка лісника» (1957), ліро-епічна поема «Біля шахти старої» (1957). Лірика В. Сосюри кінця 50-х років сповнена гармонії людини і природи (збірка «На струнах серця» (1955)). Численні вірші збірок «Солов'їні далі» (1957) і «Біля шахти старої» (1958) присвячує В. Сосюра рідній Донеччині.

Не полишає В. Сосюра й перекладацької праці. У 1960р. за активну участь у розвитку радянської літератури поет нагороджений орденом Леніна.

1961р. поет присвячує XXII з'їздові КПРС поему «Щастя сім'ї трудової». Незважаючи на тяжку хворобу серця, багато працює — з'являються збірки «Лірика» (1959) і «Близька далина» (1960), «Поезія не спить» (1961), «Щастя сім'ї трудової» (1962) і «Якби помножити любов усіх людей» (1963).

За збірки поезії «Ластівки на сонці» і «Щастя сім'ї трудової» В. Сосюра 1963р. удостоюється звання лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

Останньою ліро-епічною поемою В. Сосюри є поема «За владу Рад» (1964), останніми збірками — «Осінні мелодії» і «Весни дихання» (1964) .

8 січня 1965р. поета не стало, але старість і хвилини не мала над ним влади.

Лекція № (2 год.)

Тема 3.4. Євген Плужник. Загальний огляд творчості.

План

1. Життєвий та творчий шлях поета.

2. Основні мотиви та настрої у поезіях : “Для вас, історики майбутні...”, “Вчись у природи творчого спокою...”

3. Інтимна та пейзажна лірика Є.Плужника.

4. Мариністична лірика.

Література:

1. Українська література: підруч. для 11 кл. загальноосв. навч. закл. (рівень стандарту, академічний рівень)/ Г. Ф. Семенюк, М.П. Ткачук, О.В. Слоньовська; за заг. ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2011. – С. 64-73.

2. Базилевський В. Євген Плужник // Літературна Україна.— 1988.— № 45.

3. Коваленко-Плужник Г. Спогади // Україна.— 1990.— № 1—4.

4. Лавріненко Ю. Євген Плужник // Розстріляне відродження: Антологія 1917 — 1933.— К., 2001.

5. Новиченко Л. М. Євген Плужник // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн.— К., 1993.— Кн. 1.

Псевдонім — Кантемирянин. Плужник Євген Павлович народився 26 грудня 1898 р. у слободі: Кантемирівці Воронезької губернії в родині дрібного купця: Закінчивши гімназію в м. Боброві, у 1918—1920 pp. жив на Полтавщині, працював учителем, вів театральний гурток, був актором. У 1920 р. Плужник переїхав до Києва, де навчався в Київському ветеринарно-зоотехнічному інституті (1920-1921рр.).

У 1921р. він вступив до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка, але вищої освіти не здобув. У 1923 р. під псевдонімом Кантемирянин Плужник опублікував перші вірші в газеті «Більшовик» і журналі «Глобус». У 1926р. вийшла його збірка «Дні». Поет став членом літературного угруповання «Лан¬ка». У цей час загострилась його хвороба на туберкульоз, але Є. Плужник продовжував працювати: разом з В. Підмогильним видав словник «Фразеологія ділової мови», редагував твори інших письменників, перекладав російську класику. У цей час Є. Плужник написав п'єсу «Болото», текст якої не зберігся.

У 1927 р. з'явилась збірка його поезій «Рання осінь», наступ¬ного року був надрукований його перший і єдиний прозовий твір — побутово-психологічний роман «Недуга» (про любов ко¬муніста, керівника підприємства Івана Орловця до жінки з ворожого йому буржуазного світу. Заводської). У 1929р. письменник опублікував п'єси «Професор Сухо-раб» і «У дворі на передмісті».

У наступні три роки він написав віршовану драму «Змова в Києві» (мала робочі назви «Інженери», «Фашисти», «Шкідники», «Брати»), яка завдяки Леоніду Черевагенку побачила світ аж у 1992 р. Закінчив у цей час роботу над третьою збіркою поезій —«Рівновага», яка тоді так і не вийшла.

5 грудня 1934 р. Є. Плужник був заарештований і звинуваче¬ний у терорі в справі вбивства Кірова. 28 березня 1935 р. він був засуджений, але розстріл майже відразу було замінено десятирічним ув'язненням у спецтаборах

2 лютого 1936р. Є. Плужник помер від сухот у тюремній лікарні на Соловках.

У 1948 р. за кордоном окремим виданням вийшла збірка «Рів¬новага». У 1979 р. у Мюнхені було перевидано всі збірки разом.

Перша збірка поезій Є. Плужника, про яку схвально відгук¬нувся М. Рильський, свідчила про появу в українській літературі одного з найвизначніших поетів XX ст. Його лірика вирізняється навіть серед найдобірніших зразків української поезії 20—30-хрр. Це лірика напруженої, схвильованої, але абсолютно не патетич¬ної образної думки, лірика стислого, психологічно насиченого ви¬словлювання, що вкладається здебільшого в кілька строф. Перша збірка поезій «Дні» була відгуком на події 1917—1920 pp., але Плужник на перше місце поставив не класові чи політичні проблеми, а ідею абсолютної цінності людського життя, несхитний протест проти жорстокості й безглуздого розливу людської крові.

До збірки «Дні» Є. Плужник включив два досить цікаві твори: лірико-драматичну, психологічну поему «Галілей» і поему-роздум «Канів». Поема «Галілей» привертає увагу ще й тим, що не має зовнішнього сюжету, а дію твору перенесено в душу ліричного героя, який розмірковує над одвічними проблемами людського буття. Епіграфом до твору автор взяв рядки М. Некрасова: «От ликующих, праздно болтающих, Обагряющих руки в крови, Уведи меня в стан погибающих За великое дело любви», які підказують, що ліричний герой не належить до «сильних світу цього», які вирішують долю інших. Про себе герой каже, що він «дуже тихенький», «злиденний», що він з тих, «хто обідає раз на три дні». Проте саме він (ліричний герой)являє собою образ справжнього патріота, людини, не байдужої до своїх співвітчизників, до минулого і майбутнього своєї землі. Навіть тоді, коли герой критикує обивателів за їх піклування тільки про своє тіло («Жруть, торгують собою, плюють») і абсолютну байдужість до душі («Ну кому це потрібно сьогодні? Дурень той, хто ще й досі поет! Вчора— модні частушки народні, А сьогодні — уривки з старих оперет!»), ми розуміємо, що насправді героєві просто боляче від усіх тих негараздів, які не дають можливості щасливо жити його народові.

