Поняття право застави.

План

ВИСНОВКИ

Таким чином, підкреслюючи роль та значення психології управління, було б помилкою перебільшувати їх значення та вважати, що ця наука – панацея від усіх проблем.

Практичні проблеми управління як складного соціального явища неоднозначні. Вони зумовлені багатьма закономірностями та взаємозв'язками, а тому їх можна вирішувати, здійснюючи тільки комплексний підхід: правовий, соціологічний, організаційний, психологічний, педагогічний тощо. Розуміючи це, психологи не збираються доводити винятковість своєї науки, тим більше — протиставляти свій підхід іншим підходам. Однак, безумовно, що комплексний підхід є лише там, де психологічний фактор в управлінні враховується повною мірою, а науковий рівень управління характеризується використанням сучасних методів та рекомендацій психології управління. Діяльність конкретного керівника, за всіх умов її широти та розгалуженості, не може вважатись комплексно вирішуваною, якщо ігноруються досягнення психології в цій сфері.

1. Поняття та виникнення прав на чужі речі

2. Види прав на чужі речі

3. Поняття та види сервітутів

4. Захист сервітутів

5. Поняття та різниця емфітевзиса і суперфіція

«Поряд із правом власності і володінням, у римському праві визнані спеціальні речові права, суб'єкти яких знаходяться в безпосередньому зв'язку з річчю і здатні у визначеному відношенні усунути будь-як третє обличчя. На відміну від власності спеціальне речове право має свої предметом не річ, як таку, а її окрему функцію». Ця функція може полягати в тім, що сам власник не здатний нею скористатися (наприклад, об'єкт сервитутного права), або подібна функція може бути елементом повноважень власника (право чи користування право витягу плодів), у зв'язку з чим сам власник робить правомірно обмежений у своїх правах доти, поки спеціальне речове право, що обтяжує річ не буде знято, а право власності цілком не відновитися. Таким чином, якщо об'єктом права власності можуть виступати фізичні речі, то об'єктом спеціального права безтілесна річ як право на окрему господарську функцію речі. «Зіставлення з модельним речовим правом – із правом власності – уплинуло на поширення в цивілістиці трактування спеціальних речових прав як обмежених чи парциарных (часткових), але ці права самокоштовні. Їхня специфіка полягає в тім, що вони не конкурують з правом власності (хоча і можуть обмежувати повноваження власника) і навіть припускають наявність права обличчя на тугіше річ, чому і називаються правами на чужі речі». Слід зазначити, що в римській класичній юриспруденції термін «права на чужі речі» застосовувався винятково до земельних сервітутів. Спеціальні речові права містять у собі не тільки різні права користування, але і заставне право, установлюване на річ боржника як гарантію виконання зобов'язання, таким чином, розглядаючи заставу як такого роду гарантію в зобов'язальній частині. Але традиційно серед прав на чужі речі виділяють сервітути, узуфрукт, квазиузуфрукт, право користування, суперфіцій і эмфитевсис. Отже, право власності в Римі не було єдиним речовим абсолютним правом, тобто правом своїм предметом, що має, безпосередньо річ і против проти будь-якого порушника. Крім права власності до речових і абсолютних прав відносять також права на чужі речі. Тому, що це були права на речі, що належать будь яким особам, що не є власниками цих речей, та особа, що має право на чужу річ, не могла мати таких великих правоможностей, як власник, що міг по римському праву робити зі своєю річчю усе, що йому завгодно, за винятком лише того, що прямо заборонено законом. «Найважливішою категорією прав на чужу річ були, так називані сервитутніе права, що складалися в праві одної людини користатися (у якому-небудь визначеному чи відношенні декількох отношениях) річчю, що належить іншій ина праві власності». До прав на чужі речі відносилися також суперфиций і эмфитевсис (права речового спадкоємного користування чужою землею і будівлею на чужій землі), і, нарешті право застави.

