Суспільні рухи на Україні в першій половині XIX ст.

Історія України - О.Д. Бойко Історія України

Страница 1 из 2

Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи в Російській імперії, складовою якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із скрутного становища.

Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи викликало протидію в пригнічених народних мас. Залежно від обставин ця протидія набувала різних пасивних і активних форм. Селяни писали скарги на поміщиків в урядові установи; відмовлялися відбувати панщину, платити оброк; виявляли непокору місцевим та центральним офіційним властям; самовільно створювали самоврядування; псували панський реманент; підпалювали поміщицькі маєтки; втікали у південні землі; чинили збройний опір; організовували масові відкриті повстання тощо. Всі ці вияви народної непокори та протесту були змістом селянського руху, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків.

У 1803 р. на Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губернії. Окремі виступи першої половини XIX ст. були досить тривалими. Зокрема, жителі села Підвисоцького Уманського повіту Київської губернії протягом майже 15 років (1811—1826) відмовлялися виконувати феодальні повинності, не підкорилися вони навіть військовій силі. За неповними даними в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер дій, малочисельність учасників, сліпа віра в доброго царя тощо.

Після закінчення війни з Францією серед селянства активно поширювалися чутки про те, що незабаром буде скасовано кріпацтво і поміщицькі землі передадуть селянству. Щоб припинити чутки, Микола І був змушений у травні 1826 р. видати спеціальний маніфест, у якому підтверджував непохитність кріпосницьких порядків та обіцяв не омріяну волю, а суворе покарання всім противникам пануючого режиму. Однак цей документ не зупинив розгортання селянського руху. У 1829 р. розпочалося повстання в Шебелинській слободі на Слобожанщині, під час якого місцеві селяни виступили проти нав'язаного їм статусу військових поселенців. Наступні дві хвилі селянських виступів були пов'язані з польським повстанням 1830—1831 pp. (Київщина) та голодом 1832—1833 pp. (Харківщина, Херсонщина, Чернігівщина).

Під час Кримської війни виникає нова форма селянського руху, яка дістала назву Київська козаччина. Поштовхом до його появи став царський маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення. Незабаром цей документ обріс народними чутками про те, що всі, хто запишеться в ополчення, стануть козаками і після участі в бойових діях одержать волю. Київська козаччина стала наймасовішим селянським рухом першої половини XIX ст. Він охопив понад 400 сіл, майже 180 тис. осіб і був придушений лише силою зброї.

Ліквідувавши Київську козаччину, царський уряд невдовзі зіткнувся з новою проблемою: у 1856 р. під впливом чергової чутки про те, що всім переселенцям до Криму будуть надані земля і воля, розгортається новий масовий рух — Похід у Таврію за волею. Вступаючи в сутички з поліцейськими та військовими загонами, селяни Катеринославщини та Херсонщини вирушили до Криму. Тільки залучивши значні збройні формування, уряд зумів опанувати ситуацію та придушити цей масовий виступ, у якому брало участь понад 75 тис. осіб.

Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини XIX ст. були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба з пануючим режимом та кріпосницькими порядками розпочалася ще 1812 р. і відрізнялася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала протягом 23 років. За цей час у повстанському русі під проводом Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців 1830—1835 pp., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бессарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владним структурам придушити цей виступ.

Протягом 1826—1847 pp. відбулося 250 селянських виступів, а 1849—1854 pp. — 104. Отже, селянський рух наростав та набирав розмаху, але через неорганізованість, локальність тощо він був більшою мірою свідченням поглиблення суспільно-політичної кризи в суспільстві, ніж реальною загрозою пануючому режимові.

У першій половині XIX ст. посилюється невдоволення кризою феодально-кріпосницької системи та зростає опозиційність до самодержавної влади. Одним з показників цього процесу стало виникнення в українських землях масонських лож, які були організаційними формами об'єднання опозиційно настроєної ліберальної еліти.

Масонство веде свій родовід з доби Середньовіччя. Його перші паростки — це цехова організація, корпорація каменярів-будівельників, — праобраз пізніших масонських лож («майстерень»). Особливо активною як релігійно-етична течія масонство стає після Англійської революції середини XVII ст. Ідейну основу масонського світобачення становили принципи всесвітнього братерства, рівності, самопізнання і самовдосконалення людей. В Україні перша масонська організація виникла ще 1742 р. у селі Вишнівці на Волині, але широкого розповсюдження масонство не мало. Його помітне зростання розпочалося лише наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Цьому процесові сприяли Велика Французька революція, включення Правобережної України до складу Російської імперії, поширення ідей просвітництва та європейського стилю життя, війна 1812 р. тощо.

Основні шляхи проникнення масонства в Україну проходили через Польщу, Росію та безпосередньо із західноєвропейських держав. У зв'язку з цим Галичина та Правобережжя перебували під впливом польських масонів, а Лівобережжя та Слобожанщина — російських. Масонські ложі виникали переважно в містах та містечках, оскільки до їхнього складу входили головним чином елітні верстви населення. Наприкінці XVIII — початку XIX ст. масонські «майстерні» існували в Києві, Одесі, Житомирі, Харкові, Кременчуку, Полтаві, Дубно, Львові, Самборі тощо. Особливо масонський рух посилився після війни 1812 р. Вже 1817 р. у Харкові з'являється майстерня «Вмираючий сфінкс», а наступного року в Одесі починає діяти масонська ложа «Понт Євксінський», у Києві — «З'єднані слов'яни», у Полтаві — «Любов до істини». Членами цих об'єднань були військові, чиновники, поміщики, діячі культури. Зокрема, до полтавської ложі належали великі поміщики С. Кочубей, В. Тарнавський, переяславський предводитель дворянства В. Лукашевич, письменник І. Котляревський та ін.