У цілому поема має досить оптимістичне звучання: поет ві¬рить, що будуть вигнані геть «похмурі» — гнобителі, володарі, егоїсти; будуть увінчані славою герої, «хто, вірні меті, йшли безупинно до неї»; помилувані, але не виправдані, обивателі, які «не відали, що творили»; і нарешті, відбудеться справедливий присуд таким, як ліричний герой поеми («не герої, не жертви... ми так собі»...): не виправдуючи, мабуть, їхню надмірну «тихень-кість» і «маленькість», їм все ж з глибоким співчуттям скажуть: відпочиньте.

У фіналі твору, нарешті, з'являється і образ Галілея:

А вгорі, в далині, наді мною — Неприступний для зору людей, Оповитий віків тишиною — Ґ а л і л е й. Гей! Герої ! Каліки!

Службовці!

Торговці!

Поетики!

А живіть собі, як вам бажаеться!

Через те, що

ви чуєте?

все-таки

обертається!

(Галілей)

Щоб зрозуміти ці рядки, слід згадати відомий вислів, що історія обертається по колу (а тому, щоб не наробити помилок у майбутньому, слід добре вивчити і знати минуле), а оскільки історія «обертається», то незабаром і в Україну прийде той щас¬ливий час, який замінить криваву добу революцій.

«Канів» — поема медитативна і філософська, і розмова в ній іде про минуле, сучасне й майбутнє українських сіл та міст. Є. Плужник був добре обізнаний з проблемами України початку XX ст.., зокрема з проблемою поступового знищення українських сіл у зв'язку з масовим виїздом селян до найближчих міст у по¬шуках ліпшої долі. Краще це для країни чи гірше прагнули з'ясу¬вати прихильники різних точок зору — «селюки» та «урбаністи» шляхом постійних суперечок, які вже тоді велися в українській радянській літературі. Є. Плужник посів досить розважливу по¬зицію: «Бо виріс я на межах двох світів — півмерлих сіл і міста молодого, і не зречусь ні там, ні тут нічого...» (Канів). Поет усвідомлює неминучість урбанізації (історичного процесу швидкого зростання старих і появи нових міст та підвищення їхньої ролі в економічному й культурному житті суспільства), бо це майбутнє життя країни, але в той же час він намагається застерегти від повного занепаду села, адже це може призвести до втрати тих цінностей, які набула країна протягом історії: творчість, знання, розум, «велика єдність праці і культури», пам'ять і любов до того «порогу батьківської хати», від якого «і досі серця не віддер» сам поет Є. Плужник.

Поезія збірок «Рання осінь» (1927) та «Рівновага» (1933) — лірична, а точніше,— переважно інтимно-особистісна, глибоко психологічна за характером. Є. Плужник — великий майстер передавати особливості різних станів душі людини. Настрій збірок «Рання осінь» та «Рівновага» суттєво відрізняється від збірки «Дні»: здебільшого це медитативні, елегійні твори: наприклад, «Дивлюсь на все спокійними очима, давно спокійним бути я хотів...», «Вчись у природи творчого спокою...». У цих збірках бага¬то творів пейзажної лірики, яка неодмінно, хоча б на рівні підтексту, співвідноситься з долею людини, наприклад.

Так гірко відати, що юність відцвіла! Та нарікань і розпачу немає, — Така відміна, зрештою, мала: Колишні мрії досвід заступає. Так дерева, відцвівши навесні, Тільки на те годують соком віти, Щоб в дні серпневі, теплі та ясні, Упав на землю овоч соковитий.

(Все більше спогадів і менше сподівань, із збірки «Рання осінь»).

Або вдається до відомого в літературі образу човна — симво¬лу людської долі, ідо несеться по хвилях життя, передає глибоке зачарування красою світу:

Ніч... а човен — як срібний птах!
(Що слова, коли серце повне!)
... Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!
І над нами, й під нами горять світи...
І внизу, і вгорі глибини...
О, який же прекрасний ти,
Світе єдиний1.
(Ніч... а човен — як срібний птах!.., зі збірки «Рівновага»).

Отже, за досить коротке творче життя Євген Плужник встиг сказати дуже багато, а це і є ознака талановитості майстра. Певним підсумком його поетичної творчості можна вважати рядки зовсім коротенької поезії на останній сторінці збірки «Рівновага»:

Суди мене судом твоїм суворим, Сучаснику! — Нащадки безсторонні Простять мені і помилки, й вагання, І пізній сум, і радість передчасну, — їм промовлятиме моя спокійна щирість.

(Суди мене судом твоїм суворим)

Лекція № (2 год.)

Тема 3.5 Проза 20-30-х років.

План

1. Загальний огляд: нові теми, проблеми, часткова ідеологічна за ангажованість

2. Випробування українського письменства 30-х років. Масові арешт. Голод 33-го.

3. Ослаблення розвитку української літератури у передвоєнні роки.

Література:

2. Хропко П. Українська література: Підручник для 10 кл. – К.: Освіта, 1998 с 4-28.

Перші десятиліття XX століття принесли Україні жорстоку братовбивчу війну 20—30-х років, мільйони смертей і втрату здобутої державності. Долі країни співзвучна драматична доля її літератури, яка знову піднялася на захист гуманістичних цінностей. Україна й національне письменство були точкою перетину загальних конфліктів і закономірностей доби. Цю тенденцію виразно змоделювали наші прозаїки. Крізь зображення українських реалій набули загальнолюдського звучання теми: людина й жорстока доба, самотність індивіда і проблема його духовних можливостей, особа й колектив, агресивність, руйнівні дії революційних мас і зіткнення розуму з ницими інстинктами. Письменники намагалися, об’єктивно аналізуючи страшний час, виявити, куди прямують людство й Україна.

Жанрова система прози. Події громадянської війни й пореволюційної доби визначили тематичний ряд прозових творів 20—30-х років. Ця проза відзначається інтенсивним жанрово- стильовим оновленням. Розвивається коротка епічна форма: ескіз, етюд, шкіц, новела, оповідання, згодом — повість і роман. Паралельно функціонує багато стильових течій, напрямів і художніх манер письма: символізм (Гнат Михайличенко, Галина Журба), експресіонізм (Осип Турянський, Іван Дніпровський, Іван Сенченко), імпресіонізм (Михайло Івченко, Мирослав Ірчан, Григорій Косинка, Андрій Головко), орнаменталізм (Микола Хвильовий, Петро Панч), неоромантизм (Григорій Епік, Олесь Досвітній, Юрій Яновський, Олександр Довженко) та інші. Складна дійсність змальовується багатоаспектно й багатогранно: поряд із реалістичним принципом правдоподібності проза використовує романтичні засоби, умовно-асоціативні форми, фантастику, гротеск, алегорію.

Новелістика. Новелісти продемонстрували високу художню майстерність у змалюванні драматизму життя і долі людини. Новації митців у жанрі новели такі вагомі, що забезпечили їй європейський рівень. Ці твори були національні за духом і модерні за формою та стилем.

