Україна в першій половині XIX ст. 8.1 Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст.

Історія України - О.Д. Бойко Історія України

На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) належали Російській імперії. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. І це не випадково, оскільки саме в аграрній сфері перебувало ядро феодально-кріпосницької системи: основний засіб виробництва — земля, що належала поміщикам, і основна виробнича сила — залежне від феодала чи держави селянство.

Розвиток сільського господарства в цей час визначала низка тенденцій. У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію в руках поміщиків земельних угідь, їхні господарства деградують та занепадають, про що свідчать посилення експлуатації селян, низький рівень організації праці, технологічний застій, неефективне екстенсивне господарювання, зниження прибутків тощо. Прогресуючий занепад поміщицьких господарств виявив себе і у зростанні заборгованості поміщиків державі, яка в першій половині XIX ст. становила понад 83 млн. крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні.

Для розвитку аграрних відносин у цей період характерне посилення експлуатації селян. Селянство поділялося на дві основні групи — поміщицькі та державні (крім них існувала ще незначна кількість удільних селян). Поміщицькі селяни переважали в Східній Україні, Правобережжі, а державні — на Лівобережжі та Півдні України. Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював 3-денну панщину, на практиці вона становила 4—6 днів на тиждень. Селяни відробляли і додаткові повинності (будівельні дні) та сплачували натуральний та грошовий оброки.

Крім поміщицьких селян-кріпаків існували державні селяни, які вважалися вільними. За користування землею вони виплачували державі феодальну грошову ренту. На сплату державних податків йшло майже 40% селянських прибутків. Оскільки основна частина селянства була не в змозі сплачувати такі суми, зростали недоїмки, які на 1853 р. становили 68 млн. крб.

Страждали селяни ще й від прогресуючого обезземелення, яке підривало їхні господарства. За підрахунками фахівців, для сплати податків та забезпечення потреб сім'ї необхідно було мати не менше 5 десятин на ревізьку душу. У Подільській губернії цей показник становив 1,2 десятини, Київській — 1,9, Полтавській — 2,5, Херсонській — 3,2, Чернігівській — 3,6. Отже, форсований наступ поміщиків на селянські землі на початку XIX ст. не тільки не сприяв подоланню господарської кризи, а дедалі її поглиблював, оскільки цей процес руйнував самі основи феодального способу виробництва (порушувався принцип наділення селянина засобами виробництва, різко падала рентабельність індивідуальних селянських господарств).

На ефективність сільськогосподарського виробництва суттєво впливали рутинний стан техніки та технологічно відстала традиційна система землеробства. У середині XIX ст. землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому — плугом, ралом, сохою, серпом, косою. Та навіть цього традиційного та малопродуктивного реманенту не вистачало: в 1838 р. на 100 ревізьких душ припадало два плуги. Такими ж, як і століття тому, залишилися і системи обробітку землі: класичне трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова система — на Півдні та комбінація цих двох систем — на Лівобережжі.

Рутинний стан техніки, традиційна система землеробства, низька організація праці та малоземелля були головними чинниками прогресуючого падіння врожайності. Ситуацію в сільському господарстві ускладнювали ще й неврожайні роки: від 1799 р. до 1856 р. у Східній Україні було 28 повсюдних і часткових неврожаїв, які призвели до голоду та епідемій, спричинили розорення селянських господарств.

Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних господарств зумовили появу надлишків робочої сили в аграрному секторі. Спробою знайти вихід із скрутного становища були стихійні та організовані переселення селян у Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ, у Новоросійський край. У 1838—1852 pp. з Лівобережжя переселилося в ці райони 58,5 тис. осіб. Частково пом'якшувала гостроту проблеми надлишкової робочої сили щорічна практика заробітчанства. У 40-х роках XIX ст. лише на Полтавщині у цей процес було втягнуто майже 90 тис. осіб.

У першій половині XIX ст. почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на рейки товарності та підприємництва. Характерною рисою розвитку аграрних відносин цього періоду була нерівномірність втягування поміщицьких господарств у товарне виробництво. Великі латифундії Південної та Правобережної України мали вагомий ринковий потенціал — значні площі землі та достатню кількість дармової кріпацької робочої сили. Саме тому ці господарства легше і швидше пристосовувалися до товарно-грошових відносин, ніж дрібні господарства Лівобережжя. Поступово в товарне виробництво втягуються і селянські господарства, що стимулювало процес поглиблення майнової диференціації селянства. В умовах масового обезземелення починає формуватися заможна селянська верхівка, представники якої володіли або ж орендували 100 і більше десятин землі. Шляхом дрібного підприємництва, лихварства, чумакування, посередницької торгівлі ця частина селянства накопичує капітали, готуючись до крупної підприємницької діяльності. У цей період розширюється сфера застосування вільної праці, поглиблюється галузева спеціалізація, в окремих господарствах дедалі помітнішими стають часткові агротехнічні зрушення.

