Суспільні рухи на Україні в першій половині XIX ст. - Страница 2

Історія України - О.Д. Бойко Історія України

Страница 2 из 2

Однак наслідки пропаганди гуманістичних ідей у широких народних масах виявилися незначними. Водночас успіхи національно-визвольного та революційного руху в Греції, Іспанії, П'ємонті вказували на можливості та реальний потенціал воєнних революцій. Крім того, 1821 р. цар Олександр І відкрито перейшов у табір консерваторів, що остаточно позбавляло надії молодих революціонерів на проведення політичних та соціальних реформ «згори». Очевидно, під впливом цих факторів знову поглиблюються протиріччя між поміркованими та радикалами у лавах революціонерів. До того ж про діяльність таємного товариства стало відомо царському урядові. За цих обставин 1821 р. було прийнято рішення про саморозпуск організації.

Однак частина членів «Союзу благоденства» не погодилася з таким розвитком подій. Зокрема, члени Тульчинської управи на своєму засіданні в березні 1821 р. вирішили утворити нову таємну організацію — «Південне товариство». Її лідером став П. Пестель, а до складу ввійшли С. Волконський, О. Барятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли та ін. Невдовзі консолідація на революційній платформі відбулася і в Петербурзі, де восени 1822 р. виникло «Північне товариство», головою якого було обрано М. Муравйова. Активними членами петербурзької організації стали С. Трубецькой, Є. Оболенський, М. Бестужев, М. Лунін та ін. Протягом 1821 — 1825 pp. таємні товариства набрали сили, залучили до опозиційної діяльності нових борців: «Північне товариство» зросло до 105 осіб, а «Південне», маючи три управи (Тульчинську, Васильківську, Кам'янецьку) налічувало у своїх лавах 101 особу і мало помітний вплив серед розташованих в Україні військ.

Надзвичайно важливо, що паралельно кількісному зростанню товариств та їхній консолідації активно йшов процес теоретичного осмислення шляхів виходу суспільства із кризи, створювалися моделі майбутнього суспільного устрою. Йдеться про програмні документи декабристів — «Конституцію» М. Муравйова («Північне товариство») та «Руську правду» П. Пестеля («Південне товариство»). Характерною рисою цих проектів були спільна мета — повалення самодержавства, скасування кріпосного права, демократизація суспільного ладу та спільний шлях досягнення цієї мети — воєнний переворот. Водночас ці документи мають і суттєві відмінності. Зокрема, у своїй поміркованій «Конституції» М. Муравйов обґрунтовував після успішного воєнного перевороту встановлення конституційної монархії; запровадження майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають; поділ Росії на тринадцять федеративних штатів, два з яких — Чорноморський зі столицею в Києві та Український зі столицею в Харкові — територіально збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною. «Руська правда» П. Пестеля була радикальнішою — після повалення самодержавства Росія проголошувалася республікою; встановлювалася диктатура Тимчасового уряду; надавалося загальне виборче право для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Проте у розв'язанні національного питання «Руська правда» була консервативнішою, ніж «Конституція», оскільки вона бачила майбутню Росію виключно як єдину, унітарну неподільну державу, визнаючи право на самовизначення лише за польським народом. «Малоросія, — писав про майбутню долю України П. Пестель, — ніколи не була і бути не може самостійною... Відтак вона мусить поступитися своїм правом бути окремою державою».

Водночас з «Південним товариством» в Україні діяла ще одна таємна організація — «Товариство об'єднаних слов'ян», яка була утворена братами Андрієм і Петром Борисовими та Ю. Люблінським у Новограді-Волинському 1823 р. У роботі товариства брало участь майже 60 осіб, своєю активністю серед яких виділялися І. Горбачевський, Я. Драгоманов, О. Тютчев та ін. Основними програмними документами організації були «Правила об'єднаних слов'ян» та «Клятва об'єднаних слов'ян». У цих документах сформульовані головні завдання революціонерів — боротьба за скасування кріпацтва, повалення самодержавства, подолання деспотизму пануючого режиму. У своїх планах члени таємного товариства виходили за межі однієї держави і висували ідею визволення всіх слов'янських народів з-під гніту самовладдя та утворення слов'янського федеративного союзу, до якого мали увійти Росія, Польща, Сербія, Долмація та інші держави. Намагаючись зібрати в єдине ціле всі опозиційні сили, у вересні 1825 р. «Товариство об'єднаних слов'ян» об'єдналося з «Південним товариством» і перетворилося на його філію.