З’являються збірки «Новели» Гната Михайличенка, «Сині етюди» Миколи Хвильового, «Дівчина з шляху», «Червона хустина» Андрія Головка, «Мамутові бивні», «Кров землі» Юрія Яновського, «Військовий літун», «Проблема хліба» Валер'яна Підмогильного,«Переможець дракона» Гео Шкурупія та інші. Серед жанрових різновидів малої прози у цей час найпоширенішими були етюди, ескізи, акварелі, новелетки (Андрій Заливчий, Гнат Михайличенко, Василь Чумак, Василь Еллан-Блакитний). У 20-х роках розвивається реалістична новела з елементами імпресіонізму (Григорій Косинка, Валер’ян Підмогильний), з’являються новели й оповідання філософського спрямування (Валер’ян Під могильний, Аркадій Любченко, Гео Шкурупій). Остап Вишня створює новий жанр — усмішку, що синтезує у собі жанрові ознаки гумористичного оповідання й фейлетоне.

Новела й оповідання тепер будувалися на художній правді й простоті, на увазі до людської долі й аналізі її психіки. У психологічній малій прозі Валер’яна Підмогильного, Петра Панча, Миколи Хвильового, Бориса Антоненка-Давидовича змальовано образи інтелігенції на тлі революції, громадянської війни й часу по ній. Душевне сум’яття, депресія, намагання якось пристосуватися до «нового життя», яке нищить духовно і фізично, зумовили виникнення в прозі низки трагічних ситуацій і світлих постатей. Митці дотримувалися принципу: нічого зайвого, не викладати подробиці — хай обрана риса дасть гостро й повно відчути ціле; не коментувати і не оцінювати — хай говорять вчинки героя і підтекст, лексика, барви, звуки. Творам цієї доби притаманні естетична виразність сюжетно- композиційних елементів, плинність викладу, гра словом.

Особливу популярність у читачів мали новели й оповідання Андрія Головка (1897—1972). У них простежується тема становлення характеру дитини у драматичних умовах громадянської війни і суворої повоєнної дійсності з її голодом, розрухою, сирітством. Стали хрестоматійними «Пилипко», «Червона хустина», «Дівчина з шляху», «Інженери». За манерою письма Головко — імпресіоніст. Ось вночі степом мчить юний вершник Пилипко: «Тихо. Степ... Десь у хлібах кричав перепел, і туман стелився до річки. Пахло полином. І тишею, спокоєм віяло звідусіль. На мить хлопцеві здалося, що так і є: тихо, спокійно. А це він привів коня пасти на ніч...» У річищі поетики імпресіонізму розповідач ретельно фіксує запахи і барви, слухові і зорові враження пастушка від нічного степу. Так само за допомогою зорових образів, влучних порівнянь створено портрет Пилипка: «У нього очі — неначе волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся — білявими житніми колосками». Портрет хлопчика-пастушка відіграє важливу композиційну роль, обрамлюючи новелу. Смислову функцію у творі виконують образи-символи хліба, житнього лану, пролитої за волю крові, сонця, що символізує визволення і перемогу селян над окупантами. «Вибили німців з села.

Лекція № (2 год.)

Тема 3.8. Багатство змісту і досконалість форми роману Ю.Яновського «Вершники»

План

1. Життєвий та творчий шлях письменника.

2. Жанрова своєрідність, особливості побудови роману.

3. Новели “Подвійне коло”, “Шаланда в морі” , з роману („Вершники”): історична правда та художні узагальнення.

4. Фольклорні джерела новели, відображення української звичаєвості у новелі „Дитинство”.

Література:

2. Хропко П. Українська література: Підручник для 10 кл. – К.: Освіта, 1998 с 104-125.

3. Мовчан Р. Неоромантична проза Юрія Яновського (“Майстер корабля”, “Чотири шаблі”) // Дивослово.— 2001.— № 7.

4. Островський Г. Все, що залишилось... // Вітчизна.— 1993.— № 3—4.

Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902р. в с. Нечаївці (Компаніївський район Кіровоградської області), де колись був хутір пана Майєра. У квітні 1945р. Ю. Яновський з уст матері записав деякі подробиці про свій родовід та місце народження, а опубліковані вони повністю 1983р.

Сім’я мала дев'ятеро дітей; злидні й нестатки змушували її кілька разів змінювати місце свого мешкання, з 1917р. жили в Єлисаветграді, де батько працював на заводі сільськогосподарських машин.

Далі — середня освіта (народне училище, земське реальне училище); служба в 1919 — 1921 pp. у різних установах; не завершене навчання в Київському політехнічному інституті (1922 — 1925), де він бере участь у літературній студії інституту, входить у театральні кола столиці, допомагає акторам і режисерам театру-студії імені Г. Михайличенка у створенні ряду вистав, виявляючи неабиякі знання фольклору, і пише в співавторстві з С. Греєм гротескну п'єсу «Камергер»; співробітництво з групою київських панфутуристів. Тоді були опубліковані вірші «Море» (російською мовою під псевдонімом «Ней») та «Дзвін» (українською за власним прізвищем), здійснені газетні публікації в «Більшовику» (дванадцять нарисів і дві рецензії, підписані псевдонімом «Юр. Юрченко»).

Хоча основних літературних успіхів Ю. Яновський досягне в прозі та драматургії, але писання віршів не облишатиме протягом усього життя. Кращі з них увійшли до збірки «Прекрасна УТ» (1928), що була через чотири роки перевидана з деякими доповненнями. Кілька пізніших поезій датуються сороковими і п'ятдесятими роками, але в друк не видавалися. Вони стали відомими лише після смерті письменника, коли вийшло перше п'ятитомне зібрання його творів (1958 — 1959).

Перший прозовий твір — новела «А потім німці тікали» — опублікуваний у газеті «Більшовик» 2 березня 1924р.

1925р. виходить збірка «Мамутові бивні», до якої включені новели, створені на матеріалі конкретних подій громадянської війни.

1927р. — книжка «Кров землі», доповнена новими оповіданнями — «В листопаді», «Байгород», «Рейд». У час їх створення Ю. Яновський працював на Одеській кіностудії, освоюючи там секрети нової для нього кіно-справи (про майстрів кіно опублікував 1930р. книжку нарисів «Голлівуд на березі Чорного моря»). Пише два нариси про режисера О. Довженка («Історія майстра» і відгук-есе про фільм «Звенигора» (1927р.)), оповідання «В листопаді», що присвячене О. Довженкові. В Одесі створив кілька кіносценаріїв — «Гамбург», «Фата моргана» й ін.

Належав у різний час до «Комункульту», «Жовтня», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронту», але ця приналежність була здебільшого формальною.