Застава (іпотека). Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що виникло в ранній республіканський період. Єдиного терміна для його позначення не було, проте сутністьть застави залишалась постійною — забезпечувати виконання певних зобов'язань. Форми застави постійно удосконалювались. Застава виконувала лише допоміжну роль. Договір закладу, що був підставою для виникнення заставного права, укладався паралельно з будь-яким основним договором як доповнення до нього. Акцесорний (додатковий) характер договору закладу полягав в тому, що він вступав в дію лише за певної умови — невиконання основного зобов'язання. Це був договір з відкладною умовою. Якщо умова не наставала, він (заклад) не діяв. Виникнення заставного права було зумовлене саме прагненням гарантувати виконання зобов'язань боржником. Велике значення для розвитку ринкових відносин має Закон «Про заставу». Не можна уявити собі успішне ринковий обіг, тобто цивільний оборот, без застосування кредиту, а застосування кредиту в значній мірі забезпечується заставою. Застава тісно зв'язана з речевим правом, хоча структурно в діючому Цивільному кодексі й у проекті нового Цивільного кодексу правові норми, що регулюють заставу, відносяться до зобов'язального права, зокрема, до тієї його частини, що присвячена забезпеченню зобов'язань. (У деяких закордонних Цивільних кодексах застава відноситься до речевого права.) Застава — це спосіб забезпечення зобов'язань. У силу застави кредитор (заставоутримувач) має право у випадку невиконання боржником (заставником) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості закладеного майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає в силу договору чи закону. Заставою може бути забезпечене дійсна вимога, зокрема, що випливає з договору позики (банківської позички), купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу. Застава може мати місце у відношенні вимог, що можуть виникнути в майбутньому, за умови, якщо мається угода в сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог. В Україні предметом застави можуть бути майно і майнові права. Предметом застави може бути майно, що відповідно до законодавства України може бути відчужено заставником і на який може бути звернене стягнення. Предметом застави може бути майно, що стане власністю заставника після висновку договору застави, у тому числі продукція, плоди й інший прибуток (майбутній врожай, приплід худоби і т.п.), якщо це передбачено договором. Предметом застави не можуть бути національні культурні й історичні цінності, що знаходяться в державній власності і занесені чи підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання. Предметом застави не можуть бути вимоги, що мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом. Предметом застави не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств і їхніх структурних підрозділів, що знаходяться в процесі корпоратизації. Майно, що знаходиться в загальній власності, може бути передане в заставу тільки за згодою усіх власників. Майно, що знаходиться в загальній частковій власності (частки, паї), може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі. Заміна предмета застави може здійснюватися тільки за згодою заставоутримувача. Ризик випадкової загибелі предмета застави несе власник закладеного майна, якщо інше не передбачено законом чи договором. Сторонами договору застави (заставником і заставоутримувачем) можуть бути фізичні, юридичні особи і держава. Заставником може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель). Римське приватне право знало три види прав на чужі речі: а)сервітути; б)емфітевзис і суперфіцій; в)заставне право. Найдавнішим правом на чужі речі є сервітути. Емфітевзис і суперфіцій, а також заставне право – це породження пізніших часів. Права на чужі речі за римським приватним правом з певними застереженнями можна поділити на дві групи: Права користування чужими речами. Це сервітути, які могли бути персональними або преюдиціальними, а також емфітевзис і суперфіцій, що являли собою обмежені речові права на землю. Права розпорядження чужими речами, до яких належала іпотека, сутність якої в тому, що кредитор мав право реалізації заставленого майна для задоволення своїх майнових інтересів у разі неповернення боргу.

Сервітути: поняття та види.

Сервітутом називали абсолютне за характером захисту право користування чужою річчю. Найдавнішими є сільські предіальні сервітути. Першими з’явилися такі життєво важливі для сільського господарства сервітути, як:

- право проходу через чужу ділянку;

- право проходу і прогону худоби через чужу ділянку;

- право проходу, прогону худоби і проїзду возом;

- право провести воду з ділянки сусіда на свою землю.

Дещо пізніше, зі зростанням міста Риму, з’явилися міські предіальні сервітути, першим з яких певно був servitus cloacae mittendae – право провести через чужу дільницю нечистоти зі свого двору в більшу міську клоаку. Ситуація дещо змінилася після появи у II ст. до н.е. персональних сервітутів, тобто таких, що пов’язані не з певною річчю, а належать певній особі. Загалом, у період принципату сервітут трактується як речове право користування чужою річчю в одному або кількох відношеннях.

Засобами встановлення сервітутних прав були:

mancipatio – для сільських предіальних сервітутів;

in jure cession – для всіх сервітутів;

deduction – обумовлювання сервітуту на річ, що відчужується, на користь відчужувача при манципації або цесії;

legata – (легат, заповідальнийвідказ);

usucapio – (придбання сервітуту за давниною).

Припинялися сервітути внаслідок:

- загибелі однієї з речей, між якими існував „сервітутний зв’язок”;

- смерті або capitis deminutio сервітуарія при персональних сервітутах;

поєднання в руках однієї особи права власності й сервітуту;

- відмови сервітуарія від сервітутного права на користь власника „обслуговуючої” речі;

- некористування сервітутом протягом 1 року для рухомості або 2 роки для нерухомості.

Захист здійснювався за допомогою actio confessoria: сервітуарій міг вимагати від будь-якої особи не перешкоджати йому здійснювати сервітутні права. Протилежним йому був actio negatoria, за допомогою якого власник міг доводити, що річ вільна від сервітутів.

Емфітевзис і суперфіцій.

(емфітевзис). Формування цього інституту в римському праві було зумовлено прагненням перетворити необроблені великі наділи землі в продуктивні сільськогосподарські угіддя. Отож, емфітевзис – довгострокове, відчужуване й успадковувань право користування чужою землею сільськогосподарського призначення. (суперфіцій)Superficies. За загальним правилом все пов’язане з землею належало власникові землі. Так поступово сформувався суперфіцій – довгострокове, відчужуване й успадковуване право користування чужою землею для забудови.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Організація і проведення Олімпійських ігор	\|	Мотиви ранньої лірики П. Тичини

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.