Між тим час рішучих дій наближався. Після тривалих дискусій «Південне» та «Північне» товариства узгодили час спільного виступу — літо 1826 p., тобто саме той період, коли цар мав прибути на військові маневри в Україну. Проте історія внесла свої корективи у перебіг подій: у листопаді 1825 р. Олександр І несподівано захворів і помер у Таганрозі. Невизначеність у питанні про престолонаслідування в Росії підштовхнула революціонерів до активних дій. 14 грудня 1825 р. у день присяги військ та Сенату на вірність новому цареві Миколі І члени Північного товариства організували в Петербурзі повстання. Відповідно до узгодженого революціонерами плану, передбачалися дії у трьох напрямах: а) захоплення Зимового палацу та арешт царської сім'ї; б) оволодіння Петропавлівською фортецею, що тримала під прицілом своїх гармат центр Петербурга; в) встановлення контролю за діями Сенату, тиск на сенаторів з тим, щоб вони підписали Маніфест до народів Росії, у якому повідомлялося про здійснення державного перевороту та програму майбутніх суспільних реформ.

Проте цей доволі стрункий змовницький план з самого початку свого здійснення зазнав невдачі. Першим ударом було те, що сенатори рано-вранці присягнули імператорові Миколі І і роз'їхалися по домівках. Другим — нерішучість О. Якубовича та О. Булатова, які, боячись пролиття крові, не наважилися зі своїми збройними формуваннями на захоплення Зимового палацу та Петропавлівської фортеці. За цих обставин поява на Сенатській площі понад 3 тис. солдатів Московського та Гренадерського полків і гвардійського морського екіпажу на чолі з офіцерами-революціонерами вже фактично нічого не вирішувала. До того ж серед повсталих не було єдності: одні йшли на площу для здійснення воєнного перевороту, другі — щоб шляхом демонстрації примусити Миколу І піти на глибокі суспільні реформи, треті, будучи революційними романтиками, вважали, що цей виступ має насамперед символічне, пропагандистське та виховне значення і служитиме прикладом для майбутніх поколінь революціонерів. Такий різнобій у поглядах вносив певну дезорганізацію в лави повсталих, яка ще більше посилилася через відсутність на Сенатській площі С. Трубецького. Скориставшись цією ситуацією, царський уряд віддав наказ стріляти в повстанців з гармат. Внаслідок цього до вечора повстання було придушене.

Намагаючись виправити становище та продовжити почин «Північного товариства», 29 грудня 1825 р. члени Васильківської управи С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін підняли повстання Чернігівського піхотного полку в селі Трилісах поблизу Василькова на Київщині. У лавах повсталих налічувалося понад 1 тис. солдатів та 19 офіцерів. Лідери виступу склали «Православний катехізис», за основу якого було взято головні декабристські постулати — повалення самодержавства, скасування кріпосного права, встановлення демократичних порядків. Після того, як цей документ було зачитано перед строєм, полк рушив на Білу Церкву. Повстанці діяли повільно, нерішуче, втрачаючи ініціативу і час. Дізнавшись, що уряд вивів з Білої Церкви 17-й єгерський полк, на з'єднання з яким поспішали повсталі, лідери виступу повернули війська на Волинь. Цей напрямок не був випадковим — чернігівці розраховували на допомогу членів «Товариства об'єднаних слов'ян». Проте вже наступного дня біля села Устимівки повстанці зіткнулися з переважаючими силами царських військ і зазнали поразки.

Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмирає. Приспана самодержавством, занурена в летаргічний сон громадськість українських земель лише декілька разів спромоглася заявити про свою опозиційність. Слідчі справи жандармського управління свідчать про пропаганду революційних ідей у Харківському університеті (1826—1827) та про вільнодумство в Ніжинській гімназії вищих наук (1827— 1830). Ці справи є переконливим доказом того, що, незважаючи на тиск та терор пануючого режиму, ідеї декабристів знайшли своїх прихильників, і революційна боротьба в суспільстві продовжувалася.

У 1830 р. українські землі знову опинилися у вирі революційних подій — у листопаді спалахнуло національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Цей виступ був зумовлений активним наступом самодержавства на автономні права Королівства польського, що виявлялося в поширенні на польську територію загальноімперських репресивно-поліцейських порядків, запровадженні цензури, активній боротьбі з ліберальною польською опозицією та патріотичними організаціями тощо. Всі ці дії були порушенням дарованої царем Олександром І Конституції Королівства Польського (1815).

Повстання розпочалося у Варшаві після того, як члени військового таємного товариства школи підхорунжих під керівництвом П. Висоцького напали на палац намісника великого князя Костянтина Павловича. Захоплення міського арсеналу та озброєння міських жителів зробило цей виступ масовим. Незабаром повстанці настільки контролювали ситуацію, що обрали Національний уряд на чолі з князем А. Чарторийським. Нова офіційна влада висунула програму боротьби за відновлення Польської держави в кордонах 1772 р. Відчуваючи, що самотужки вирватися із орбіти Російської імперії майже неможливо, польські патріоти висунули гасло: «За вашу і нашу свободу» й звернулися по допомогу до народів Литви, Білорусії та України.