Підсумок літературної молодості — два романи — «Майстер корабля» (1928) та «Чотири шаблі» (1930), (у 1930р. кілька розділів «Чотирьох шабель» опублікував журнал «Красная новь»).

Задум «Майстра корабля» (являє собою мемуарну розповідь То-Ма-Кі (Товариша Майстра Кіно) народився ще в часи роботи на Одеській кінофабриці, а реалізація цього задуму відбувалася після приїзду в 1927р. до Харкова.

1932p. — вийшла окремим виданням п'єса «Завойовники».

1935р. — опублікування «Вершників». За змістом, життєвим матеріалом й за художньою вагою «Вершники» — один із кращих творів радянської літератури про героїку громадянської війни.

Зростання таланту Яновського-драматурга позначене створенням романтичної трагедії «Дума про Британку» (1937). Перші вистави «Думи про Британку» в 1937p. театральна критика не сприйняла. Пізніше п'єса була перероблена, і останній варіант її викликатиме вже менше критичних нарікань. За її мотивами створено М. Вінграновським фільм, а В. Губаренком оперу.

1939p. — опублікована п'єса з сільського життя «Потомки».

У другій половині 30-х років визріває задум нового епічного твору «Капітани», але звершити задумане не вдалося.

1940р. виходить книжка оповідань «Короткі історії». Це гостросюжетні оповідання («Шпигун»), різновид дорожного нарису («Дорога на Запоріжжя»), романтичні новели («Чапай», «Романтик», «Червонарм»), стилізовані оповіді монологічного типу «Василь Палійчук, гуцул», «Іван», «На зеленій Буковині». Кілька творів («Наталка», «Ганна Антонівна») можуть бути умовно названі новелами-портретами.

1944р. — збірка новел «Земля батьків». В формі новели-монологу витримані оповідання «Коваль», «Генерал Макодзьоба», «Дід Данило з «Соціалізму», «Дівчинка у вінку» й ін.; в формі класичного оповідання — «Яструбок», «Комісар», «Україна».

Кілька років (воєнних і повоєнних) Ю. Яновський працював редактором журналу «Українська література» (з 1946p. «Вітчизна»), багато їздив по країні, на Нюрнберзькому процесі був одним із кореспондентів радянської преси, що дало змогу написати цикл хвилюючих репортажів «Листи з Нюрнберга» (1946).

1945 — 1946 pp. — робота над романом «Жива вода» (1947), який у пізнішій редакції (після смерті письменника) публікувався вже під назвою «Мир» (1956). Журнальна публікація роману «Мир» — «Жива вода» (Дніпро. — 1947. — № 4-5) сприйнята була спочатку схвально, але через якийсь час зазнала глибоко несправедливої критики, організованої Л. Кагановичем.

1948р. — нова книжка «Київські оповідання», відзначена 1948р. Державною премією СРСР (оповідання «Через фронт», «Київська соната», «Боротьба за людину», «Путь у Францію», «Династичне питання», «Під яблунею» й ін.).

1954р. видана «Нова книга» («На ярмарку», «Мистецтво», «Святий вечір»).

Віддавши кращі творчі роки прозі, останнє слово в літературі письменник сказав мовою драматургічного мистецтва. Йдеться про п'єсу «Дочка прокурора», яка побачила світло рампи за кілька днів до смерті Юрія Івановича Яновського.

Працюючи над драмою (задум п'єси відноситься ще до передвоєнних років, коли письменник почав роботу над незавершеною п'єсою «День гніву», 1940), він водночас публікує комедію «Райський табір» (1953) (сатиричний памфлет на імперіалістичний світ періоду інтервенції США в Кореї), починає працювати над тетралогією «Молода воля», яка присвячувалася 300-річчю возз'єднання України з Росією (романтична драма про молоді роки Тараса Шевченка).

Як сценарист Ю. Яновський також створює сценарій художнього фільму «Зв'язковий підпілля» (1951), літературний сценарій «Павло Корчагін» (за мотивами роману М. Островського «Як гартувалася сталь», 1953) та сценарій документального фільму «Микола Васильович Гоголь» (1952).

Не стало Ю. Яновського 25 лютого 1954р.

Спадщина письменника здобула широке визнання читачів. Двічі виходили його твори п'ятитомними виданнями. Кращі з них перекладені багатьма мовами, опубліковані в Болгарії, НДР, Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Австрії, Італії, Франції.

Ю. Яновський розвинув і утвердив в українській прозі цілком самобутній, художньо продуктивний романтичний напрям. Романтичне письмо часом завдавало письменникові більше болю, ніж приносило радощів. Войовничий міф про реалізм (та ще й соціалістичний!) як єдино «правильну» мистецьку форму підминав під себе будь-які спроби творити інакше, а Ю. Яновський карався й мучився, і часом ламався, але завжди лишався вірним переконанню. Про це він висловився у листі до О. Довженка: якби мене доля позбавила не половини шлунка, а руки, я й тоді писав би, як пишу — співав би. Саме романтичним співом уявлялася цьому талановитому майстрові слова художня творчість, і такою вона й була.

Світобачення письменника формували безмежні українські степи (народився Ю. Яновський 27 серпня 1902 р. в с Нечаївка — хутір Майєрове — Компаніївського району Кіровоградської області), працьовита селянська родина, яка в пошуках кращого життя переїхала до Єлисаветграда, коли малому Юркові ледве виповнилося шість років. Розлука із степовою домівкою, а згодом надто раціоналістичне для мрійливого хлопця навчання в народному та земському реальному училищах, студентські будні в Київському політехнічному інституті (1922—1924) зміцнювали в майбутнього письменника почуття туги за чимось втраченим, виробляли потяг до незвичайного й настроювали його на пісенно-бентежний лад. Цьому сприяли й розбурхані роки громадянської війни, протягом якої Юрій працював у різних канцеляріях Єлисаветграда (1919—1921). Довелось одного разу і самому опинитися під «романтичними» дулами воюючих сторін, але порятувала якась випадковість.

Форму художнього вираження своїх романтичних уявлень про світ письменник шукав наполегливо, але не завжди цілеспрямовано. У роки навчання в Політехнічному інституті він пише вірші (спочатку російською мовою) й читає їх на зібраннях інститутської літстудії, сходиться з колективом театру-студії імені Г. Михайличенка й допомагає (як знавець фольклору) в постановці деяких п'єс (у створенні однієї з них — «Камергер» — бере навіть участь як її співавтор); виступає із замальовками й рецензіями в газеті «Більшовик», сходиться із київськими панфутуристами на чолі з М. Семенком, а в 1922 р. публікує перший свій вірш (російською мовою) «Море». У 1924 р. майже одночасно з'являються в газеті «Більшовик» його вірш «Дзвін»» і новела «А потім німці тікали», написані вже українською мовою.