У дореформений період еволюційні, але глибокі зміни сталися в промисловому розвиткові. Початок промислового перевороту (середина 30-х років) став своєрідним рубіконом між двома якісно відмінними етапами в розвитку вітчизняної промисловості. Суть цього перевороту полягала в поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики. На першому етапі, який тривав від початку сторіччя до середини 30-х років, основними промисловими підприємствами були селянські промисли, міські ремісничі майстерні, мануфактури, що базувалися на примусовій кріпацькій праці та ручній техніці. Це був період помітних кількісних зрушень. При стимулюючій дії казенних замовлень (насамперед воєнного відомства) зростає кількість промислових підприємств. Зокрема, в Україні їхня кількість (без винокурень) зросла з 200 у 1793 р. до 649 у 1830 р. Збільшується і кількість зайнятих у промисловості робітників та обсяги виробленої продукції.

У першій третині XIX ст. сталися і певні якісні зміни, які мали надзвичайно серйозні наслідки. Йдеться насамперед про зростання ролі вільнонайманої праці. У 1828 р. підприємства з вільнонайманою робочою силою становили 46,2% усіх підприємств, на яких працювало 25,6% робітників. Характерною рисою цього етапу був уповільнений промисловий розвиток. Хоча саме у цей час промисловість вже визріла для глибоких якісних зрушень і дедалі більше виходила за межі феодально-кріпосницької системи, яка перетворилася на гальмо суспільного розвитку (стримувала формування ринку вільнонайманої робочої сили, інтенсивність торгівлі, появу значних капіталів тощо).

Промисловий переворот в українських землях, що належали Російській імперії, розпочався у 30—40-х роках водночас з Німеччиною, але пізніше, ніж у Великобританії, Франції, США. Він поклав початок новому етапові розвитку вітчизняної промисловості, що тривав до скасування кріпосного права 1861 р. У цей період зберігалася певна спадкоємність тенденцій в економічній сфері. Зокрема, продовжувався процес кількісного зростання промислових підприємств. Від 1825 р. до 1861 р. їхня кількість (без ґуралень) зросла в 3,6 раза. Водночас у промисловій сфері виникають нові тенденції. В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якого полягала у заміні ручної праці машинною, широкому запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Відбувається поступове витіснення кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою. Нові машини та технології вимагали якісно нової робочої сили — дисциплінованої, кваліфікованої, зацікавленої в наслідках праці. Цілком зрозуміло, що закріпачений робітник не відповідав цим критеріям і тому частка вільнонайманої праці продовжує неухильно зростати. Якщо 1825 р. вона становила 25% , то 1861 р. — вже майже 74%.

Потреби економіки та поглиблення диференціації промисловості сприяли появі в українських землях нових галузей — кам'яновугільної, машинобудівної, цукроварної тощо. Помітні зрушення відбулися в розміщенні промислових підприємств та в складі їхніх власників. Зокрема, якщо до середини 40-х років майже три четвертих підприємств належали переважно поміщикам і розташовувалися в селах та містечках, то надалі вони будувалися в містах, а підприємцями ставали купці, міщани та багаті селяни. Поступово формується спеціалізація районів на виробництві певної промислової продукції. Донбас перетворюється на крупний центр кам'яновугільної промисловості, який за видобутком вугілля 1860 р. в межах Російської імперії поступався лише Сілезькому басейну. Українські землі дедалі більше спеціалізуються на виробництві цукру.

Отже, розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст. визначали такі тенденції: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані; посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація; застосування застарілих способів і засобів ведення господарства; поява в аграрному секторі надлишків робочої сили; поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва. Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визначалась сумарною дією низки процесів: бурхливим зростанням кількості промислових підприємств; промисловим переворотом, запровадженням нової техніки та технологій; поступовим витісненням кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою; збільшенням ролі вільнонайманої праці; виникненням нових галузей промисловості; поступовим переміщенням промислових підприємств з сіл у міста; формуванням спеціалізації районів на виробництві певної промислової продукції.

У своїй сукупності всі зазначені тенденції та процеси становлять суть і зміст двох суперечливих, але взаємопов'язаних суспільних явищ: кризи, занепаду, але ще певного домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмують розвиток суспільства, з одного боку, і зародження, становлення та формування в межах феодалізму нових капіталістичних відносин — з іншого.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Культура України наприкінці XVII — у XVIII ст.	\|	Суспільні рухи на Україні в першій половині XIX ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.