Намагаючись поширити полум'я повстання на українські землі, польський уряд у квітні 1831 р. спрямовує на Волинь кавалерійський корпус генерала Ю. Дверницького. Проте розрахунки на масову підтримку польського руху з боку місцевого українського населення були марними. Це і не дивно, адже поляки обстоювали збереження кріпосного права та привілеїв шляхти, що не влаштовувало українське селянство, до того ж землі Правобережжя не отримували автономії, а входили до складу Польської держави, в чому не була зацікавлена місцева українська еліта. Через це Ю. Дверницького підтримало переважно польське населення Правобережжя. Проте цього було замало. Зазнавши нищівної поразки від царських військ під м. Боромлем, 6—7 квітня польський корпус перейшов австрійський кордон і у Галичині був роззброєний та інтернований. Зазнали поразки і загони С. Ворцеля на Волині, К. Ружицького на Житомирщині, Б. Колишка на Поділлі, до яких входили переважно представники польської шляхти.

Опанувавши ситуацію та оволодівши ініціативою, царські війська під командуванням генерала І. Паскевича у вересні 1831 р. взяли Варшаву і придушили повстання.

Поразка повстання загальмувала, але не зупинила розвиток польського визвольного руху. Уникаючи репресій російських властей, майже 10 тис. польських революціонерів виїхало за кордон — до Англії, Бельгії, Франції, Швейцарії тощо. В еміграції утворилося дві політичні течії — консервативна, лідером якої був А. Чарторийський, та демократична на чолі з Й. Лелевелем. Якщо консерватори виступали за відновлення Польської держави як монархії, збереження кріпосного права та привілеїв шляхти, то демократи обстоювали ідею республіки, скасування кріпацтва, рівність націй. Діяльність прибічників А. Чарторийського була зосереджена переважно в дипломатичній сфері (пошуки підтримки з боку західних держав) та теоретичній (розробка нової програми польського руху). До речі, у теоретичних студіях консерваторів з національного питання вказувалося на расову спорідненість поляків та українців, а також передбачалося трансформувати Річ Посполиту в федерацію трьох держав — Польщі, Литви та України, тобто повернутися до ідей та положень Гадяцької угоди 1658 р.

Діяльність демократичного табору мала більш радикальний характер і концентрувалася переважно в площині практичної революційної боротьби. Одним з головних осередків демократів була таємна організація «Молода Польща», що перебувала в Швейцарії. У 1835 р. один з її лідерів Ш. Конарський отримав завдання підготувати повстання проти царського самодержавства в Польщі, Литві, Білорусії та Україні. Того ж року в Кракові він утворює таємну організацію «Співдружність польського народу», яка досить швидко почала розростатися і 1835—1837 pp. вже мала свої філії у Києві, Бердичеві, Житомирі, Кременці та інших містах Правобережжя. Однак незабаром організація була викрита, а її лідера Ш. Конарського 1839 р. розстріляли.

Отже, суспільний рух у першій половині XIX ст. розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Динаміка селянського руху віддзеркалює зростання активності народних мас. Проте ця активність не набула організованих форм, була локальною, не мала чіткого антисамодержавного спрямування. За цих обставин селянський рух був скоріше одним з проявів кризи у суспільстві, ніж реальною силою, здатною вивести суспільство із скрутного становища.

Поява на українському ґрунті масонства стала, з одного боку, свідченням поширення новітніх європейських ідей та традицій, з іншого — показником зростаючої опозиційності пануючому режимові ліберальної еліти. Головною вадою масонського руху на той час була його замкненість; концентрація зусиль переважно в межах лож, що не дало змоги вітчизняному масонству стати стрижнем суспільного руху. Радикальнішими та дієвішими порівняно з масонами були декабристи, які не тільки створили таємні товариства, але й виробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою («Конституція» М. Муравйова, «Руська Правда» П. Пестеля). Однак вузька соціальна база, недостатня рішучість у вирішальні моменти, ідейні суперечки, неорганізованість дій тощо не дали змоги їм реалізувати свої задуми. Польський рух розвивався переважно в національному руслі й мав на меті відновлення національної незалежності Польщі, але йому не вдалося консолідувати антиімперські сили. Хоча польські революціонери формально проголосили гасло: «За вашу і нашу свободу», на практиці вони не сприяли його реалізації: не йшли на поступки в соціальному питанні — скасуванні кріпосного права для українських селян, і в національному — наданні автономії Правобережній Україні.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Суспільні рухи на Україні в першій половині XIX ст.	\|	Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.