До віршування Ю. Яновський повертатиметься протягом усього життя, але опублікував він лише одну поетичну збірку «Прекрасна Ут» (1928), яка через чотири роки була перевидана з деякими доповненнями. У романтичній поезії 20-х років ця збірка, звичайно, погоди не зробила. Однак не зосталася й непоміченою. Зібрані в ній вірші виказували в поетові неабиякий хист «фіксувати» романтично-сконденсовані миті життя, бачити сучасні предмети і явища з висоти історичних легенд та космічних просторів, відривати погляд читача від буденщини, спрямовувати його у світ мрій, «заморських» мандрів тощо. Інколи, щоправда, все це набувало надто абстрактних форм і розмивало поетичну істину, але там, де такі вади подолано, талант Яновського являв читачеві справді художні цінності». Вершинним здобутком тут були, мабуть, поетичні зачини (пісні), які передували кожній із семи частин роману письменника «Чотири шаблі» (1930).

Хоча Ю. Яновський і називав себе поетом, який інколи пише прозу, літературне ім'я його увійшло до літератури завдяки прозі. Була вона, проте, по-справжньому поетичною, як і притаманно прозі романтиків, котру ще за сто літ до Яновського називали співучою, мелодійною. Мелодика — то одна з можливостей «відірватися» від натури життя, щоб глянути на нього з відстані, побачити його в історико-психологічних зв'язках із дійсністю та окреслити його перспективу. Мова, отже, про укрупнення масштабу зображуваного світу й водночас шукання нестертої, свіжої сув'язі слів, з якої народжуються нові ритми.

Новели перших збірок Ю. Яновського («Мамутові бивні», 1925; «Кров землі», 1927) сприймалися швидше як пошуки свого голосу, ніж його віднайдення. Автор зізнавався в одній з новел, що його перо ще «ворогує з думкою», але неважко помітити, що і думка, і перо в письменника були неординарні, від новели до новели вінпрагнув подавати глибші картини свого часу та поривався, як і всі романтики, до часу істинного, ідеального. Те прагнення інколи було показним чи й запозиченим. О. Білецькому і пізнішим дослідникам творчості Ю. Яновського здавалося, що йде воно від наслідування стилю І; Бабеля чи «сарапіонівців», але вчувався в ньому також голос М. Гоголя та народнопоетичної творчості. Відчутним завжди було авторське «я», що постає як «другий герой» новел Ю. Яновського, який, зливаючись з «першим», надає їм глибоко особистісного звучання, динамічної пружності й життєвої неповторності.

Суто фабульний матеріал обох новелістичних збірок письменника ніби не відзначався особливою оригінальністю. Були там поширені в 20-х роках «сількорівські» мотиви («Мамутові бивні»), кохання молодих людей, що належали до різних класів («Роман Ма», «Туз і перстень»), була боротьба з усілякими стихійними угрупованнями («Байгород»), але сюжетне втілення фабул має у прозаїка неодмінну «вигадливість», що допомагає розкривати їх з несподіваного, романтичного боку. Йдеться, однак, не стільки про «потрійну ненормальність» (як у комісара Рубана з новел «Роман Ма» і «Туз і Перстень») чи декларований «меч романтики» (як у «Байгороді»), скільки про послідовну настанову автора на виявлення (за допомогою «вигадливості») в зображуваних героях і подіях історичного смислу й гуманістичної доцільності. Автор демонстрував і охочість до історичної екзотики (звідси в «Історії попільниці» «гетьманське» прізвище коханої червоного політрука Оксани — Полуботок; звідси ж ім'я коханої комісара Рубана —«Ма», що взяте з давньоєгипетської міфології; порівняння в «Мамутових бивнях» убивства сількора Семка з убивством мамонта Віма, що сталося ще в печерну добу; переконання, що юний революціонер у «Байгороді» — це небіж Дон Кіхота і т. ін.). Пізніше й сам автор вбачав у такій екзотиці «поверхову романтику». Однак було в ній і позитивне — прагнення мислити по-своєму, дошукатися в слові, як скаже він у мотто до «Роману Ма», «нових, розумінь, нового змісту».

Значним кроком тут стала романна проза письменника, з якою він виступив у кінці 20-х. На цей час Ю. Яновський уже залишив навчання в Політехнічному інституті й повністю зайнявся літературною працею. Щоправда, поєднував він її з роботою в пресі, участю в дискусіях навколо питань, які відстоювала ВАПЛІТЕ (членом її він став із часу її заснування), а протягом 1926—1927 pp. йому довелося також працювати редактором на Одеській кінофабриці. Тут щаслива доля звела письменника з молодим тоді кінорежисером О. Довженком, тут же він спробував свої сили в кіносценарній справі (написав сценарій «Fata morgana» за повістю М. Коцюбинського), звідси ж виніс враження, що надихнули його на створення серії нарисів про українських кіномитців («Голлівуд на березі Чорного моря». 1930), але найбільшим набутком став роман «Майстер корабля». Почав він писати його в Одесі, а завершив і видав у Харкові (1928).

В основі майже всіх новел Ю. Яновського 20-х років лежить якийсь вирішальний для життя молодого героя момент (родова пристрасть усіх романтиків). Автора-романтика цікавила отже, не еволюція характеру, а «поведінка» героя в умовах найкрутіших випробувань. Такій «техніці» художнього творення письменник залишився вірним і в цьому романі. Герой і епізод тут виступають першоелементом структури сюжету, хоча сюжетно автор поєднував поліфонічність з розкриттям мотивів, які розвиваються за принципом ланцюгової реакції. Епізоди з персонажами твору (більшість із них мала реальних прототипів — працівників Одеської кінофабрики) подані через осмислення їх у своїх мемуарах кіномайстром То-Ма-Кі (його прототипом вважають О. Довженка), котрі писалися нібито через півстоліття після зображуваних подій. Органічно вплетені сюди нотатки синів героя, листи його коханої — балерини Тайях, розповіді матроса Богдана й роздуми про різні життєві смисли самого мемуариста. Відтак перед читачем вимальовуються не просто будні з життя й творчості українських кіномайстрів 20-х, не лише їхні турботи в зв'язку із створенням сценарію фільму та будівництвом для цього спеціального корабля, а широкі картини творчого життя людини, за яким стоїть великий узагальнюючий смисл. Метафоричний лад роману підводить до думки, що з творчим натхненням, з турботою про культуру кожної нації, про завтрашній день людства має будуватися все життя на планеті, і тоді перетвориться вона на казковий край мирної праці й гармонійно розвинутих особистостей. «...Людина — натура творча. Людині треба, щоб її робота залишалася після неї самої жити,— говорить у романі Професор.— Тоді людина працюватиме так, як співає».