Лукашевич Василь Лукич (1788—1866) — громадсько-політичний діяч, меценат, великий землевласник. Походив із давнього козацько-старшинського роду. Закінчив Пажеський корпус при імператорському дворі (1803). Деякий час перебував на державній цивільній службі. В 1812, 1818, 1820, 1823 pp. обирався предводителем дворянства Переяславського повіту. Відзначався палким українським патріотизмом. Член полтавської масонської ложі «Любов до істини», київської — «З'єднаних слов'ян», а також місцевої управи нелегального товариства «Союз благоденства». Наприкінці січня 1826 р. заарештований за підозрою у зв'язках з декабристами, але за відсутністю доказів звільнений з дозволом мешкати у своєму маєтку в Борисполі під наглядом поліції.

За характером діяльності масонські майстерні не були однорідними. Так, харківська ложа не займалася політикою і діяла головним чином у межах релігійно-етичного русла. Її члени піклувалися переважно про самовдосконалення та вдосконалення ближніх, при цьому вони активно допомагали один одному в просуванні щаблями службової кар'єри. На противагу харків'янам полтавська ложа «Любов до істини» намагалася залучити місцеве дворянство до активної громадсько-політичної діяльності, до опозиційного всеросійського руху. Ця ложа готувала поповнення для декабристського «Союзу благоденства» (за даними науковців, понад 120 декабристів, у тому числі всі керівники змови, були масонами).

Типовою рисою українського масонства було переважання в їхній діяльності інтернаціонального над національним. І це не випадково, адже основною метою масонства було створення всесвітнього, наднаціонального братства. Однак масони Правобережжя, головним чином польська шляхта, виступали за відновлення Польської держави, у кордони якої входила б і Правобережна Україна. Крім того, незначна частина українських масонів пропагувала ідеї визволення слов'янських народів від національних і політичних утисків та їхнє об'єднання в загальнослов'янську федерацію під керівництвом України. В. Лукашевич та його прибічники по «майстерні» обстоювали ідею відокремлення України від Росії та її входження до складу Польщі.

Царський уряд, відчуваючи з боку масонів потенційну загрозу, 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, насамперед масонських лож. Проте це рішення не припинило діяльності масонського руху. Тому вже 1826 р. Микола І підтвердив чинність «височайшого» указу, а 1849 р. по всій Російській імперії від чиновників, священиків, викладачів було взято підписку про те, що вони не належать і не належатимуть до таємних організацій «під якою б назвою ті не існували». Такі дії самодержавства пояснюються тим, що масонство було виявом (хоч і дуже своєрідним) зародження громадянського суспільства, яке виходило за межі існуючого в Росії самодостатнього самодержавного режиму. Загалом масонський рух в Україні був значно слабшим, ніж у Європі. «Вільні каменярі» на українському ґрунті діяли досить пасивно, неузгоджено, концентруючи свої зусилля в межах лож, без чіткої ідейної основи, приділяючи недостатню увагу національним проблемам тощо. За цих обставин їм не вдалося, подібно європейським масонам, виконати роль консолідуючого осередку, виробити єдину концепцію майбутнього устрою України, стати тіньовим лідером громадсько-політичного життя.

Політична опозиція елітних верств населення російському самодержавству, яка відчувалася в ідеології масонства, але досить абстрактно та не послідовно реалізовувалася «вільними каменярами» на практиці, певною мірою виявила себе у декабристському русі: у Кам'янці-Подільському група офіцерів утворила таємну організацію під назвою «Залізні персні» (1815—1816). Лідером цього опозиційного утворення був В. Раєвський. Його учасники стояли на антикріпосницьких, республіканських позиціях. Проте загроза викриття змусила групу саморозпуститися.

Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором — війна 1812 p., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значимості.

У 1816 р. в Петербурзі виникає «Союз порятунку» — дворянська таємна політична організація, яка ставила собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. До складу організації входили 30 осіб, серед яких брати Муравйови, С. Трубецькой, П. Пестель, Ф. Глінка та інші. Однак єдності між членами «Союзу порятунку» не було: постійно точилася полеміка між радикалами та поміркованими, що і призвело до розпаду організації.

На уламках «Союзу порятунку» зросла нова таємна організація — «Союз благоденства» (1818—1821), яка налічувала у своїх лавах понад 200 осіб. Центральні органи союзу перебували спочатку в Москві, а потім перемістилися до Петербурга. Організація мала також свої філії у провінції — «побічні управи», які діяли у Кишиневі, Тульчині, Полтаві та інших містах. Діяльність цього об'єднання базувалася на такому постулаті: «Завоювати владу в країні шляхом воєнного державного перевороту можна, але, щоб її втримати, необхідно спертися на підтримку широких верств населення». Це означало, що союз поклав в основу своєї роботи не активну підготовку до воєнної змови, а широку пропаганду революційних ідей серед народних мас. Така тактика визначила форми організації — «Союз порятунку» діяв відкрито, напівлегально, його структура стала складнішою (відповідно до Статуту діяльність була зорієнтована у десяти напрямах і охоплювала всі сфери суспільного життя — армію, чиновництво, освіту, суд, журналістику тощо). Завдяки цьому організація поповнювалася людьми не стільки революційних, скільки ліберально-просвітницьких поглядів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Україна в першій половині XIX ст. 8.1 Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст.	\|	Суспільні рухи на Україні в першій половині XIX ст. - Страница 2

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.