Поєднання в художній канві роману різних часових площин, численних вставних новел, листів, мемуарних коментарів тощо давало підстави критикам згадувати подібні композиційні прийоми американського письменника Дос Пассоса. Форсована «романтика моря» натякала також на ім'я англійського прозаїка Дж. Конрада. Тим паче, що в своїх коментарях до роману та в інтерв'ю Ю. Яновський теж висловлював захоплення цими авторами. Але подібність прийомів ще не виявляє якоїсь залежності. «Залежать» митці від іншого — від обраного ними романтичного стилю мислення. Ю. Яновський намагався висвітлити головну ідею твору різнобічно, надати їй об'ємності, перспективної спрямованості в майбутнє, що для романтика є органічним і, по суті, запрограмованим. З цього погляду авторові «Майстра корабля» ближчою, ніж Пассос чи Конрад, була традиція М. Гоголя, слова якого взяті навіть епіграфом до роману. Висловлена в них думка про те, що кожна людина має брати з собою в дорогу «все человеческие движения», по-своєму поглиблювала в романі ідеї боротьби за людяне в людині, сприяла утвердженню в нових умовах саме гоголівського творчого напряму — крилатості й бентежності художнього мислення.

Романом «Майстер корабля» завершувався перший, пошуковий етап творчості Ю. Яновського. Оцінка його критикою 20-х і початку 30-х років була неоднозначною. М. Доленго, наприклад, хоч і вважав роман визначним твором (за певну довершеність виконання та мажорний його тон), але в цілковитій приналежності «до літератури пролетарської» відмовляв . Вважати це негативним чи позитивним — не в цьому річ; прикметною залишається типова хвороба вульгарної критики 20-х років, коли виміром приналежності твору до якогось напряму залишалась тематика і типаж. Не діє в «Майстрові корабля» пролетаріат — отже, твір не пролетарський і т. ін. Дику силу такої вульгаризації Ю. Яновський боляче відчував після опублікування роману «Чотири шаблі» (1930).

«Чотири шаблі» — одна з найдраматичніших сторінок в історії української пореволюційної літератури. Півстоліття після опублікування твору він залишався предметом найбезглуздішої критики, був, по суті, вилучений з літературного процесу. Навіть після смерті письменника ще довго критики писали, що він у своєму творі, «показуючи громадянську війну на Україні, подав читачеві вигаданий ним хаос, нерозбериху, відсутність спрямовуючого центра в особі партії більшовиків» 2. До того ж, за Ш. Яновський тягнувся шлейф звинувачень, ніби його роман творився на хвилі «націоналістичної романтики».

У новіших дослідженнях твору (М. Пархоменка, К. Волинського, В. Панченка) показано, що він — не «антирадянський», що над ним не тяжіє ворожий радянській літературі «хвильовізм». Одна вульгаризація, схоже, почала спростовуватись іншою, забувалося, що значення кожного твору полягає не в політичній зорієнтованості його ідей, а в художній правдивості й глибині розкритих автором таємниць людського буття.

Україна перетворилася на один із найзапекліших плацдармів громадянської війни. По всіх усюдах (організовано, й стихійно) виникали бойові загони, щоб захистити революцію. Такі ж загони, ба навіть цілу армію, взялися створити й четверо друзів — героїв роману «Чотири шаблі»: Шахай, Остюк, Галат і Марченко. Але перед цим вони гуляють на весіллі в Шахая. Під час вінчання молодих у церкві, яка розписана козацькими сюжетами, друзі причащаються духом вітчизняної історії, і це надихає їх не просто на «військову романтику», а на історичну битву за свою землю і волю. Не одномірно-парадною була ця битва; над нею то спалахувала «червоного прапора красна зоря», то розгорталося чорне полотнище анархізму; вона підминає під себе то полки білої гвардії, то полчища Антанти, а в фіналі битви — армію Шахая і його побратимів поглинає вир життя, як бригантину розбурхане море.

«Довго ще після того, як бригантина пішла під воду, біліли на поверхні моря одірвані паруси її. Регулярні армії повстали серед хаосу і руїни. Стихія, виступивши з берегів, знову увійшла в них»,— таким романтичним акордом завершено основну дію роману, а його ідею виведено на обшири вселюдського простору. Який же зміст несла вона в собі?

Перші «наскоки» критиків на «Чотири шаблі» не минулися для письменника безболісно. Протягом кількох років (1930—1932) він не може зорієнтуватися і вдається до малохудожньої, ба навіть кон'юнктурної, драматургії («Завойовники», 1932). Лише наступні три роки промайнули для письменника під знаком натхненного творення «Вершників». Але диво дивне! В Україні, приголомшеній уже на той час самогубствами М. Хвильового та М. Скрипника, арештами й розстрілами кількох десятків письменників, роман відмовлялись публікувати. Лише після того, як він з'явився в «Роман-газете» (1935, № 9), він вийшов і в Києві.

Основними мотивами «Вершники» по-своєму продовжували, а почасти й «тлумачили» роман «Чотири шаблі». У «Вершниках» кожний герой дістав точну політичну характеристику (петлюрівець, денікінець, махновець, більшовик та ін.). Уже в першій новелі «Вершників» (дія відбувається в степу під Компановкою) зійшлися у герці армійські загони різних політичних поглядів і по черзі на землю летять голови братів Половців (денікінця Андрія, петлюрівця Оверка, махновця Опанаса), що їх стинають один одному самі ж брати. Непереможним залишається тільки більшовик Іван Половець, що цілком «узгоджувалося» з розвитком пореволюційної історії, але водночас повівало на читача неприхованою регламентованістю й нелюдською жорстокістю. Суть тієї жорстокості «пояснив» Іванові комісар Герт: мовляв, братовбивча вакханалія зчинилася тому, що брати були хоч і одного роду, та не одного класу. Діяли, отже, закони класової боротьби, апофеоз яких із залізним пієтетом і холодним ригоризмом висловив той же комісар Герт: «...рід розпадається, а клас стоїть». Тенденційна заангажованість авторської ідеї, отже, була очевидною, і це не може не применшувати її художньої сили; але була вона водночас і правдивою, відповідала суті зображуваного життя.

Мотив розпаду людського роду, що почався з революцією, це лише один мотив «Вершників». Складається роман з восьми новел. Не пов'язані єдиним сюжетом, вони, проте, поєднані головною авторською настановою: показати через внутрішній світ героїв історичну необхідність перетворення земної світобудови. Це був значний крок письменника-ро-мантика у розвитку головного філософського принципу романтизму — досягти ідеалу шляхом абсолютизації людського індивіда. У кожній новелі індивід абсолютизується (художньо окреслюється) з такою виразністю, що сприймається як символ. Символічний Іван Половець у новелі «Подвійне коло»; символічне світло випромінюють його батьки в «Шаланді в морі» і безіменний листоноша з «Листа у вічність»; символічні також образи комісара Данила Чабана («Дитинство»), командира полку Чубенка («Чубенко — командир полку»); ватажка загону «двох босих сотень» Шведа («Батальйон Шведа») та ін. Вони представлені автором у поетичному ключі, в ключі глибокого психологічного драматизму відтворені ситуації, в яких вони діють, це справжні поеми не лише про розпад, а й про творення роду і добра на землі (батьки братів Половців), про красу українського степу і неба («Дитинство»), про людську витривалість і жадання свободи («Лист у вічність», «Чубенко — командир полку»). Втілюють вони в собі людське й національне прагнення героїв збудувати кращий світ на землі... А водночас г даниною... культівській добі: крім згадуваної фетишизації класової боротьби, до однієї з новел («Батальйон Шведа») пристебнута була «обов'язкова» в ті роки атрибутика з іменами Сталіна, Ворошилова та ін. Це були перші вияви драми таланту письменника, вона тероризуватиме його в пізнішій творчості немилосердно, але роман «Вершники» їй не вдалось зруйнувати.

Стильова організація «Вершників» багато в чому не схожа з попередніми романами Ю. Яновського. І мовиться не тільки про «новелістичність» твору, що була властива до певної міри і «Чотирьом шаблям». Мається на увазі передовсім фраза, речення, період та інші складові художнього тексту роману. Написаний він переважно короткими, ніби незалежними одна від одної мовними одиницями (реченнями), у яких майже фізично відчуваєш динаміку народження образів, активність і наростання енергії письменницького мислення. Критики знову у зв'язку з цим згадували Дос Пассоса і вказували на подібність фрази Яновського до його фрази. Але ця подібність суто зовнішня. У Дос Пассоса звичайні, лише «технічно» подовжені речення, тоді як фраза (речення-потік) у прозі Ю. Яновського витримана в дусі української фольклорно-літописної традиції з її своєрідною ритмікою, мелодикою, глибоко змістовою естетикою. Важливу роль у ній відіграють часті повторислів чи навіть зворотів, котрі, за словами Л. Арагона, сприймаються не як недбалість, а спеціальний прийом, щоб «передати тривалість походу, запеклість бою, одноманітність пройдених просторів, повільний плин днів іночей, пір року, втому, витримку, змалювати кінський крок і крок думки, щоб розгорнути і наблизити до читача пейзаж...».

На окрему згадку в стилістиці «Вершників» заслуговує спосіб гармонійної взаємодії в ньому суто романтичної і суто реалістичної деталей. Вони створюють враження справжнього квітування тексту твору (з одного боку — романтична «залізна троянда» коваля Максима, що символізує красу і міць боротьби за нове життя, а з іншого — жорстокі бої за . це життя), укрупнюють зображені події, виводять їх у царство «великого часу», «великого простору». Шукання революційної істини в романі — це «заняття» не лише його героїв як конкретних людей, що взялися перебудовувати світ. Письменник бачив цих героїв у найтісніших зв'язках з попередніми історичними епохами й багатьма подіями міжнародного характеру. Звідси — революційні контакти Мусія Половця з в'язнями французької плавучої тюрми; навколоземна «одіссея» коваля Максима, асоціативні згадки про походи запорозьких козаків; «фольклорне» дитинство комісара Данила Чабана та його мрії написати історію свого роду від повстання в Турбаях до жовтневого перевороту; лист безіменного листоноші, що посилається у вічність, і, зрештою, перші тонни сталі для будівництва мостів. З цією ж ідеєю пов'язуються в романі також імена героїв, назви місцевостей, характеристики колізій і ситуацій. В іменах Половців, Чубенків, Шведів, Адаменків, як і в південних степових просторах і донецьких плавильнях, у голосінні Половчихи, що нагадує плач Ярославни із «Слова про Ігорів похід», у перекопських баталіях відчутний подих саме української і водночас — світової історії, в яку революційні події вдихнули нове життя.

Яновський-романтик далі утверджував у літературі особливий тип ліризму, збагачений «суб'єктивними» переживаннями самого автора, одухотвореним життям природи й надприродних явищ, загальнолюдською тугою «світової людини» за «світовою гармонією». Такий ліризм вносив, зрештою, суттєві корективи в розуміння природи епосу як літературного роду. Класичне уявлення про нього полягало в тому, що йому неприйнятна лірика. У «Вершниках» (як і в інших творах романтичної форми) бачимо злиття цих двох родів поезії і народження ще одного — ліричного (лірико романтичного) епосу. Ліричні заряди в ньому не руйнують,а посилюють епічне звучання тексту, оскільки роблять його душевнішим, сердечнішим, тобто ближчим до самої людини як чуттєвого начала живого світу.

Розвинута у «Вершниках» романтична форма художнього освоєння життя зіткнулась у другій половині 30-х із рядом перешкод. Найголовніша з них — «офіційне» утвердження на Першому з'їзді письменників СРСР соціалістичного реалізму. Романтизмові в ньому відводилася прислужницька роль пафосу — пафосу науславлення кожного кроку радянської історії. Нові твори Ю. Яновського 30-х років (драми «Дума про Британку», 1937; «Потомки», 1938; збірка новел «Короткі історії», 1940) — це, по суті, відгук на таку офіційнунастанову. Лише окремі уламки тексту (спроба вдихнути в одного з героїв «Думи про Британку» — Несвятипаску — енергію Тараса Бульби, розкрити в «Коротких історіях» легендарну й мученицьку долю творців революції і нових умов життя — «Червонарм», «Романтик», «Чапай» та ін.) нагадували, що вони — родичі монументальних «Чотирьох шабель» і «Вершників». Але були це тільки уламки, бо несли в собі переважно одну, «переможну», тенденцію, акуратно підігнану під регламентації «єдиного» творчого методу й через те позбавлену, практично, природних ознак живої ідеї.

Роки війни проти фашизму для Ю. Яновського були добою різноманітної літературної роботи на щодень. Помітнішою була його діяльність як головного редактора журналу «Українська література» (з 1946 р.— «Вітчизна»), де він був, по суті, головним координатором літературного процесу України. За період війни в цьому часописі опубліковані всі кращі твори українських письменників.

За роки війни Ю. Яновський написав драму «Син династії» (1942), а згодом видав збірку оповідань «Земля батьків» (1944). Драма являла собою малохудожній, ілюстративний і типово безконфліктний твір. «Фабула в ній гостра, але ж надто багато і схематизму, плакатності, надто мало реальних знань про обставини життя окупованого міста й боротьбу підпільників, надто невиразними вийшли характери...» '. У новелах збірки «Земля батьків» було значно більше і реалістичної, і романтичної щирості (особливо в зображенні дітей, які вносили посильну участь у боротьбу з фашизмом), але заданість ситуацій, надуманість колізій і випрямлення ідей далися взнаки й тут. Але прозаїк почав працювати над новим романом. У записнику він тоді занотовує, що хоче писати цей твір по-новому — знайти йому таку форму, яка дала б змогу пов'язати обрану колгоспну тему з усім життям. Працював над ним автор у 1945—1946 pp., а в 1947 р. його журнальна публікація з'явилася в молодіжному часописі «Дніпро» (№ 4—5). Мав вийти він тоді ж і окремим виданням, цензурні органи одержали вже «обов'язкові» сигнальні примірники, ; але жорстока критика твору в дусі «розпни його» спинила видавничий процес напівдорозі, і надрукований тираж книжки пішов під ніж. Це був ще один типовий жест тоталітарного режиму, застосування ним брутальної сили щодо «неслухняної» літератури.

Меч критики, яким замахнувся на «Живу воду» спочатку керівник СПУ О. Корнійчук, а згодом й інші літературні функціонери (з каяттям про особисту участь у цій акції згадував через тридцять п'ять років лише один із них — М. Бажан2),, був облудним і безжальним. Він розтинав тіло роману з застосуванням найдошкульніших «аргументів», серед яких було і «згущення темних барв», і «спотворення радянської дійсності», і «заперечення перетворюючої ролі соціалістичної свідомості та більшовицької ідейності», і «реакційна... перевага біологічних факторів над соціальними» тощо. Через півроку після розгрому «Живої води» Ю. Яновський був змушений надрукувати у «Літературній газеті» лист, у якому «визнав» і свою «відірваність од життя», і «формалістичний задум» роману, і «шкідливі деталі» в ньому , Невдовзі письменник почав «враховувати зауваження» критики й готувати нову редакцію твору. Побачила світ вона вже після його смерті в 1956 р. і мала назву «Мир» — де була в тій редакції «воля автора», а де — волюнтаризм тодішніх редакторів, встановити сьогодні неможливо.

Певна річ, усі ті «гріхи», за які автор «Живої води» шельмувався, були вигаданими. Уважне прочитання роману (і це вже показали дослідники) переконує, що тут все так, як у творі талановитого письменника — превалює правда життя.

Деяке полегшення в життєві будні письменника прийшло 1949 p., коли йому майже несподівано була присуджена за цикл «Київських оповідань» Сталінська премія (за спогадами сучасників, сприяв цьому Вс. Вишневський). Менше тепер йому дошкуляла матеріальна скрута й не доконувала вульгаризаторськими наскоками функціональна критика. «Київські оповідання» значним надбанням української новелістики не стали; вони несли в собі хіба що кілька тривожних відгуків про окупований у роки війни Київ, але ці новели (точніше кажучи, відзначення їх премією) надихнули письменника на подальшу творчу працю. «Серйозна» проза йому, щоправда, вже не давалась (опублікована в 1954 р. збірка оповідань «Нова книга» підтвердження цьому), але він активно почав працювати як кіносценарист і драматург. Йому вдалося створити лише одну драму — «Дочка прокурора» (1953), вона стала важливою художньою сторінкою і в українській драматургії середини 50-х років, і в тогочасному театральному житті. Захирілій в ті роки українській Мельпомені «Дочка прокурора» додала дещицю і художнього, й суто життєвого здоров'я, оскільки в п'єсі йшлося не про схоластичні, а суто людські проблеми життя. Драматург писав про те, як казенщина відвертає людей від одвічних родинних турбот, і тоді руйнується їхня мораль, батьки виявляють, що нема між ними взаєморозуміння «в питаннях душі», що «прогледіли» своїх дітей, а діти опиняються в лабетах «вуличної педагогіки» й злочинності. Деяким критикам, щоправда, здалося, що це черговий «підкоп» Ю. Яновського під «фундамент ладу», і почали шукати и п'єсі ознаки «похмурості» та «ідейної порочності». Ситуації трохи змінилася, коли про виставу за п'єсою позитивно відгукнулася газета «Правда» (1956, 12 серп.), але почути цей відгук письменнику вже не судилося. Він помер 25 лотого 1954 p., через кілька днів після прем'єри «Дочки прокурора» в Київському російському театрі імені Лесі Українки.

Можливо, саме хвилювання після цієї прем'єри і прискорило смерть письменника, бо глядачі сприйняли її гаряче і вогонь їхніх оплесків не лише зігрівав, а й обпікав хворе серце автора.

Кращі твори Ю. Яновського (насамперед «Майстер корабля» «Чотири щаблі» і «Вершники», які перекладалися на ряд слов'янських і неслов'янських мов) вписані-бо на перші сторінки української літературної історії.

Лекція № (2 год.)

Тема 3.9 Значення Остапа Вишні в розвитку українського гумору і сатири

План

1. Огляд життя і творчості.

2. Могутній і рідкісний талант гумориста. Тонке відчуття комічного. Відображення дійсності засобами комічного.

3. Усмішка, види комічного.

4. Гумористична розповідь письменника про свій життєвий шлях у гуморесках „Моя автобіографія”, „Отак і пишу”.

Література:

2. Хропко П. Українська література: Підручник для 10 кл. – К.: Освіта, 1998 с 126-131.

3. Журавський А. “Скажіть усім, що я не ворог народу” // Літературна Україна.— 1988.— № 23.

4. Мовчан Р. Остап Вишня // Українська проза ХХ століття в іменах: Посібник.— К., 1997.

5. Новиченко Л. Остапові Вишні — сто літ // Слово і час.— 1990.— №

Треба — любити людину більше, ніж самого себе.

Остап Вишня

Лагідна усмішка, мудрі очі. В них випромінюється добра й весела душа життєлюба, гуманіста, бійця. «Для мене Остап Вишня,— пише Олесь Гончар,— це насамперед виняткова душевна делікатність, чулість, ласкавість».

Остап Вишня — один із зачинателів і найвизначніших представників української радянської сатирично-гумористичної літератури. Над робочим столом письменника висів аркуш паперу, що мав заголовок: «Мої «друзі», будь вони тричі прокляті». У цій напівжартівливій пам'ятці викладалася його програма.

Про що я, нещасний, мушу думати й писати:

Про хуліганство, грубість і невихованість.

Про виховання лоботрясів і шалопаїв.

Про легковажне ставлення до кохання, до шлюбу, до сім'ї.

Про широкі натури за державний кошт.

Про начотчиків і талмудистів у науці.

Про консерваторів у сільському господарстві й промисловості.

Про винищувачів природи...

Популярність його в народі була неймовірна.

Вогненні стріли неперевершеного майстра гострого сміху смертельно вражають бюрократів і окозамилювачів, перестраховщиків і підлабузників, хабарників і чваньків, п'яниць і винищувачів природи — «старого світу мертві душі».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття право застави.	\|	Значення творчості

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.039 сек.